Економічна думка Стародавнього Сходу

Серед стародавніх цивілізацій найбільш давньою вважається Єгипет, в якому наприкінці IV тис. до н. е. утворилася перша в світі держава. Уявлення про соціально–економічний устрій у стародавньому Єгипті вдалося встановити завдяки розшифровці папірусів та «текстів пірамід», а також на основі пам’яток, які дійшли до сучасників. Найдавнішою пам’яткою вважається «Повчання гераклеопольського царя своєму синові» (XXII ст. до н. е.), в якому мова йшла про мистецтво державного управління та господарювання.

Єгипетська держава мала високий ступінь централізації. Очолював її фараон, влада якого на підлеглих була безмежною. Існувало три базові галузі: фінансове відомство, військове відомство та відомство суспільних робіт. Кожне відомство мало своє призначення. Фінансове відомство забезпечувало існування державних інститутів, сприяло утриманню війська та обумовлювало виконання суспільних робіт. Військове відомство призначалось для захисту держави від зовнішніх ворогів та для підкорення власного народу. Відомство суспільних робіт охоплювало систему зрошення, яка забезпечувала функціонування землеробства та розбудову царського некрополя.

Своєрідне державне утворення в стародавні часи представляла собою Індія, економічні ідеї якої знаходять відображення у ведах, які є ніщо інше як збірка молитов, гімнів та заклинань (ХХІІІ–XVI ст. до н. е.). Індійська держава мала варновий устрій, що передбачало існування замкнених станів. Основними варнами вважалися: брахмани, на яких покладались зобов’язання жерців та вчителів; кшатрії, з яких виходили військові та правителі; еійшії, призначення яких полягало у створенні благ; шудри, які повинні обслуговувати три вищі стани. Належність до відповідного стану визначала рід занять, яким повинна займатися людина, та її місце в суспільстві.

Важливу роль у розвитку економічних стосунків у стародавній Індії відіграли закони Ману (III тис. до н. е.), які складалися протягом декількох століть. Це звід розпоряджень, які отримали люди від «божественного законодавця». Відбиваючи погляди рабовласників, в даних законах встановлювалися правила найму, купівлі–продажу, ціноутворення тощо. Крім цього, обґрунтовувалось перетворення вільної людини на раба і закріплювалось її становище в суспільстві. Крадіжки засуджувались. Головна роль у дотриманні законів відводилась державі, на яку покладались зобов’язання з регламентації господарського життя.

Найбільш видатною пам’яткою економічної думки стародавньої Індії є трактат «Артхашистри» (кінець IV – початок III ст. до н. е.), автором якого був радник царя Чандрагупти брахман Каутілья. У трактаті дається характеристика соціально–економічного та політичного устрою стародавньої Індії, розкриваються принципи зовнішньої та внутрішньої політики.

Економічна думка стародавнього Китаю пов’язана з видатним мислителем минулого Конфуцієм (Кун Фуцзи), ідеї якого, висунуті у праці «Бесіди та судження», не втратили актуальності в сучасних умовах. Конфуцій виходив з того, що в основі суспільного устрою лежить божественне начало, яке визна­чає долю кожної людини та суспільний порядок. Поділ суспільства на «благородних» та «простолюдинів» є природним. Основна ідея Конфуція полягає у визначенні правил, на основі яких регулюються взаємовідносини між рабовласниками та рабами, що дозволяє уникнути зайвої соціальної напруги та сприяє зміцненню державності. Не дивлячись на різне матеріальне становище рабовласників та рабів і не дивлячись на неоднаковий їх соціальний статус, Конфуцій вважав, що вони мають спільну соціальну природу і повинні дотримуватись єдиних правил поведінки. Відносини між рабовласниками та рабами не повинні зводитись виключно до примусу, а мусять базуватись на моральних нормах. Потрібно виховувати у рабів довіру до рабовласників.

3. Економічна думка Стародавньої Греції

Грецька держава сформувалась у Х–УІ ст. до н. е. Вона представляла собою об’єднання полісів (міст–держав).

Одним з яскравих мислителів стародавньої Греції є Ксенофонт, ідеї якого спирались на традиційне суспільство, в якому думка громади мала вирішальне значення. Розумною вважалась така поведінка, яка визнавалась членами суспільства. Саме вона стає об’єктом дослідження Ксенофонта в його праці «Домобудівник», яка стає маніфестом життєвої мудрості. Вперше економічна наука розглядалась як наука про ведення домашнього господарства.

Основну увагу Ксенофонт звертав на підвищення ефективності рабовласницьких господарств, орієнтиром яких було особисте споживання. Давалась порада націлювати господарства не на товарне, а на натуральне виробництво, оскільки це найбільш стійка форма господарювання, яка не підпадає під вплив зовнішніх факторів. На думку Ксенофонта, щоб краще використовувати працю рабів, потрібно застосовувати соціальну демагогію та матеріальні стимули до праці.

Ксенофонт із повагою ставився до землеробської праці та зневажливо –до праці ремісників та торгівців, оскільки їхня діяльність обумовлює швидке збагачення. Збагачення, на його думку, дає людині більше неприємностей, ніж задоволення. Справа в тому, що зростає кількість речей, якими володіє людина і які потребують відповідного догляду та контролю. Чим більше речей має людина, тим менше в неї вільного часу. На думку Ксенофонта, займатись ремісництвом та торгівлею повинні раби. В той же час, він не уявляв, яким чином раби вступатимуть в економічні стосунки, не маючи ніяких прав.

Ще більш вагомий внесок в розвиток економічної думки стародавньої Греції зробив Платон усвоїх роботах «Держави» та «Закони» він виклав своє бачення про створення ідеальної держави. Суттєвий недолік суспільного устрою Платон пов’язував з відсутністю єдності, оскільки суспільство поділяється на багатих та бідних. Даний поділ охоплює ту частину суспільства, яка складається з вільних людей, якими були греки. Потяг до збагачення робить одних членів суспільства паразитами, а інші не мають можливості вести власне господарство. Нерівність закладена в природі людини, і її не можна подолати. На думку Платона, потрібно закріпити майнову нерівність, але ні в якому випадку не посилювати її. Щоб не допустити подальше розшарування суспільства, він пропонує її обмежити. Суспільний спокій порушує прагнення до збагачення. Потяг до збагачення Платон пояснює недосконалістю виховання. Щоб позбавитись жадоби до збагачення, Платон пропонує відмовитися від власності, жити в таборах, разом харчуватись, не мати індивідуальних жінок.

Серед когорти видатних мислителів стародавньої Греції виділяється фігура Аристотеля, який зробив найбільший внесок у розвиток економічних ідей. Він першим запровадив економічний аналіз, що дало йому змогу встановити відповідні закономірності та висунути положення, які набагато випередили час. Свої погляди Аристотель виклав у працях «Політика» та «Етика». Досліджуючи рабовласницьке суспільство та відстоюючи його інтереси, Аристотель приходить до висновку, що поділ суспільства на вільних та рабів обумовлений існуванням поділу праці і тому є природним. Панування та підкорення – це загальні закони природи, необхідні для її збереження. Суспільство не може обійтися без рабів, оскільки вони приводять у дію засоби виробництва і виконують усю фізичну працю. Аристотель інтуїтивно відчуває, що поведінка людини пов’язана з природною суттю. Це дало йому змогу виділити два вида діяльності: споживання (активна діяльність) та виробництво (продуктивна діяльність).

4. Економічна думка Стародавнього Риму

Найгострішою проблемою стародавньоримської літератури залишалось питання рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій).

До цих проблем звертались Катон Старший, Варрон, Колумелла.

Катон Старший – був консулом, згодом цензором. Захисник привілеїв аристократії, він вимагав знищення Карфагена як торговельного конкурента Риму. Обґрунтування староримських форм рабовласництва, методи ведення великого хліборобного господарства детально викладені Катоном у трактаті «Про сільське господарство». Його ідеалом було натуральне господарство, особливе місце відводилось для торгівлі, яка допомагала реалізувати надлишок продукції і придбати іншу продукцію. Автор багато написав про утримання рабів, проте рабів він розглядав як знаряддя праці та рекомендував купувати рабів у молодому віці і виховувати їх покірними. Рабів необхідно суворо карати. Всі ці поради Катона націлені на забезпечення раціонального ведення господарства, але згодом вони виявилися хибними.

Варрон продовжив розробку проблем латифундіійного господарства. Його погляди викладені у трактаті «Про сільське господарство». Варрон переймався долею рабовласницьких господарств, він докоряє рабовласникам, що вони перестали займатись своїм господарством, а живуть у містах, переклавши всі функції на управляючих. Автор пропонує зміцнювати економіку зміцнюючи не лише землеробство, але й тваринництво, застосування агрономічних наук, зростання інтенсивності виробництва, удосокналення методів експлуатації рабів, використання матеріальної зацікавленості та ін. Мета його роботи – підвищення прибутковості, зростання ефективності виробництва. Варрон зробив класифікацію знарядь праці:

1. Інвентар (німі)

2. Робочі тварини (ті, що подають нечленороздільні звуки)

3. Раби (знаряддя, що розмовляє)

Колумелл у творі «Про сільське господарство» розкрив кризу рабовласництва. Його трактат складався з 12 книг, де деталально розглядались латифундії. Головна його ідея: раби – це низька продуктивність праці, погане ставлення до інших знарядь праці та ін. Проблеми утримання рабів уже сигналізували про занепад сільського господарства та всієї рабовласницької системи Риму.

У Стародавньому Римі виникає гракхівський аграрний рух, який виражав інтереси безземельного і малоземельного селянства у боротьбі проти латифундій. Його очолювали брати Тіберій і Гай Гракхи. Вимагаючи обмеження великого землеволодіння і наділення землею безземельних селян, вони прагнули здійснити реформу в рамках рабовласницького ладу і таким шляхом зміцнити його.

5. Економічна думка Середньовіччя

Найбільш значимою постаттю Середньовіччя вважається Фома Аквінський, чиї погляди, маючи етичну спрямованість, збагатили економічну думку. Його праця «Сума богослов’я» стала енциклопедією католицизму. В ній розглядається безліч економічних проблем. Ф. Аквінський виступає за централізацію влади, оскільки це цементує суспільство. У свою чергу, королі повинні підкорятись папі. Фактично, це була спроба теоретично обґрунтувати утворення конгломерату держав, які б підпорядковувались церкві.

Засуджувалось прагнення людей до соціальної рівності, оскільки суспільство завжди має ієрархію. Кожна людина належить до певного стану, змінити який вона не здатна. Належність до стану визначає рівень багатства, до якого людина повинна прагнути. Багатство поділяється на природне (продукти натурального господарства) та штучне (золото та срібло).

Сенс життя, на думку Ф. Аквінського, полягає у спасінні душі. Щоб здійснити це, потрібно не накопичувати багатство, а споглядати Бога. Виправдовувалось рабство, оскільки воно пов’язується з гріховністю людини та соціальним паразитизмом, оскільки він давав змогу окремим членам суспільства займатись розумовою працею. Оригінальною є ідея Ф. Аквінського про справедливого Бога. Суть ідеї полягає в тому, що християни, знаходячись під захистом Бога, повинні мати приблизно однакові результати своєї діяльності. Якщо хтось із них має прибутки, які суттєво відрізняються від середніх, то це або чаклун або злодій. Людина, яка прагнула внести зміни в процес виробництва, попадала під суспільний осуд, оскільки її поведінка мусить орієнтуватися на незмінні моральні норми.

Цікавим є погляд Ф. Аквінського на власність. За його висловлюванням, всі речі належать Богу, а люди тільки користуються ними. Людина від природи має право на привласнення благ. Тому приватна власність, яка призначена задовольняти потреби, є необхідним інститутом людського життя. Тільки в умовах бідності він допускав спільність майна, бо це забезпечувало виживання.

Гроші, на думку Ф. Аквінського, це, в першу чергу, міра вартості та засіб обігу. Вони важливий інструмент влади. Цінність грошей визначається державою. Але оскільки роль грошей здатні виконувати різні метали, то це означає, що гроші мають різну цінність. Даний факт наштовхнув Ф. Аквінського на думку, що існує номінальна та внутрішня цінність грошей, між якими повинна бути відповідність, якщо він дає можливість купцю жити відповідно його статусу в ієрархічній структурі суспільства.

Неоднозначним є погляд Ф. Аквінського на процент. З одного боку, він засуджував отримання процента, оскільки вважав, що лихвар бере процент як плату за час. Однак час – це загальне благо, яке дано Богом. Виходить, що лихвар ошукує не тільки ближнього, але й Бога. З іншого боку, процент – це винагорода кредитору за ризик неповернення грошей, а також плата за використання боржником грошей при отриманні прибутку.

Важливе місце у вченні Ф. Аквінського займає теорія «справедливої ціни». На його погляд, це еквівалентна ціна, яка пов’язується із затратами праці. Тобто затрати праці рівноцінні. В той же час справедлива ціна – це ціна, яка гарантує учасникам обміну належне утримання відповідно до їх соціального статусу в суспільстві. Виходить, що ціна на однотипні блага для різних станів суспільства відрізняється. Встановлення цінової диференціації вигідне виробнику, якщо він займає монопольне становище на ринку. Споживач же знаходиться в менш сприятливих умовах, оскільки товар однакової якості реалізується йому за різними цінами, що є, на його погляд, несправедливим. Особливо цим явищем обурюються найбільш заможні члени суспільства.