Консервативноаристократичний елітизм

 

Консерватизм — багатогранна течія, яка пройшла тривалу еволюцію розвитку. Основною ідеєю цієї ідеології є визнання природної нерівності людей, що робить природним і політичну нерівність, наявність у суспільстві політичної еліти. Виділяють кілька видів консерватизму: аристократичний, праворадикальний консерватизм, традиційний консерватизм, неоконсерватизм.

Аристократичний варіант представлений найповніше та найяскравіше знаменитим іспанським філософом, соціологом і культурологом Хосе ОртегоюіГасетом. Генетично цей варіант сягає праць Ф. Ніцше із його критикою “вульгарної маси”, Освальда Шпенглера. У своєму відомому творі “Бунт мас” X. ОртегаіГасет зазначає, що “людське суспільство, хочнехоч, є завжди аристократичне самою своєю істотою, аж до такого ступеня, що воно є суспільством у міру свого аристократизму і перестає ним бути в міру того, як утрачає аристократизм”. Власне, всяке суспільство являє собою динамічну єдність двох факторів меншин і мас.

А "Меншини це спеціально кваліфіковані одиниці чи

групи одиниць. Маса це сукупність осіб без спеціальної

кваліфікації. Маса це "рядова людина"...

Х.Ортегаі—Г асет “Це людина що не відрізняється від інших, а є повторенням загального типу”. Суспільство, кероване елітою, і маса, “яка знає своє місце” — умови “нормального” функціонування суспільства. Проте цієї норми суспільство дотримувалося в минулому, коли “кожен спеціальний рід діяльності (мистецтво, політика) виконувався кваліфікованими меншостями”. Маса не претендувала на участь, “вона знала, що їй для цього не вистачає кваліфікації, знала свою роль у нормальній динаміці соціальних сил”. Проте XX ст. підірвало цю норму, маси вийшли з покори еліті, повстали проти неї. “Вся влада в суспільстві перейшла до мас, тому що маси, за означенням, не хочуть і не можуть управляти навіть власною долею, не говорячи вже про суспільство. З цього треба зробити висновок, що Європа переживає зараз найважчу кризу, який тільки може осягнути народ, нації, культуру”. Маси витиснули еліти із традиційних сфер її діяльності, вони “увірвались у вишукані кутки нашої культури”, раніше доступні лише незначним меншостям. Раніше маса займала “задній план суспільної сцени; тепер вона вийшла наперед аж до рампи, і це вона V головний герой. Вже нема чільних героїв: є тільки хор”.

Автор вважає, що сам зміст терміна “еліта” споганений. “Коли йдеться про “добірні меншини”, лицеміри та шахраї, звичайно, спотворюють значення цього виразу, наче вони не знають, що добірний чоловік це не вередун, який вважає себе вищим від інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші... Поділ суспільства на маси та на добірні меншини є поділом не на суспільні класи, а на класи людей, і тому не можна покриватися з ієрархізацією на вищі і нижчі. Ясно, що серед вищих класів, коли вони справді такими є, скорше можна знайти людей, що вибрали “велику колісницю”, тоді як нижчі класи звичайно складаються з одиниць недоякісних. Проте, в істоті, в межах кожного суспільного класу є маса і правдива меншина”. Отже, дихотомія елітамаса норматив соціального життя, порушення цього нормативу, вторгнення мас у сфери творчої діяльності — сфери еліти трагедія суспільства; “коли маса претендує на самочинну діяльність, вона тим самим повстає проти власної долі, проти свого призначення... я й говорю про бунт мас”.

Іспанський мислитель обґрунтовував поняття “вибраності”, елітарності. Характеризуючи життя Європи кінця XIX початку XX ст., автор дійшов висновку, що вона перебуває у глибокій кризі. Причину кризи він вбачав у тім, що вся влада в суспільстві перейшла до мас, які не можуть керувати навіть власною долею, не кажучи вже про суспільство. XIX ст. створило новий тип “пересічної людини”. Це, на думку X. ОртегиіГасета, стало можливим завдяки трьом факторам: ліберальній демократії, експериментальній науці та індустріалізації.

Одним із законів, який панує в масовому суспільстві, є закон громадської думки, яка є основною силою, що витворює в людських спільнотах явище панування. Отже, влада

це духовна потуга, погляди, які панують у суспільстві. Оскільки більшість людей не мають поглядів, їм треба ці погляди впорснути під тиском, і зробити це можуть люди, які мають духовну потугу, а саме еліта.

Г. Ашин, представляючи праворадикальний консерватизм, зазначає, що його політична програма має поставити “на місце” іммігрантів, представників інших рас. У цій програмі йдеться про сильну еліту, яка твердою рукою здатна розправитися з екстремістами й іншими “баламута* ми”, не дуже зв'язуючи себе рамками демократичних процедур. Представники цього напряму виступають за “чесну конкуренцію” входження до еліти, заперечуючи наявний стан речей, коли більше шансів у випускників закритих приватних шкіл і престижних університетів. Лідери право радикальних організацій можуть дозволити собі засуджую*

Еліта це особи, які інтелектуально чи морально стоять над людською масою та мають розвинуте почуття ти еліту “великого бізнесу”, що розоряє немонополізовану буржуазію, еліту власників засобів масових комунікацій “медіакратію”.

Елітаризм традиційних консерваторів, на думку Г. Ашина, респектабельніший. Американські соціологи Пітер Вирек, Вільям Вілсон стверджують, що основа соціальної справедливості нерівна винагорода за нерівні соціальні функції. Еліта, відтак, повинна бути винагороджена достатньою мірою як меритократія еліта заслуг. Дуже близькі до цих міркувань погляди Н. Глязера, що виступав проти того, що називають “надмірним егалітаризмом” сучасного суспільства, тобто необґрунтованого, на його погляд, домагання мас на рівність із елітою. Цей егалітаризм заважає еліті ефективно функціонувати, і від цього страждає все суспільство. Небезпека масових егалітариських рухів полягає в тому, що їхні учасники вимагають рівності результатів, вони не задовольняються рівністю можливостей, які проголошуються західними демократіями. Влада еліти заслуг виглядає як утілення ідеї “справедливої рівності”. Консервативний німецький соціолог Гельмут Шельский виступає за традиційну еліту “як хоронителя порядку й вічних цінностей” та проти “ліберальних нових еліт”.

Близькі ідеї розвиває французький консервативний соціолог Моріс Алле, стверджуючи: “Еліта група людей видатних здібностей, які забезпечують прогрес”. Він наголошує, що нерівність вічна, але “лихо” в тім, що “маси, осліплені демагогами, захоплюються прагненням домогтися таких прав, що й еліти”.

Консервативний та аристократичний елітаризм виходить з того, що суспільству від природи притаманний розподіл на кращу меншість та сіру більшість. Меншість еліта, це група осіб з видатними здібностями та високими моральними якостями. Цей тип теорій справив великий вплив на практичну політику. Зокрема, політика уряду Маргарет Тетчер ґрунтувалася на “здоровому елітаризмі” і захищала великий бізнес.

Неоконсерватизм відстоює необхідність політичної еліти, однак вважає, що вона формується незалежно від соціального походження претендентів. Формування еліти повинно здійснюватися на засадах конкуренції та визначатися її ефективністю.

Ліберали вважають, що соціум не має фатально визначеної, “магістральної” лінії розвитку. У ньому повсякчас наявні різноманітні тенденції часто різноспрямовані, вони втілюють відповідні соціальні інтереси й водночас визначають складність і непередбачуваність (відносну, часткову передбачуваність) суспільного розвитку. Звідси органічно випливає неможливість і небажаність монополії й монізму, гомогенізації та уніфікації, незалежно від того, в чому б вони полягали і в чому знаходили прояв.

Це пов’язано передусім із тим, що людина, задля власних цілей, виходить з обмеженого розуміння реальності, відносно спрощеного уявлення як про дійсність, так і про себе саму, свої потреби та умови їхнього задоволення.

Лібералізм “класичної доби” ґрунтувався на небажаності трансформацій суспільства відповідно до якихось планів чи моделей. Саму ідею “переробки” суспільства чи людини сприймали такою, яка здатна спричинити тяжкі непоправні наслідки. Сьогодні ліберали вважають, що людина спроможна змінити світ на краще відповідно до своїх переконань та уявлень про належне, справедливе. Ця риса сучасного лібералізму надає йому рис перфекціонізму активістсь

Ліберальні теорії еліт

 

Суспільство це своєрідний векторний підсумок взаємодії різноманітних намагань, а не просто їхня сума, адже зазвичай політичні рішення майже ніколи не збі гаються з окремими намаганнями тієї чи іншої групи, класу, організації, впливової особи, а інколи суперечать їм усім. кого підходу до реальності, коли належний ідеал виступає моделлю цілеспрямованих перетворень.

У СІП А ліберальний варіант елітизму був розвинутий школою Гарольда Лассуелла. В його концепції “демократія відрізняється від олігархії не відсутністю еліти, яка про довжує чинити найбільший вплив на суспільне життя, а її відкритим, представницьким, відповідальним характером”. Еліту західного суспільства автор вважав найкращою із еліт, оскільки вона відкрита для усіх здібних людей, а її члени володіють знаннями й уміннями управляти, що знач ною мірою відповідають потребам політичного лідерства.

