Предмет і метод історії економічних вчень

Предмет і метод історії економічних вчень

Кожна наука має свій предмет вивчення. З іншими спорідненими науками вона пов’язана через об’єкт дослідження: наприклад, сукупність економічних наук об’єднується розглядом проблем народного господарства. Цільовою функцією кожної науки є розкриття і пізнання відповідних об’єктивних законів природи чи суспільства. Для цього вона користується набутими в процесі історичного розвитку загальнонауковими та спеціальними, притаманними лише їй методами пізнання об’єктивної реальності.

Якою б розмаїтою не була людська діяльність, вона повинна мати власну основу. Такою основою є економічне життя суспільства, тісно пов’язане з потребами та інтересами людей. У перекладі з грецької слово «економіка» означає мистецтво ведення домашнього господарства. Вперше цей термін увів Арістотель (III ст. до н. е.). Він поділив науку про багатство на економіку та хримастику. Під першою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під другою – накопичення грошей, до якого ставився негативно.

Мислителі стародавнього світу робили спроби з’ясувати внутрішні підвалини економічного розвитку та формували окремі елементи економічних знань. З тих пір, як давньогрецький філософ Ксенофонт (IV–III ст. до н. е.) започаткував нову на той час економічну науку в творах «Економіка» та «Про доходи», зміст її невпізнанно змінився. По–перше, ведення господарства та управління ним здійснюються тепер не тільки в рамках сім’ї, а й у межах регіону, країни, групи держав, усього світу. По–друге, вона організується не тільки за територіальною, а й за виробничою ознакою. Отже, нині поняття «економіка» охоплює: сім’ю, підприємство (фірму); народне господарство певної країни чи його частину; сукупність взаємопов’язаних господарств груп країн, об’єднаних у різноманітні інтегральні організації; світове господарство як суперечливу цілісність взаємозалежних народних господарств усіх країн та їхніх об’єднань.

Основні етапи розвитку історії економічних вчень

1. Економічні вчення Стародавнього світу

2. Економічні вчення Середньовіччя

3. Меркантилізм (перша школа політичної економії)

4. Фізіократи

5. Класична економічна наука

6. Марксистська політекономія

7. Сучасна економічна теорія (неокласичний напрям, кейнсіанський напрям, інституційно–соціальний напрям).

Теорія і практика меркантилізму

Меркантилісти були вражені загальною купівельною здатністю грошей (золота) і вважали, що багатство нації полягає у золоті. Тому економічна політика має бути спрямована на залучення в країну все більшої кількості благородних металів. Ранні меркантилісти навіть наполягали на забороні вивезення грошей та рекомендували здійснювати нагромадження грошей у країні шляхом вивезення товарів на зовнішній ринок. Держава повинна мати активне сальдо торговельного балансу, тобто країна не повинна ввозити більше товарів, ніж вивозити. Меркантилісти також виступали за державне втручання в економічне життя, бо вважали, що політика «лесе фер» могла б вести до втрати золота. Меркантилісти підкреслювали, що золото і будь–який скарб є показниками багатства країни.

Вони вважали доцільним:

1) підтримку владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

2) регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу в країну золота і срібла;

3) протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочення нею експорту, особливо готової продукції;

4) ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Багатство країни меркантилісти вбачали у золоті і сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс. Об’єктом дослідження у меркантилістів була виключно сфера обігу.

При меркантилізмі національне промислове виробництво контролюється торговим капіталом і розвивається вже на комерційній основі, більше не замикаючись у рамках міст. Причиною цього було те, що купець знав ринок, обсяг існуючого попиту, міг забезпечити постачання товарів, які використовувалися в домашньому виробництві. Оскільки дорогого устаткування ще не існувало, то купець нічим особливо не ризикував, беручи на себе відповідальність за виробництво.

У доіндустріальній економіці через відсутність регулярної зайнятості, фабричної дисципліни, як і раніше, переважала думка про нееластичність попиту. Меркантилістські положення про активне сальдо торговельного балансу, у яких обґрунтовується перевищення експорту над імпортом, заохочується експорт капіталу та залучення в країну зарубіжного золота і схвалюється громадська праця, дійсно спонукають до думки, що вищі класи суспільства зобов’язані забезпечувати робочі місця, оскільки лише політика, суть якої можна виразити двома словами – «розори сусіда», збагатить націю, а більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці.

Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Уільям Стаффорд (Англія). Для досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним, по–перше, встановлювати максимально високі ціни на товари, які експортуються; по–друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по–третє, не допускати вивезення із країни золота. Теорія раннього меркантилізму може розцінюватися як теорія «грошового балансу».

Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини XVII ст., хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв’язки між країнами стають розвиненими і регулярними. Щоб досягти активного торговельного балансу, меркантилісти вважали необхідним: по–перше, завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари, а також перепродуючи товари одних країн в інші; по–друге, дозволяти імпорт товарів, крім предметів розкоші, при збереженні в країні активного торговельного ба­лансу; по–третє, вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торго­вельних угод шляхом посередництва.

Виникнення монетаризму

Монетаристи ¾ прихильники цінової стабілізації, не виключають процентного регулювання, але вбачають свою «проміжну мішень» у грошовій масі. В наукових працях М.Фрідмена сформульовано «грошове правило», згідно з ним збільшення грошової маси необхідно проводити систематично, але поступово і незалежно від кон’юнктури і циклічності коливань.

Попит на гроші пов’язаний із рухом фундаментальних макроекономічних показників. Пропозиція грошей не стабільна і залежить від суб’єктивних рішень кредитних інститутів. Якщо кількість грошей буде недостатньою, це призведе до спаду виробництва, якщо надмірною, то до знецінювання грошей.

Головним способом стимулювання ділової активності повинен стати обсяг пропозиції грошей. Кількість грошей, необхідних для обороту реалізації товарів і послуг в економіці називається законом грошового обігу.

Монетаристи розглядають пропозицію грошей як альтернативне ставлення до їх попиту. Це дві невіддільні й водночас протележні сторони єдиного економічного механізму, взаємодія яких здійснюється на монетарному ринку. Грошова пропозиція, як проміжна мета, повинна визнаватися відповідно до попиту на гроші. Неврахування цієї істини може призвести до суттєвого розходження між пропозицією і попитом, що в свою чергу може вилитись у проблеми із платіжним балансом, падіння ВВП, високих темпів інфляції.

М. Фрідмен наполягав на тому, що зростання грошової пропозиції призводить до додаткових витрат безпосередньо, і тим самим викликає інфляцію. Він стверджував, що люди завжди тримають визначену частку свого доходу у вигляді готівки. Зростання грошової пропозиції збільшує сукупний попит на товарному і фондовому ринках.

Історична школа

У період об’єднання німецьких земель в єдину державу, тобто в середині XIX ст., виник ще один альтернативний класичній політичній економії напрям економічної думки, що отримав назву «Історична школа Німеччини» або «німецька історична школа».

Ця школа розкриває не стільки історичний, скільки соціально–історичний напрям, тому що її автори, на відміну від класиків, включили в поле досліджень політичної економії разом з економічними і неекономічні чинники, вперше почавши тим самим одночасний розгляд в історичному контексті всього різноманіття соціально–економічних проблем, усієї сукупності суспільних відносин.

У своїй критиці німецькі автори одностайні в тому, що класики надмірно захоплюються абстракціями і узагальненнями і недооцінюють значення фактів і спостережень, пов’язаних з минулим і сьогоденням. Вони також звинувачують класиків за абсолютизацію принципів економічного лібералізму, прихильність якійсь універсальній економічній науці і вузькість індивідуалістичних доктрин та наполягають на доцільності дослідження реального, а не уявного зображення конкретної дійсності. Про характерну особливість історичної школи Німеччини свідчить та обставина, що її головні ідеї були сформульовані теоретичними попередниками даного напряму економічній думки – А. Мюллером і Ф. Листом. Зміст їх ідей:

Ø особлива і значна роль для економічної науки історичного методу; характеристика політичної економії не як універсальною, а національної науки;

Ø врахування впливу на національне господарство не тільки економічних, але і природно–географічних, національно–історичних та інших неекономічних передумов;

Ø визнання суспільного інтересу нації вищим за особистий інтерес індивідуума.

У процесі еволюції історичної школи Німеччини в економічній літературі виділяють зазвичай три етапи.

Ø Перший етап охоплює період 40–60–х рр. XIX ст., він отримав назву «Стара історична школа»; основні автори цього етапу В. Рошер, Б. Гильдебранд, К. Книс.

Ø Другий етап припадає на 70–90–і рр. XIX ст. і називається «Нова історична школа»; основні автори – Л. Брентано, Г. Шмоллср, К. Бюхер.

Ø Третій етап мав місце протягом першої третини XX ст. під назвою «Новітня історична школа»; основні автори – В. Зомбарт, М. Вебср, А. Шпитхоф.

Значення «Старої історичної школи», в порівнянні з іншими етапами в розвитку соціально–історичного напряму економічної думки, слід виділити особливо з огляду на те, що автори цього етапу, будучи родоначальниками німецької історичної школи, зробили найбільш вагомий внесок у формування її основних наукових цінностей. Наприклад, Вільгельм Рошер – професор Геттінгепського університету, автор таких творів, як «Короткі основи курсу політичної економії» і «Основи народного господарства», наполягав на необхідності тільки еволюційного розвитку суспільства, порівнюючи всяку потребу в революційній зміні з «найбільшим нещастям і нерідко смертельною недугою народного життя». Саме йому належить алегоричний вислів про те, що «одного економічного ідеалу не може бути для народів, так само як плаття не шиється за однією міркою».

Економічні погляди Ж. Тюрго

Поряд з Ф. Кене не менш плідно працював по формуванню фізіократичної теорії Жак Тюрго. У своїй праці «Роздуми про створення і розподіл багатства» (1766) він не тільки досліджує проблеми, які залишив після себе Ф. Кене, але й висвітлює нові економічні явища, які набули актуальності в даних історичних умовах. Беручи до уваги соціальну структуру суспільства, яку висунув Ф. Кене, Ж. Тюрго намагається її вдосконалити. В безплідному класі він розмежовує підприємців і найманих робітників. Робітники, не маючи нічого, отримують тільки заробітну плату. Підприємці володіють капіталом, який використовують для отримання прибутку. Вперше в економічній літературі було доведено, що наймана праця виникає при відділенні робітника від засобів виробництва.

Погляди Ж. Тюрго на доходи населення: заробітна плата регулює обмін між найманими робітниками і власниками засобів виробництва. Інтуїтивно відчуваючи невідповідність між пропозицією та попитом на робочу силу, він допускає, що між робітниками виникає конкуренція за робоче місце. Наслідком даної конкуренції є те, що підприємець обирає того робітника, який погоджується на найнижчу заробітну плату, яка обмежується необхідними засобами для його існування.

Прибуток є самостійним видом доходу. Він представляє собою частину «чистого продукту». Процент Ж. Тюрго розглядає як особливий вид доходу. Причини існування даного доходу пов’язуються з тим, що банкір за свої гроші завжди здатний придбати земельну ділянку і отримати ренту. «Чистий продукт» забезпечує розвиток суспільства. Оскільки ним розпоряджається клас земельних власників, то їх вплив на розвиток суспільства є визначальним.

На думку Ж. Тюрго, найвищі доходи в суспільстві отримують земельні власники. Це обумовлюється їхнім положенням, оскільки вони фактично є монополістами природного ресурсу.

Висувається ідея про градацію доходів, які виникають при використанні грошей. Ж. Тюрго вважав, що гроші, які пішли на купівлю фабрики, повинні принести більший доход, ніж гроші, які надаються у позику. Це засвідчує розуміння ним шляху розвитку суспільства. Гроші, на його думку, необхідно направляти на розвиток матеріального виробництва. Цьому повинна сприяти відповідна економічна ситуація.

Із розвитком ринкових відносин в обміні беруть участь не лише виробники благ, але й споживачі, які мають власні інтереси та критерії обміну. Враховуючи це, Ж. Тюрго розробляє вчення про цінність. Оскільки цінність визначається людиною, то вона носить як суб’єктивний, так і об’єктивний характер. Під суб’єктивною цінністю він розуміє оцінку речі її власником. Об’єктивна цінність встановлюється на ринку в залежності від попиту та пропозиції. Цінність кожної речі визначається потребами. Якщо потреба зникає, то річ, яка її задовольняла, перестає цінуватись людиною. Суб’єктивні оцінки речей під впливом конкуренції перетворюються у ринкові ціни. Ціна є грошовий вираз цінності, що віддзеркалює в собі громадську думку.

Виміряти цінність можна лише при співставленні з іншими цінностями. Досить слушною є думка Ж. Тюрго, що цінність не можна виразити в собі самій. Він звертає увагу на гроші, які здатні здійснити цей вимір. Ж. Тюрго дотримується поглядів, що гроші – це технічний засіб, який прискорює обмін.

Актуальною є ідея Ж. Тюрго про порівняльну доходність грошей. Гроші, витрачені на покупку землі, на ведення промислового виробництва або надані в позику, приносять різні доходи. Це змушує підприємців постійно змінювати напрямки своєї діяльності. Різні види доходів тяжіють до рівноваги. Між доходами існує взаємна залежність. Бажає того Ж. Тюрго чи ні, він розглядає економічну ситуацію, яка напряму залежить від економічної політики держави, хоч він і не надає пропозиції по її проведенню.

Економічна теорія А. Сміта

Адам Сміт (1723–1790) – видатний англійський економіст мануфактурного періоду. У його працях і в працях його послідовника Д. Рікардо класична політична економія досягла найвищого розвитку.

Перебуваючи у Франції, Сміт знайомиться з енциклопедистами і фізіократами. Повернувшись до Англії, він оселяється в рідному місті Керколді, де працює над книжкою «Дослідження про природу і причини багатства народів», її було опубліко­вано 1776 р. і вона здобула Смітові світову славу. Його стали називати «шотландським мудрецем», творцем нової науки – політичної економії. В останні роки свого життя Сміт був митним комісаром Шотландії.

Наслідуючи філософів–просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою наукове завдання її комплексного дослідження. У своїх працях він розглядає окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. У «Багатстві народів», зокрема, Сміт досліджує «людину економічну», однак не ізолює її від двох інших аспектів людської природи.

Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно–індуктивним. Він аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, так і описує їхні зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні системність, історизм і еволюціонізм. Щодо історизму, який заперечувався в марксистській літературі (на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм як вічний спосіб виробництва), то він проявляється в тім, що Сміт визнає зміни звичаїв, інститутів, економічних категорій, неоднаковість таких у різних народів і вважає, що вивчення й пізнання їх можливе лише в процесі еволюції.

На відміну від У. Петті, А. Сміт вважає, що величина зайнятого населення ще не свідчить про переваги однієї країни над іншою. Справа в тому, що не всяка праця створює багатство. Є праця продуктивна та непродуктивна. Продуктивною, за переконанням А. Сміта, є така праця, яка створює вартість, на купівлю якої витрачається капітал. Праця, яка сплачується з доходу, є непродуктивною (наприклад, оплата праці прислуги, державних службовців, лікарів, вчителів, письменників, військових). Непродуктивна праця – це праця, яка направлена не на примноження суспільного багатства, а на власне задоволення. Чим менше в суспільстві непродуктивної праці, тим швидше воно розвивається. Складаються такі обставини в суспільстві, коли більше значення набуває виробництво, ніж сімейний добробут та затишок.

Найбільші успіхи А. Сміта припадають на розробку теорії вартості, яку він прагнув визначити на основі об’єктивних критеріїв. Обмін товарів відбу­вається завдяки закладенню в них певної кількості праці. Праця – це єдине мірило вартості. Оскільки критерієм виміру вартості проголошується праця, то, на думку А. Сміта, вона незалежно від виду діяльності повинна бути рів­нозначною. Товар має споживну та мінову вартість. Остання відіграє більш важливе значення. Людину оцінюють не по тому, що вона може зробити, а по тому, що вона може отримати при обміні на власну працю. Величина вартості визначається не фактичними, а середніми необхідними витратами праці. Це засвідчує, що А. Сміт дотримується погляду, що на ринку діє механізм «невидимої руки».

Як і попередники, А. Сміт розмежовує природну та ринкову ціну товару. Перша ціна формується у виробництві і є визначальною. Друга формується у сфері обігу і тому здатна відхилятися від природної ціни під впливом попиту та пропозиції. При капіталістичному виробництві вартість товару визначається сумою доходів. Ціна товару = XV + Р + К, де V – заробітна плата, Р – прибуток, К – рента. Вимір вартості працею свідчить про переважно натуральний характер виробництва.

Неокласична теорія Ф.Візера

Фрідріх фон Візер (1851–1926), не менш іменитий представник «австрійської школи», один із найближчих сподвижників К. Менгера. Барон Ф. Візер, одержавши університетську освіту, майже цілком присвятив себе науково–дослідній і викладацькій діяльності. Державна служба зайняла в його біографії незначний проміжок часу, коли в 1917–1918 рр. йому довелось бути міністром торгівлі Австро–Угорщини. Як і О. Бем–Баверк, він був визнаний гідним честі довічного членства у верхній палаті парламенту.

Ф. Візер пропагував, удосконалював і популяризував вчення «австрійскої школи» у всіх своїх публікаціях, включаючи наступні: «Про походження й основні закони економічної цінності» (1884), «Природна цінність» (1899) і «Теорія суспільного господарства» (1914). До помітних заслуг ученого на поприщі економічної науки варто віднести впровадження в науковий оборот і, відповідно, в скарбницю «школи» термінів «закони Госсена», «гранична корисність», «зобов’язання».

Неординарним моментом у творчості Ф. Візера є дослідження надзвичайно важливої проблематики в рамках його ж «теорії зобов’язання доходу». Основна увага, у зв’язку з цією проблематикою, приділяється характеристиці категорій «приватна власність» і «приватна організація господарства». Ф. Візер приходить до висновку, що зміст приватної власності визначається логікою господарювання. При цьому в якості трьох аргументів на користь такого судження називають необхідність дбайливого ставлення до витрати господарських благ для того, щоб зберігати свою власність від інших претендентів; важливість питання про «моє» і «твоє»; правові гарантії для господарського використання власності.

Ф. Візер відзначає, що задача зобов’язання завжди зводиться лише до того, щоб із безлічі причин виділити вирішальні з погляду поставленої мети і тому практично значимі. У відношенні до виробництва застосування зобов’язання гарантує досягнення його цілей. І далі випливає висновок: «Будучи актом розподілу доходу за факторами, зобов’язання є не що інше, як акт числення корисності. Дотепер ми досліджували числення корисності при спрощеному допущенні, у теорії зобов’язання ми досліджуємо закони числення корисності для більш складного випадку, коли засоби виробництва виконують свої функції у взаємодії».

Приватну власність Ф. Візер розглядає в тісному взаємозв’язку з проблемою приватної організації господарства. При цьому вчений різко критикує супротивників приватної власності.

25. Неолібералізм у поглядах О. Бем–Баверка

Ойоген фон Бем–Баверк (1851–1914) належав до дворянського роду, дружив із дитинства з Ф. Візером і спільно з ним навчався в університетах Німеччини і на юридичному факультеті Віденського університету, а потім захоплювався економічними поглядами К. Менгера.

Ім’я цього вченого, практика і державного діяча, широко відоме світовій економічній науці насамперед тим, що він у складі знаменитої тріади «австрійської школи» продовжив багато в чому небезуспішний пошук рішення проблеми ціноутворення на фактори виробництва «без математики», сконцентрувавши увагу на одній із основних ідей свого вчителя – факторі часу перетворення благ віддаленого порядку в благо першого порядку. У сферу дослідження, на відміну від К. Менгера, він включив не тільки категорії індивідуального обміну, але і категорії цілісного ринку, у тому числі такі ланки, як виробництво і розподіл. При цьому не можна заперечувати, що навіть у своїй відомій «теорії чекання» О. Бем–Баверк цілком спирається на характерні для «австрійської школи» принципи суб’єктивізму, висунувши в рамках цієї теорії положення про походження відсотку на капітал як про процес чекання, тобто коли «майбутнє благо» перетвориться в «дійсне благо».

У згаданих «Основах» О. Бем–Баверком поставлена одна головна задача – обґрунтувати «закон величини цінності речі», і для її рішення позначена нематематична «найпростіша формула» у наступному трактуванні автора: «Цінність речі виміряється величиною граничної користі цієї речі».

Центральна ідея «теорії очікування» – виникнення прибутку (відсотка) на капітал – була коротенько викладена О. Бем–Баверком ще в «Основах». Однак цілісна «Теорія очікування» О. Бем–Баверка, розроблена в книзі «Позитивна теорія капіталу», незважаючи на свою суб’єктивну основу, містить чимало гострих положень. Отже, О. Бем–Баверк, заперечуючи «теорію винагороди» Н. Сеніора, подібно К. Марксові, ніби визнає виникнення прибавочної цінності в процесі переносу капіталом (як зробленого засобу виробництва) своєї цінності на продукт. Більш того, на відміну від К. Маркса, О. Бем–Баверк стверджує, що відсоток на капітал являє собою загальноекономічну категорію, що виникає не при капіталізмі, але там і тоді, де і коли має місце обмін товарами теперішнього і майбутнього споживання.

2 6. Неокласичні погляди Дж. Кларк

Дж.Б.Кларк вказував на те, що «розподіл суспільного доходу» регулюється суспільним законом, що «при зовсім вільній конкуренції» може забезпечити кожному фактору виробництва створювану їм суму багатства. Останнє, на його думку, являє собою кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту. При цьому він переконаний, що «кожен фактор виробництва» має в суспільному продукті саме ту частку багатства, що він безпосередньо виробляє.

Головна заслуга глави «американської школи» і одного з засновників «маржинальної революції», яка привела до формування неокласичної економічної теорії, полягає у розробці концепції розподілу доходів на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва, що в економічній літературі називають, як правило, «законом граничної продуктивності» Дж.Б. Кларка.

Побудувавши розробку своєї теорії граничної продуктивності на мікрорівні й, в основному, на прикладі вільно функціонуючого конкурентного підприємства, Дж.Б. Кларк наполягає на існуванні «зони байдужості» чи «граничної сфери», що у сфері роботи кожного підприємства вважається контрольованою.

Суть «закону» Дж.Б. Кларка зводиться до наступного: фактор виробництва – праця чи капітал – може збільшуватись доти, поки вартість продукту, виробленого цим фактором, не зрівняється з його ж ціною (наприклад, чисельність працюючих на підприємстві можна збільшувати лише до визначеної межі, тобто поки даний фактор не вступив у «зону байдужності»). Дія цього «закону» у практиці господарювання припускає, що стимул збільшувати фактор виробництва вичерпує себе, коли ціна цього фактора починає перевищувати можливі доходи підприємця. Отже, Дж.Б. Кларк є одночасно і попередником сучасних теорій, пов’язаних із проблематикою оптимізації структури витрат виробництва.

27. Сутність економічних поглядів А. Маршала

А. Маршал, у цілому розділяючи методологічну систему маржиналізма, вніс у неї визначену своєрідність: відмовився від суб’єктивних оцінок граничної корисності в аналізі цін, відвівши їм місце одного з факторів, що впливають на попит. Також була відхилена точка зору англійських економістів Дж. Мак–Куллоха і Р. Торренса, що бачили кінцеву підставу ціни у витратах виробництва.

Намагаючись зібрати в одне ціле теорію граничної корисності і теорію витрат виробництва, економісти кембріджської школи порушили питання так: ні попит, ні пропозиція не мають пріоритету з погляду визначення цін, будучи рівноправними елементами механізму ринкового ціноутворення. Оскільки вся їхня реформа проходила усередині маржиналізму, граничні характеристики, сконцентровані австрійцами на стороні споживання і попиту, тепер з’явилися на стороні виробництва і пропозиції. Намагаючись знайти умови балансу попиту та пропозиції, маржиналісти широко застосовували поняття ринкової рівноваги. Відома ще до Маршалла, ця категорія після його робіт перетворилася в розповсюджений елемент методології буржуазної політекономії.

З кембріджських реформ почався повсюдний перехід буржуазних економістів на шлях вивчення функціональних співвідношень між економічними явищами. Спираючись на цей принцип, А. Маршалл намагався доповнити теорію практичної орієнтації, наповнюючи її економіко–математичними розробками конкретних проблем ринку.

«Принцип Паретто»: приблизно 20% зусиль і часу досить, щоб одержати 80% результату. Знаходячи можливості прийняти «реальний» результат замість «ідеального», Ви можете заощадити значні ресурси для інших справ.

Парадокс Леонтьєва

Відомий економіст Василь Леонтьєв, досліджуючи структуру експорту й імпорту США в 1947 р., знайшов, що всупереч теорії Хекшера–Оліна в експорті США переважали відносно більш трудомісткі товари, а в імпорті – капіталомісткі. Цей результат став відомий як парадокс Леонтьєва.

Подальші дослідження показали, що протиріччя, котрі виявив В. Леонтьєв, можна усунути, якщо при аналізі структури торгівлі враховувати більше двох факторів виробництва.

В. Леонтьєв також припустив, що велика продуктивність американскої праці пов’язана з більш високою кваліфікацією американських робітників. Він провів статистичну перевірку, яка показала, що США експортують товари, що вимагають більш кваліфікованої праці, ніж праця на виробництво «конкуруючого імпорту». Для цього В. Леонтьєв розбив усі види праці на п’ять рівнів кваліфікації й обчислив, скільки людино–років праці кожної кваліфікаційної групи потрібно для виробництва 1млн дол. американського експорту і «конкуруючого імпорту». Виявилось, що на виготовлення експортних товарів необхідні більші затрати кваліфікованої праці, ніж на імпортні. Це дослідження, виконане В. Леонтьєвим у 1956 р., слугувало основою для виникнення моделі, що враховує кваліфікацію робочої сили. У розробку цієї моделі найбільший внесок зробив американський економіст Д. Кісінг.

Суть її полягає в наступному: у виробництві беруть участь не два фактори, а три: кваліфікована праця, некваліфікована праця і капітал. Відносний достаток професійного персоналу і висококваліфікованої робочої сили веде до експорту товарів, що вимагають великої кількості кваліфікованої праці. Наявність достатньої кількості некваліфікованої рабочої сили сприяє експорту товарів, для виробництва яких достатною є невисока кваліфікація персоналу.

«Парадокси Леонтьєва» руйнували стереотипи мислення політиків і економістів. Творчі пошуки значно розширили сферу застосування методу міжгалузевого аналізу, який охопив проблеми економічної динаміки та навколишнього середовища, міжрегіональних і зовнішньоекономічних зв’язків. Леонтьєв та інші економісти прагнули визначити можливий ступінь впливу на економіку умовного скорочення військових витрат за компенсаційного зростання виробництва в цивільних галузях. Цей метод є й джерелом глибшого розуміння структури торгівлі у відносинах між різними країнами. З його урахуванням Міністерство торгівлі США почало друкувати леонтьєвські шахові таблиці кожні п’ять років. ООН, Світовий банк і більша частина держав світу також взяли на озброєння аналіз за методом «затрати–випуск» як важливий інструмент економічного планування та урядової бюджетної політики. Інтерес до здійснення розробок з цієї тематики виявляють не лише урядові установи, а й приватні, громадські організації. Зокрема, група з економічних досліджень при Гарвардському університеті, створена 1948 р. під керівництвом Леонтьєва для вивчення міжгалузевих зв’язків, отримала замовлення й кошти для здійснення відповідних робіт від Фонду Рокфеллера і військово–повітряних сил США.

В Україні перший міжгалузевий баланс виробництва та розподілу продукції в народному господарстві було розроблено в 1961 році. Останній раз балансові розрахунки були виконані в 1987 році по 110 галузях виробничої сфери. Починаючи з 1989 року розрахунки міжгалузевого балансу проводились щорічно по 18, а потім по 23 галузях виробничої сфери.

Економічні ідеї В.І. Леніна

Розвиток Леніним теорії марксизму полягав не стільки в позитивній творчості, скільки в доведенні винятковості марксистського економічного вчення, його справедливості щодо всіх етапів розвитку капіталістичного суспільства та щодо всіх країн.

Ленін повністю поділяв марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства, в основу якого покладався класовий принцип. В одній із перших своїх статей він пише про зародження капіталістичних відносин у сільському господарстві та розшарування селянства на класи внаслідок розвитку товарного виробництва. Він указує на невідворотність наступу капіталізму і його проникнення в усі сфери економічного життя.

Виходячи з тези про особливості розвитку капіталізму в Росії, аграрній країні, в якій процес переходу від феодального устрою ще не завершився, Ленін намагається визначити перспективи розвитку внутрішнього капіталістичного ринку. Він аналізує етапи переростання натурального господарства в товарне і товарного в капіталістичне. На прикладі сільського господарства досліджує процес відокремлення безпосереднього виробника товару від засобів виробництва, що знаменує собою утвердження капіталістичних відносин. Його характеристики товарного виробництва є достатньо вичерпними.

Розкривши взаємозв’язок внутрішнього ринку і генези капіталізму, Ленін аналізує процес становлення капіталістичних відносин у сільському господарстві Росії, характеризуючи механізм цього становлення.

У згаданих працях Ленін доповнив теорію відтворення Маркса міркуваннями про суть та особливості капіталістичного відтворення і криз за нових історичних умов.

Він суворо дотримувався методологічних принципів, узагальнень та висновків Маркса, доводячи прогресивність капіталізму щодо попередніх форм організації суспільного виробництва, але вказуючи на його експлуататорську суть і об’єктивну природу всіх його антагонізмів.

У межах дослідження суті капіталістичного відтворення Ленін звертається до категорії вартості суспільного продукту, до питання про роль його натуральної форми, категорії національного доходу, до характеристики відносин виробництва і споживання за капіталізму, умов і наслідків розширеного капіталістичного від­творення. Схему реалізації продукту він моделює з урахуванням впливу динамічних факторів на цей процес у часі. Він досліджує, як зростання органічної будови капіталу, що відображає процес розвитку продуктивних сил, впливає на пропорції суспільного відтворення.

Ленін сформулював закон про визначальну роль виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання та вплив першого підрозділу на формування загальної структури суспільного виробництва.

Ленін також досліджує процес формування внутрішнього та зовнішнього ринків, який пов’язує з розвитком суспільного та міжнародного поділу праці. Він уважав, що зовнішній ринок не має нічого спільного з проблемою реалізації, а розвивається відповідно до існуючих традицій міжнародної торгівлі, внутрішніх диспропорцій, а також переростання розширеним виробництвом меж окремої країни. Тобто суперечності відтворення, а не проблеми реалізації, породжують боротьбу за зовнішні ринки.

Значне місце у творах Леніна присвячується доведенню одноти­пності дрібнотоварного та капіталістичного господарства, що було наслідком полеміки з народниками. Ленін, використавши метод Маркса, показав генетичні джерела капіталістичного товарного виробництва.

Для підтвердження своїх висновків він використовує велику кількість статистичних матеріалів, що надає його роботам ілюстративного, вірогідного характеру. У цілому праці Леніна кінця XIX ст. присвячено захисту марксизму та доказу того, що в Росії процес розвитку капіталізму відбувається за марксистською схемою, а тому й революційна теорія марксизму є справедливою і для Росії.

60. Представники суб’єктивно–психологічно­го напрямку на Україні: Орженцький та Білимович

Найбільш відомими представниками суб’єктивно–психологічного напряму в Україні на початку XX ст. були P.M. Орженцький та О.Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико–економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості і особливо теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів» (1896) Р. Орженцький дає історико–філософське обґрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб’єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об’єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану», який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю.

На еволюції суспільно–економічних поглядів Р. Орженцького позначився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб’єктивно–психологічне визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний х