Типологія політичних конфліктів

Проблема типології політичних конфліктів має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення. Для того щоб вчасно і цілеспрямовано впливати на той чи інший конфлікт, важливо точно визначити його тип. Від цього багато в чому залежать способи і методи вирішення політичних конфліктів, темпи і спрямованість їхнього розвитку.

У сучасній політичній літературі існують різні типології політичних конфліктів, що відображають складність і багатогранність політичної дійсності. Розглянемо деякі з них. З погляду масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів, розрізняють зовнішньополітичні (міждержавні) і внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти — це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами.

Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості, знаходиться на службі інтересів меншості. Тоді політичну еліту маси вважають антинародною хунтою.

У найзагальнішому вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні та зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі й реально досить часто трапляються міжпартійні конфлікти, конфлікти між партійними лідерами, а також між гілками влади та їхніми лідерами. Останній вид конфліктів у переважній більшості випадків призводить до політичної кризи, дестабілізації в суспільстві, загострення протистоянь, невпевненості мас населення і недовіри до всіх гілок влади. Цей вид конфліктів — це боротьба за провідні посади в політичній системі, а також за завоювання позицій у важливих соціально-політичних питаннях. Найчастіше він проявляється в перехідний період розвитку суспільства і посилюється, коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації.

Особливе місце серед видів внутрішньополітичних конфліктів належить, класовій боротьбі — міжкласовим конфліктам. Класова боротьба — це боротьба між класами, інтересами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним. Нині по-різному оцінюють місце і роль класової боротьби в розвитку суспільства. Але історія, весь хід розвитку людського суспільства беззаперечно доводять наявність такої боротьби, таких конфліктів, які відігравали і відіграють відповідну роль у прогресивному розвитку суспільства. Історія знає різні форми класової боротьби. Особливе місце в міжкласових внутрішньополітичних конфліктах належить таким їх видам: повстання, політичний страйк, путч, громадянська непокора, заколот, змова, переворот.

Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного й релігійного гноблення. Найгостріша форма його — збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Збройним повстанням часто починається революція (взяття Бастилії, жовтневий переворот у Петрограді). Збройне повстання може бути правомірним лише тоді, коли немає ніякої можливості завоювати владу мирним шляхом.

Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину армії, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передання влади військовим. За механізмами захоплення влади путчі близькі до палацових переворотів. Для них характерні тенденції до утвердження тоталітарних форм правління, створення горизонтальних і вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і для боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є намагання поставити армію у привілейоване становище в суспільстві й забезпечити тим самим її лояльність до нової влади.

На відміну від заколоту, путч не може перерости в масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути і спроба перевороту.

Заколот — збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, зміну форми правління або відокремлення частини території. Заколот має ширшу соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоч в умовах всебічної кризи суспільства може перерости в нього. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість.

До насильницької форми зміни державної влади відносять і переворот, унаслідок якого політичне управління країною переходить до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість залежать від того, які сили — прогресивні чи реакційні — і з якою метою здійснюють його, інтереси якого класу вони відстоюють.

До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство виключає змову як форму боротьби за владу.

Для демократичного суспільства прийнятнішою є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил люд-

ського співжиття). Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові.

Політичний страйк— найвища форма страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і міжнародними.

 

Другу велику групу конфліктів становлять зовнішньополітичні {міжнародні) конфлікти. Залежно від сутності, змісту і форми конфлікту, мети його учасників, застосовуваних засобів, втягування інших або вихід діючих учасників, індивідуального перебігу і спільних міжнародних умов розвитку конфлікт може проходити різні фази. Фази конфлікту здатні спресовуватись у часі, зливатись або розпадатися на дрібніші.

Першою фазою міжнародного конфлікту є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове або тільки дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конфліктній формі.

Другою фазою конфлікту є визначення своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби за вирішення об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання союзників, оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації.

Третя фаза пов'язана із втягуванням у конфлікт у тій чи тій формі інших держав.

Четверта фаза — наростання боротьби до найвищого політичного рівня — міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки держави, що конфліктують, а й цілі регіони. На цій фазі вже можливий перехід до практичного застосування військової сили.

П'ята фаза — міжнародний збройний конфлікт, завершенням якого є перемога однієї із сторін або переговори.

Інколи міжнародний (зовнішньополітичний) конфлікт розглядається дуже широко. Будь-яка суперечність на міжнародній арені, об'єктивна чи суб'єктивна, істотна чи незначна стосовно практичного життя, економічна, політична, ідеологічна або інші видається за готовий міжнародний конфлікт.

Економічні, політичні, ідеологічні, територіальні, національно-релігійні та інші суперечності мають безпосереднє відношення до міжнародних конфліктів, які виникають. Такі суперечності можуть виступати як об'єктивна основа, причина і рушійні сили конфліктів. Реально існуючі суперечності знаходять пряме чи опосередковане, адекватне чи суб'єктивістськи спотворене відображення в сутності і в типі конфлікту, в інтересах, стратегії, тактиці і в засобах здійснення його державами, політичними силами, у зовнішніх умовах розвитку міжнародного конфлікту.

Окреме місце серед конфліктів займають міжнаціональні конфлікти. Ланцюгова реакція конфліктів цього типу охопила цілі країни і навіть регіони, привернувши до себе увагу світової громадськості. Пояснити те, що відбувається, знайти шляхи до подолання міжнаціональної напруженості, запобігти дальшій ескалації ворожнечі між народами, виробити механізм розв'язання конфліктів, що виникли, — основне завдання учених і політологів.

Міжнаціональні конфлікти є специфічною формою вияву конфліктів соціальних. У їхній основі лежить несприйняття домінування одного етносу над іншим. Це стосується економіки, влади і доступу до культурних цінностей. Таке несприйняття проявляється в різних формах — як мирних, так і насильницьких.

Форми тоталітарних режимів

Є специфічні риси, що дозволяють виділити в цій групікілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм,фашизм і націонал-соціалізм. Останній часто називають різновидомфашизму.

1. Комуністичний тоталітаризм

Цей різновид тоталітаризму найбільш повно відображає характерніриси режиму, тобто приватна власність ліквідується, а отже,знищується будь-яка основа індивідуалізму і автономія членів суспільства.

Економічною основою тоталітаризму радянського типу була командно -адміністративна система, побудована на одержавлення засобіввиробництва, директивному плануванні і ціноутворення, ліквідації основринку. В СРСР вона сформувалася в процесі проведення індустріалізації іколективізації. Однопартійна політична система утвердилася в СРСР ужев 20-і рр.. Зрощування партійного апарату з державним, підпорядкуванняпартії державі стало фактом тоді ж. У 30-і рр.. ВКП (б), пройшовши черезряд гострих сутичок її лідерів у боротьбі за владу, була єдиним, строгоцентралізованим, жорстко супідрядних, налагодженим механізмом. Дискусії,обговорення, елементи партійної демократіі безповоротно пішли в минуле.

Комуністична партія була єдиною легальної політичноїорганізацією. Поради, формально вважалися головними органами диктатурипролетаріату, діяли під її контролем, всі державні рішенняприймалися Політбюро і Центральний Комітет ВКП (б) і лише потімоформлялися постановами уряду. Провідні діячі партії займаликерівні посади в державі. Через партійні органи йшла вся кадроваробота: жодне призначення не могло відбутися без схвалення партійнихосередків. Що стосується комсомолу, профспілок, інших громадських організацій,то вони були не більш ніж «привідними ременями» від партії до мас.

Своєрідні «школи комунізму» (профспілки для робітників, комсомол - длямолоді, піонерська організація - для дітей і підлітків, творчі спілки

- Для інтелігенції), вони, по суті, виконували роль представників партіїв різних верствах суспільства, допомагали їй керувати всіма сферами життякраїни. Духовної основою тоталітарного суспільства в СРСР була офіційнаідеологія, постулати якої - зрозумілі, прості - впроваджувалися в свідомістьлюдей у вигляді гасел, пісень, віршів, цитат вождів, лекцій звивчення «Короткого курсу історії ВКП (б)»: в СРСР побудовані основисоціалістичного суспільства; у міру просування до соціалізму класоваборотьба буде загострюватися, «хто не з нами - той проти нас»; СРСР - оплотпрогресивної громадськості всього світу; «Сталін - це Ленін сьогодні».

Найменший відступ від цих простих істин каралося: «чистки», виключенняз партії, репресії були покликані зберегти ідейну чистоту громадян. Культ

Сталіна як вождя суспільства був чи не найважливішим елементом тоталітаризму

30-х рр.. В образі мудрого, нещадного до ворогів, простого і доступноголідера партії і народу абстрактні заклики знаходили плоть і кров,ставали гранично конкретними і близькими. Пісні, кінофільми, книги,вірші, газетні і журнальні публікації вселяли кохання, тремтіння, імежує зі страхом повагу. На ньому замикалася вся піраміда тоталітарноївлади, він був її безперечним, абсолютним вождем. У 30-і рр.. на повнихоборотах працював склався раніше і суттєво розрісся репресивнийапарат (НКВД, органи позасудової розправи - «трійки», Головне управліннятаборів - ГУЛАГ та ін.) З кінця 20-х рр.. хвилі репресій йшли одна заінший: «Шахтинська справа» (1928), процес над «Промислової партією»

(1930), «Дело академіків» (1930), репресії у зв'язку з убивством Кірова

(1934), політичні процеси 1936-1939 рр.. проти колишніх вождів партії (Г.