Учений вважав, що поведінка політиків залежить від психологічних чинників. Підтримуючи теорію Зігмунда Фрейда, Г. Лассуелл стверджує, що несвідомі сексуальні мотиви трансформуються в політичні бажання. Боротьба за владу це лише компенсація дитячих травм, влада до помагає подолати низьку самоповагу.

Суть соціологічної концепції Г. Лассуелла ґрунтується на виведеній ним універсальній формулі соціального про цесу: “Людина прагне благ через інституцію за допомогою ресурсів”. Учений виділяє вісім таких благ: влада, знання, багатство, здоров’я, вміння, прив’язаність, повага, мораль ність. Він також виокремлює вісім типових інституцій, через які розподіляються блага: влада концентрується в уряді, здоров’я в закладах охорони здоров’я, багатство в бізнесі тощо.

Еліта, за Г. Дассуеллом, це ті люди, які володіють благами найбільшою мірою, або "ті, хто отримує більшу частину зі всього, що можна отримати".

Отже, еліту можна ПОДІЛИТИ на вісім груп за кількістю благ. Кожна з елітних груп володіє значною мірою відповідним благом: отже, еліту злодіїв або еліту шахистів можна зарахувати до еліти вмінь, а осіб, які мають духовний авторитет, до еліти моральності. Вісім елітних груп перехрещуються, і конкретний індивід може водночас належати до декількох груп.

Аналіз правлячих елітних груп повинен передбачати, за Г. Лассуеллом, вивчення особистісних характеристик, якими володіють члени правлячої еліти. Існує певний “політичний тип" особистості, основна характеристика якого

“орієнтування на владу порівняно з іншими благами”. Подібно до Г. Моски, американський дослідник виділяє “символи”, які, поряд із засобами виробництва, є засобами насилля, тобто одним із засобів влади, які правляча еліта намагається монополізувати.

Результатом конкретного дослідження правлячих еліт, за Г. Лассуеллом, повинно стати створення “концептуальної карти”, в якій буде відображено, “які товариства вони (еліти) представляють чи очолюють, представниками чи продуктами яких класів вони є, які інтереси вони відображають, представники яких особистісних типів швидше будуть ними прийняті в свої ряди, яких ні, і які обставини часу й місця найзручніші або є найбільшим клопотом для тих, кого ми називаємо елітами”.

Отже, Гарольд Лассуелл пропонує загальносоціологіч ну теорію, яка дає змогу виділити еліти в будьякій сфері суспільної діяльності, без зв’язку з будьякою формальною установою. Вплив, на думку вченого, тотожний владі: влада

це вплив індивіда на інших індивідів, або вплив індивіда на процес ухвалення рішень. Тут дослідник ставить знак рівності між елітою та правлячою групою. Причетність до влади визначається впливом, реальним або потенційним, на ухвалення рішень. Г. Лассуелл зазначає, що правляча еліта не обов’язково активно використовує свою владу, це передусім середовище, з якого беруться лідери. З урахуванням цього, вчений визначає правлячу еліту широко, вона охоплює:

• осіб, які займають важливі посади у владних структурах;

• осіб, які раніше займали ці посади й залишилися після відставки лояльними до існуючого режиму;

• осіб, які не входять до формальних інститутів влади, але мають великий вплив на ухвалення рішень цими інститутами;

• членів опозиції, які володіють великою політичною вагою, з якими вимушена рахуватися влада;

• членів владних сімей.

Зазначимо, що американський дослідник виключає з правлячої еліти опозицію, яку не сприймає всерйоз верховна влада, та колишніх членів еліти, які втратили зв’язок з режимом, якщо вони не належать до кола впливових опозиціонерів. Особливо варто наголосити на твердженні Гарольда Лассуелла, що доступ до еліти є доволі відкритим, а це не дасть жодній елітній групі надовго монополізувати владу. Влада як головний ресурс політичної еліти постійно перебуває під контролем суспільства за допомогою демократичних механізмів.

Представники неолібералізму вважають, що в плюралістичних суспільствах є наявною політична еліта, оскільки існує соціальна нерівність. Австроамериканський учений Фрідріх Гаєк, зокрема, вважає, що соціальна справедливість міраж, “антропоморфна ілюзія”, “онтологічний абсурд”. Політика подібна до ринку всі гравці рівні, однак не всі виграють. Суспільство складається з тих, хто виграв, і з тих, хто програв, і це не є ані справедливим, ані несправедливим. Тому на політичному ринку головними гравцями є політики, які отримують перемогу доступ до влади. Джерелом влади в австроамериканського дослідника є закон, а не держава. Як і в класичному лібералізмі, Ф. Гаєк вважає, що політики мають лише спостерігати за економікою, а не керувати нею, це особи, що стежать за дотриманням порядку і закону.