НЕП в Україні: мета, цілі і шляхи реалізації.

Нова економічна політика (НЕП) - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений з'їздом РКП(б) у березні 1921 р. Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Суть НЕПу полягала у використані ринкових відносин і різних форм власності. Головним заходом НЕПу була заміна продрозкладки продподатком на селі. Причини переходу до нової економічної політики (непу). Основними причинами переходу до нової економічної політики були: - глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму; - тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва; - масові повстання селян, робітників, солдат і матросів; - політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені; - спад світового комуністичного руху, не виправдання надій

більшовиків на світову революцію; - намагання утримати владу в будь-який спосіб. 1.3. Сутність непу. X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Основними заходами непу стали: - заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам; - бідні селяни взагалі звільнялися від податку; - після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції; - передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам; - відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю; - ліквідація безплатних послуг; - здача в оренду, концесію частини дрібних і середніх підприємств; - впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників; - введення стабільної валюти - червонця; - децентралізація системи управління: - розвиток підприємництва; - розвиток кредитної, виробничої, збутової кооперації. 52. У травні ІХ Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, де юридичне закріплювалося входження УСРР до складу СРСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів влади и управління. Отже, виходячи з конкретних обставин, Україна добровільно вступила до союзу. Але реалізація задуму про Союз як об'єднання суверенних і рівноправних республік пішла іншим руслом. Після смертіВ. Леніна взяла гору жорстка централізаторська тенденція, яка дедалі посилювалась у роки авторитарного керівництва Й. Сталіна. Вона неминуче вела до обмеження прав союзних республік І звуження їхньої суверенності. Однак проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу. Було визнано територіальну цілісність України, створено власний адміністративний апарат. Деякі права на національно-культурне життя дістали і представники національних меншин, які здавна компактно проживали в Україні. Українська Соціалістична Радянська Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст. Українська СРР була другою за чисельністю населення і територією республікою Радянського Союзу. У 1925 р. тутнараховувалося 28 млн чоловік: із них 22 млн - українці, 6 млн - росіяни, євреї, поляки, греки, болгари, молдавани, німці, представники інші національностей. Цього часу в республіці впроваджувалася триступенева системи управління: центр-округ-район. Було утворено 41 округ і 706 районів. У місцях компактного, проживання національних груп неукраїнського населення існувало 12 національних районів і 538 сільських Рад - болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських тощо. У жовтні 1921 р. на території Криму було створено Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку, що вважалася частиною РСФРР. У листопаді того ж року відбувся I з'їзд Рад Криму, який прийняв Конституцію Кримської АСРР та сформував вищі органи влади. Невдовзі було створено і державний апарат автономної республіки - 13 наркоматів і 3 управління. Державними мовами на півострові проголошувалися російська та кримськотатарська. Проте фактично Кримська АСРР з дня утворення за статусом мало чим відрізнялася від звичайної області. 53. У другому томі своєї книги «Сталін» Лев Троцький пригадував, що з 140 мільйонів населення РСФСР (виключаються Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща) великороси складають не більше 75 мільйонів, решта ж — 65 мільйонів — складають не великоросійські національності[1]. Щоб схилити представників «неросійських» національностей на свій бік, радянська влада спробувала звернутися до них їхньою мовою. Наприклад, в Україні тих часів більшість більшовиків були представниками

міського російськомовного населення. Етнічних українців серед них було дуже мало, майже ніхто не вживав української. Водночас більшість селян були україномовними. До радянської влади вони ставились без особливих симпатій, а часто — ворожо. Опис цієї ситуації знаходимо як у численних спогадах того періоду (зокрема, в того ж Троцького), так і у художній літературі (на приклад, у повісті Бориса Антоненка-Давидовича «Смерть».[2]). Звісно, за таких умов, логічним було «приручити» непокірні народи: визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації. Крім того, такі міри мали послабити вплив націоналістів — українських, білоруських, кавказьких, середньоазійських та інших. В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація»[3] на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську «перебудову». Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подоланнявеликодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і поваги з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин. «Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освітиУССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державної еліти. Не зважаючи на те, що «українізація» була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції: і прокомуністично налаштовані, і ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. 54 1Утвердження сталінського тоталітарного режиму й особливості його прояву в Україні. Наприкінці 20-х років комуністично-державне керівництво, посиливши процес відчуження виробника від засобів виробництва, повністю стає на шлях директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В умовах постійної «надзвичайності» для політичного керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка могла б контролювати і спрямовувати суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії формування, починаючи із 20-х років, і утвердилася в 30-х роках, оформившись як тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» (у перекладі з італійської — охоплюючий все) було вжито італійськими критиками Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії склалася однопартійна фашистська система. З 1929 р. його почали застосовувати для характеристики політичного режиму в СРСР. Отже, командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, яка базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення такої системи неможливе без насилля, репресій. Насилля навіть не маскували. На XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив, що репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу. Невід'ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Він виконував три ключові завдання: —ліквідація організованої опозиції та індивідуального

інакомислення у партії та державі; —забезпечення держави безкоштовною робочою силою через систему ГУЛАГу (місця ув'язнення — рос. Главное управление лагерей); —суворий контроль над суспільними процесами. 2Перехід до директивного планування, Форсування індустріалізації У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного планування над ринком. З жовтня 1928 р. розпочалася перша п'ятирічка. Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до відвертого насильства в будівництві «соціалізму». Значних змін зазнала й політика щодо України. Значні результати довоєнних п'ятирічок досягнуті були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для України неоднозначні: —з аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну; —розгорнувся процес українізації робітничого класу, сформувалися національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція; — розгорнувся процес урбанізації (якщо до проведення індустріалізації лише кожен п'ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років — кожен третій); —для одержання коштів для індустріалізації експлуатувалося і грабувалося українське село; — демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; трестівський госпрозрахунок було замінено госпрозрахунком підприємств; — ліквідовано рештки економічної самостійності України, велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів; — створено атмосферу напруження, підозри, доносів, пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових репресій. Колективізація сільського господарства. Знищення класу селян-власників.

55. Порівняйте причини та наслідки голодомору 20-30 років ХХст.:
Причиною голодомору була не тільки війна, а політика уряду ─ політика "воєнного комунізму". Також досить важливою причиною стала посуха 1921 року, що охопила південь країни, продовження хлібозаготівлі, продрозкладка з її насильним вилученням продовольства у селян. З України лише за 1921 рік біло вивезено 22 млн. т хлібу, та 2 1922 р. ще більше 20 млн. т зерна. За три роки було від 5 до 7 млн. голодуючих, з них померли 1.5-2 млн. На початку 1933 року практично по всій території України не залишилось жодних запасів. Партія обдирала церкви, ніби на пожертви голодуючим, весь хліб йшов на експорт, але це були засекречені дії уряду, тому голод в Україні замовчувався. 7 серпня 1932 року, було видано постанову, названу в народі "законом про п'ять колосків". Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін не менш як десять років. Гинули люди, вони вимирали сім'ями, селами. Були зафіксовані страшні випадки людоїдства. Це був найстрашніший голодомор ХХ століття, справжня національна катастрофа ─ геноцид українського народу. Жертвами голодомору 32-33х рр. стали від 3,5 до 9 мільйонів осіб.
56.Репресії в Україні: причини, характер та наслідки:
Наприкінці 20 — у першій половині 30-х рр. репресії було спрямовано здебільшого проти "класово ворожих" верств суспільства: „буржуазних спеціалістів”, „непманів”, „куркулів”. Найбільш гучними процесами того періоду були "Шахтинська справа" (1928 р.), процес "Трудової селянської партії" (1929 р.), "Промпартії" (1930 р.), процеси над антипартійними групами. Від середини 30-х рр. репресії набули масового характеру і досягли апогею в 1937-1938 рр. Приводом до посилення репресій у партії та країні стали події 1934 р., коли на XVІІ з’їзді ВКП (б) група делегатів спробувала замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим лідером. Ним би міг стати секретар Ленінградського обкому ВКП (б) С.Кіров. На з’їзді Сталін і його оточення (головно Каганович) фальсифікували підсумки таємного голосування. Наприкінці 1934 р. сталося політичне вбивство С.Кірова, обставини якого залишилися не до кінця з’ясованими, хоча, поза сумнівом, ініціатором його був Сталін. Убивство дало поштовх до масових репресій, зміцнення диктаторського режиму. Тільки в 1937-1938 рр. репресували до 10 млн осіб, із яких 2-3 млн знищили фізично. Масові репресії 30-х рр. знекровили інтелектуальну силу радянського суспільства в політиці, армії, науці. Це — один із найбільших злочинів сталінського тоталітарного режиму проти власного народу.
57.Українське питання на західноукраїнських землях у міжвоєнний період:
Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 рр. розділили між собою три держави – Польща, Румунії і ЧехоСловаччина. У кожній з цих держав українці становили національну меншість. 5 млн. чол. були найбільшою національною меншістю у Речі Посполитій (бл. 14-16% усього населення) і заселяли майже третину території міжвоєнної Польщі. 80-90 % західноукраїнського населення становили селяни. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період була одним з найбільш аґрарно перенаселених країв Європи. Тяжке економічне становище ускладнювалось ще й національним чинником. Для зміцнення польського елементу на "східних кресах" Речі Посполитої, у 1920 і 1925 роках сейм ухвалив закони про надання землі тут польським офіцерам та солдатам. На східно-українські землі внаслідок цієї акції переселилося бл. 200 тис. польських осадників. Польська й румунська політика щодо українців, загалом не відрізнялася і зводилася до одного слова: асиміляція. Подібність цієї політики випливала зі схожості обидвох держав: у результаті повоєнного врегулювання вони одержали більше територій, аніж могли втримати. Для українців Західної України підвалиною їхньої ідентичності була приналежність до своєї церкви. Це однаково стосувалось і греко-католиків Галичини, і православного населення Волині, Полісся і Буковини. Тому церква теж стала об'єктом асиміляції. а двадцять років перебування у складі Чехо-Словаччини українці Закарпаття і Пряшівщини швидко долужили те, чого їх було позбавлено за попередні п'ятдесят років угорського панування. Чехо-Словаччина, як і Польща, теж обіцяла впровадження автономії для українських земель; виконання цього рішення було відкладено аж до 1938 р. Але вона принаймні визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі (з 1928 р. – Підкарпатської руської землі).
58. Пакт Молотова-Ріббентропа та його наслідки для України:
23 серпня 1939 р. в Москві, у Кремлі був підписаний пакт про ненапад між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною. Цей документ, що увійшов у історію як «пакт Молотова – Ріббентропа», складався із семи статей і передбачав зобов'язання двох сторін утримуватись від агресивних дій стосовно одна одної чи будь-яких Інших дій спільно з третіми державами, які б загрожували інтересам однієї зі сторін, що домовлялися. Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, що передбачав розмежування сфер інтересів обох держав у Європі. Низка його положень безпосередньо стосувалася українських земель: межа сфер та інтересів нацистської Німеччини та СРСР мала проходити по лінії рік Нарва, Вісла, Сян. Таким чином, більшість території Західної України повинна була відійти до Радянського Союзу.Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони впливу.
59. Початок війни 1941-1945р.р. в Україні: З початком німецько-радянської війни (1941–1945 рр.) війська вермахту швидко просунулись територією України. Західну Україну нацисти окупували в перші тижні бойових дій, а до початку 1942 р. захопили майже всю Україну. Спочатку українське населення сприйняло німців як визволителів від сталінського режиму. Таку позицію, зокрема, займала і Організація українських націоналістів (ОУН), яка вбачала в Німеччині свого союзника і ворога Радянського Союзу
60. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 р.р.: Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, не звертаючи уваги на почуття чи власність українців, а останні мусили працювати, працювати і ще раз працювати. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства. Дуже частими були масові розстріли заручників чи в’язнів, крім того, окупанти вивозили українську молодь, й навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Захоплюючи великі міста, нацисти нищили або грабували бібліотеки, музеї, наукові установи. Знищуючи символи негерманських культурних досягнень, вони розраховували полегшити собі колонізацію східних просторів. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києві та ін. Проводячи територіально-адміністративне розмежування в Україні, німецьке вище державне керівництво виходило виключно з інтересів власної політики, зовсім не враховуючи етнічного складу населення окупованих територій. Так, до складу створеного 12 жовтня 1939 р. Генерального Губернаторства (Генеральної Губернії") - особливого типу окупаційного режиму, що запроваджувався на зайнятих Німеччиною територіях Польської держави (столицею стало місто Краків), увійшли українські етнографічні території Холмщина, Підляшшя, Засяння і Лемківщина з 700-тисячним населенням.
Правовою основою утворення німецької адміністративної влади в Східній Галичині (стала хронологічно першою німецькою цивільною окупаційною адміністрацією з початком Другої світової війни) було розпорядження про адміністрацію Гатчини" (І серпня 1941 р.). Згідно з цим документом, територія, що належала до Польщі, стала складовою частиною Генеральної Губернії на підставі постанов фюрера від 17 та 22 липня 1941 р. Вона обіймала колишні воєводства - Львівське, Тернопільське, Станіславське (або чотири західні області УРСР - Львівська, Дрогобицька, Станіславська

