Типологія і причини міжнародних конфліктів, проблема їх врегулювання.

Типологія конфліктів:

- за кількістю учасників: багатосторонні та двосторонні;

- за географічним показником: регіональні, локальні,міжконтинентальні, глобальні;

- за тривалістю: короткострокові, довготривалі;

- за рівнем ворожості: збройні та незбройні;

- за методом ведення війни: з дотриманням правил та без;

типи конфліктів:

- внутрішні конфлікти (внутрішньогрупові та міжгрупові)- суперництво всередині єдиної етнічно-релігійної спільноти, а міжгрупові конфлікти- це суперечки між клановими або релігійно-етнічними групами.

- абсолютний конфлікт – повне знищення супротивника.

- інституціональний конфлікт– конфлікт, якому можна регулювати.

- позиційний конфлікт– боротьба за лідерство.

- конструктивний конфлікт– конфлікт, що не виходить за рамки ділових аргументів і відносин, норм. Має позитивні функції - облік негативного досвіду кожної особистості.

- неконструктивний конфлікт– конфлікт, при якому один з опонентів використовує аморальні методи боротьби.

- стабілізуючий конфлікт– спрямований на усунення відхилень від норми.

- деструктивний конфлікт – руйнування устояних норм і поглиблення протиріч. Діляться на: ситуативні(спрага особистої вигоди) і деструктивно-тотальні(спрага престижу, влади).

Джерелом суперечностей в значній мірі є інтереси окремих держав, економічних союзів, а також військово-політичних блоків. Суперечності народжуються в умовах миру, навіть якщо відносини між державами традиційно добросусідські. За цих умов інтенсифікація міжнародних відносин завжди несе у собі ризик появи різних поглядів на господарську, комерційну та фінансову співпрацю. Конфлікти можуть виникати залежно від змісту і наслідків історичних міждержавних угод.

Предметом суперечностей між державами бувають території та кордони, що пролягли на суші та на морі. Їх можуть поглиблювати як національний так і етнічний чинники. Адже відомо, що в багатьох випадках межі розселення народу не цілком співпадають з кордонами держав. Для країн Третього світу одною з найважливіших причин появи суперечностей і конфліктів є спадок колоніалізму, насамперед кордони і території. Конфлікти в цих регіонах світу в більшості випадків зумовлено суперництвом великих держав, які посередньо чи безпосередньо вплутувалися в тамтешні суперечності і збройні конфлікти. Прагнення зайняти домінуюче становище в регіоні. Додаткову загрозу становить гонка озброєнь.

Важливу роль у розв’язанні міжнародних конфліктів відіграють негативні етнічні стереотипи, які, ясна річ, мають глибоке історичне коріння. Вони міцно засіли в свідомості народів і важно підлягають регулюванню. Аналогічні явища спостерігаються і в сфері релігії. Як свідчить історія, саме релігійні протиріччя часто переростають у криваві конфлікти і війни.

В Статуті ООН визначено шляхи регулювання міжнародних суперечностей і конфліктів, які можуть довести до порушення миру і спокою між народами. Цей документ зобов’язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості і права, щоб на цій основі шляхом переговорів, всебічного вивчення проблеми, залучення різноманітних посередників та арбітрів шукати й знаходити виходи, безумовно дотримуючись судової процедури і мирно регулюючи проблему. При цьому головна роль належить дипломатичним службам. У процесі переговорів конфліктна ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної форми компромісу. Конфліктуючі сторони можуть досягти остаточної згоди, констатуючи (початково) факт існування проблеми. Відтак регулювання справи доручають довіреним представникам (глава держави, керівник уряду, міністр закордонних справ, посол).

Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці в світі, або, якщо сторони не підтримують дипломатичних відносин, до процесу вирішення суперечності може підключитися третя сторона-посередник. Вона може це робити з власної ініціативи або – на прохання зацікавлених сторін. Для добра справи служать всі можливі кроки, якщо в підсумку досягають припинення збройного конфлікту. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом.

13. Політична влада. Її форми і типи.

Політична влада - це здатність, право або можливість суспільних груп та індивідів, які їх представляють, здійснювати вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства.

Суб’єктом політичної влади може бути цілий народ, державний орган, окремий індивід, наділений владою. Безпосередніми суб’єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які зберігають і здійснюють керівництво різними сферами життя, мають у своєму розпорядженні засоби влади, обирають цілі та способи їх реалізації.

Об’єктом політичної влади є все те, на що (чи на кого) спрямовані владні відносини. Це може бути суспільство вцілому, тобто народ, і кожний громадянин зокрема. В демократичному суспільстві народ одночасно виступає і суб’єктом, і об’єктом влади.

