Теорія споживчої поведінки. Інтерпретація І. Фішера

Використавши схеми Вальраса в області механіки, Фішер спробував відійти від визначень корисності, якщо піддається вимірюванню кількість: прагнучи пов’язати корисність з об’єктивними товарними відносинами, він, у кінцевому рахунку, прийшов до чистої логіки вибору. Але на цій стадії у нього ще були деякі коливання, оскільки теорія вибору і представлялася йому центральною, Фішер вважав, що певне місце повинна знайти собі і проблема вимірювання корисності. Фішер твердив, що оскільки поверхня корисності перетворюється на карту байдужості, то залишається тільки логіка вибору. На думку Фішера, виміряти корисність краще уникаючи вторгнення в область етики, психології і метафізики, хоча на практиці такого досягти неможливо.Оскільки метою економіста є вивчення «механічних взаємодій», властивих процесу обміну, то для теорії Фішера досить почати з об’єктивного факту існування цін.Отже, Фішер висунув гіпотезу, що при прийнятті споживчих рішень раціональні економічні суб’єкти враховують не лише поточні, але й майбутні доходи, тобто доходи отримані споживачами протягом життя, і далі дослідник визначив проблему міжчасового споживчого вибору. Суть її полягає в тому, що при прийнятті рішення про споживання на данний момент і в майбутньому споживач стикається з міжчасовим бюджетним обмеженням.Отже, проблема вибору постає перед споживачем, що живе у двох часових періодах: молодість та старість.У перший період індивід накопичує та споживає.У другий період він має певний прибуток, але не споживає і не накопичує, а використовує накопичення, що зроблені завчасно в перший період життя. Результатом його пошуків стало рівняння, що узагальнює споживчі можливості індивіда: .Дане рівняння співвідносить споживання у двох періодах і дохід у ці періоди. Це – стандартний спосіб виразу тимчасового бюджетного обмеження споживача.

Неокласична теорія Ф.Візера

Фрідріх фон Візер (1851–1926), не менш іменитий представник «австрійської школи», один із найближчих сподвижників К. Менгера. Барон Ф. Візер, одержавши університетську освіту, майже цілком присвятив себе науково–дослідній і викладацькій діяльності. Державна служба зайняла в його біографії незначний проміжок часу, коли в 1917–1918 рр. йому довелось бути міністром торгівлі Австро–Угорщини. Як і О. Бем–Баверк, він був визнаний гідним честі довічного членства у верхній палаті парламенту.

Ф. Візер пропагував, удосконалював і популяризував вчення «австрійскої школи» у всіх своїх публікаціях, включаючи наступні: «Про походження й основні закони економічної цінності» (1884), «Природна цінність» (1899) і «Теорія суспільного господарства» (1914). До помітних заслуг ученого на поприщі економічної науки варто віднести впровадження в науковий оборот і, відповідно, в скарбницю «школи» термінів «закони Госсена», «гранична корисність», «зобов’язання».

Неординарним моментом у творчості Ф. Візера є дослідження надзвичайно важливої проблематики в рамках його ж «теорії зобов’язання доходу». Основна увага, у зв’язку з цією проблематикою, приділяється характеристиці категорій «приватна власність» і «приватна організація господарства». Ф. Візер приходить до висновку, що зміст приватної власності визначається логікою господарювання. При цьому в якості трьох аргументів на користь такого судження називають необхідність дбайливого ставлення до витрати господарських благ для того, щоб зберігати свою власність від інших претендентів; важливість питання про «моє» і «твоє»; правові гарантії для господарського використання власності.

Ф. Візер відзначає, що задача зобов’язання завжди зводиться лише до того, щоб із безлічі причин виділити вирішальні з погляду поставленої мети і тому практично значимі. У відношенні до виробництва застосування зобов’язання гарантує досягнення його цілей. І далі випливає висновок: «Будучи актом розподілу доходу за факторами, зобов’язання є не що інше, як акт числення корисності. Дотепер ми досліджували числення корисності при спрощеному допущенні, у теорії зобов’язання ми досліджуємо закони числення корисності для більш складного випадку, коли засоби виробництва виконують свої функції у взаємодії».

Приватну власність Ф. Візер розглядає в тісному взаємозв’язку з проблемою приватної організації господарства. При цьому вчений різко критикує супротивників приватної власності.

25. Неолібералізм у поглядах О. Бем–Баверка

Ойоген фон Бем–Баверк (1851–1914) належав до дворянського роду, дружив із дитинства з Ф. Візером і спільно з ним навчався в університетах Німеччини і на юридичному факультеті Віденського університету, а потім захоплювався економічними поглядами К. Менгера.

