Фізіократичні теорії Ф. Кене

Фізіократи виступили з рішучою критикою меркантилізму. На противагу меркантилістам, які зосередили свою увагу на аналізі явищ у сфері обороту, фізіократи зробили поворот від аналізу обороту до аналізу виробництва. Вони перенесли дослідження питання про походження прибавочного продукту зі сфери обороту в сферу виробництва. У цьому полягає головна наукова заслуга фізіократів. Але вони обмежили сферу виробництва лише рамками сільського господарства.

Метод природничих наук, перенесений У. Петті в політичну економію, одержав подальший розвиток у Кене. Він висунув концепцію «природного порядку», що виходить з визнання визначених об’єктивних законів не тільки в природі, але й у суспільному житті. «Природний порядок», під яким Кене розумів буржуазний лад, припускав розвиток економіки на основі вільної конкуренції, стихійної гри ринкових цін, що виключає втручання держави. Визнання того, що економічний розвиток являє собою природний процес, який не залежать від волі людей, є безперечним науковим досягненням фізіократів. Однак метафізичний підхід до явищ громадського життя привів їх до ототожнення законів природи із законами розвитку суспільства. Останні розглядалися ними як неісторичні, вічні закони. Тому капіталістичну форму виробництва вони вважали природною і вічною формою виробництва.

Кене висунув ідею про еквівалентність обміну. Він доводив, що «обмін чи торгівля не породжують багатств, здійснення обміну нічого, стало бути, не робить», і пояснював це тим, що у сфері обміну в умовах вільної конкуренції відбувається обмін рівновеликих вартостей, якими товари володіють ще до того, як вони надходять на ринок. Звідси випливало, що в обміні багатство не створюється і прибуток не виникає. Вчення про еквівалентність обміну з’явилося, таким чином, теоретичною основою для спростування поглядів меркантилістів. У той же час воно спонукувало фізіократів шукати джерело багатства поза сферою обороту. Разом з тим Кене не міг правильно пояснити причину обміну рівновеликих вартостей, тому що була недостатньо розроблена теорія вартості, і він фактично ототожнював вартість із витратами виробництва.

У своїй праці «Економічні таблиці» Кене вперше зробив спробу наукового аналізу кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворного процесу. Ідея цієї праці полягає у необхідності дотримання та обґрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки. Розглядаючи процес відтворення, Кене аналізував походження доходів, обмін між капіталом і доходом, відношення між виробничим і кінцевим споживанням. Як момент процесу відтворення він намагався показати обіг між 2 великими підрозділами виробництва – між виробництвом сировини і промисловістю. Все це втілювалось в економічних схемах.

Економічні погляди Ж. Тюрго

Поряд з Ф. Кене не менш плідно працював по формуванню фізіократичної теорії Жак Тюрго. У своїй праці «Роздуми про створення і розподіл багатства» (1766) він не тільки досліджує проблеми, які залишив після себе Ф. Кене, але й висвітлює нові економічні явища, які набули актуальності в даних історичних умовах. Беручи до уваги соціальну структуру суспільства, яку висунув Ф. Кене, Ж. Тюрго намагається її вдосконалити. В безплідному класі він розмежовує підприємців і найманих робітників. Робітники, не маючи нічого, отримують тільки заробітну плату. Підприємці володіють капіталом, який використовують для отримання прибутку. Вперше в економічній літературі було доведено, що наймана праця виникає при відділенні робітника від засобів виробництва.

Погляди Ж. Тюрго на доходи населення: заробітна плата регулює обмін між найманими робітниками і власниками засобів виробництва. Інтуїтивно відчуваючи невідповідність між пропозицією та попитом на робочу силу, він допускає, що між робітниками виникає конкуренція за робоче місце. Наслідком даної конкуренції є те, що підприємець обирає того робітника, який погоджується на найнижчу заробітну плату, яка обмежується необхідними засобами для його існування.

Прибуток є самостійним видом доходу. Він представляє собою частину «чистого продукту». Процент Ж. Тюрго розглядає як особливий вид доходу. Причини існування даного доходу пов’язуються з тим, що банкір за свої гроші завжди здатний придбати земельну ділянку і отримати ренту. «Чистий продукт» забезпечує розвиток суспільства. Оскільки ним розпоряджається клас земельних власників, то їх вплив на розвиток суспільства є визначальним.

На думку Ж. Тюрго, найвищі доходи в суспільстві отримують земельні власники. Це обумовлюється їхнім положенням, оскільки вони фактично є монополістами природного ресурсу.

Висувається ідея про градацію доходів, які виникають при використанні грошей. Ж. Тюрго вважав, що гроші, які пішли на купівлю фабрики, повинні принести більший доход, ніж гроші, які надаються у позику. Це засвідчує розуміння ним шляху розвитку суспільства. Гроші, на його думку, необхідно направляти на розвиток матеріального виробництва. Цьому повинна сприяти відповідна економічна ситуація.

