Поняття політичної еліти, підходи до її розуміння. Суть політичної еліти

 

Увага до політичної еліти, починаючи від філософії Стародавнього Китаю до сучасних наукових досліджень, свідчить про важливе значення цієї групи у житті суспільства. Карл Мангейм, Гарольд Лассуелл, Абрагам Каплан наголошують на необхідності політичної еліти, наділяючи її такими рисами, як шляхетність, мужність, справедливість, компетентність.

Сучасні теорії еліти можна згрупувати у два підходи: ціннісний та структурнофункціональний.

З погляду структурнофункціонального підходу, еліта

це:

• чиновники вищого рангу, наділені формальною владою в організаціях та інститутах, що визначають соціальне життя (Томас Дай);

• особи, що займають владні позиції (Амітай Ет ціоні);

• специфічні владнополітичні групи, які представляють виконавчу частину правлячого класу (Мірослав Нар та).

Структурнофункціональний підхід до розуміння політичної еліти визначає Ті виходячи з позицій та функцій, які вона виконує в суспільстві. Політичну еліту визначають незалежно від особистих якостей індивідів, їхнього економічного статусу, соціального походження. Натомість важливим є місце еліти в системі органів управління суспільством, місце в політичній ієрархії, можливість впливу на ухвалення політичних рішень. У найбільш узагальненому вигляді німецький вчений Гюнтер Ендрувайт подає таке структурнофункціональне визначення: еліта “ це соціальний суб’єкт, група, члени якої мають вирішальний вплив на характерні для цієї суспільнополітичної системи соціальні процеси і завдяки цьому займають більш привілейоване становище порівняно з іншими членами суспільства.

Прихильники ціннісного підходу трактують еліту як:

• “богом натхненні” особистості, що відгукнулися на “вищий поклик” (Жульєн Фрейнд);

• творчу меншість, яка протистоїть нетворчій більшості (Арнольд Тойнбі);

• осіб, які мають інтелектуальну і моральну перевагу над масою незважаючи на свій статус (Жан Боден);

• харизматичних особистостей (Макс Вебер);

• осіб, що отримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Вільфредо Парето).

Ціннісний підхід наголошує на персональних характеристиках індивідів, які належать до політичної еліти. Передусім це духовні та моральні якості, які дають змогу вивищуватися над іншими громадянами. Визначаючи політичну еліту, дослідники вдаються до моральних та оціночних суджень з приводу таких рис, як пасіонарність, творчість, відповідальність, натхненність осіб, що покликані вищими силами управляти суспільством. Цей підхід підтримує і російський вчений Жан Тощенко: “...до еліти належить не просто той, хто має владу чи гроші (капітал) (причому чим більше, тим краще), а той, хто визначається необхідним набором громадянських та моральних якостей, які дають змогу без знижок, натяжок і обману називати людей її представниками, як власників всього кращого, що накопичило людство в процесі свого розвитку, бути частиною цивілізації, а не її викривлених модифікацій”.

Між представниками обидвох підходів тривають дискусії не лише стосовно розуміння політичної еліти, а й щодо її наявності в тому чи іншому суспільстві. Виходячи із структурнофункціонального підходу до політичної еліти, вона існує в кожному суспільстві. Ціннісний підхід не дає однозначної відповіді, адже високоморальних відповідальних творчих осіб можна не знайти у суспільстві, оскільки оцінка наявності цих рис залежить від особи дослідника. Однак представники обидвох підходів погоджуються в одному: політична еліта є необхідною соціальною групою, що здійснює управління суспільством.

Для позначення структурнофункціонального і ціннісного підходу існують й інші терміни: владний і меритокра тичний; лінія Моски і лінія Парето; аналітичний і нормативний.

Дискусії щодо розуміння політичної еліти виникли в другій половині XX ст. Це пов’язано з тим, що у традиційних суспільствах було чітко зрозуміло, хто займає вищі ієрархічні позиції в суспільстві: особи, які отримали свій статус завдяки походженню та матеріальним статкам. З появою постіндустріальних суспільств, зростанням добробуту

населення у розвинутих суспільствах, появою значної кількості критеріїв, що забезпечують особі соціальні статуси, змінилися і форми політичної еліти. Це викликало наукові дискусії щодо визначення поняття політична еліта.

Водночас дослідники одностайні тому, що суттю політичної еліти є влада. Вона є системотворчим елементом, основним ресурсом політичних інститутів. Політична еліта прагне влади, зокрема, мотивація цього прагнення може бути двох типів: соціометрична та езопова. Езопова мотивація влади є прагненням до самореалізації, жадобою влади задля самої влади. Соціометрична мотивація це прагнення влади як інструменту для досягнення інших громадських цілей (наприклад, добробуту, порядку тощо). Не потрібно ідеалізувати соціометричну мотивацію політична діяльність повинна бути самореалізацією. Ідеальним для політика є поєднання мотивацій. Влада не лише мета для політичної еліти, а й. ресурс, що часто стає предметом торгів та обміну між елітними групами. Влада це цінність, що об’єднує різних осіб в єдину соціальну групу та політичний інститут політичну еліту, отже, влада є суттю політичної еліти.

Політична еліта — не єдине поняття, що описує групу, яка здійснює управління суспільством. Класик теорії еліти Гаетано Моска, використовуючи поняття “правлячий клас”, розумів під ним сукупність владних структур та інститутів держави, а також суспільнополітичні рухи і партії, які програмно й ідеологічно формують владу. Це положення Г. Моски розвиває російська дослідниця Ольга Криштановська, яка вважає, що “політична еліта” є верхівкою “правлячого класу”, своєрідною його інтелектуальною і професійнокомпетентною аристократією. О. Криштановська у своїх працях дає таке визначення еліти: “Еліта це правляча група суспільства, що є верхньою стратою політичного класу. Еліта стоїть на вершині державної піраміди, контролюючи основні, стратегічні ресурси влади, приймаючи рішення загальнодержавного рівня. Еліта не тільки править суспільством, а й керує політичним класом, а також створює такі форми організації держави, за яких її позиції є ексклюзивними. Політичний клас формує еліту й водночас він є джерелом її поповнення”.

“Політичний клас” є загальноінтеграційним поняттям, найширшим визначеннямвсіх учасників політичного процесу в суспільстві незалежно від владного статусу і керівних повноважень, від ступеня впливовості і важелів управління', від ідеологічних та духовних особливостей, від кількісного та якісного складу тощо.

Російський вчений Михаїл Афанасьєв вважає, що термін “еліта” не лише означає колективну верхівку (керівництво), а й має визначені параметри функціонування влади:

• нестановий характер правлячого класу, вільне рекрутування право на кар’єру;

• конкуренція “вертикальна”: легальність опозиції (контреліти), можливість зміни уряду;

• конкуренція “горизонтальна”: боротьба за вплив між різними групами (суб’єктами), що становлять правлячий прошарок;

• суспільне визнання “правильності” панування тих чи інших груп, яке ґрунтується на дотриманні ними законів і встановлених процедур.

Політичній еліті як частині політичного класу притаманні характерні ознаки, що вирізняють її зпоміж інших елементів політичного класу та суспільства загалом. Це зокрема:

• престиж соціального статусу політичної еліти;

• реальний вплив на ухвалення політичних рішень;

• спрямованість на владу, самореалізація осіб у політиці;

 

Політичний клас це правляча і політична еліта, політичні лідери, верхівка політичних партій і рухів, адміністративно—управлінські структури загально державного і регіонального рівня, еліта інших прошарків населення, яка періодично активно включається у політичне життя суспільства.

• інтегрованість еліти, спільні політичні інтереси, спрямовані на здобуття влади;

• інституційний та правовий вплив на інститути політичної системи.

Структура політично? еліти

 

У політичній науці розрізняють моністичний та плюралістичний теоретичні підходи до пояснення феномену еліт. Перший репрезентують Чарльз Міллс, Уільям Дам хофф, Флойд Хантер, П’єр Бірнабаум та ін., які вважають, що суспільством керує одна пануюча еліта. Вона об’єднує у своїх лавах тих лідерів, які займають стратегічні посади у таких сферах, як політична, економічна та військова. Характерною особливістю таких лідерів є велика згуртованість, яка полягає в єдності об’єктивних інтересів, особистій солідарності, має корені в однаковому соціальному походженні, високому рівні освіти, матеріальному забезпеченні, подібній ментальності, психологічній спорідненості. Завдяки цьому існує заміна людей, які займають вищі керівні посади в політичному, економічному, військовому “трикутнику влади” і становлять монолітну, уніфіковану, дисципліновану еліту влади. За визначенням ариканського вченого Ч. Міллса, вона охоплює політичні, економічні, військові кола, які серед складного переплетення різних керівних груп мають пріоритетне право на ухвалення рішень державного (загальнонаціонального) характеру. Зазвичай, еліта намагається утримати цю монополізовану владу.

Принципово протилежні акценти в трактуванні природи еліти пропонують представники іншого дослідницького напряму: Реймон Арон, Джерант Перрі, Девід Рісмен, Девід Трумен, Роберт Даль, Сьюзан Келлер. Вони відстоюють ідею існування в суспільстві не однієї, а багатьох еліт, тобто відхиляють провідну тезу Ч. Міллса про відносну щільність еліти, яка володіє владою у стратегічних напрямах. Наявність численних центрів влади, а отже, й різноманіт них еліт є, на думку вчених, достатньою підставою для контролю над владними структурами, над спрямованістю їхньої діяльності. Конкурентна природа політичної й іншої суспільних сфер дає змогу гальмувати зростання монополістичної влади, приймати раціональні суспільні рішення і сприяє формуванню багатьох еліт.

Спільним для цих двох концепцій є визнання еліти ж як правлячої меншості, яка має перевагу над більшістю завдяки своєму багатству, соціальному престижу, компетентності, політичній активності. Головною відмінністю є те, що прихильники моніспичного підходу до оцінки еліти наголошують на її одно рідності, замкненості, горизонтальній мобільності (пере міщення можливе лише в межах елітних груп) та її непідконтрольності з боку більшості навіть в умовах демократії. Прихильники плюралістичної концепції зазначають, що демократичні механізми влади забезпечують конкуренцію і водночас доступ до неї представників інших соціальних верств. Така конкуренція між елітами, на думку плюралістів, дає змогу різним соціальним групам вибирати ту еліту, яка краще враховує їхні інтереси.

Політична еліта внутрішньо диференційована та ієрархізована, визначається певною структурною ор ганізованістю. У ній можна виділити підгрупи за різними критеріями, як формальними, так і неформальними. Формальні субелітні групи можуть бути галузевими (політична, економічна, військова субеліти), функціональними (ідеологи, силовики, адміністратори й ін.), ієрархічними (субелітні верстви), рекрутованими (призначенці, обранці). V політичній еліті виділяють найвпливовішу гру пу осіб, яка володіє високими посадами і позиціями в політичних інститутах, чинить вирішальний вплив на прийняття державнополітичних рішень це правляча еліта.

Всередині правлячої еліти існує невелика згуртована група, яка розміщена на вершині владної піраміди. Росій ські дослідники, зокрема Тетяна Заславська, називають *ії “верхнім (субелітним) прошарком”, Ольга Криштановська “топелітою”, а Лілія Шевцова — “суперелітою”. Ця група налічує, зазвичай, 2030 осіб і є найзакритішою, найбільш згуртованою і тяжко доступною для дослідженнь. До правлячої еліти за статусом належать президент, керівництво секретаріату президента, прем’єрміністр, члени уряду, глава законодавчої гілки влади, депутати, глави дипломатичних місій за кордоном, вище керівництво військових, лідери політичних партій, впливові особи сфери комунікацій.

Невід’ємним елементом кадрового корпусу вищої політичної ланки в демократичній державі є опозиційна еліта група найвпливовіиіих осіб з опозиційних партій та рухів, члени так званих тіньових кабінетів, опоненти офіційного урядового курсу з фінансово—промислових і бізнес структур, критично налаштовані авторитетні представники творчої інтелігенції, вчені.

Опозиційна еліта володіє всіма характерними рисами еліти за винятком головної: вона не володіє реальною владою і не має прямого доступу до державного управління. Ця еліта пропонує альтернативних рішень, критикує правлячу еліту і постійно змагається з нею за доступ до влади. У кожному суспільстві може існувати контреліта це група людей, яка охоплює активістів політичного та громадського життя та протистоїть політичній еліті загалом.

Саме вона може замінити в майбутньому існуючу еліту, сформувати новий тип політичної еліти. Прикладом контр еліти були дисиденти в колишніх тоталітарних режимах, комуністичні партії в західних демократіях. Контреліта не обов’язково антагоністична до існуючої системи, іноді вона може відігравати конструктивну роль у вирішенні державних проблем. Контреліта — дзеркало, що змушує політичних діячів дивитися на себе ніби збоку, постійно аналізувати ситуацію і замислюватися над своїми діями з огляду на реакцію опозиції та народу загалом на свої рішення, тобто діяти в інтересах суспільства.

Важливою структурною ланкою еліти є

Це радники і консультанти різних рівнів, члени рад, комісій і робочих груп, авторитетні юристи, публіцисти, вчені, письменники передусім ті, хто становить команду керівника. Ці люди відіграють роль менеджерів, які, не займаючи ключових державних посад, володіють достатніми повноваженнями і реальними неформальними можливостями для того, щоб впливати на процес ухвалення рішень.

Навколоелітне середовище відіграє активну роль, забезпечуючи реалізацію виробленого політичного курсу. Це своєрідні режисери політичних процесів, дійсні соціальні технологи, які реально впливають на прийняття державних рішень. їхній вплив на “перших осіб” здійснюється через контроль за інформацією, що надходить нагору, підготовку потрібних варіантів рішень і рекомендацій, організацію потрібних контактів і підготовку відповідних аналітичних матеріалів.

Структурування еліт відбувається за сферами суспільного життя, а саме в політичній, економічній, соціальній, духовній.

Відповідно під політичними елітами розуміють групи, які займають владні позиції в політиковладних структурах та ухвалюють стратегічні рішення. навколоелітне середовище близькі помічники тих, хто реально творить політику. Власне правяча еліта, опозиційна еліта й навколо літне середовище утворюють політичну еліту в широкомурозумінні цього слова.

Економічні еліти це основні учасники економічних процесів, виокремлення яких можливе за кількома критеріями (капітал, прибуток, обсяг виробництва, прийняття економічних рішень).

Соціальні еліти це соціальні спільноти, які займають привілейоване становище всередині великих груп.

Духовні еліти — окремі соціальні (частіше професійні) групи, мислителі (письменники, філософи, релігійні діячі), які мають вирішальний вплив на свідомість і поведінку населення чи окремих соціальних груп населення.

Виділення еліт відбувається по вертикалі влади. Відповідно, визначають чотири рівні еліти:

• державна (національна);

• регіональна;

• місцева (муніципальна).

Окремо виділяють наднаціональний рівень еліти (світова еліта).

Німецький вчений Макс Вебер вважає, що політична еліта складається з двох елементів лідерів та бюрократів. Таку ж позицію підтримує російська дослідниця Оксана Га манГолутвіна. На підставі міри інституціоналізації впливу того чи іншого її сегмента на процес прийняття рішень вона виокремлює два компоненти: лідерів і бюрократів. Бюрократія охоплює адміністративних керівників усіх рівнів і посадових осіб, які займають постійні оплачувані посади в органах державного управління. До лідерів належать особи, які професійно діють в політичній сфері і володіють високим ступенем впливу на ухвалення рішень, проте не займають посад у структурах влади. До цієї категорії можуть зараховувати також керівників політичних партій, впливових інтелектуалів, відомих журналістів.

Не всіх бюрократів варто зачислювати до політичної еліти. Лише чиновники вищої та середньої ланки претендують ^ на цей статус. Німецький вчений Карл Дойч, представник

Щ комунікативного підходу, зазначає, що часто не топлідери

займають позицію, що полегшує ухвалення рішень, ключову роль нерідко відіграє стратегічний середній рівень. Найбільш поінформованими є не особи, які перебувають на вершині ієрархії, а середня група середнього щабля, що є достатньо віддалена як від вершини піраміди, так і від її основи. К. Дойч вважає закономірним, що у війську найбільш значима посада полковників, директори департаментів у міністерствах, редактори газет, керівники програм на телебаченні є субеліта ми, що завдяки своїм посадам можуть швидше й успішніше реалізувати власну волю, аніж топлідери. Отже, важливим структурним елементом політичної еліти є представники середнього рівня, оскільки вони мають найбільший доступ до інформації, визначають, що саме з інформаційного потоку передати лідерові і як це зробити.

У політичній еліті виділяють декілька основних елітних груп:

• державна (еліта законодавчої, виконавчої, судової гілок влади); армійська еліта або еліта силових структур; політикоадміністративна еліта вищі чиновники виконавчої гілки влади;

• партійнополітична еліта охоплює лідерів партій і громадських об’єднань, також найвідоміших представників партійного апарату, які чинять визначальний вплив на ухвалення рішень партії, на взаємовідносини партії та держави та на інші інститути суспільства;

• соціальнополітична еліта лідери і впливові представники соціальних рухів, масових організацій, які відіграють важливу роль у політичному житті суспільства.

За місцем у елітарній ієрархії розрізняють еліти вищі, середні і нижчі. До вищої еліти належать особи, які займають найвищі пости в уряді, парламенті, впливових партіях і групах тиску та приймають стратегічні рішення. Середня еліта це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес прийняття політичних рішень. До нижчої еліти належить адміністративний апарат державних органів, керівники регіональних відділень впливових партій, а також лідери невпливових партій.

Цікавий також підхід індійського політолога Парматма Шарана, який вважає, що з погляду структури влади групи впливу правлячої еліти відрізняються неоднаковим ступенем впливу на процес прийняття найважливіших політичних рішень. За цим критерієм П. Шаран поділяє еліту на групи: вищу, середню, адміністративну і маргінальну. До першої групи, на думку автора, належать ті, хто безпосередньо бере участь у процесі ухвалення рішень і впливає на нього, займаючи стратегічні посади в уряді, у великих політичних партіях, у групах тиску, у законодавчих органах влади тощо. У демократіях західного типу, на думку П. Шарана, на кожен мільйон жителів припадає приблизно 50 представників вищої еліти. У США з населенням понад 200 млн осіб коло вищої еліти налічує 10 тис.

Середня еліта це ті особи, які мають високі показники за трьома ознаками водночас: прибуток, професійний статус та освіта. Осіб з високими показниками лише за одним або за двома з цих критеріїв можна зачислити до маргінальної еліти. До цієї середньої групи, за підрахунками П. Шарана, належить приблизно 5% дорослого населення США. Частину цієї еліти, що складається зі службовців, менеджерів, учених, інженерів та інтелектуалів, він називає “субелі тою”. Характерною є тенденція зростання ролі цієї частини еліти в підготовці, прийнятті і реалізації політичних рішень. До того ж, зазвичай, представники середньої еліти часто перевершують вищу еліту щодо поінформованості, організаційної здатності та консолідованості.

Адміністративну еліту утворює верхній прошарок державних службовців, які займають керівні посади в міністерствах, департаментах та інших органах керування. Це ті високоосвічені керівники, які дотримуються нейтралітету і не виявляють своїх партійних орієнтацій.

Польський політолог Веслав Мілановський визначає тип елітарного прошарку залежно від виконання його внутрішніми угрупованнями своєрідних функцій у політичній сфері керування суспільством. Він зазначає про декілька сегментів (частин) еліти. На думку вченого, особливе значення має “селекторат”, тобто особи, які потенційно готові виконувати професійні функції у політичній сфері. Тобто, це ті, хто впливає на висування кандидатур у структури влади, а також ті, хто сам готується до виконання цих ролей. Наступним сегментом елітарного прошарку В. Мілановский називає “потенційну еліту”, тобто розрізнені елітарні групи, які лише прагнуть влади. Ця “потенційна еліта” після виборів поділяється на “самодіяльну еліту” і “правлячу політичну еліту”, тобто на тих, хто програв вибори, але залишився в полі публічної політики, й тих, хто переміг на виборах і безпосередньо здійснює процес керування суспільством.

В. Мілановський виокремлює у правлячій еліті функціональні групи “групи вето”, “еліти в політиці”9 “зв’язані групи99. “Групи вето” тлумачать порізному: одні дослідники вважають, що такі групи впливають на процес ухвалення рішень з огляду на контроль над капіталом, а інші пов’язують їх зі ступенем підтримки “ззовні”, зокрема від профспілок. “Групи вето” впливають на процес прийняття рішень, з’являючись тоді, коли реальна влада стає доступною не для всіх.

У структурі еліти російський вчений Александр Со ловйов виокремлює поняття “еліта в політиці” як різновид невибраної еліти, що складається з найавторитетніших представників інтелігенції, які своїм авторитетом допомагають зміцнити позиції як правлячих, так і “самодіяльних” еліт.

“Зв'язана група” в елітарних угрупованнях неформальне об’єднання політиків, що мають разом із “групами вето” вирішальний вплив на ухвалення рішень. А. Соловйов вважає цю групу найтаємнішим елітарним утворенням, оскільки воно являє собою анонімне співтовариство, яке може охоплювати як чиновників, так і тих, хто взагалі не має формального статусу в системі влади. Проте ядро “зв’язаної групи” становлять власники вищих владних повноважень у державі. Тобто, це угруповання діє в рамках напівтіньового і тіньового правління.

Російський учений Сергій Глазьєв у структурі політичної еліти виокремлює правялячу і продуктивну групи. До продуктивної належать кращі представник нації, які створюють можливості для її розвитку, носії інтелектуального та виробничого потенціалу країни. Правляча група здійснює владу, яка може бути використана як для добробуту суспільства, так і на шкоду йому.

У правлячій політичній еліті пострадянського періоду дослідники виділяють відкриту (прозору) і тіньову групи.

Відкрита правляча еліта це публічні політики, які здобули певну позицію у державній владі (окремі депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу тощо).

Тіньова правляча еліта це ті, хто мають сильний вплив на прийняття державних рішень завдяки своєму багатству і діють не публічно, а кулуарно, тобто “в тіні”. Тіньова правляча еліта наявна в усіх суспільствах, але її питома вага, вплив та можливості порівняно незначні. У країнах на стадії модернізації суспільства створюються сприятливі умови для зростання ролі тіньової еліти. Простежується це явище і в українському суспільстві.

Цікаві також наукові погляди німецького вченого Ґюн тера Єндрувайта. Він впровадив у політичну науку поняття “дійсно'?* та “потенційноГ’ еліти. “Потенційна” еліта є групою, здатною та готовою зайняти в суспільстві ключові позиції, замінити на цих позиціях “дійсну” групу, яка на той час іще продовжує виконувати свої функції. “Потенційна” еліта — це еліта, готова до реалізації свого соціального впливу, але яка ще не реалізує його в реальному житті. Окрема категорія “потенційної” еліти це контреліта, тобто еліта, що перебуває в опозиції до “дійсної”. Остання може мати свій резерв. Це так звана резервна еліта, здатна зайняти позиції “дійсної” еліти, не допускаючи до влади контреліту, яка за ці позиції боролася.

Неформальна структура еліти

 

Виділяючи усередині еліти групи за формальними критеріями, пов’язаними з посадою, можна провести класифікацію за неформальними критеріями, які пов’язані із внутрішньогруповими відносинами й ролями.

Уся система неформальних політичних зв'язків утворює клієнтелу. Російський вчений Михаїл Афанасьсв визначає клієнтелу як форму “соціальної, персональної або колективної залежності, що виникає через нерівномірний розподіл ресурсів влади”. Клієнтелізм зсередини руйнує бюрократичний механізм управління, тому що вводить додатковий чинник мотивації для членів еліти.

Тісний зв’язок між одним керівником і безліччю його клієнтів посилює асиметрію нерівності, створює мініпіра міди, невписані в геометрію формальної організації. Такі мініпіраміди в лексиконі радянської еліти дістали назву обойм. Межі обойми проходять поза силовими лініями бюрократичної субординації, і їхнє утворення пускає в хід механізм саморуйнування організації, побудованої на раціональних правилах. Співіснуючи, обойми й формальні ієрархічні групи постійно ведуть боротьбу між собою. Так було з радянською владою, у якій патронаж, зв’язки й протекції відігравали не меншу роль, аніж чинні закони й постанови.

Клани, кліки, стратегічні групи й групи тиску, внутрішні партії, обойми утворюють неформальну структуру еліти. Кліка визначається як група спільників, які об'єднуються для досягнення будьякими засобами корисливих цілей. Іноді це поняття асоціюється з поняттям угруповання, ДЛЯ якого основний критерій діяльності ~ не інтереси суспільства, а інтереси локальних об’єднань. “Кліка” так само вживається щодо правлячих груп, які незаконно захопили владу або ж володіють нею без правових, демократичних основ.

Одне зі значень поняття “клан" замкнуте угруповання людей, які вважають себе обраними, кращими у певному відношенні. Клани формуються на принципах спорідненості, протекціоналізму, земляцтва, замкненого близького оточення, іноді професійних переваг. Основою клану є економічний, матеріальний інтерес. