Марксизм та теорія панівного класу

 

Марксизм є однією з теорій, яка, на думку більшості елітологів, заперечує існування політичної еліти. Однак саме марксизм одним із перших використовує поняття “панівний клас”.

Німецький вчений Карл Маркс вважав, що суспільство поділене на класи, боротьба між якими є джерелом соціального розвитку. Класи виникають та протистоять одне одному на основі різного положення і ролей, які виконують індивіди у виробничій структурі суспільства. К. Маркс вважав, що існування класів пов’язано з визначними історичними фазами розвитку виробництва, а класова боротьба неодмінно призведе до диктатури пролетаріату. Саме ця диктатура спричинить зникнення класів, не буде відносин підкорення та домінування. Німецький дослідник Фрідріх Енгельс зазначав, що в основі поділу на класи лежить розподіл праці. При цьому йдеться про розподіл праці між масою, яка зайнята фізичною працею, і небагатьма привілейованими, які керують виробництвом і займаються державними справами. Ця меншість і є пануючим класом, який підкорює собі більшість, і це підкорення ґрунтується на появі спеціалізації та професіоналізації сфер людського буття. Поділ суспільства на класи визначає соціальноеко номічні та культурні відмінності між людьми. При цьому К. Маркс вважав, що факт народження в певному класі визначає коло зацікавлень особи, її професію, вид діяльності.

Клас, зокрема панівний, існує як цілісне явище завдяки інтересу, який об’єднує осіб в одну велику соціальну групу. Інтереси різних класів протистоять один одному, відтак панівний клас змушений протистояти інтересам інших класів, які прагнуть уникнути домінування. Панівна верства зацікавлена в максимізації прибутків, робітники ж чинять супротив експлуатації. Ключовою рисою панівного класу є володіння державною владою, яка дає змогу долати супротив суспільства та реалізувати свої інтереси.

Критики К. Маркса намагалися інтерпретувати його концепцію класів. Зокрема, Володимир Ленін запропонував таке визначення:

"Класами називають групи осіб, які різняться за місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім статусом щодо засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а отже, за способами отримання й розмірами тієї частки суспільного блага, яким вони володіють”.

Аналізуючи класи, К. Маркс виділяє три категорії: класова свідомість, класова солідарність, класовий конфлікт. Класова свідомість охоплює усвідомлення класом місця у виробничому процесі, в соціальній системі щодо інших класів. Класова солідарність — це воля до спіль них дій, усвідомлення єдності класу. Класовий конфлікт

неусвідомлена й цілеспрямована боротьба між класами. Клас буржуазії є панівним саме тому, що володіє класовою свідомістю та солідарністю. Наявний стан речей буржуазія оцінює як справедливий. Для того, аби робітничий клас здобув статус панівного, йому не вистачає класової свідомості й солідарності.

Отже, марксизм, аналізуючи тогочасну структуру суспільства, визначає її класовість, і серед існуючих класів один є панівним. Панівним він стає завдяки визначальному місцю в структурі виробництва, володінню основними ресурсами, головним з яких є державна влада. Прагнення влади відображене у класовій свідомості, а класова солідарність дає змогу діяти разом і підпорядковувати інші класи. Стосовно класового конфлікту можна провести паралель з теоріями еліти. Конфлікт між класами приводить до зміни соціальних відносини і революції. Це відповідає теорії еліт, яка так само стверджує, що конфлікт між соціальними групами подекуди виявляється як класовий: одна група прагне зберегти владу й суспільні відносини, інша, навпаки, прагне влади і змінити суспільний лад, а це може призвести до революції.

Загалом марксизм передбачає, що коли до влади прийде пролетаріат, то класи зникнуть. Саме це твердження марксизму дає підстави зазначати про те, що це теорія, яка не визнає існування політичної еліти.

У другій половині XX ст. прихильники теорії марксизму вже не заперечували факту існування політичної еліти. Однак неомарксисти в дусі егалітаризму вважають, що наявність еліти заперечує ідею демократії як народовладдя. Водночас представники Франкфуртської філософськосо ціологічної школи Теодор Адорно і Макс Хоркхаймер не апелюють до визвольної ролі пролетаріату. Пролетаріат, по суті, припинив існування, розчинившись у масі. Аналізуючи суспільство, німецькі вчені наголошують на ролі знання й міфів, які стають важливою потребою маси. Відтак зростає роль людей, які можуть трактувати інформацію І міфи.

Італійський учений Антоніо Грамші у своїх працях виходить з того, що суспільство можна поділити на дві групи

— керівників та керованих. Цей поділ зумовлений самою природою держави, оскільки одна з найважливіших місій держави полягає в тому, аби підняти широкі верстви населення до певного культурного й морального рівня, який відповідав би розвиткові виробничих сил. Цю функцію беруть на себе урядовці керівники держави. Правлячий клас часто має приватний характер, оскільки залежить від особистостей, які до нього належать. Він водночас є апаратом політичної та культурної гегемонії.

Управління суспільством, на думку А. Грамші, має належати найуспішнішому класу, в сучасному соціумі це клас підприємців. Успішний клас може організувати керівництво державою двома способами:

• кращі його представники, які володіють здатністю управляти, організовують увесь комплекс соціальних служб, особливо державних;

• обирає “посередників” спеціалізованих службовців, яким можна довірити організацію суспільства.

Увагу дослідника привертає роль інтелігенції. Він вважає, що

Кожна основна соціальна група виникає історично з економічного базису, є результатом його розвитку і використовує соціальні категорії, які виникли до цього. Кращі представники кожного соціального класу дають змогу прийняти ці категорії, визнати наявні правила гри. Окрім того, інтелігенція в кожній соціальній групі виконує роль організатора нової культури, творця нового права.

Отже, кожна група створює свою інтелігенцію, однак найважливішою є інтелігенція правлячого класу. Саме від

 

Інтелігенція це група осіб, яка виникає у кожному соціальному класі й дає змогу йому усвідомити своє значення і свою роль в економічній та соціально політичній сферах.

А. Грамші

цієї групи залежить, наскільки успішною буде асиміляція та ідейне підкорення інтелігенцій, тобто решти суспільних груп. А. Грамші доходить висновку, що ефективність правлячого класу залежить від того, наскільки швидко він створить свою інтелігенцію.

Один з представників неомарксизму, американський учений Майкл Паренті, у праці “Демократія для небагатьох” у дусі марксизму стверджує, що режим у США, який для багатьох є зразковою демократією, насправді є плутократією — владою багатої меншості над небагатою більшістю. Майже всі соціальні інститути, які існують в сучасному суспільстві з їхніми ресурсами, перебувають під контролем плутократії. Вибори є лише ілюзією, більшість плутократів є не виборними, а самопризначуваними угрупованнями багатих представників бізнесу, які не мають відповідальності ні перед ким, окрім себе. Насправді бізнеселіта зайнята лише тим, що підбирає кандидатів на політичні посади, які є маріонетками в їхніх руках. Таку владу М. Паренті визначає як недемократичну та ієрархічну, оскільки всі інші члени суспільства є, по суті, найманими працівниками плутократів.

Плутократам надає могутності контроль над соціальними інститутами, зокрема, над засобами масової інформації, політичними, освітніми, науковими установами, оскільки вони залежать від бізнесу. Влада над цими інститутами дає змогу управляти не лише діями, а й думками громадян, що підтверджує ідею К. Маркса: панівні ідеї є ідеями панівного класу.

Отже, марксизм та неомарксизм є егалітарними та заперечують наявність політичної еліти. Однак у реальному житті існує неминучий поділ на керівників і керованих, за якого керівників прийнято називати панівним класом. Панівний клас представлений найуспішнішими представниками, які займають провідні позиції в економічному виробництві.