Маржиналізм як переосмислення цінностей класичної політекономії

Ідеї маржиналізму, що в 70–90-ті роки XIX ст. сформувався на Заході у самостійну і дуже впливову школу на базі розвитку засад психологічного напряму в політичній економії, одержали в Україні досить велике поширення вже наприкінці XIX ст. Відповідний ґрунт для цього був підготовлений, зокрема представниками Київської психологічної школи, її фундатор М. Бунге перспективності школи К. Менгера не оцінив. Це відбилося в останній його роботі «Нариси політико-економічної літератури» (1895). У працях учня й послідовника М. Бунге Д. Піхна розвивалися положення про споживання й обмін як основні сфери дослідження економічних явищ, про корисність речей як джерело та мірило цінності й ціни, засади теорії попиту і пропозиції, теорії факторів виробництва тощо. Однією з центральних проблем, як при вивченні ціни кожної речі або послуги, так і при дослідженні теорії цінності взагалі, ці вчені вважали вивчення потреб, що формують попит, конкретних їх форм, класифікацію за видами та родами тощо.

Друге дихання розвитку психологічного напряму політичної економії на якісно новому рівні дало внесення у нього засад австрійської та математичної шкіл. Абстрактно–дедуктивний метод дослідження, застосований представниками цих шкіл, внесення ними таких нових елементів аналізу, як величина «граничної корисності», фактор рідкості та ін., дали можливість подолати ряд суперечностей старої психологічної школи, передусім невдалі спроби встановити залежність цінності від конкретної корисності речей.

Звертаючись у цій та ряді інших праць, зокрема згаданих вище «Очерках из истории политической экономии и социализма», до питання гострої взаємної критики прибічників теорії корисності та трудової теорії цінності, ускладненої «соціальними симпатіями та політичними пристрастями», вчений писав, що і ті й другі були праві у своїй критиці і неправі у своїй виключності. Якщо праця справді не може пояснити ринкових коливань товарних цін, а також середніх цін багатьох товарів економічного обороту, наприклад, землі, то водночас, з точки зору теорії корисності, неможливо зрозуміти, чому середні ціни товарів істотно різняться, а багато з корисних предметів зовсім не мають ціни. Одна й друга теорії, робить висновок учений, «були недостатніми для повного пояснення основного економічного явища – цінності». Школа ж К. Менгера, на думку М. Тугана–Барановського, запропонувала підхід, який обіцяв назавжди покінчити з суперечками про цінність. Визнання граничної корисності головним фактором, що визначає цінність, дало, за виразом М. Тугана–Барановського, «аріаднину нитку» для виходу з лабіринту суперечностей при поясненні цінності корисністю, дозволило школі Менгера дати «нову теорію цінності, яка має всі шанси стати загальноприйнятою в науці».

Австрійська школа відіграла визначну роль у розвитку економічної теорії. Вона торувала шлях до вивчення і прогнозування таких важливих економічних проблем, як зв’язок корисності та цінності, закономірностей формування споживчого попиту, взаємозв’язку в ціноутворенні попиту і пропозиції, ціноутворення факторів виробництва та визначення принципів, за якими відбувається вмінення цінності кінцевого продукту окремим факторам, що брали участь у його створенні тощо, тобто до неокласичного аналізу, який відкрив якісно нову епоху в розвитку політичної економії. Проте представники австрійської школи не змогли подолати суперечливості своїх теорій щодо пояснення цінності та цін виключно з позицій суб’єктивних оцінок корисності, відірваності від урахування витрат виробництва у формуванні цінності, точніше – ціни, що врівноважує попит і пропонування тощо.

Неокейнсіанство: причини виникнення, методологічна основа, позитивні і негативні риси

Неокейнсіанство – сучасний модифікований варіант кейнсіанства, що відповідає реаліям розвитку економічної системи у період після Другої світової війни. Найвідоміші його представники – економісти Р. Харрод, Е Хансен, Е. Домар, А. Лейонхувуд (США), Дж. Робінсон (Великобританія), П. Сраффа (Італія) та ін.

Причини виникнення течії – відсутність у кейнсіанській теорії розробок щодо регулювання економіки в усіх фазах циклу тривалого економічного зростання та економічної динаміки.

Методологічна основа – положення про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівновагу економічної системи, макроекономічний підхід до аналізу проблем відтворення, переважання кількісного аналізу конкретно економічних зв’язків у межах національної економіки та ін. Позитивним у методології неокейнсіанства є врахування динаміки макроекономічних показників (національного доходу та ін.), впливу науково–технічного прогресу на розширене відтворення, визначення важливої ролі грошей і грошової політики в арсеналі державного регулювання, що свідчило про використання окремих елементів системно–структурного аналізу. Одна з методологічних передумов течії – використання те­орії граничної корисності, зокрема граничної продуктивності капіталу.

Представники неокейнсіанства пояснюють кризи передусім внутрішніми факторами, зокрема, вони намагаються показати вплив на цей процес розподілу національного доходу між працею і капіталом, встановити органічний зв’язок між виробництвом і розподілом продуктів, залучити до такого аналізу фактор науково–технічного прогресу. Так, за допомогою акселератора неокейнсіанці показали зворотний зв’язок між прирос­том національного доходу і зайнятості та наступним приростом інвестицій.

Важлива особливість неокейнсіанства – намагання пояснити механізм переходу від зростання до кризи і від кризи до спаду не зовнішніми, а внутрішніми факторами, зокрема дією акселератора, який двояко (позитивно або негативно) впливає на збільшення капіталовкладень, їх розподіл у певному періоді часу, що, у свою чергу, спричиняє перехід від зростання обсягів виробництва до їх скорочення, збільшення або зменшення безробіття, відповідні інфляційні процеси та ін. З огляду на це, неокейнсіанство вважає основним методом антициклічного регулювання економіки політику бюджетного регулювання, зокрема «дефіцитного фінансування» – збільшення витрат держави, яке випереджає зростання її доходів. Наслідок такої політики – збільшення дефіциту державного бюджету, грошової маси в обігу і посилення інфляційних процесів.

Представники течії стверджують, що для досягнення динамічної рівноваги економічної системи необхідно заздалегідь планувати невелику і регульовану державою інфляцію. Така політика у період після Другої світової війни до кінця 60–х забезпечила певне послаблення економічних криз, циклічного характеру капіталістичного виробництва. Неадекватними стали такі заходи неокейнсіанської антициклічної політики, як стримування інфляції під час піднесення обмеженням попиту. Більше того, у цей період одночасно із зростанням цін збільшувалося безробіття (в західній економічній літературі цей процес має назву «стагфляція»), тому не відповідав реаліям капіталістичної дійсності закон Філіпса, згідно з яким найефективнішим засобом боротьби з інфляцією є зростання безробіття.

Істотний недолік неокейнсіанства – його неспроможність пояснити динаміку основних елементів ефективного попиту. Однак на початку 90–х XX ст. роль неокейнсіанства у формуванні економічної політики розвинутих країн світу посилилася.

Виникнення монетаризму

Монетаристи ¾ прихильники цінової стабілізації, не виключають процентного регулювання, але вбачають свою «проміжну мішень» у грошовій масі. В наукових працях М.Фрідмена сформульовано «грошове правило», згідно з ним збільшення грошової маси необхідно проводити систематично, але поступово і незалежно від кон’юнктури і циклічності коливань.

Попит на гроші пов’язаний із рухом фундаментальних макроекономічних показників. Пропозиція грошей не стабільна і залежить від суб’єктивних рішень кредитних інститутів. Якщо кількість грошей буде недостатньою, це призведе до спаду виробництва, якщо надмірною, то до знецінювання грошей.

Головним способом стимулювання ділової активності повинен стати обсяг пропозиції грошей. Кількість грошей, необхідних для обороту реалізації товарів і послуг в економіці називається законом грошового обігу.

Монетаристи розглядають пропозицію грошей як альтернативне ставлення до їх попиту. Це дві невіддільні й водночас протележні сторони єдиного економічного механізму, взаємодія яких здійснюється на монетарному ринку. Грошова пропозиція, як проміжна мета, повинна визнаватися відповідно до попиту на гроші. Неврахування цієї істини може призвести до суттєвого розходження між пропозицією і попитом, що в свою чергу може вилитись у проблеми із платіжним балансом, падіння ВВП, високих темпів інфляції.

М. Фрідмен наполягав на тому, що зростання грошової пропозиції призводить до додаткових витрат безпосередньо, і тим самим викликає інфляцію. Він стверджував, що люди завжди тримають визначену частку свого доходу у вигляді готівки. Зростання грошової пропозиції збільшує сукупний попит на товарному і фондовому ринках.

Історична школа

У період об’єднання німецьких земель в єдину державу, тобто в середині XIX ст., виник ще один альтернативний класичній політичній економії напрям економічної думки, що отримав назву «Історична школа Німеччини» або «німецька історична школа».

Ця школа розкриває не стільки історичний, скільки соціально–історичний напрям, тому що її автори, на відміну від класиків, включили в поле досліджень політичної економії разом з економічними і неекономічні чинники, вперше почавши тим самим одночасний розгляд в історичному контексті всього різноманіття соціально–економічних проблем, усієї сукупності суспільних відносин.

У своїй критиці німецькі автори одностайні в тому, що класики надмірно захоплюються абстракціями і узагальненнями і недооцінюють значення фактів і спостережень, пов’язаних з минулим і сьогоденням. Вони також звинувачують класиків за абсолютизацію принципів економічного лібералізму, прихильність якійсь універсальній економічній науці і вузькість індивідуалістичних доктрин та наполягають на доцільності дослідження реального, а не уявного зображення конкретної дійсності. Про характерну особливість історичної школи Німеччини свідчить та обставина, що її головні ідеї були сформульовані теоретичними попередниками даного напряму економічній думки – А. Мюллером і Ф. Листом. Зміст їх ідей:

Ø особлива і значна роль для економічної науки історичного методу; характеристика політичної економії не як універсальною, а національної науки;

Ø врахування впливу на національне господарство не тільки економічних, але і природно–географічних, національно–історичних та інших неекономічних передумов;

Ø визнання суспільного інтересу нації вищим за особистий інтерес індивідуума.

У процесі еволюції історичної школи Німеччини в економічній літературі виділяють зазвичай три етапи.

Ø Перший етап охоплює період 40–60–х рр. XIX ст., він отримав назву «Стара історична школа»; основні автори цього етапу В. Рошер, Б. Гильдебранд, К. Книс.

Ø Другий етап припадає на 70–90–і рр. XIX ст. і називається «Нова історична школа»; основні автори – Л. Брентано, Г. Шмоллср, К. Бюхер.

Ø Третій етап мав місце протягом першої третини XX ст. під назвою «Новітня історична школа»; основні автори – В. Зомбарт, М. Вебср, А. Шпитхоф.

Значення «Старої історичної школи», в порівнянні з іншими етапами в розвитку соціально–історичного напряму економічної думки, слід виділити особливо з огляду на те, що автори цього етапу, будучи родоначальниками німецької історичної школи, зробили найбільш вагомий внесок у формування її основних наукових цінностей. Наприклад, Вільгельм Рошер – професор Геттінгепського університету, автор таких творів, як «Короткі основи курсу політичної економії» і «Основи народного господарства», наполягав на необхідності тільки еволюційного розвитку суспільства, порівнюючи всяку потребу в революційній зміні з «найбільшим нещастям і нерідко смертельною недугою народного життя». Саме йому належить алегоричний вислів про те, що «одного економічного ідеалу не може бути для народів, так само як плаття не шиється за однією міркою».