Теорія і практика меркантилізму

Меркантилісти були вражені загальною купівельною здатністю грошей (золота) і вважали, що багатство нації полягає у золоті. Тому економічна політика має бути спрямована на залучення в країну все більшої кількості благородних металів. Ранні меркантилісти навіть наполягали на забороні вивезення грошей та рекомендували здійснювати нагромадження грошей у країні шляхом вивезення товарів на зовнішній ринок. Держава повинна мати активне сальдо торговельного балансу, тобто країна не повинна ввозити більше товарів, ніж вивозити. Меркантилісти також виступали за державне втручання в економічне життя, бо вважали, що політика «лесе фер» могла б вести до втрати золота. Меркантилісти підкреслювали, що золото і будь–який скарб є показниками багатства країни.

Вони вважали доцільним:

1) підтримку владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

2) регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу в країну золота і срібла;

3) протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочення нею експорту, особливо готової продукції;

4) ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Багатство країни меркантилісти вбачали у золоті і сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс. Об’єктом дослідження у меркантилістів була виключно сфера обігу.

При меркантилізмі національне промислове виробництво контролюється торговим капіталом і розвивається вже на комерційній основі, більше не замикаючись у рамках міст. Причиною цього було те, що купець знав ринок, обсяг існуючого попиту, міг забезпечити постачання товарів, які використовувалися в домашньому виробництві. Оскільки дорогого устаткування ще не існувало, то купець нічим особливо не ризикував, беручи на себе відповідальність за виробництво.

У доіндустріальній економіці через відсутність регулярної зайнятості, фабричної дисципліни, як і раніше, переважала думка про нееластичність попиту. Меркантилістські положення про активне сальдо торговельного балансу, у яких обґрунтовується перевищення експорту над імпортом, заохочується експорт капіталу та залучення в країну зарубіжного золота і схвалюється громадська праця, дійсно спонукають до думки, що вищі класи суспільства зобов’язані забезпечувати робочі місця, оскільки лише політика, суть якої можна виразити двома словами – «розори сусіда», збагатить націю, а більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці.

Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Уільям Стаффорд (Англія). Для досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним, по–перше, встановлювати максимально високі ціни на товари, які експортуються; по–друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по–третє, не допускати вивезення із країни золота. Теорія раннього меркантилізму може розцінюватися як теорія «грошового балансу».

Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини XVII ст., хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв’язки між країнами стають розвиненими і регулярними. Щоб досягти активного торговельного балансу, меркантилісти вважали необхідним: по–перше, завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари, а також перепродуючи товари одних країн в інші; по–друге, дозволяти імпорт товарів, крім предметів розкоші, при збереженні в країні активного торговельного ба­лансу; по–третє, вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торго­вельних угод шляхом посередництва.

Ідейно–теоретичні основи інституціоналізму та етапи його розвитку

Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму по­ходить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів). Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме економічним інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналісти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

У формуванні філософських основ інституціоналізму вели­ку роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб. Певний вплив на формування й розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентуванням уваги на правових нормах та політиці держави. В американській економічній літературі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто американським різновидом історичної школи.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість інституціоналісти мають з англійськими соціологами й економістами – прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих американських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обгрунтувати реформістські програми.

Інституціоналізм не має якихось загальних теоретичних засад. Економісти, котрі належать до цього напряму, суттєво різняться як щодо теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних проблем. Одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, антропології, інші – від права, кон’юнктури або математичних розрахунків. Об’єднують інституціоналістів методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Ця критика була спрямована передовсім проти соціально–філософських і методологічних засад неокласиків.

Всупереч позаісторичним, абстрактно–теоретичним концепціям неокласиків, інституціоналісти вдаються до історичних та описово–статистичних методів дослідження. Історичний метод дав змогу досліджувати економічні явища в їхньому історичному розвитку, у динаміці, відтак проголошуючи ідеї еволюції капіталістичної еко­номіки. Описово–статистичний метод визначив практичну прагматичну орієнтацію інституціоналізму.

На відміну від психологічної школи граничної корисності, інституціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а не окремих суб’єктів господарювання. Інституціоналісти піддали критиці неокласичну концепцію конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівноваги, відкинули постулат «гармонії інтересів».

Визначенню неокласиками ринку як універсального механізму розподілу економічних ресурсів інституціоналісти протиставили дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економіки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.