Е. Зінов 'єв, М. І. Бухарін, А. І. Риков та ін), керівників Червоної Армії

(М. М. Тухачевський, В. К. Блюхер, І. Е. Якір та ін.) «Великий терор» забравжиття майже 1 млн розстріляних, мільйони людей пройшли через табори ГУЛАГу.

Репресії були тим самим знаряддям, за допомогою якого тоталітарнасуспільство розправлявся не тільки з реальною, але і з передбачуваноїопозицією, вселяло страх і покірність, готовність, жертвувати друзями іблизькими. Вони нагадуючи-ли заплутаної суспільству про те, що людина,

«Зважений на терезах» історії, легкий і незначний, що його життя не маєніякої цінності, якщо вона потрібна суспільству. Терор мав і економічнезначення: на будівництвах перших п'ятирічок працювали мільйони ув'язнених,вносячи свій внесок в економічну могутність країни. У суспільстві склаласядуже непросте духовна атмосфера. З одного боку, багатьом хотілосявірити, що життя стає краще і веселіше, що труднощі минуть, азроблене ними залишиться назавжди - у світле майбутнє, яке вони будуютьдля наступних поколінь. Звідси ентузіазм, віра, надія на справедливість,гордість від участі у великому, як вважали мільйони людей, справі. З іншогобоку, панували страх, відчуття власної меншовартості,незахищеності, затверджувалася готовність беззаперечно виконувати дані кимосьто команди. Вважають, що саме таке - напруженому, трагічно розколотесприйняття дійсності властиво тоталітаризму, який вимагає,кажучи словами філософа, «захопленого затвердження чогось, фанатичноюрішучості ради ніщо». Символом епохи можна вважати прийняту в 1936 р.

Конституцію СРСР. Вона гарантувала громадянам весь набір демократичнихправ і свобод. Інша річ, що більшості з них громадяни були позбавлені.

СРСР характеризувався сак соціалістичну державу робітників і селян.

Конституція відзначала, що соціалізм в основному побудований, утвердиласягромадська соціалістична власність на засоби виробництва.

Політичною основою СРСР визнавалися Ради депутатів трудящих, за

ВКП (б) закріплювалася роль керівного ядра суспільства. Принцип розділеннявлади був відсутній.

Не дивлячись на переважно тоталітарні форми політичної організаціїсоціалістичній системі властиві і гуманні політичні цілі. Так,наприклад, в СРСР різко підвищився рівень освіти народу, сталидоступними частка нього досягнення науки і культури, була забезпеченасоціальна захищеність населення, розвивалася економіка, космічна івійськова промисловість і т.д., різко скоротився рівень злочинності, дотого ж протягом десятиріч система майже не вдавалася до масовихрепресіям.

2. Фашизм.

Одну з крайніх форм тоталітаризму представляє фашистський режим,який перш за все характеризується націоналістичною ідеологією,уявленнями про перевагу однієї нації над іншими (панівноїнації, раси панів і т. д.), крайньою агресивністю. Фашизм грунтувався нанеобхідність сильної нещадної влади, яка тримається на загальномупануванні авторитарної партії, на культ вождя.

 

Як різновид фашизму виступає націонал-соціалізм, який нерідкорозглядають як окрему форму тоталітарного режиму.

Фашизм - правоекстремістські політичний рух, що виник вобстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи післяпершої світової війни і перемоги революції в Росії. Вперше він був встановленийв Італії в 1922 р. Італійський фашизм тяжів до відродження величі Римськоїімперії, встановленню порядку, твердої державної влади. Фашизмпретендує на відновлення або очищення "народної душі", забезпеченняколективної ідентичності на культурному або етнічному грунті. До кінця 30-хроків фашистські режими утвердилися в Італії, Німеччини, Португалії, Іспаніїта ряді країн Східної та Центральної Європи.

Фашизм, як правило, грунтується на націоналістичної, расистськоїдемагогії, яка зводиться в ранг офіційної ідеології. Метоюфашистської держави оголошується охорона національної спільноти, рішеннягеополітичних, соціальних завдань, захист чистоти раси.

Головна посилка фашистської ідеології така: люди аж ніяк не рівні передзаконом, владою, судом, їх права та обов'язки залежать від того, до якоїнаціональності, раси вони належать. Одна нація, раса при цьому оголошуєтьсявищої, основною, що веде в державі, у світовому співтоваристві а томугідною кращих життєвих умов. Інші нації або раси, якщо й можутьіснувати, то всього лише як неповноцінні нації, раси, вони в кінцевомурахунку повинні знищуватися. Тому фашистський політичний режим - це, якправило, людиноненависницької, агресивний режим, що веде в підсумку достраждань перш за все свого народу. Але фашистські режими виникають упевних історичних умовах, при соціальних розладах суспільства,зубожіння мас. В їх основі лежать певні суспільно-політичніруху, які впроваджуються націоналістичні ідеї, популістськігасла, геополітичні інтереси і т. п.

Мілітаризація, пошук зовнішнього ворога, агресивність, схильність дорозв'язування воєн і, нарешті, військова експансія певним чиномвідрізняють фашизм від інших форм тоталітаризму.

Для фашистського режиму характерні опора на шовіністичні колавеликого капіталу, злиття державного апарату з монополіями, військово -бюрократичний централізм, який веде до занепаду ролі центральних тамісцевих представницьких установ, зростання дискреційних повноваженьвиконавчих органів Державної влади, зрощення партій профспілокз державним апаратом, вождизм. При фашизмі відбувається руйнуваннязагальнолюдських правових і моральних цінностей, росте свавілля,спрощується каральні процедури, озлоблюються санкції і вводятьсяпревентивні заходи, руйнуються права і свободи особи, збільшуєтьсячисло діянь, що визнаються злочинними. Держава при фашизмі неймовірнорозширює свої функції і встановлює контроль над усіма проявамисуспільному та особистому житті. Знищуються або зводяться нанівецьконституційні права і свободи громадян. Відносно інших прав громадянчасто допускаються порушення з боку влади і відкрито демонструєтьсязневагу до прав особистості, на противагу їм підкреслюютьсядержавні пріоритети, засновані на «великою», «історичної»національну ідею. Протиставлення інтересів держави і громадянинавирішується на користь державних інтересів, часто помилково понятих іпроголошених. Фашизм харчується націоналістичними, шовіністичнимизабобонами, помилками. Він використовує зберігаються національніструктури в суспільстві для досягнення своїх цілей, для нацьковування однихнацій на інші. Фашистське право - це право нерівності людей першвсього за критерієм їх національної приналежності.

В даний час фашизм в його класичній формі ніде не існує.

Однак сплески фашистської ідеології можна побачити в багатьох країнах.

Фашистські ідеологи за підтримки шовіністичних, люмпенізованих верствнаселення активно борються за оволодіння державним апаратом або заПринаймні за участь у його роботі.

Функції політичних партій

Конкретизувати загальне призначення політичних партій можна шляхом визначення їх функцій, тобто тих завдань, які вони виконують у політичній системі. Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

політичне представництво соціальних інтересів;

соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи;

формування громадської думки;

політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;

підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

Функції політичного лідера

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

До таких належать:

діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

Як значущий елемент політичної системи лідерство викликає постійний і незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші погляди на вузлові його аспекти. Різні думки викликає питання про те, кого слід відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній позиції, заявляють, що лідерство - це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних

Функції політичної влади

Багатоманітними є функції політичної влади. Вони збігаються з функціями політики, найважливішим засобом здійснення якої є влада, а в кінцевому підсумку — з функціями різних політичних інститутів. Найважливішою функцією політичної влади, як і політики, є керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо. В результаті реалізується така функція політичної влади, як інтеграція суспільства на основі врахування та узгодження соціальних інтересів.

Однією з важливих функцій політичної влади є оптиміза-ція політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння. Забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування.

Політичне керівництво та управління суспільством, соціальна інтеграція, оптимізація політичної системи, забезпечення політичної стабільності є основними функціями політичної влади. Загальні організаційні й регулятивні функції політичної влади конкретизуються в політиці у багатьох видах політичної діяльності: управлінні, прийнятті рішень, виборі цілей, визначенні завдань, виконавців, їх підборі, орієнтації в політичних і неполітичних ситуаціях тощо.

 

Функції політичної еліти

Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві. Ці функції є багатоманітними й тісно переплітаються з тими, які виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Як вже зазначалося, головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності. На персоналізованому рівні ці функції виконує політична еліта.

Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.

Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і політичних сил аж до громадянської війни.

Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає ЇЇ регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.

Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу. Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому — в політичному лідерстві. Через політичну еліту реалізуються зв'язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, відбувається їх спілкування між собою з метою з'ясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній системі та в суспільстві в цілому.