Демократична революція 1905-1907 рр. в Україні, позиції політичних партій в революції.

Восени 1905 р. в Україні утворилося 8 рад: у Катеринославі, Києві, Єнакієвому, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, Юзівці та Маріуполі. В Катеринославі, наприклад, один депутат до ради обирався від 100 робітників. Ради обирали своїх голів, здійснювали контроль за виробництвом і розподілом, їх озброєні дружини підтримували громадський порядок у містах, друкували листівки, газети з однотипною російськомовною назвою «Известия Советов Рабочих Депутатов».
Робітничі профспілки в Україні під час революції були малочисельними, утворювались переважно у металургійній, гірничій, друкарській і поштовій галузях. Всього було створено 280 профспілок, зокрема в Одесі – 27, у Харкові – 13, у Києві – 18, у Катеринославі – 11, у Миколаєві – 8. Деякі партії, передусім соціал-демократичні почали вести роботу з метою розгортання профспілками політичної діяльності.
Упродовж жовтня-грудня 1905 р. в Україні розпочалась практично селянська війна. Відбулось 1800 селянських виступів, якими було охоплено більше 2100 сіл із населенням понад 2 млн. осіб. Селяни вдавалися до рішучих дій проти поміщиків, виборюючи своє право на володіння землею. Найбільшим було селянське повстання у Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Повсталі створили ревком, загін самооборони, вигнали пристава. Радикальна позиція українського селянства була зумовлена значною мірою роз’яснювальною і організаторською роботою есерів. Царські війська жорстоко придушили повстання. Ця подія описана В. Короленком у циклі статей «Сорочинська трагедія» (1907 р.). Відбувалися також сутички між заможними і бідними селянами, наприклад в с. Вихвостів Чернігівської губернії, де було вбито 15 осіб. М. Коцюбинський відтворив цю трагедію в повісті «Fata мorgana».
Спроби царизму придушити збройною силою виступи робітників, селян, студентів, солдатів і матросів не давали бажаного результату. Правлячий режим змушений був змінити тактику в боротьбі проти революції. 17 жовтня 1905 р. вийшов маніфест від імені царя, в якому «дарувались народу демократичні права і свободи». Земельне питання згідно Маніфесту мало вирішуватись Установчими зборами.