Із розвитком ринкових відносин в обміні беруть участь не лише виробники благ, але й споживачі, які мають власні інтереси та критерії обміну. Враховуючи це, Ж. Тюрго розробляє вчення про цінність. Оскільки цінність визначається людиною, то вона носить як суб’єктивний, так і об’єктивний характер. Під суб’єктивною цінністю він розуміє оцінку речі її власником. Об’єктивна цінність встановлюється на ринку в залежності від попиту та пропозиції. Цінність кожної речі визначається потребами. Якщо потреба зникає, то річ, яка її задовольняла, перестає цінуватись людиною. Суб’єктивні оцінки речей під впливом конкуренції перетворюються у ринкові ціни. Ціна є грошовий вираз цінності, що віддзеркалює в собі громадську думку.

Виміряти цінність можна лише при співставленні з іншими цінностями. Досить слушною є думка Ж. Тюрго, що цінність не можна виразити в собі самій. Він звертає увагу на гроші, які здатні здійснити цей вимір. Ж. Тюрго дотримується поглядів, що гроші – це технічний засіб, який прискорює обмін.

Актуальною є ідея Ж. Тюрго про порівняльну доходність грошей. Гроші, витрачені на покупку землі, на ведення промислового виробництва або надані в позику, приносять різні доходи. Це змушує підприємців постійно змінювати напрямки своєї діяльності. Різні види доходів тяжіють до рівноваги. Між доходами існує взаємна залежність. Бажає того Ж. Тюрго чи ні, він розглядає економічну ситуацію, яка напряму залежить від економічної політики держави, хоч він і не надає пропозиції по її проведенню.

Економічна теорія А. Сміта

Адам Сміт (1723–1790) – видатний англійський економіст мануфактурного періоду. У його працях і в працях його послідовника Д. Рікардо класична політична економія досягла найвищого розвитку.

Перебуваючи у Франції, Сміт знайомиться з енциклопедистами і фізіократами. Повернувшись до Англії, він оселяється в рідному місті Керколді, де працює над книжкою «Дослідження про природу і причини багатства народів», її було опубліко­вано 1776 р. і вона здобула Смітові світову славу. Його стали називати «шотландським мудрецем», творцем нової науки – політичної економії. В останні роки свого життя Сміт був митним комісаром Шотландії.

Наслідуючи філософів–просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою наукове завдання її комплексного дослідження. У своїх працях він розглядає окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. У «Багатстві народів», зокрема, Сміт досліджує «людину економічну», однак не ізолює її від двох інших аспектів людської природи.

Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно–індуктивним. Він аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, так і описує їхні зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні системність, історизм і еволюціонізм. Щодо історизму, який заперечувався в марксистській літературі (на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм як вічний спосіб виробництва), то він проявляється в тім, що Сміт визнає зміни звичаїв, інститутів, економічних категорій, неоднаковість таких у різних народів і вважає, що вивчення й пізнання їх можливе лише в процесі еволюції.

На відміну від У. Петті, А. Сміт вважає, що величина зайнятого населення ще не свідчить про переваги однієї країни над іншою. Справа в тому, що не всяка праця створює багатство. Є праця продуктивна та непродуктивна. Продуктивною, за переконанням А. Сміта, є така праця, яка створює вартість, на купівлю якої витрачається капітал. Праця, яка сплачується з доходу, є непродуктивною (наприклад, оплата праці прислуги, державних службовців, лікарів, вчителів, письменників, військових). Непродуктивна праця – це праця, яка направлена не на примноження суспільного багатства, а на власне задоволення. Чим менше в суспільстві непродуктивної праці, тим швидше воно розвивається. Складаються такі обставини в суспільстві, коли більше значення набуває виробництво, ніж сімейний добробут та затишок.

Найбільші успіхи А. Сміта припадають на розробку теорії вартості, яку він прагнув визначити на основі об’єктивних критеріїв. Обмін товарів відбу­вається завдяки закладенню в них певної кількості праці. Праця – це єдине мірило вартості. Оскільки критерієм виміру вартості проголошується праця, то, на думку А. Сміта, вона незалежно від виду діяльності повинна бути рів­нозначною. Товар має споживну та мінову вартість. Остання відіграє більш важливе значення. Людину оцінюють не по тому, що вона може зробити, а по тому, що вона може отримати при обміні на власну працю. Величина вартості визначається не фактичними, а середніми необхідними витратами праці. Це засвідчує, що А. Сміт дотримується погляду, що на ринку діє механізм «невидимої руки».

Як і попередники, А. Сміт розмежовує природну та ринкову ціну товару. Перша ціна формується у виробництві і є визначальною. Друга формується у сфері обігу і тому здатна відхилятися від природної ціни під впливом попиту та пропозиції. При капіталістичному виробництві вартість товару визначається сумою доходів. Ціна товару = XV + Р + К, де V – заробітна плата, Р – прибуток, К – рента. Вимір вартості працею свідчить про переважно натуральний характер виробництва.