Державний устрій Італії за Конституцією 1947р.

22 грудня 1947 р. більшістю Установчих зборів була схвалена конституція, яка вступила у силу 1 січня 1948 р. Згідно з конституцією вищим законодавчим органом республіки виступає парламент, що обирається на загальних виборах з таємним голосуванням по пропорційній системі. Конституція проголошує принципи децентралізації правління, широкої автономії областей, незалежності судової влади. Конституція визначає громадянські свободи: свободу політичних поглядів, організацій, зборів, свободу особи і ін.

З прийняттям конституції особливо гостро постало питання про Латеранські угоди 1929 p., які визначали принципи взаємовідносин держави та католицької церкви. Проти їх збереження різко виступила впливова Італійська соціалістична партія, але комуністи з тактичних міркувань цей документ підтримали. Тим самим церковний шлюб в Італії був визнаний нарівні з громадянським, розводи у відповідності з церковною доктриною не визнавалися законом, заборонялися аборти, зберігалося викладання церковної доктрини в початковій школі тощо.

На парламентських виборах 18 квітня 1848 р. перемогу здобула ХДП. Чотирьохпартійна «коаліція центру» сформувала уряд, його прем'єром став Де Гаспері. 28 червня 1948 р. у Римі між Італією та США було підписано двосторонню угоду про надання країні обіцяної за «Програмою відбудови Європи» (план Маршалла) економічної допомоги. У грудні 1948 р. італійський уряд звернувся до уряду США з проханням про включення країни до НАТО. Обговорення цього питання в парламенті тривало без перерви 58 годин підряд і завершилося голосуванням більшості 18 березня 1949 р.

Важливу роль у житті Італійської республіки традиційно відіграє католицька церква. В жовтні 1978 р. вперше було порушено традицію, що встановилася після смерті голландця Адріана VI, за якою папами обиралися лише італійці. Новий понтифік Іоан Павел II (Кароль Войтила) по-новому розставив акценти в політиці Ватикану. В програмній енцикліці «Редемптор Гомініс» (березень, 1979 р.) папа заявив, що: «злидні і голод на земній кулі могли б бути в найкоротші часи ліквідовані, якби гігантські мілітаристські бюджети... були спрямовані на виробництво необхідних засобів існування». В 1980 р. в енцикліці «Дівес ін мізеркордіа» папа висловив побоювання, що військовий конфлікт, розв'язаний за наявності у ворогуючих сторін ядерних арсеналів, може призвести до «часткового знищення людства».

39. Відновлення незалежності Польської державності у 1918-1919 рр. Конституція 1921р.

У вересні - листопаді 1917 р. західні держави Антанти визнали офіційним представником польського народу Польський Національний комітет, сформований з політичних емігрантів у Парижі. У січні 1918 р. президент СІЛА В. Вільсон включив у свою відому програму повоєнного перетворення Європи пункт про створення Польської держави з «доступом до моря». Місяцем раніше уряд Леніна задекларував право поляків на створення власної держави, а 29 серпня 1918 р. він же анулював усі договори про поділи Польщі, укладені царизмом після 1772 р. Після військової поразки Німеччини та Австро-Угорщини в світовій війні в ніч з 6 на 7 листопада 1918 р. в Любліні було сформовано уряд незалежної Польщі під проводом галицького соціал-демократа Ігнаци Дашинського. Цей уряд проголосив Польщу народною республікою, та проіснував він недовго. Повернення 10 листопада у Варшаву з німецької в'язниці в Магдебурзі Юзефа Пілсудського змінило розстановку політичних сил. Уже 11 листопада Регентська рада у Варшаві передала цьому політику усю повноту влади «з метою збереження порядку в країні».

На вимогу Пілсудського уряд Дашинського пішов у відставку та був сформований новий уряд, очолений правим соціалістом Є. Морачевським. В січні 1919 р. Пілсудський провів заміну прем'єра. На чолі польського уряду став формально безпартійний І. Падеревський. Того ж місяця відбулися вибори до установчого сейму, на яких більшість виборола партія народної демократії (ендеки). Пілсудський зберіг пост «начальника держави».

Новий уряд Польщі визнав встановлений де-факто 8-годинний робочий день та інші завоювання мас. У липні 1919 р. сейм прийняв постанову про принципи земельної реформи, яка передбачала максимум земельного володіння у 180 га на господарство.

Новостворена Польська держава вела бойові дії практично проти всіх сусідів з метою максимального розширення своєї території. Жертвами польської агресії стали ЗУНР (окупована 16 липня 1919 p.), Білорусь, Литва (Вільнюс до 1939 р. входив до складу Польщі), німецьке та чеське населення західних та південно-західних рубежів.

У березні 1921 р. Сейм прийняв конституцію Польської республіки. Законодавчі права надавалися двопалатному парламенту. Повноваження президента, якого депутати сейму і сенату обирали на 7 років, були конституцією суттєво обмежені. Конституція проголошувала основні буржуазно-демократичні свободи, офіційну рівність усіх віросповідань. Право приватної власності оголошувалося «однією з важливіших основ соціального ладу та правового порядку».

40. Характерні риси державно-правового розвитку Польщі 1921-1939рр. (Друга Річ Посполита). Режим “санації”.

У березні 1921 р. Сейм прийняв конституцію Польської республіки. Законодавчі права надавалися двопалатному парламенту. Повноваження президента, якого депутати сейму і сенату обирали на 7 років, були конституцією суттєво обмежені - ендеки обґрунтовано побоювалися обрання на цей пост Ю. Пілсудського. Конституція проголошувала основні буржуазно-демократичні свободи, офіційну рівність усіх віросповідань. Право приватної власності оголошувалося «однією з важливіших основ соціального ладу та правового порядку».

Після парламентських виборів у листопаді 1922 р. до влади прийшов блок ендеків та християнських демократів. Президентом країни став проф. Г. Нарутович, підтриманий лівими та партіями національних меншин. Уже 16 грудня він був убитий фанатиком. Новим президентом став С. Войцеховський, представник партії заможного селянства «П'яст». Проте в країні продовжувало наростати протистояння між правими і лівими.

12-14 травня 1926 р. Ю. Пілсудський провів в державі антиурядовий переворот. Однак зайняти посаду президента демонстративно відмовився - незважаючи на те, що був обраний абсолютною більшістю голосів депутатів сейму і сенату. Пілсудський оголосив, що займатиме лише посади військового міністра та головного інспектора армії. Підтримали Пілсудського не тільки військові, але й ліві сили, зокрема соціалістична (ППС) та комуністична (КПП) партії. Проголошений Пілсудський режим «санації» (дослівно - оздоровлення) в загальних своїх рисах був близьким до італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, хоча й не таким жорстким за своєю суттю.

У своєму розвитку міжвоєнна Польща пройшла три етапи. Уже на першому (1918-1926 pp.) етапі в умовах відносно демократичної конституції 1921 р. було заборонено КП Польщі, придушено національно-визвольний рух. Період первинної фашизації суспільного життя (1926-1935 pp.) ознаменувався зосередженням фактичної влади в руках «головного інспектора збройних сил» Ю. Пілсудського. Парламент міг бути розігнаним за одним словом Пілсудського, президент отримав право видання актів, що за дією не відрізнялися від закону. На цей період припадає і т. зв. пацифікація 1930 p., що охопила понад 900 населених пунктів Західної України. Це «умиротворення» означало погром місцевих відділків «Просвіти», фізичну розправу з чоловічим населенням, ув'язнення сотень свідомих українців.

Період посиленої фашизації розпочався з уведенням реакційної конституції 1935 р. За нею, єдина реальна влада зосереджувалася в руках президента, відповідального лише «перед богом та історією за долю держави». Під головуванням президента перебували уряд і сейм та сенат, збройні сили, суд, державний контроль. Президент на власний розсуд призначав голову Ради Міністрів і самих міністрів, скликав і розпускав парламент, заключав і ратифікував міжнародні договори. Президент командував Збройними Силами. У певних випадках мав вплив на визначення наступника, на власний розсуд міг відкликати прем'єр-міністра, голову Верховного Суду, вищих воєначальників. Йому належало право помилування і право передачі під суд членів уряду. Його декрети мали силу закону. Фактично, юридичне ссфдстановище польського президента мало чим відрізнялося від німецького «фюрера», італійського «дуче» чи іспанського «каудільйо».