41. Західноукраїнські землі на початку XX ст. Соціально-економічний розвиток
Промисловість
На початку XX ст. західноукраїнські землі перебували в складі Австро-Угорської імперії. Як і в попередній період, населення цих теренів було політично безправним і залишалося об'єктом неприхованого жорстокого колоніального гноблення з боку імперської влади.
Економіка краю мусила забезпечувати розвинуті промислові центри метрополії дешевою сировиною та бути вигідним ринком збуту вже готових товарів.
Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. Високими темпами розвивалися тут лише деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток та переробка нафти. У 1913 році на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн. тонн нафти.
У зазначений період для одержання більших прибутків цісарський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Це робилося насамперед для того, щоб зв'язати залізничним сполученням центральні райони Австрії зі східними, що давало можливість збувати на галицьких ринках товари австрійської промисловості й вивозити з краю сировину. Водночас окремі регіони Галичини, Буковини та Закарпаття фактично не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток економічних зв'язків і економіки в цілому.
Через це перетворені на колоніальний придаток метрополії західноукраїнські землі проти Наддніпрянської України залишалися економічно відсталими й розвивалися повільними темпами. У краї не було важкої промисловості, 97% промислових підприємств були дрібними. На них працювала незначна частка населення краю. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося всього 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві та нафтових промислах; на Буковині — близько 72 тис, Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників.
Становище робітничого класу
Становище робітничого класу західних регіонів України було надзвичайно складним, бо в економіці тісно переплелися капіталістичні форми розвитку й господарська відсталість краю. Особливо тяжкими були умови праці на нафтопромислах і лісозаготівельних підприємствах, де робочий день становив від 11 до 16 годин на добу при низькій заробітній платі та високому травматизмі. Лише протягом 1902-1904 pp. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків.
Унаслідок цього на початку XX ст. загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель був невисоким. Вони, як і раніше, залишалися відсталим аграрно-промисловим районом Австро-Угорщини.
Розвиток сільського господарства
Провідною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство, у якому були зайняті 94% населення. Більша частина орної землі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, римсько-католицькій та греко-католицькій церквам. Поміщики тримали у своїх руках понад 40% від усіх земель.
Селянські господарства Галичини, Буковини й Закарпаття були переважно малоземельними. Поряд з капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнських селах значне місце займали відробітки та викупні платежі. Наприклад, селяни Східної Галичини до 1898 року заплатили викупних платежів на суму понад 50 млн. золотих ринських та 62 млн. процентів на них. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн. золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн. форинтів. Селяни мусили також викупляти в поміщиків право пропінації (монопольне право на виробництво та продаж спиртних напоїв). Крім цього, селяни втратили сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Ці землі також опинилися в руках поміщиків. Усе це врешті-решт зумовило те, що на початку XX ст. половина західноукраїнських селян не мала змоги вижити за рахунок власного земельного наділу.
Трудова еміграція західних українців
Надзвичайно тяжке економічне становище західноукраїнських селян зумовило масову еміграцію населення краю. Західноукраїнські селяни виїжджали до Америки, здебільшого Канади й США, у меншій кількості — до Бразилії та Аргентини.
Масштаби трудової еміграції українців помітно зросли на початку XX ст. Якщо в 1890-1900 pp. з Галичини емігрувало 78 тис. осіб, то за перше десятиліття XX ст. вже виїхало понад 224 тис.
Еміграція дещо полегшила загальне становище селян, оскільки пом'якшила проблему аграрного перенаселення.
42. Україна в Першій світовій війні
Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.
Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:
- Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. У російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській - 250 тис.
- Війна розколола українські політичні сили і цим ослабила український рух.
У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.
Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.
Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. із добровольців - молодих вихованців організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" - був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. осіб. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.
Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:
- більшість українських партій, у т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;
- частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;
- частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;
- найбільш вороже налаштовані щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.
У роки війни значна частина України перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія кілька разів переходила із рук у руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914 -1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.
- Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.
Плани сторін щодо України
Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.
Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.
Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.
Політика сторін щодо України
Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля.
Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.
Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.
Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Війна сприяла росту національної свідомості. Усвідомленню українськими солдатами себе як представників окремої нації сприяло їхнє спілкування з населенням завойованих територій, зокрема західноукраїнських, де люди розмовляли зрозумілою для них мовою.
Наслідки Першої світової війни для України
Негативні
o Розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40 % житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти. Поголів'я худоби скоротилося на половину)
o начні людські втрати (понад 500 тис. загиблих)
o Утримання за рахунок місцевих ресурсів 50 % діючої російської армії (3,5 млн осіб), та тилових гарнізонів (400 тис. осіб), що знаходилися на території України
o Виникнення проблеми біженців, депортованих, переміщених осіб
o Загальні витрати Росії на війну складали 41 млрд руб.
o Інфляція (ціни зросли в 4—8 разів)
o Падіння виробництва, кризовий стан економіки (на початок 1917 р. у Наддніпрянщині скоротився видобуток залізної руди на 46 %, марганцевої — на 29 %, виплавка чавуну — на 32 %, сталі — на 33 % порівняно з 1913 p.; зростання залежності промисловості від іноземного капіталу
o Диспропорція у розвитку промисловості (швидке зростання галузей воєнного виробництва, занепад цивільного виробництва)
o Скорочення посівних площ (на 1,880 млн десятин), зменшення збору зернових на 200 млн пудів, скорочення виробництва цукру (із 85 млн пудів у 1913 до 50 млн пудів у 1917 p.); загострення продовольчої проблеми в містах, поява черг • Скорочення працездатного населення на селі (у 1917 р. залишилось 38,7 % працездатного чоловічого населення)
o Загострення соціальних проблем
o Перебої в роботі транспорту
o Посилення страйкової боротьби робітників (1914 р. — 30 тис. осіб, 1915 р. — 50 тис. осіб, 1916 р. — 200 тис. осіб) і виступів селян (протягом 1914—1916 рр. —160) o Зростання національної самосвідомості населення
Позитивні
o Зростання національної самосвідомості населення
o Створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду
o Підняття «українського питання» на міжнародний рівень