61. Рухи опору в Україні проти окупантів в роки Великої Вітчизняної війни.

В Україні розгорнулася масштабна партизанська боротьба, яка складалася з двох потоків: радянські партизани та частини ОУН-УПА. Під час війни в Україні діяло 46 великих партизанських з'єднань і 160 самостійних партизанських загонів. У своєму розвитку радянський партизанський рух пройшов два основні етапи: 1) виникнення й становлення (червень 1941 р. — листопад 1942 p.); 2) активізація й розширення (грудень 1942 р. - 1944 p.).
На першому етапі (особливо до весни 1942 р.) дії радянських партизан були малоактивними. Вони зазнавали значних втрат. Причинами цього була недостатня організаційна підготовленість, прорахунки в підборі кадрів, зневіра частини партизан у можливостях боротьби в умовах військових успіхів німців, зрада частини підпільників, недостатня озброєність. У кінці 1941 — влітку 1942 р. було розгромлено підпілля Дніпропетровська, Києва, Миколаєва, Одеси, Харкова, Вінниці, Сімферополя, Сталіна та інших міст
У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанськогоруху (УІ11ПР) на чолі з генералом Т. Строкачем, який керував загонами й координував дії партизан, постачав їм зброю, кадри фахівців (радистів, підривників, шифрувальників). У серпні 1943 р. за командою штабу розпочалася «рейкова війна» — руйнування залізниць. У 1944 р. партизани почали широко взаємодіяти з регулярними військами. Було сформовано 1-у Українську партизанську дивізію, яка здійснила рейд на Сан і Віслу.
Найпоширенішими формами боротьби підпільників були збір інформації, саботаж і диверсії. Партизанський рух став стратегічним фактором війни, фактично другим фронтом, який прикував до себе до 10 % сил вермахту на Східному фронті.
УПА:
Офіційною датою народження УПА стало 14 жовтня 1942 p., запроваджене пізніше як свято українського війська, приурочене до дня покровительки Війська Запорозького Святої Богородиці.
УПА нараховувала до 90 тис. чол. ОУН розділялася на бандерівців (ОУН-Б) і мельниківців (ОУН-М), які ворогували між собою. ОУН-Б у 1943 р. фактично злилася з УПА. Вояки ОУН боролися проти всіх, хто виступав проти незалежності України, їх діяльність носила суперечливий характера одного боку, вони боролися проти гітлерівського фашизму й сталінського тоталітарного режиму за створення української суверенної держави; з іншого — їх діяльність пов'язана зі співробітництвом з німецькою окупаційною владою (наприклад, створення дивізії СС «Галичина»), терором проти польського населення, а також тієї частини власного, яка не підтримувала їх поглядів. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 p., коли перша сотня УПА напала на містечко Володимирець Волинської обл. УПА прагнула закріпитися в Україні як «третя сила» (крім німецької й радянської влади). Тільки в жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів З виходом Червоної армії до Дніпра, керівництво УПА приймає рішення про зміну тактики. Воно вирішує не втручатися в боротьбу між німецькими й радянськими військами. Це пояснювалося тим, що УПА не хотіла витрачати сили на війну з німецькими окупантами, владу котрих уже вважала тимчасовою. УПА як партизанська армія в основному, не йшла на відкриті бої з регулярними військами радянської армії, хоча окремих сутичок було чимало. Під час одного з них навесні 1944 р. було смертельно поранено командуючого 1-им Українським фронтом генерала армії М. Ватутіна. Лише в 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів.
Складність діяльності ОУН полягала в тому, що її, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна держава й вона була змушена покладатися тільки на власні сили й використовувати своєрідну тактику.