Ім’я цього вченого, практика і державного діяча, широко відоме світовій економічній науці насамперед тим, що він у складі знаменитої тріади «австрійської школи» продовжив багато в чому небезуспішний пошук рішення проблеми ціноутворення на фактори виробництва «без математики», сконцентрувавши увагу на одній із основних ідей свого вчителя – факторі часу перетворення благ віддаленого порядку в благо першого порядку. У сферу дослідження, на відміну від К. Менгера, він включив не тільки категорії індивідуального обміну, але і категорії цілісного ринку, у тому числі такі ланки, як виробництво і розподіл. При цьому не можна заперечувати, що навіть у своїй відомій «теорії чекання» О. Бем–Баверк цілком спирається на характерні для «австрійської школи» принципи суб’єктивізму, висунувши в рамках цієї теорії положення про походження відсотку на капітал як про процес чекання, тобто коли «майбутнє благо» перетвориться в «дійсне благо».

У згаданих «Основах» О. Бем–Баверком поставлена одна головна задача – обґрунтувати «закон величини цінності речі», і для її рішення позначена нематематична «найпростіша формула» у наступному трактуванні автора: «Цінність речі виміряється величиною граничної користі цієї речі».

Центральна ідея «теорії очікування» – виникнення прибутку (відсотка) на капітал – була коротенько викладена О. Бем–Баверком ще в «Основах». Однак цілісна «Теорія очікування» О. Бем–Баверка, розроблена в книзі «Позитивна теорія капіталу», незважаючи на свою суб’єктивну основу, містить чимало гострих положень. Отже, О. Бем–Баверк, заперечуючи «теорію винагороди» Н. Сеніора, подібно К. Марксові, ніби визнає виникнення прибавочної цінності в процесі переносу капіталом (як зробленого засобу виробництва) своєї цінності на продукт. Більш того, на відміну від К. Маркса, О. Бем–Баверк стверджує, що відсоток на капітал являє собою загальноекономічну категорію, що виникає не при капіталізмі, але там і тоді, де і коли має місце обмін товарами теперішнього і майбутнього споживання.

2 6. Неокласичні погляди Дж. Кларк

Дж.Б.Кларк вказував на те, що «розподіл суспільного доходу» регулюється суспільним законом, що «при зовсім вільній конкуренції» може забезпечити кожному фактору виробництва створювану їм суму багатства. Останнє, на його думку, являє собою кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту. При цьому він переконаний, що «кожен фактор виробництва» має в суспільному продукті саме ту частку багатства, що він безпосередньо виробляє.

Головна заслуга глави «американської школи» і одного з засновників «маржинальної революції», яка привела до формування неокласичної економічної теорії, полягає у розробці концепції розподілу доходів на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва, що в економічній літературі називають, як правило, «законом граничної продуктивності» Дж.Б. Кларка.

Побудувавши розробку своєї теорії граничної продуктивності на мікрорівні й, в основному, на прикладі вільно функціонуючого конкурентного підприємства, Дж.Б. Кларк наполягає на існуванні «зони байдужості» чи «граничної сфери», що у сфері роботи кожного підприємства вважається контрольованою.

Суть «закону» Дж.Б. Кларка зводиться до наступного: фактор виробництва – праця чи капітал – може збільшуватись доти, поки вартість продукту, виробленого цим фактором, не зрівняється з його ж ціною (наприклад, чисельність працюючих на підприємстві можна збільшувати лише до визначеної межі, тобто поки даний фактор не вступив у «зону байдужності»). Дія цього «закону» у практиці господарювання припускає, що стимул збільшувати фактор виробництва вичерпує себе, коли ціна цього фактора починає перевищувати можливі доходи підприємця. Отже, Дж.Б. Кларк є одночасно і попередником сучасних теорій, пов’язаних із проблематикою оптимізації структури витрат виробництва.

27. Сутність економічних поглядів А. Маршала

А. Маршал, у цілому розділяючи методологічну систему маржиналізма, вніс у неї визначену своєрідність: відмовився від суб’єктивних оцінок граничної корисності в аналізі цін, відвівши їм місце одного з факторів, що впливають на попит. Також була відхилена точка зору англійських економістів Дж. Мак–Куллоха і Р. Торренса, що бачили кінцеву підставу ціни у витратах виробництва.

Намагаючись зібрати в одне ціле теорію граничної корисності і теорію витрат виробництва, економісти кембріджської школи порушили питання так: ні попит, ні пропозиція не мають пріоритету з погляду визначення цін, будучи рівноправними елементами механізму ринкового ціноутворення. Оскільки вся їхня реформа проходила усередині маржиналізму, граничні характеристики, сконцентровані австрійцами на стороні споживання і попиту, тепер з’явилися на стороні виробництва і пропозиції. Намагаючись знайти умови балансу попиту та пропозиції, маржиналісти широко застосовували поняття ринкової рівноваги. Відома ще до Маршалла, ця категорія після його робіт перетворилася в розповсюджений елемент методології буржуазної політекономії.

З кембріджських реформ почався повсюдний перехід буржуазних економістів на шлях вивчення функціональних співвідношень між економічними явищами. Спираючись на цей принцип, А. Маршалл намагався доповнити теорію практичної орієнтації, наповнюючи її економіко–математичними розробками конкретних проблем ринку.

«Принцип Паретто»: приблизно 20% зусиль і часу досить, щоб одержати 80% результату. Знаходячи можливості прийняти «реальний» результат замість «ідеального», Ви можете заощадити значні ресурси для інших справ.