46)Революційні події 1918 р. в західноукраїнських землях
Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.
18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об’єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНРади 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.
Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Розпочалася польсько-українська війна 1918-1919 рр., в якій поляки та українці боролися за життєвий простір, за визначення кордонів своїх держав, які зароджувалися на розвалинах Австро-Угорської імперії. Маючи чисельну перевагу, краще озброєнні, очолювані достатньою кількістю офіцерів (в українців відчувався гострий дефіцит не лише озброєння, але й командних кадрів) польські війська досить швидко опанували ситуацію і розпочали планомірний наступ на українські формування.
За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд – Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. 13 листопада був виданий Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНРади Є. Петрушевич.
Петрушевич Євген Омелянович (1863–1940 рр.) – український громадсько-політичний діяч, президент і диктатор Західно-Української Народної Республіки. Народився в м. Бузьку на Львівщині в сім’ї священика. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Доктор права. У 1907–1918 рр. – посол до австрійського парламенту, заступник голови, а в 1917–1918 рр.– голова Української Парламентарної Репрезентації. 19 жовтня 1918 р. як президент Української Національної ради проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави (ЗУНР). 4 січня 1919 р. обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Президентом Західно-Українсько Національної Раді (фактично – Президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно рішення Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР. 9 червня 1919 р. у зв’язку з критичним становищем назначений Українською національною радою Диктатором ЗО УНР (ЗУНР). Після поразки УГА в українсько-польській війні переїхав спочатку до Кам’янця-Подільського на територію Наддніпрянської України, а в листопаді 1919 р. – до Відня, де сформував екзильний уряд ЗУНР і вів дипломатичну боротьбу за її відновлення. Цей уряд припинив свою діяльність після рішення Ради послів країн Антанти (14 березня 1923 р.) про передачу Галичини до складу Польщі. До кінця свого життя перебував в еміграції в Берліні, де і помер.Похований на римо-католицькому цвинтарі.
ЗУНР проголошувалась на території західноукраїнських земель: 70 тис. кв. км з населенням близько 6 млн. осіб (фактично влада ЗУНР поширювалась на територіях 40 тис. кв. км з населенням 4 млн. осіб). Адже в другій половині листопада 1918 р. із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу, 10 – контролювали польські війська. Проте і в цих складних умовах війни за виживання, уряд ЗУНР робив усе можливе для забезпечення нормального життя місцевого населення, розбудови демократичної держави, створення боєздатної армії (УГА), державних органів і громадського самоврядування. Було прийнято закон про мови (українська мова стала державною), місцеву адміністрацію, реформування освіти та земельну реформу тощо.
Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з початку 1919 р. – до Станіслава. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз’єднання із ЗУНР. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.

47) Шляхи та методи встановлення влади рад в Україні у 1919 р.
Встановлення радянської влади в Україні у 1919 р. відбувалось в результаті наступу двох українських радянських дивізій та війни радянської Росії проти армії Гетьманату, а потім Директорії. Наступ радянських військ чисельністю 80 тис. бійців розпочався з нейтральної смуги в районі Суджі в кінці листопада 1918 р. Їм протистояла армія Директорії майже 40 тис. вояків. Війська Антанти (240 тис. осіб) були на півдні України і підтримували армію А. Денікіна, що воювала на південному сході.

3 січня 1919 р. радянські війська зайняли Харків, у місто прибув Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня він відмовився від назви Українська Народна Республіка і за аналогією з радянською Росією проголосив Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 19 січня Північна група радянських військ зайняла Полтаву, 27 січня – Катеринослав. 5 лютого радянські війська вступили у Київ. До травня 1919 р. майже вся територія Лівобережної та Південної України контролювалася Червоною армією.

29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд перейменувався в Раду Народних Комісарів. Уряд УСРР складався лише із представників КП (б) У, його очолював Х. Раковський. На підконтрольній території Лівобережжя уряд УСРР організував в містах обрання нових органів влади. Внаслідок адміністративного тиску з боку радянської влади Червоноармійці на виборах до рад в містах здобули вдесятеро більше мандатів, ніж робітники і селяни України. Створюючи новий державний апарат, уряд УСРР оголосив про ліквідацію всіх органів попередньої влади, розпуск судових установ. Повноваження на місцях (до обрання місцевих рад) передавали надзвичайним органам – ревкомам і комітетам бідноти в селах. Створювалися народні суди і ревтрибунали, робітничо-селянська міліція, а також Всеукраїнська надзвичайна комісія, яку очолив скерований з Москви латиш Мартін Лаціс.

До речі, в економічних стосунках керівництво радянської України виступало за збереження Української Ради народного господарства, виступало за те, щоб усі свої дії щодо України Раднарком радянської Росії узгоджував з нею і усю свою роботу здійснював через українські урядові структури. Москва наполягала на «злитті» УРНГ і ВРНГ, що і відбулося влітку 1919 р.

28 січня 1919 р. уряд УСРР опублікував декларацію, що передбачала націоналізацію промисловості і ліквідацію поміщицького, куркульського та монастирського землеволодіння, формування власних збройних сил, об’єднання УСРР з РСФРР на федеративних засадах. Передбачалась націоналізація великих, середніх й навіть дрібних приватних підприємств. Націоналізація промисловості в Україні стала шляхом до встановлення економічної диктатури і забезпечення постачання промислової продукції в Росію. На підконтрольній радянській владі території (Лівобережжя), як це було уже в Росії, на початку 1919 р. вводилась державна монополія на торгівлю хлібом, цукром, використовувались військові методи на промислових підприємствах, здійснювався примус робітників до праці.

У лютому 1919 р. видано «Положення про соціалістичний землеустрій і про шляхи переходу до соціалістичного землеробства в УСРР». Згідно до документа мав здійснюватися зрівняльний розподіл землі між селянами. Одноосібні господарства мали бути ліквідовані і замінені радгоспами і комунами. 65 % колишніх поміщицьких земель залишались у державній власності, кожен радгосп отримував не менше 600 га землі. Таким був курс на утвердження в українському селі суспільного землекористування.

26 січня 1919 р. опублікований Закон УСРР «Про монополію на хліб, цукор, сіль, чай», 5 лютого – Закон «Про вилучення хлібних лишків». Радянська влада відразу приступила до хлібозаготовок (конфіскації зерна у селян). Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі і продажу селянами цих продуктів. 12 квітня виданий декрет «Про розкладку лишків врожаю 1919 р. та попередніх років», який встановлював обов’язкове постачання лишків продтоварів і зерна на насіння. Насправді це означало вилучення зерна у селян без компенсації промисловими товарами чи грошима. До кожного села доведено план здачі державі зерна. Передбачалось до 1 червня отримати його 800 тис. тонн. Такою була продовольча розкладка в дії.

Селяни чинили опір органам радянської влади, не бажали віддавати своє зерно. Влада організувала з робітників, партійних і державних працівників воєнізовані продзагони, які почали насильно вилучати у селян зерно. Хоч інструкцією і передбачалося звільнення від продрозкладки тих селянських дворів, які мали до 10 га землі, насправді ця норма продзагонами не виконувалася.

48) Політика денікінців в Україні та повстанська боротьба проти них.
На початку осені 1919 р. більшість території України опинилася під владою генерала А. Денікіна, армію якого фінансово, збройно і політично підтримувала Антанта. Гаслом білого руху було відновлення єдиної, неділимої Росії. Відновленням поміщицького землеволодіння, запровадженням великого продовольчого податку Денікін відразу ж налаштував проти себе селянські маси. Жорстоко придушувала нова влада й будь-які прояви українського національного життя.
Сіоністські організації та єврейські общини теж потерпали від білогвардійців. Віддана на поталу місцевих каральних команд, єврейська біднота десятками тисяч гинула під час погромів. За короткий час денікінської окупації криваві наслідки екзекуцій перевершили ті страхіття, що роками чинилися в єврейських поселеннях місцевими бандами.
З українського боку сформувалося подвійне ставлення до денікінців. Наддніпрянці вважали їх запеклими ворогами і навіть не виключали можливості спільної боротьби з більшовиками проти Денікіна. Галичани ж вбачили у білому русі ще одну можливість порозумітися з Антантою.
Ще 20 серпня між командуванням армії УНР і штабом Революційної повстанської армії України (махновців) було підписано угоду про спільну боротьбу з денікінцями. 24 вересня декларацією, під якою стояв підпис і диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича, Директорія оголосила їм війну. На Правобережжі розгорнулися бої з білогвардійцями.
Найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони «батька» Махна. В лавах його армії воювало 40 тис. піхотинців і 10 тис. кавалеристів. На озброєнні вона мала близько 1000 кулеметів, поставлених на тачанки, й 20 гармат. Особовий склад пересувався на 12 тис. тачанок. За добу повстанці долали до 100 верст. Уже в серпні – вересні денікінці відчули на собі силу махновців.
Вирішальний бій відбувся 27 вересня поблизу с. Перегонівки (перед цим махновці отримали боєприпаси від армії УНР). Зазнавши нищівної поразки, денікінці втратили близько 18 тис. бійців.
Катеринославщину було оголошено базою махновської армії. Невдовзі та перейшла на лівий берег Дніпра, продовжуючи активно діяти також в Кримському та Азовському напрямах і отримуючи підтримку з боку місцевого селянства. Невдовзі чисельність особового складу досягла майже 100 тис. бійців.
На підконтрольних територіях махновці проповідували ідеї «справжнього революційного духу – безпартійного і безвладного» та «вільного радянського ладу», тобто самоврядування. Вирішення земельного питання передавалося безпосередньо в руки виробників-селян. Продовольча проблема мала розв’язуватись на засадах взаємовигідного товарообміну між містом і селом.
За наказом А. Денікіна проти махновців виступили Терська й Чеченська кавалерійські дивізії, Донська кавбригада, 9 кінних козачих полків і 2 бригади пластунів. У середині жовтня білі спробували оточити махновців. Однак на початку листопада повстанська армія перейшла на правий берег Дніпра й повела наступ на південь.
Слабкістю денікінців скористалися червоні. Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи.
Українські армії, затиснуті між радянськими військами, білогвардійською армією та збройними формуваннями Польщі, з кожним днем знесилювалися в результаті важких боїв, нестачі зброї, боєприпасів та амуніції. Ситуація стала критичною, коли восени серед бійців поширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 особового складу війська.
12 листопада диктатор ЗОУНР Є. Петрушевич скликав у Кам’янці-Подільському нараду представників галицьких політичних і громадських організацій, Директорії та уряду УНР, на якій заявив, що створення самостійної України нереальне і треба піти на угоду з Денікіним. Невдовзі він і уряд ЗОУНР залишили Україну. В Одесі командуючий УГА підписав угоду з денікінцями, за якою галицька армія перейшла в повне розпорядження головнокомандуючого Збройними силами півдня Росії.
16 листопада Кам’янець-Подільський зайняли польські війська. Це завдало українським політичним силам нищівного пси­хологічного удару. Чимало провідних державних діячів виїхали за кордон. Залишилася лише частина членів уряду на чолі з С. Петлюрою. Вони вирішили перейти до партизанських форм боротьби. 6 грудня 5-тисячна армія УНР з кінноти й посадженої на вози піхоти виступила денікінськими тилами у похід, який згодом дістав назву «зимового». Прорвавши фронт противника, вона захопила Вінницю, де зустрілася з окремими частинами УГА. Рейд Правобережжям мав величезне значення, бо стимулював український рух, надавав підтримку повстанським селянським загонам. Завершився похід 6 травня 1920 р.
Та повернемось до армії Махна. На початку грудня 1919 р. 35 тис. махновців вразила епідемія тифу В жорстоких боях з білогвардійцями повстанська армія зазнала величезних втрат, але продовжувала чинити опір.Сприяючи успіхам Червоної армії, махновці вважали себе її союзниками і заявили про намір вести спільну боротьбу з білими. Проте Л. Троцький підписав наказ, спрямований на ліквідацію махновщини. Частини Червоної армії методами «червоного терору» безуспішно намагалися розгромити Махна. Скориставшись цим залишки армії Денікіна взимку 1920 р. зосередилися в Криму, зачаївшись за його перешийками.

49) Селянський повстанський рух в пореволюційній Україні: його історична роль.
Повстанський рух в Україні 1918-1922-го і пізніших років можна охарактеризувати як масовий збройний рух українського селянства і частково робітництва, що спрямований на захист соціальних здобутків, зокрема права на вільне володіння землею та засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу і окупаційних режимів в Україні, за народну владу і далі за національне і соціальне самовизначення українського народу.
Спершу обмежений своїм соціальним спрямуванням й анархістський характером, повстанський рух в Україні набирав поступово все більше національного змісту й оформився у виразну політичну визвольну боротьбу українського народу.
Стихійний у своїй основі повстанський рух в Україні не був об'єднаний в ініціативі й виявах, не мав одного керівного центру і одностайного плану дій. Неусталені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежності нації. Ідеологія і мета повстанського руху в Україні з'ясовувалися спорадично у заявах керівників-отаманів, у їхніх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях чи листах до населення України, окремих повітів чи округ, до уряду УНР, окупаційної влади й інших повстанських груп чи з'єднань.
Основною організаційною формою повстанського руху в Україні були місцеві (сільські, волосні) й повітові повстанські відділи, групи, загони, які обороняли здебільша своє село

50. Розкрийте основні уроки української національної революції 1917-1920 рр.
Українська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбоюукраїнського народу у 1917–1921 роках.
Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла.
Варто відзначити також історичні уроки української революції: – необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу; – оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції; – створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях; – чіткість програмних завдань розбудови національної держави; – наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах; – забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом; – турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.
Українська національно – демократична революція 1917 – 1920 рр. має велике історичне значення: – у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування; – героїчна боротьба українського народу 1917 – 1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.
Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.
Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу. Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи. Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди в Україні. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України. Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України.