Тема 12. Типологія та форми політичної еліти

 

Головні поняття: фрагментована, нормативно інтегрована, ідеологічно інтегрована еліта, консенсусні, конкуренційні, коаліційні еліти, елітна солідарність, тоталітарна еліта, демократична еліта, дійсна еліта потенційна еліта, аристократія, олігархія, бюрократія, номенклатура, меритократія.

Головні дослідники і вчені: В. Бакіров, М. Бартон, Р. Гунтер, Дж. Хіглі, Р. Патнем, А. Лейпхарт, Е. Гідденс, Д. Белл, Е. Тоффлер, С. Крислов, Д. Ро зенблюм, М. Восленський, О. Криштановська, А. Турен, Е. Гоулднер, М. Янг.

І.Типи еліти

 

Еліти є складним об’єктом дослідження, який вивчають за допомогою інструментарію соціології, політології, соціальної психології та інших наук. Структурна складність еліти свідчить про багатоманітність еліт і дає змогу виділити еліти різного типу. При цьому використовують різні критерії, які подано в табл.12.1.

Критерій Типи еліти

Походження вихідці з народу вихідці з елітних родин призначувана еліта

Масштаб діяльності загальнонаціональна

регіональна

місцева

Спосіб забезпечення елітарності інтелектуальна

фінансова

статусна

партійна

владна

Характер діяльності публічна

кабінетна

Тип культури суперкультурна

контркультурна

субкультурна

Стиль, форми і методи правління еліта лисів еліта левів

Ідеологічні цінності консервати вн а ліберальна соціалістична націоналістична

Тип політичного режиму демократична

тоталітарна

авторитарна

Наявність легітимності легітимна

нелегітимна

Спосіб рекрутування відкрита

закрита

Таблиця 12.1

 

Одним із критеріїв типології є спосіб забезпечення елітарності* який означає демонстрацію представниками еліти своїх переваг, що забезпечують елітарний статус. На цій підставі виокремлюють: інтелектуальну, фінансову, статусну, партійну, владну еліти. До інтелектуальної еліти зачислюють учених, аналітиків; фінансової банкірів, фінансистів, власників; статусної осіб, що володіють високим статусом; пар 

тійної керівників та активістів політичних партій; владної вищих посадових осіб в органах влади.

За характером діяльності виділяють: публічну еліту лідерів та політиків, які явно беруть участь у взаємодіях щодо ухвалення політичних рішень, персоналізують владу. Кабінетна еліта не бере участі у публічних трансакціях, але впливає на прийняття політичних рішень.

За типом культури виокремлюють: суперкультурну еліту (концентрує в собі передові досягнення культури): контр культурну еліту протистоїть, конфліктує з нормативними пануючими цінностями культури; субкультурну еліту субкультурних груп.

За масштабом діяльності, обсягами владних повноважень, компетенцією еліта може поділятися на вищу (загальнодержавну) і регіональну (обласну). Як зазначає український вчений Віль Бакіров, коли певні рішення “мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша доля народу, країни, то йдеться про національні політичні еліти. Коли ж рішення мають загальнорегіональ не значення, маємо справу з регіональними елітами”. У багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження, водночас, значно копіює загальнонаціональну еліту. Місцева, або локальна, еліта чинить вплив на ухвалення рішень місцевого значення. Зазвичай, вона не така впливова, не володіє значними обсягами коштів, однак вона і менш контрольована, більш чутлива до інтересів громади. Тому саме місцева еліта творить для загальнонаціональної та регіональної еліти політиків нового зразка. Яскравим прикладом є президент США Барак Обама, який розпочав політичну кар’єру з діяльності в місті Чикаго.

Американські дослідники Майкл Бартон, Річард Гюнтер та Джон Хіглі вирізняють декілька типів політичної еліти на основі структурної інтеграції та рівня консенсусу між елітними групами/ фрагментовану, нормативно інтегровану (консенсусну), ідеологічно інтегровану (ідеологічно єдину). Автори вважають, що сучасна історія зафіксувала

невелику кількість змін одного типу еліти іншим, однак саме ці зміни спричинюють трансформацію політичного режиму.

Фрагментовану політичну еліту характеризує мінімальний рівень структурної інтеграції і невелика сфера нормативного консенсусу. Комунікаційна мережа і взаємна співпраця не об’єднують розділені елітарні групи. Вони не доходять згоди стосовно правил політичної гри і цінностей наявних інституцій. Як наслідок, політичні еліти взаємно недовіряють одна одній, визначаючи політичний процес як війну, “гру з нульовою сумою”, часто це пов’язано з необмеженою різкою боротьбою за панування. Наслідком таких характеристик є нестабільність політичної системи, незалежно від типу системи чи вона авторитарна чи формально демократична. Через нестачу зв’язків і комунікації деякі групи не володіють достатньою можливістю впливу на уряд і виявляють незгоду стосовно політичного порядку, тому вважають існуючу систему засобом реалізації інтересів панівної елітної групи. Задля досягнення власних інтересів незгідним групам потрібно послабити інституційний status quo та основу домінуючої елітної групи.

Наступним типом еліт є нормативно інтегрована еліта, що визначається порівняно високим рівнем структурної інтеграції та нормативного консенсусу. Мережа комунікаційних зв’язків й інтеракцій охоплює майже всі елітні групи (фракції), жодна з них не переважає, а тому майже всі мають змогу впливати на прийняття урядових рішень. Унаслідок цього така еліта бачить політику як процес торгів і ^‘гру з додатковою сумою”. Хоч окремі фракції публічно змагаються в ідеологічних і політичних питаннях, усі вони визнають правила й цінність наявних політичних інституцій. Консенсус виявляється в обмеженій конкуренції, фракції еліти конкурують за підтримку мас, при цьому уникають окремих “вибухових” питань, применшуючи їх значення, і мінімізують втрати тих, хто не виграє у політичній грі. Всі ці характеристики зумовлюють стабільність політичної системи, яка є демократичною, принаймні, номінально. За умов, коли групи політичної еліти мають вплив на ухвалення політичних рішень хоча б у неформальний спосіб і діють у середовищі визнаних правил та інституцій, більшість політичних сил не мають причин прагнути скасування існуючої системи. Окрім того, правило обмеженої конкуренції еліт приводить до того, що політичні інституції діють на принципах репрезентації інтересів виборців. Фракції і коаліції прагнуть здобути виконавчу владу й обіцяють представляти інтереси тих громадян, які забезпечать їм достатню виборчу підтримку. Отже, там, де функціонує нормативно інтегрована еліта, політична система опирається на леїїтимність від електорату, проте це не означає, що виконуються всі принципи демократи.

Ідеологічно інтегрована еліта передбачає високу структурну інтеграцію, порозуміння ж щодо цінностей видається надзвичайно сильним. Мережі комунікацій та інтеракцій пов’язують усі підгрупи еліт, проте вони контрольовані домінуючою фракцією, партією чи рухом. Нормативний консенсус формує публічний політичний імідж та ідеологічну єдність еліти. Урядова система, що формується за такого типу еліти, стабільна: немає збройних переворотів, влада передається, принаймні, позірно, мирним шляхом. Політичні інституції можуть бути формально демократичними. Проте брак політичної конкуренції, який ґрунтується на змаганні за підтримку електорату, призводить до того, що критерії демократичної процедури не дотримуються навіть на мінімальному рівні. Це опис тоталітарної еліти.

Усі ці типи є ідеальними, вони репрезентують стандарти і параметри, з якими конкретні приклади можуть бути порівняні з більшим чи меншим збігом. Вони пов’язані з процесами формування незалежних національних держав, що могли супроводжуватись насиллям. У державотворчих процесах трапляються формування фрагментованих еліт у європейських країнах (з Нового часу до II світової війни), державах Латинської Америки (після розірвання відносин з Іспанією та Португалією у XIX ст.), а також у більшості азійських й африканських країн, що отримали незалежність У 50х роках XX ст. 

Політичні еліти, які виникли у часи формування нових національних держав, показують надзвичайну життєздатність, незважаючи на велику кількість соціальноекономічних, політичних і культурних змін. Оскільки більшість цих еліт була фрагментована, домінуючим типом політичного розвитку останніх кількох століть є нестабільність структур здійснення влади, пов’язана здебільшого з раптовою зміною авторитаризму нетривкою демократією, і навпаки. Такий тип політичного розвитку сьогодні простежується в країнах Латинської Америки, Близького Сходу та Азії.

Американський учений Роберт Патнем вважає, що на вершині політичної структури перебуває політичний клас, який не є монолітним, елітні групи можуть значною мірою різнитися між собою. Дослідник виділяє три основні типи політичної еліти: еліти консенсусні, еліти конкуренті та еліти коаліційні (рис. 12.1).

внутрішньої солідарності і прагнення консенсусу назовні таких еліт досить високий. Як наслідок, це дає змогу провадити спільну та ефективну політику. Вміння порозумітися дає підстави уникати антагоністичних ситуацій і кошіент руватися на досягненні політичних цілей. Характерним ддя консенсусних еліт є “консоціальна” стратегія поведінки (з англ. consociation — об’єднання). Такі еліти були в Іспанії після завершення диктатури Франко, тут існувала яскрава тенденція до уникнення ворожого ставлення та політичних конфліктів.

Американський дослідник Аренд Лейпхарт виділяє специфічний тип консоціальної еліти, яка виникає на соціальному пакті, фрагментованій соціальній структурі суспільства і відображає кооперацію еліти з конкретним соціальним фрагментом.

Конкуренційні еліти характеризує гостре бажання досягнути влади, тому простежується жорстка боротьба за владу та її утримання, переговори і порозуміння замінюють конфронтація і боротьба, що іноді набуває форми “політичної війни”. Такі еліти найчастіше керуються вузьким партійним чи груповим інтересом та існують в політичних системах, де політичні партії мають приблизно однакову силу. Елітні групи не творять союзів, дистанціюються одна від одної, наголошують на своїх відмінностях. Такі еліти притаманні сучасним політичним системам СІЛА. Великобританії, Іспанії.

Коаліційні еліти формуються в елітних групах, які змагаються між собою, однак згодом формують коаліцію (до чи після виборів формується коаліція двох або більше політичних партій чи інших суб’єктів політики, наприклад профспілок). Метою еліт є утримання влади, чого неможливо досягнути діючи порізно. Ефективність діяльності таких еліт залежить від уміння проведення переговорів і напрацювання компромісних рішень, що б відповідало інтересам усіх членів коаліції. Цей тип еліт притаманний Німеччині, де жодна з політичних партій не може управляти без співпраці з коаліційним партнером.

Групова інтеграція виступає критерієм типології політичної еліти в демократичних суспільствах. Разом з інтеграцією політичної еліти враховують соціальне представництво. Наявність представників базових соціальних груп у політичній еліті та висока інтеграція сприяють зміцненню суспільства і становлять стабільну демократичну еліту. Висока групова інтеграція й низьке соціальне представництво формують владну еліту з обмеженими каналами рекрутування. Плюралістична політична еліта формується за низької групової інтеграції та високого соціального представництва. Цьому типу еліти притаманні групова конкуренція за вплив на ухвалення рішень, можлива ротація осіб на політичних посадах, ситуативна активність елітних груп. На підставі низької інтеграції та низького представництва виникає дезінтегрована еліта, в якій підвищена конфліктність, наявні декілька яскравих лідерів або ж повна їх відсутність (табл. 12.2).

Таблиця 12.2.

Типи політичної еліти на засадах групової інтеграції і соціального представництва

Соціальне представництво

високе низьке

Групова

інтеграція висока стабільна демократична владна

низька плюралістична дезінтегрована

 

Відомий американський соціолог Ентоні Гідденс зазначив, що суттєвий вплив на діяльність політичної еліти чинить елітна солідарність частота і природа контактів між представниками елітних груп. Соціальні форми, які лежать в основі солідарності, можуть бути дуже різними: шлюбні зв’язки, дружні відносини, належність до випускників одного закладу освіти, членство в клубах тощо. Якщо таких зв’язків і відповідно контактів досить багато, це сприятиме появі високої ідеологічної та моральної солідарності членів групи. Низька інтегрованість зумовлює високу конфліктність у середовищі політичної еліти. Об’єднавши два критерії, рекрутування еліти та інтеграцію елітних груп,

Б. Гідденс виділяє чотири типи елітних утворень: солідарна еліта, однорідна, абстрактна, встановлена еліта (табл. 12.3).

Таблиця 12.3.

Типи еліт, за Е. Гідденсом

Рекрутування

Відкрите Закрите

Інтеграція Висока Солідарна еліта Однорідна еліта |

низька Абстрактна еліта Встановлена еліта ]

 

Під абстрактною елітою розуміють лідерів впливових груп, рухів, які потрапляють до кола політичної еліти через відкриті канали рекрутування. Виділяючи такі типи еліт, дослідник робить припущення, що політичній еліті завжди притаманні солідарні відносини.

У сучасних дослідженнях еліти переважає статусно функціональна модель наукового аналізу політичної еліти з урахуванням ціннісних параметрів. На основі такого підходу можна виокремити такі типи політичної еліти, які інтегрують у собі декілька критеріїв їхньої оцінки:

• тоталітарна еліта монопольної тоталітарної влади. Це унітарна еліта за своїм складом та політичними орієнтаціями, закрита за механізмами формування, монопольна за ідеологічними настановами. Для багатьох її представників характерна жорстка націленість на політичну кар'єру, соціальна безвідповідальність, лицемірство і бажання підтримувати видимість ідеологічної єдності, відчуження від народу;

• ліберальна еліта демократичного розподілу влади. Здебільшого це унітарна за якісним складом і ціннісними перевагами еліта, відкрита за формою, але корпоративна за принципом формування свого складу. Це еліта зі специфічною ідеологічною концепцією, консенсусна за методами і формами політичної діяльності. ЇЇ характерні риси

поєднання в політиці гнучкості з твердістю щодо захисту своїх елітних інтересів, помірний консерватизм, ліберально революційна спрямованість;

• домінантна еліта демократичної орієнтації, плюралістична і мобільна за своїм складом, відкрита за механізмом рекрутування своїх членів, домінантна за ідеологічними настановами і консенсусна за методами полі тикоуправлінської діяльності. Така еліта характерна для перехідних суспільств. їй властиві здатність до компромісів, перспективність і конструктивність, ліберальнодемократичне переконання, сміливість і самостійність. Вона легко залучає до себе людей із передовими поглядами, ініціативних і здатних на сміливі вчинки;

• демократична еліта цивілізованого демократичного суспільства з сильною законодавчою, виконавчою і судовими гілками влади, плюралістична за своїм складом, ідеологічними орієнтаціями, відкрита за механізмами формування, консенсусна за формою і методами політичної діяльності. Її влада ґрунтується на авторитеті, компетентності, багатстві, визначеності моральних позицій.

Типів політичної еліти, як і визначень, існує багато. Кожна з типологій не описує всю політичну практику, адже типи це аналітичні категорії, які дають змогу структурувати дійсність для дослідження в інтересах ученого.

Форми еліти

 

Поняття "форма політичної еліти" узагальнює досвід історичного існування тієї чи іншої політичної еліти, наділяючи його теоретичним змістом.

Даніел Белл, вивчаючи політичні еліти, розподілив їх так;

• “еліта крові” (аристократична еліта відповідає рабовласницькому й феодальному, тобто доіндустріальному, суспільствам);

• “еліта багатства” (капіталістична еліта індустріального суспільства);

• “еліта знань” (відповідає постіндустріальному суспільству).

Однак це неповний перелік форм існування політичної еліти. Можна визначити такі форми політичної еліти: аристократія; олігархія; бюрократія; номенклатура; мери тократія.

Аристократія форма політичної еліти, єдиним критерієм належності до якої є походження, "еліта крові".

Це соціальна група, яка має тенденцію до перетворення на закриту верству, це родова знать.

Аристократія виникала, зазвичай, завдяки військовій доблесті, стратегії, тактиці та іншим військовим заслугам або ж харизмі та організаційним умінням, а інколи й завдяки комбінації військових та організаційних умінь. Економічний чинник так само був важливим для облагородження еліт. Деякі здібні селяни, мисливці, пастухи могли набути супутників із середовища робітників, а також отримати високий соціальний статус завдяки своїй репутації; місцеві лорди середньовічної Скандинавії спершу були успішними землевласниками, і вже згодом їхні нащадки зробили їх знаменитими вікінгами. Облагороджуючими чинниками також могли бути такі таланти, як красномовство, дар переконання, аристократичний шик та будьякий інший незвичайний творчий дар. Навіть якщо був хоча б один чинник, він міг із часом підняти цілий клас над іншими, зробивши його правлячим. З іншого боку, вивищення дрібних груп або однієї людини над іншими могло залежати від багатьох талантів (стійкість перед застосуванням силового примусу, влада). Засновники цілих династій використовували свої військові здібності, щоб піднятися над іншими на батьківщині. Навіть якщо їхні військові таланти містили значну кількість здібностей, вони не сприяли консолідації людей навколо. Для цього їм потрібно було об'єднати навколо себе групу спеціально відібраних людей.

Аристократія була опорою монарха і виконавцем його волі на місцях. Вона виконувала роль природного стабілізатора суспільства, нейтралізуючи небезпечні тенденції як згори, так і знизу. Аристократія виконувала також важливу функцію підготовки державних кадрів, адже в родинах виховували дітей у дусі відповідальності і служіння державі.

Рисами аристократії як політичної еліти виступають:

• вміння наказувати та виконувати накази;

• прагнення зберегти культуру не лише власної верстви, а й суспільства, передача традицій (подекуди аристократію називають консервативною за ці прагнення, однак це забезпечує стабільність суспільства й тяглість його розвитку);

• висока політична культура — честь та відповідальність, висока повага до держави та її ритуалів, закону й порядку;

• висока інтеграція групи;

• переконаність у тому, що управління суспільством у компетенції аристократів;

• публічність влади: аристократи демонструють свою владу, вірність традиції, приховані ігри суперечать честі аристократа, хоч можуть проявлятися в політичній боротьбі, надто в кризові моменти.

Незважаючи на те, що на початку формування аристократії досить було виділитися військовим або іншим талантом, згодом єдиним каналом рекрутування політичної еліти стає походження. У спадок передаються посади не лише вищого державного, а й місцевого рівня. Проте водночас у середовищі аристократії існує конкуренція, кращі роди та сім’ї здобувають вищі титули, посади та привілеї. Привілеї не є самоціллю, головною метою аристократа є служіння державі, отримання благ лише супутній чинник. Прагнення здобути привілеї свідчить про виродження аристократії.

Олігархія (з грецької “влада небагатьох”).

Найчастіше під олігархією розуміють групу багатих людей, які впливають на управління державою.

Ця правляча верства може зберігати свій вплив під час будьякого політичного режиму, навіть за тиранії чи демократії.

Як і аристократія, олігархія закрита група, ввійти До неї можна завдяки майновому статусу, який набутий не у спадок, а власними зусиллями. Представники цієї форми еліти намагаються здобути привілеї політичної еліти, а також стати аристократами. Венецію ХПІ ст. вважають яскравим прикладом правління олігархії. Із закриттям доступу до Великої Ради функції управління державою зосередилися в руках двох сотень патриціанських сімей.

Олігархія, на відміну від аристократії, не намагається служити державі, а лише отримати від неї зиск, і задля цього вона потребує влади. Владу або вплив на неї досягають через творення власних “кишенькових” партій, проте сам олігарх не поспішає стати публічним політиком, він оточує себе людьми, які ведуть політичну гру в публічному просторі. Саме тому олігархію інколи зачислюють до тіньової еліти. Для олігарха не особливо важлива ідея, ідеологія, головне щоб було досягнуто результату, саме тому політичні партії найчастіше представляють центристьку ідеологію або ж ту, яка користується популярністю в електорату.

Середовище політичної еліти олігархії є конкурентним, однак саме воно у кризові моменти виступає стабілізатором суспільства, оскільки завдяки своєму майновому статусу еліта має що втрачати. Ще одним позитивом олігархії виступає її відкритість у культурному плані, перенесення досвіду отриманого в інших державах на власний ґрунт.

Елементами ціннісної системи олігархів є культ грошей, гедонізм. Закон не користується повагою в олігархічному середовищі, він стає інструментом, що спрямований на користь. Деякі норми можуть взагалі нівелюватися, інші

— трактувати кожен раз поіншому. 

Недоліками олігархії є прагнення зберегти нерівність у всіх сферах людського життя, особливо в економічній, на користь олігархів, корупція (олігархи розраховують на великі замовлення від держави і досягають цього корупцій ними методами), демонстрація моделей поведінки з нігілістичним ставленням до держави і суспільства.

Бюрократія є виявом найчистішого раціональноле гального панування. Дослідники політичної науки подають багато визначень поняття “бюрократія**: від виконавчого контролю; реалізації рішень законодавчої влади до групи людей, які володіють особливими якостями, необхідними для управління публічними справами.

Як форма політичної еліти це професійна група осіб, якій притаманна особлива модель поведінки, що

зумовлена займаною посадою в органах державного апарату.

На думку німецького вченого Макса Вебера, ідеальному бюрократові мають бути притаманні:

• висока професійна кваліфікація;

• готовність виконувати наказ;

• уміння ефективно діяти в рамках існуючих правил;

• неупередженість.

Бюрократія, що не завжди здатна досягнути веберівсь кого ідеалу, набувас щораз більшого впливу в управлінні суспільством. Вона виникає як один зі способів противаги владі» як безособовий виконавець рішень держави, а отже, виконавець справедливості в суспільстві. За її допомогою досягають рівноваги у владних структурах.

Особливого значення у політичних процесах, зокрема у процесі прийняття політичних рішень, бюрократія почала набувати у другій половині XX ст. Єлнін Тоффлер вважає бюрократію 44найпоширенішою формою влади у всіх промислових країнах”. Автор “Третьої хвилі** вважає бюрократію невидимою партією, від якої залежні як президенти

держав, так і пересічні громадяни, адже сам© бюрократи забезпечують роботу всіх урядів на повсякденній основі і готують переважну більшість рішень, які зазвичай приписують президентам або ж прем'єрміністрам. Зростання значення бюрократії Е. Тоффлер пов'язує зі специфікою суспільств другої третьої хвилі, для яких цінністю стала організація та впорядкованість життя. Дослідник розглядає бюрократію як систему, що невідступно супроводжує кожне громадське утворення, хоча при цьому суперечить усталеним уявленням про демократію. Як і М. Вебер, Е. Тоффлер вірить у те, що правління освічених бюрократів буде успішним для суспільства.

Політична діяльність бюрократії ґрунтується на принципах:

• управлінська діяльність здійснюється постійно, стає особливою професією;

• сфера влади і рівень компетенції встановлюється залежно від місця в структурі управління;

• ієрархія створює основний принцип контролю за чиновниками;

• чиновники відокремлені від власності на засоби управління;

• підготовку чиновників здійснюють за певною системою освіти;

• в управлінні діє принцип безособовості.

Однак бюрократичні агенції постійно потребують вдосконалення діяльності, підвищення контролю за роботою чиновників, і це стосується усіх суспільств, зокрема, розвинутих. Дилема бюрократії полягає в тому, що, з одного боку, бюрократія є причиною виникнення раціональних норм і процедур, однак законодавець не може передбачити всі ситуації застосування закону, відтак суспільство покладається на знання, досвід, професійні якості, інтуїцію чиновників; з іншого боку, чиновники люди, які реально приймають управлінські рішення, навіть в умовах виборчої демократії є призначуваними особами, а не обраними суспільством, а тому не можна стверджувати, що чиновники представляють суспільний інтерес. Більше того, американські дослідники Самуель Крислов та Девід Розенблюм вважають бюрократію найбільшою загрозою демократії. Саме тому постійно вводяться суворі критерії, що обмежують кількість претендентів, розробляють етичні норми (кодекси честі чиновників).

Етика поведінки державного службовця містить такі правила: чиновник повинен виконувати службові обов'язки, шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій та вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця. З цією ж метою законодавець зобов’язує осіб, що вступають на державну службу, прийняти присягу, за якою чиновники обіцяють охороняти права, свободи й законні інтереси громадян.

Номенклатура.

Під цим поняттям розуміють групу людей, що здійснювала управління суспільством у радянських державах та країнах соціалістичного табору.

ВІДОМИЙ ДОСЛІДНИК Михайло Восленський вважав, що номенклатура є пануючим класом, який займає високі позиції в історично визначеній системі суспільного виробництва завдяки своїй організуючій ролі суспільної праці. Високі позиції дають змогу номенклатурі розпоряджатися значною часткою суспільного багатства.

Особливими ознаками номенклатури є:

• монолітність (вся номенклатура належала до КПРС);

• ієрархічність;

• відсутність самовідтворення;

• географічна мобільність;

• внутрішня ротація;

І система привілеїв;

• відсутність національної ідентичності, космополітизм.

Соціологи Тетяна Коржихіна і Фігатнер вважають, що номенклатура відрізняється від еліти, адже еліта є носієм соціального генофонду цінностей суспільства, номенклатура ж є лише професійною групою управлінців.

Історія існування радянської номенклатури досить тривала, тому певні її періоди якісно різняться один від одного. Зокрема, номенклатура 30х років XX ст, була відкрита, а ключову роль відіграв політичний капітал особистості її світогляд, переконання, відданість партії. У 80х роках номенклатура стала закритою, неабияку роль відігравав освітній капітал особистості, и професійні знання, компетентність, ділові риси, її називали технократією. Така еліта готова була змінити своє політичне становище, намагалася закріпити за собою економічний капітал. Саме всередині номенклатури виникала суперечність між и інтересами та державними. Це вагання, на думку російської вченої Ольги Криштановської, і спричинило такий швидкий розпад тогочасної політичної системи.

Сутність панування номенклатури полягає в контролі керівних партійних органів за всіма (згори до низу) призначеннями чиновників. Монопольно правлячій партії (точніше, її апарату) належить ексклюзивне право розподілу посад. Для того аби при цій системі зайняти керівний пост у будьякій сфері діяльності чи державну посаду потрібно було бути, насамперед, членом Комуністичної партії. Отже, партія є єдиним каналом вертикальної мобільності. Основні владні функції недоступні нікому, окрім членів КПРС. Номенклатура відтворює себе через своє монопольне становище в системі влади завдяки тому, що “володіє державою як приватною власністю”.

Ядром номенклатури був апарат КПРС, що складався з партійних комітетів усіх рівнів (від райкомів до ЦК КПРС), їхнього бюро, секретарів та їхніх штатних апаратів. ЦК КПРС призначав керівників партійних комітетів союзних республік, країв та областей, а останні призначали

керівників міських і районних партійних організацій. До партійної номенклатури належали також і штатні партійні працівники, які працювали в апаратах комітетів (інструктори, референти, консультанти). їх так само призначали вищі партійні організації. Саме цій “партії в партії”, що налічувала менше 3% загальної чисельності членів КПРС, і належала реальна влада в партії та в країні.

Призначення в умовах номенклатурної системи проводилися не лише на партійні, а й на будьякі ключові пости в адміністративному, господарському, профспілковому, військовому, судовому, дипломатичному й інших апаратах. Зокрема, партійний апарат призначав міністерських чиновників, голів виконкомів, директорів заводів і депутатів Верховних Рад.

Отже, у складі радянського правлячого класу можна було виокремити дві основні групи або дві взаємоповязаиі еліти: пануючу еліту (партійні функціонери, або “ідеологічна номенклатура”) і керуючу еліту (господарські менеджери, технократи). Насправді провести чітку роздільну межу між цими двома елітами, що панує й управляє, було складно через злиття партійних і державних структур (господарські керівники належали до складу партійних комітетів, водночас партійні функціонери нерідко призначалися на адміністративні пости). Як зазначає болгарський соціолог

А. Крестевп, сам термін “номенклатура” “фіксує фундаментальну специфіку її (комуністичної еліти) нероздільність, невідособленість на окремі функціональні групи. Вона виявляється у безнастанному перекиданні кадрів з партійного сектора в господарський, і vice versa” (тобто “і навпаки”, “у зворотному порядку”. Авт.).

Номенклатурній системі притаманний закритий тип рекрутування еліти, оскільки, як уже йшлося, зайняти вищі елітні позиції могли лише члени КПРС, що займали нижчі позиції (тобто ті, хто вже був введений до номенклатури). Варто зазначити, що з часом радянська еліта ставала усе замкнутішою. 

Каналом вертикальної мобільності п радянській системі була комуністична партія, що абсорбувала всі активні елй* менти суспільства. Рекрутування еліти в СРСР відбувало' ся через членство в КГІРС. Багатомільйонна маса рядових членів КГІРС була для номенклатури резервуаром, з якого рекрутували нових членів правлячої еліти. Головними критеріями відбору при рекрутуванні номенклатури були особиста відданість керівництву й політична лояльність.

У рамках номенклатурної системи привілеї були закріп* лспі за посадою, а не за даним конкретним індивідом, і будь який член радянської еліти користувався ними лише доти, поки до нього зберігалася прихильність вищої інстанції.

Поняття “меритократія” використав англійський соціолог Майкл Янг у 1958 р. в праці “Виникнення меритократії, 18702033”. Цим терміном окреслюють еліту сучасних розвинутих суспільств, що стали інформаційними.

Мериторатія (з латинської "заслуга" і грецької "влада") група достойних осіб, які здійснюють владу.

Дослідники вважають, що меритократія здатна замінити бюрократію й технократію, а також змінити соціальну структуру суспільства загалом, нівелювавши класові конфлікти.

Меритократія ~ відкрита еліта, критерієм належності до неї с рівень!(}, знання та професіоналізм. Рекрутується еліта з різних соціальних груп, найпоширенішими каналами рекрутування є університети. Важливим механізмом залишаються вибори, однак виборчий процес передбачає високий рівень політичної культури як виборців, так і кандидатів.

Поява меритократії свідчить про те, що соціальна нерівність на економічних засадах перестас. існувати, а соціальна ієрархіє вибудовується за критерієм освіченості так, що на вершині суспільства с найрозумніші. Існування меритократії передбачає створення стартових умов для об’єктивно обдарованих і працелюбних людей, щоб вони мали шанс зайняти високі суспільні позиції в умовах вільної 

конкуренції. Правління осіб, які власними заслугами здобули це право, позитивно відобразиться на суспільстві оскільки сприятиме розвитку ЛЮДСЬКОГО потенціалу і талантів індивідів. Меритократія сприяє гуманізації суспільства, поширенню культури толерантності, досягненню консенсусу.

Меритократія еліта з високим рівнем політичної культури, яка сприяє справедливому розподілу цінностей у суспільстві, утвердженню принципу професіоналізму, відкритості політичних процесів.

Деякі дослідники, зокрема американський соціолог Елвін Гоулднер, вважає, що меритократія це клас інтелігенції й інтелектуалів. Він виникає на засадах присвоєння інтелігенцією культурного капіталу, що виробляється у суспільстві. Здобутий вплив перетворює цей клас на основного політичного актора. Головним механізмом політичного процесу є культура критичного дискурсу. Французький учений Ален Турен вважає, що поява меритократії як впливового класу інтелігентів зумовлена збільшенням концентрації влади економічного панування і культурної маніпуляції. Недомінантні групи змушені вести боротьбу за свою самоідентифікацію.

Проте не всі дослідники вважають, що меритократія є сформованим класом. Зокрема, Іван Селені і Джорж Конрая вважають, що інтелектуали справді перебувають на шляху до влади, але вони суттєво внутрішньо диференційовані, різні індивіди мають різні життєві шанси, і це не перетворк* їх на політичну еліту.

Запитання і завдання