Економічна теорія пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, Дж. Ванніскі, П. Робертс).

Теорія «економіки пропозиції». Заперечуючи використання політики стимулювання попиту, її представники доводять, що пропозиція є провідною категорією економічних відносин і будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб'єктів, яка в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями.

На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.

Прихильники теорії поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності, а отже, і зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту також визнавали за недоцільні.

 

91. Нова класична макроекономіка: теорія раціональних очікувань (Р.Лукас, Т.Сарджент, Р.Барро, Н.Уоллес)

Одним з варіантів сучасного економічного консерватизму є теорія раціональних очікувань, яка активно розроблялась у 70—80-х pp. XX ст. Американські економісти Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Воллес стверджують, що економічний індивід не тільки пасивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використовує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення тенденцій господарського розвитку. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість раціональної поведінки економічних суб'єктів в умовах, коли держава відіграє роль тільки джерела інформації.

теорія раціональних очікувань (нова класика) успадкувала окремі положення монетаризму. З гіпотезою природного рівня безробіття пов'язані ключові для нових класиків поняття природного рівня цін і природного рівня виробництва.

Разом з тим теорія нових класиків містить ряд специфічних положень, зокрема три важливі вихідні передумови. Перша — гіпотеза про раціональний характер очікувань господарських суб'єктів. Друга передумова: всі ціни, зокрема ціна робочої сили, є абсолютно гнучкими і миттєво реагують на виникнення ринкової нерівноваги. Третя: всі індивідуальні ринки, включаючи ринок робочої сили, швидко і повністю "очищуються" від зайвих товарів, внаслідок чого для системи характерний стан прямування до рівноваги.

Основні постулати "нової класичної макроекономіки":

1.раціональність економ. суб_єктів

2.відсутність досконалого знання

3.побудова прогнозів на основі всієї доступної інформації

4.раціональність очікувань екон. суб’єктів

5.трактування рівноваги як процесу, а не постійного стану

Теорія раціональних очікувань стверджує, що раціональні індивіди не тільки аналізують "учора" й "сьогодні", а можуть передбачити та спрогнозувати "завтра", використовуючи усю доступну інформацію. Раціональні індивіди формують очікування не тільки на основі попереднього досвіду, а й використовуючи власні економічні знання, аналізуючи поточну та прогнозуючи майбутню економічну політику уряду. Якщо адаптивні очікування "виринають з минулого", то раціональні "спрямовані у майбутнє" - модель Лукаса

Головним і єдиним видом інформації в моделі Р. Лукаса є цінові сигнали. Господарські суб'єкти, які переслідують власні інтереси, здатні обробляти ці сигнали й ефективно їх використовувати. Інфляція є фактором, що впливає на швидкість обробки інформації й прийняття рішень. Р. Лукас відмовився від традиції вивчення циклу, яка пов'язувала циклічні коливання з нерівновагою. Він вважав, що циклічні коливання кон'юнктури і вся теорія ділового циклу мають включатися в систему загальної економічної рівноваги, тобто наявний рівноважний циклічний процес.

Теза Р. Лукаса полягає у тому, що коливання зайнятості є результатом невідворотного впливу грошових і реальних "шоків" на економічних суб'єктів. Це означає примирення гіпотези раціональних очікувань з визнанням емпірично доведеного впливу грошей на реальні величини. Разом з тим повністю заперечується ефективність цілеспрямованої грошової політики. Особливо яскраво таке заперечення проявилося у працях наступників Р. Лукаса — Т. Сарджента й Н. Воллеса. Вони вважають, що якщо раціональні індивіди знають правило грошової політики центрального банку, то зміна цього правила призведе до зміни способу формування цінових очікувань. Економічні суб'єкти своїми передбаченнями будуть нейтралізувати державний вплив, а тому втручання в економіку шляхом проведення будь-якої грошової політики є абсолютно неефективним.

Нові класики чи не вперше в економічній науці аргументовано довели, що очікування людей впливають на реальний перебіг економічних і політичних процесів, а тому наука не є лише нейтральним інструментом спостереження, а певною мірою впливає на формування свого об'єкта.

 

 

92. Сучасний інституціоналізм: суть, основні представники, теорія.

З 50—60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на

межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80—90-х pp. XX ст. Виникає в основному з необхідністю дослідження нових явих сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій.

Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз, Даглас Норт, Олівер Вільямсон, Даніел Белл, Джон Гелбрейт.

Основними відмінностями від старого інституціоналізму є використання інструментів сучасної мікроекономіки, а також те, що заснований на раціональному індивідуалізмі.

Неоінституціоналізм:

1. вивчає правові, соціальні, політичні та інші проблеми задопомогою методів неокласичної економічної теорії;

2. дедуктивний метод

3. основну увагу звертає на незалежного індивіда.

Стовбур сучасного інституціоналізму утворюють два напрямки — нео-інституційна економіка та нова інституційна економіка.

Неоінституціоналізм, вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство — права, соціології, психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім'ї тощо — використовував традиційні мікроекономічні методи аналізу. Другий напрям — нова інституційна економіка — навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Можна поділити на 3 школи:

1. індустріально- соціологічна. У центрі уваги цього напрямку — проблеми переходу до постіндустріальної стадії розвитку.

2. школа суспільного вибору. У центрі уваги — проблеми політичного вибору і його впливу на економіку,

дослідження трансакційних витрат і зовнішніх ефектів — екстерналій.

3. кон'юнктурна школа. У центрі уваги стоять проблеми міжнародної торгівлі й конкурентних переваг, руху капіталів, циклів економічної кон'юнктури, забезпечення стійкого економічного зростання.

 

 

93. Соціально- інституціональні погляди Дж. Гелбрейта.

Соціально- інституціональні погляди Дж. Гелбрейта.

Формування соціально-інституціональних технократичних теорій належать до 60—80-х років XX ст. Предметом дослідження сучасних технократичних концепцій є соціально-економічні наслідки науково-технічного прогресу на різних фазах його сучасного розвитку. Основна праця Дж. Ґелбрейта — "Нова індустріальна держава. Ессе п американську економічну систему" (1967). Об'єктами дослідження Дж. Ґелбрейта є:

-держава, що займає певне місце в економічній системі, і немовби вплітається в неї, впливаючи тим самим на

господарство і соціальну сферу

-корпорації як елемент планової економіки;

-профспілки як фактор, що протидіє корпораціям;

-банки, фінансові інституції на зразок інституційних інвесторів;

-ринок вільної конкуренції.

Г. аналізує різні аспекти діяльності великих корпорацій у дусі концепції "революції менеджерів". З розвитком технології відбувається зміна соціального статусу власників факторів виробництва: влада переходить до того фактору виробництва, який найменш доступний. Теперішній час (70-і) характеризується черговою зміною влади, що переходить, однак, не до праці (оскільки її пропозиція завжди перевищує попит), а до носіїв спеціалізованих знань, необхідних для управління сучасним виробництвом - техноструктурі. Як наслідок, прибуток вже не є головною метою виробництва, оскільки техноструктуру цікавить не він, а стабільність; а для цього необхідне постійне (стале) економічне зростання, яке і є метою техноструктури, а не всього суспільства.

Як наслідки панування техноструктури Дж. Ґелбрейт виділяє:

-безцільне розбазарювання ресурсів;

-інфляцію та мілітаризацію;

-зниження ролі ринку;

-планування економіки як необхідний елемент системи, як і в будь-якій корпорації.