Легітимність влади − це стан, при якому спосіб формування і діяльності політичної влади збігається з існуючими в суспільстві нормами та цінностями, а результати діяльності відповідають соціальним очікуванням, які визнає народ.

М. Вебер виділив три основні типи легітимності влади:

Традиційна влада базується на звичаях коритися владі, вірі у незворушність встановленого порядку. Традиційні норми в такому суспільстві розглядаються як непорушні; непідкорення їм призводить до застосування встановлених суспільством санкцій. Проте ці санкції стосуються не лише підлеглих, а й правителів.

Легальна влада ґрунтується на законослухняності, визнанні добровільно встановлених норм, які регулюють відносини володарювання і підкорення. Цей тип легітимності характерний для сучасних демократичних країн, де добровільно встановлені норми - це конституція, на якій базується раціональна модель володарювання.

Харизматична влада базується на вірі підлеглих у надзвичайні здібності та велич особистості свого політичного лідера (харизма від грецького - Божий дар, винятковий талант). Такий лідер впевнений, що виконує важливу історичну місію і тому вимагає від підлеглих беззаперечної покори. Тому такий тип легітимації влади може призвести до встановлення диктатури.

Американський політолог Д.Істон, аналізуючи сучасні політичні системи, також встановив три типи легітимності політичної влади.

Перший тип легітимності він назвав ідеологічною легітимністю. Вона базується на переконаності людей у правильності цінностей та принципів, на які посилається влада, а також у тому, що ця влада сама їх дотримується. Структурна легітимність існує у суспільстві, де існує повага людей до механізмів і норм існуючої системи влади. Персоналістська (особистісна) легітимність ґрунтується на моральному схваленні народом осіб, які перебувають при владі. На перший погляд, цей тип легітимності дуже схожий на харизматичний (за М.Вебером). Проте персоналістська легітимність - це не лише психологічне сприйняття чи підтримка політичного лідера, політичної еліти. Це, в першу чергу, раціональне осмислення діяльності політичної влади загалом і політичного лідера зокрема.

Політолог, економіст, українець за походженням Б.Гаврилишин, аналізуючи сучасні політичні системи, прийшов до висновку про існування трьох типів політичного правління (форми сучасної влади).

Влада типу противаги характеризується поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову; наявністю правлячої еліти і опозиції; функціонуванням системи противаг; наявністю періодичних виборів; прийняттям рішень згідно з принципом більшості.

Колегіальна влада відзначається наявністю високого ступеня консенсусу у суспільстві, прихильністю до політичних курсів і рішень, відсутністю незгод та конфліктів.

Унітарна влада характеризується концентрацією влади, відсутністю офіційної опозиції чи противаги, ідеологічним виправданням будь-яких непопулярних чи малопопулярних рішень влади. Саме через такі характеристики ускладнюється процес приходу до влади нової еліти.

Білет 6

1. Харизматична влада базується на силі закону. Ні.

2. Принцип загальності виборів вказує на необхідність участі у голосуванні якомога

ширшої громади. Так.

3. Центристські політичні партії критикують існуючий політичний режим, виступають за радикальні зміни і є нетерпимими до своїх політичних супротивників. Ні.

4. політична діяльність здійснюється на двох рівнях: елітарному та масовому. Так.

5. На вірі у винятковий талант політичного лідера базується:3)харизматична легітимність.

6. Політично активна верства, з якої у майбутньому можна сформулювати новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій – це:3)контреліта.

7. Які характеристики притаманні владі “типу противаг”:4)побудова структури влади за принципом контролю, стримувань і противаг.

8. назвіть типи легітимності політичної влади за М. Вебером:2)легальна легітимність; 4)традиційна легітимність; 5)харизматична легітимність.

9. До зовнішніх функцій держави належать: 1)дипломатична; 4)оборонна.

10. За місцем у політичній системі політичні партії поділяють на:1)нелегальні;3)опозиційні

4)правлячі. (легальні)

11. В абсолютистських монархіях: 1)представницькі органи влади відсутні; 2)монарх наділений необмеженою владою у виконавчій, законодавчій і судовій сферах; 5)політична діяльність партій і організацій забороняється.

12. Президент України має право розпустити Верховну Раду України, якщо: 3)протягом 60 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; 5) протягом 60 днів після відставки Кабінету міністрів не сформовано персональний склад уряду; 6)протягом одного місяця у Верховній Раді не створено коаліцію депутатських фракцій.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману