Базові типи політичної культури за алмондом та верба: патріархальний, підданства,активістській

Авторитаризм.

Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного режиму є:

1. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо конституція і зберігається, то суто в декларативній формі.

2. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.

3. Органи влади, як центральні, так і місцеві, мають маріонетковий характер.

5. Можливість втручання армії в політичний процес.

б. Не виключені вибори, боротьба партій, але все це відбувається в жорстко регламентованих рамках.

6. Наявність приватного сектору економіки, вільного від прямого державного втручання.

7. Авторитарний режим допускає існування інакомислення і опозиції в чітко визначених межах. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

Отже, авторитаризм — це політичний режим, в основу якого покладено зосередження монопольної влади в руках однієї чи групи осіб, що знижує або виключає роль представницьких інституцій влади у суспільстві. Авторитарні режими досить поширені і різноманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:

1. Абсолютистська монархія (Саудівська Аравія, Катар, Оман, ОАЕ), в якій монарх наділений необмеженою владою. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом і підзвітний тільки йому.

2. Теократичний авторитарний режим (Іран), характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани.

3. Військово-бюрократична диктатура (Греція за правління "чорних полковників", Аргентина, Бразилія), що встановлюється внаслідок військових переворотів.

4. Персональна тиранія, різновидом якої є султанізм. При такому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат (Сомалі — Барре, Гаїті — Дювальє, Уганда — Аміна, Нікарагуа — Сомоса).

Отже, аналізуючи основні риси і різновиди авторитаризму, можна дійти висновку, що, з одного боку, в своєму розвитку він може трансформуватись у жорстку диктатуру і навіть у тоталітарний режим, а з іншого боку, за режиму авторитаризму можуть бути започатковані основи громадянського суспільства, демократії. Наприклад, у країнах Південно-Східної Азії (Сінгапур, Південна Корея, Таїланд) авторитарна влада показала відносно високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси ДЛЯ розв'язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечити громадський порядок, не допускаючи деструктивного протистояння групових інтересів. Якби авторитаризм автоматично приводив до демократії і процвітання, то більшість країн Африки, Латинської Америки були б процвітаючими демократіями. Для переходу до демократії потрібен ряд інших умов, таких як: наявність відповідної політичної культури, історичних традицій, соціального середовища тощо.

Базові типи політичної культури за Алмондом та Верба: Патріархальний, підданства,активістській

Найвідомішою в сучасній політології єтипологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США, Великобританії, Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив'язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної спільності.

Паройкіольний (від грецьк. «пара» — навколо і «ойкос» — дім, господарство) тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним») характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.

Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у ЇЇ функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати у ній активну роль.

В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-акти-вістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню.

Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади демократії.

Тоталітарний режим

Термін "тоталітаризм" (від лат. "totaliter" — цілковито, повністю) було введено в політичний лексикон італійським філософом Д. Джентіле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль в долі нації, повинна мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше цей термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.

Осмислення реальної практики тоталітарних держав розпочалося в 50—60-х роках XX ст. Розробка цілісної теоретичної концепції тоталітаризму була започаткована працями Ф. Хаєка "Шлях до рабства" (1944 p.), Г. Арендт "Витокитоталітаризму" (1951 p.), К. Фрідріха і 36. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і влада" (1956 p.). Саме в цих книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині та СРСР. Пізніше до цієї теми дослідження повернулись цілий ряд відомих істориків, політологів, інших фахівців.

Усі вище перераховані прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:

1. Політична система ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода з нею карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена в ній мета слугує засобом легітимації режиму.

2. Основною ланкою в політичній структурі суспільства є єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером, як правило, харизматичного типу. Політизуючи всі органи державної влади, партія зрощується з державою.\

3. Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. Приводом для терору є систематичне формування "образу ворога" і на цій основі — агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.

4. Засоби масової інформації перебувають під монопольним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.

5. Армія контролюється партією і урядом.

6. Державний контроль над економічною сферою суспільства (державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).

Отже, тоталітаризм — це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.

Реальне втілення тоталітарних моделей в практику стало можливим за наявності цілого ряду передумов (причин). До основних із них відносять:

1. Особливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізації': руйнування традиційних структур, етатизація суспільного життя, посилення соціальних функцій держави, можливість за допомогою ЗМІ маніпулювати суспільною свідомістю (франкфуртська школа, кейнсіанство).

2. Виникнення тоталітаризму пов'язують з масовізацією суспільного життя, виходом на політичну арену людини-натовпу (X. Ортега-і- Гассет, Ф. Ніцше).

3. Ідейні витоки тоталітаризму бачать в галузі політичної філософії таких мислителів якПлатон, Г. Бабеф, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс, В. Ленін та ін. їх моделі майбутнього, на думку російського філософа М.Бердяєва, завжди утопічні. А утопії, в свою чергу, є тоталітарними і ворожими свободі й демократії. В тоталітарній моделі утопія ототожнюється з абсолютною істиною, відхід від якої жорстоко карається.

4. Суб'єктивні умови тоталітаризму — масові соціальні фрустрації, які виникли внаслідок порушення традиційних цінностей, вимушеної самотності, соціального відчуження. В результаті таких змін у більшості людей з'являється психологічний механізм "втечі від свободи" (Ф. Достоєвський "Міф про Великого Інквізитора" з "Братів Карамазових", Е. Фромм "Втеча від свободи").

б. Причини тоталітаризму кореняться в націоналізмі та антисемітизмі.

Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають в нових економічних умовах і які найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей. Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті XX ст. і прагнули до монополізації державної влади, претендуючи водночас на творення "нового світу" або "нового світового порядку". Таким чином, за наявності необхідних умов і приходу до влади тоталітарних партій тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень перетворювався в реальну політичну практику. Протягом 20—30-х років, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм. Комуністичний тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. в Росії. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету діяльності не побудову "нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії". Третій різновид тоталітаризму — націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Націонал-соціалізм має багато спільного як з фашизмом, так і з комунізмом. Але, якщо мета діяльності комуністів — побудова комуністичного суспільства, фашистів — відродження Римської імперії, то націонал-соціалістів — світове панування арійської раси.

6.Генеза та еволюція поняття «геополітика»;

Саме Челлен ввів в науковий обіг поняття "геополітика", яку він визначав як доктрину, що розглядає державу як географічне, або просторове явище. Геополітику він відрізняв від політичної географії, яка, в його уявленні, є наукою про місце проживання людських співтовариств в їх зв’язку з рештою елементів Землі.

Геополітика — це різновид зовнішньої політики, визначуваний територіальною близькістю партнерів (суперників) і що створює поле сполучення між інтересами суміжних країн.

Наука геополітики (геополітична теорія) досліджує зв"язки між просторовими і функціонально-політичними характеристиками тих або інших регіонів миру. Роль геополітики в сучасному світі різко зросла з ряду причин. Ймовірно, стратегічне визначення міжнародної політичної ситуації дає нам образ миру, що розвивається від примусового уніформізма старої біополярної моделі (уніформізма, що нав"язується двома наддержавами) до майбутньої якісно новій інтеграції, шлях до якої лежить через проміжний етап більш менш тривалої диверсифікації етносів, що намагаються досягти ідентичності через відособлення. Тому замість керованого з двох центрів світу ми бачимо регіональне різноманіття, що посилюється і слабо кероване. Політична наука, тривалий час зосереджена на проблемах універсальної безпеки, визначуваної відносинами між двома світовими блоками, сьогодні ще не готова відповісти на питання, як поєднуються універсальна і регіональна безпека. Саме це є однією з найважливіших проблем геополітики. Філософію політики в зв"язку з цим займає питання про природу суперетнічної єдності в тому або іншому регіоні земної кулі. Що скріпляє разом різні етноси, яке співвідношення сильних (економічних, військово-політичних) і тонких соціокультурних взаємодій, разом створюючих єдність геополітичного поля? Річ у тому, що геополітичні зрушення, чреваті серйозною дестабілізацією, можуть відбуватися значно раніше військово-політичних, визначуваних сильними взаємодіями. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших "єдиних просторів". Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури. Між ними і формальними можуть встановлюватися відносини відповідності, додаткової або альтернативності. Необхідно згадати про закони нееквівалентного міжкультурного обміну, що зумовлюють протистояння культур-донорів, що поставляють інформацію, а разом з нею — певні цінності і норми, і культур-реципієнтів, більше всмоктуючих чужу інформацію, чим пред"являють свою. Сучасна теорія геополітики намагається подолати редукционізм в розумінні природи тих або інших "єдиних просторів". Єдність може носити явно виражений і довгостроковий характер, навіть не будучи закріпленим на міждержавному або регіональному рівні тими або іншими офіційними угодами. У геополітиці, як і в політичній антропології і культурології, велике значення мають неформальні структури. Держави, що представляють перший різновид, як правило ратують за фрідрідерськую політику "відкритих просторів", тоді як представники іншого різновиду нерідко вимушені компенсувати свою слабкість на ринку культурного обміну протекціоністськими заходами, ідеологічним контролем, більш закритим типом громадської організації. Це веде до цілого ряду наслідків, часто спостережуваних в геополітиці. Саме: слабкіші поводяться часом і агресивніше; для них геополітика — засіб компенсувати свою соціокультурну слабкість заходами ізоляціонізму, блокової регіональної політики (яка об"єднує слабких проти сильного) і т.п.

Таким чином, для одних країн геополітика є засобом реалізації і закріплення їх соціокультурних переваг в якості центрів тяжіння для своїх менш розвинених і благополучних сусідів; для інших вона — засіб компенсації своїх слабкостів перед обличчам культури гегемона, що нерідко спричиняє за собою політику "жорсткого стилю", ізоляционістські -оборонного або навіть агресивно-наступального характеру (що, наприклад, продемонстрував бідний Ірак по відношенню до процвітаючого Кувейту). Агресивність слабких — один з парадоксів геополітики, який ще недостатньо осмислений в сучасній політичній літературі.

1. Геополітика як родове поняття в своїй генезі тісно пов’язане з природознавчими і суспільно-гуманітарними науками. Геополітика це не окрема наука, а система наук, до якої входять географія, історія, демографія, стратегія, етнографія, релігієзнавство, екологія та інші науки. Геополітика не просто визначає залежність політичних рішень і їх наслідків від стану розвитку країни та її географічного місця в світі, це - об’єктивна залежність суб’єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних чинників, які дозволяють цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором.

2. Геополітика як наука має свої основні поняття ("теорія геополітики", "геополітична ситуація", "геополітична реальність", "геополітичне розташування", "геополітичний інтерес", "геополітичний конфлікт", "геополітична свідомість", "національний інтерес" тощо). Історія геополітичного пізнання є історією формування, розвитку і змін концептуальних систем картин геополітичної реальності, які відбуваються в залежності від змін способів вирішення основної проблеми геополітики – генези і розвитку геополітичних інтересів. У сучасному геополітичному пізнанні виділяють дві протилежні концептуальні системи: історичну (концепції еволюції цивілізацій, балансу сил, євразійства) і логічну, тобто з точки зору результату (концепції моно, - дво, - багатополюсного світу. Органічне їх поєднання бачиться основною і найбільш перспективною тенденцією розвитку сучасного геополітичного пізнання.

3. Географічне становище України в узагальненнях вітчизняних і європейських аналітиків є смислозначимим для розв’язання загальноєвропейських проблем. Практично всі західні теоретики геополітики були єдині в бажанні бачити Україну важливою складовою європейського геополітичного простору. В українській історії виразно простежується зміна геополітичної орієнтації держави залежно від конкретних політичних реалій. Цей досвід є евристичним для вироблення сучасної геополітичної доктрини України.

4. Виключне географічне становище, потужний потенціал, стабільність внутрішнього стану тощо додають шанс Україні стати не лише географічним, але й політичним центром Європи. Цьому перешкоджає ряд внутрішніх і зовнішніх чинників: відносна незавершеність реформ політичної системи, економічна та фінансова залежність, складна міжконфесійна ситуація, регіональні відцентрові тенденції, ідеологічне протистояння, відсутність консенсусу по основоположним питанням подальшого розвитку, прямий та опосередкований тиск провідних держав світу на політику України, політичні бар’єри між Україною і європейськими сусідами, енергетична залежність, вплив іноземних релігійних центрів на релігійні конфесії в Україні тощо.

5. Ключова роль при визначенні геополітичних пріоритетів належить внутрішньому чиннику стану суспільства: збалансованість політичної системи, соціальна ефективність економіки, соціальна злагода і громадянський мир, забезпечення основних прав людини, свободи преси, законність і правопорядок. Геополітичними константами, що визначають національні інтереси держави є: центральне географічне розташування на Європейському континенті; рівнина, рівномірно заселена територія зі сприятливими для землеробства кліматом та ґрунтом; достатньо високий рівень індустріального розвитку; наявність магістральних трубопроводів "Схід-Захід"; мережа шосейних доріг "Північ-Південь" та на Захід; розвинуте комунікаційне господарство у портах чорноморського басейну.

6. Геополітичні пріоритети України ґрунтуються на принципах визначальності національних інтересів держави і потреби забезпечення прав і свобод громадян. До геополітичних інтересів України відноситься: 1) відродження європейської ідентичності; 2) "політика активного нейтралітету"; 3) зміцнення і розвиток стратегічного партнерства з індустріально-розвиненими країнами; 4) трансформація геополітичної залежності від Росії у рівноправні стосунки; 5) активна і динамічна регіональна політика; 6) включення в систему європейської безпеки та архітектоніку провідних європейських структур та організацій.

Джерела легітимності влади

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади - явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.

Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов´язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір´я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.

Легітимація - це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.

 

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб´єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори.

Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:

геронтократія - влада старійшин;

патріархальна - влада племінних вождів;

патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями;

султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного;

влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens - слухняний) - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір´ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок - харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.

Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов´язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам.

Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір´я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.

 

Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов´язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності.

Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.

У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.

Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму.

13. Боротьба з тероризмом

Уряди країн — членів Альянсу, докладаючи безпосередніх колективних та індивідуальних зусиль до боротьби із зростаючою загрозою від міжнародного тероризму, доручили силам НАТО на Балканах почати виконувати ініціативи Альянсу, спрямовані на припинення терористичної діяльності в регіоні, а також такі операції, як “Ектив ендевор “ у Середземномор’ї та “Ігл есист”.

Операція “Ектив ендевор” — це морська операція, яку очолюють ВМС НАТО і яка спрямована на виявлення і стримування терористичної діяльності в Середземномор’ї. Операція була розпочата в жовтні 2001 року і внаслідок її успішності і результативності двічі розширювалась: спочатку на Гібралтарську протоку у березні 2003 року, а потім на усе Середземномор’я у березні 2004 року. Початкова операція була обмежена східним Середземномор’ям. Операція “Ігл есист” стала одним із заходів, здійснених на прохання США після подій 11 вересня. Літаки Системи раннього повітряного попередження і управління НАТО (АВАКС) патрулювали американський повітряний простір протягом семи місяців з середини жовтня 2001 року до середини травня 2002 року. Майже 830 авіаторів з 13 країн — членів НАТО налітали близько 4300 годин і виконали понад 360 оперативних вильотів. Літаки раннього повітряного попередження і виявлення НАТО неодноразово використовувались для захисту від можливих терористичних нападів з використанням захоплених (так званих “зрадницьких”) літаків, а також і у більш рутинних ситуаціях, коли важливі події в НАТО і ЄС вимагали додаткового захисту. У липні 2004 року на прохання відповідних урядів забезпечувалось прикриття європейського футбольного чемпіонату в Португалії та Олімпійських ігор у Греції.

Модернізація військових можливостей

Розширений масштаб військових операцій НАТО радикально змінив військові вимоги Альянсу. На заміну великим оборонним силам минулого повинні прийти такі сили, які готові до ведення відносно дрібномасштабних операцій з реагування на кризи, які вимагають гнучкості й мобільності, а також здатності розгортатись на значній відстані від звичних оперативних баз. На Празькому саміті уряди країн — членів Альянсу розпочали процес модернізації, спрямований на забезпечення НАТО здатністю давати ефективну відповідь на виклики безпеці у ХХІ столітті. Було узгоджено пакет заходів із вдосконалення військової оперативної спроможності Альянсу. До нього увійшли нові ініціативи щодо військової спроможності, які отримали назву “Празькі зобов’язання щодо обороноздатності”, створення Сил реагування НАТО і спрощення військової командної структури НАТО. Це три головні ініціативи з військової трансформації, які є необхідними для адаптування військової спроможності НАТО. На додаток глави держав і урядів Альянсу закликали до посилення зусиль у сферах обміну розвідувальною інформацією і домовленостей щодо реагування на кризові ситуації, а також посилення співпраці з країнами-партнерами через План дій Партнерства проти тероризму та у сфері надання допомоги у подоланні наслідків терористичних актів, включно із запровадженням Плану дій з цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій для забезпечення готовності цивільних служб до можливого u1085 нападу із застосуванням хімічних, біологічних або радіологічних (ХБР) агентів. Було ухвалено п’ять ініціатив із захисту від хімічної, біологічної і ядерної (ХБЯ) зброї: прототип Мобільної аналітичної ХБЯ лабораторії, прототип Спеціальної групи реагування на застосування ХБЯ, віртуальний зразковий Центр захисту від ХБЯ зброї, запаси засобів біологічного та хімічного захисту НАТО та Система контролю за захворюваннями. До інших ініціатив увійшли створення Багатонаціонального батальйону ХБРЯ захисту, захист від кібер-нападів і протиракетна оборона у зв’язку із розробкою нового техніко-економічного обґрунтування протиракетного захисту з метою вивчення можливих варіантів захисту території Альянсу, збройних сил і населених пунктів від ракетної загрози.

Виконання Празьких зобов’язань щодо обороноздатності знайшло своє продовження на Стамбульському саміті в червні 2004 року, коли було ініційовано ряд багатонаціональних проектів, спрямованих на вдосконалення військової спроможності в критично важливих сферах, таких як стратегічні морські і повітряні транспортні перевезення, заправка літаків у повітрі та Системи наземного спостереження Альянсу. Було ухвалено так звані “Цілі застосовності”, до яких увійшли зобов’язання країн — членів Альянсу бути постійно здатними розгортати і утримувати більшу кількість своїх збройних сил під час проведення операцій Альянсу. Були оголошені зміни в оборонному плануванні і процесі генерування збройних сил НАТО. Ці зміни покликані забезпечити зв’язок між політичною згодою розпочати операцію і забезпеченням військових сил, які необхідні для її виконання. Але не виконаними залишаються важливі завдання, включно із здійсненням вдосконалених заходів боротьби із загрозою тероризму, нестабільних держав і розповсюдження зброї масового знищення як державами, так і недержавними особами.

Керівники країн — членів НАТО погодились розвивати високотехнологічні можливості u1079 захисту як цивільного населення, так і військових від нападів терористів.

До цих можливостей входять захист від зброї масового знищення, захист широкофюзеляжних літаків від переносних зенітно-ракетних комплексів, захист гелікоптерів від загрози із землі, захист гаваней і суден, захист від саморобних вибухових пристроїв, вдосконалені технології виявлення мін. Було також досягнуто згоди щодо покращання обміну розвідувальною інформацією та перегляду існуючих в НАТО розвідувальних структур. Мандат, наданий Підрозділу з виявлення терористичної загрози, який було створено після терористичних нападів на США 11 вересня 2001 року, був визнаний постійним і містив аналіз усіх терористичних загроз на додаток до більш специфічних, спрямованих проти НАТО. Більше того, уряди країн — членів НАТО погодилися посилити здатність Організації надавати допомогу будь-якій країні — члену Альянсу у боротьбі із загрозою тероризму або наслідками терористичних нападів. Ресурси і засоби НАТО, такі як літаки АВАКС, Євроатлантичний центр координації реагування на катастрофи та Багатонаціональний батальйон хімічного, біологічного, радіологічного і ядерного захисту можуть бути передані у розпорядження країн — членів Альянсу на їхнє прохання.

Історичні форми демократії

Першими історичними формами демократії були первіснообщинна та військова. Такий тип організації владних відносин грунтувався на: а) кровно-споріднених зв'язках; б) малочисельності населення; в) низькій продуктивності праці; г) колективному володінні землею. Характерні риси первіснообщинної демократій

1. Основою соціальної організації первіснообщинного суспільства були родова община і союз декількох родів — плем'я.

2. Вищим органом самоуправління були збори, в яких брали участь усі дорослі члени роду.

3. Рівність прав общинників на предмет, засоби і результати праці та управління.

4. Відсутність прошарку людей, заняттям яких була б виключно управлінська справа.

5. Невідокремленість, єдність особистих і суспільних інтересів.

Соціально-політична організація військової демократії відрізняється від первісної зміною структури і функцій інститутів самоуправління при збереженні їх форми: право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чоловіками; складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатись на народних зборах.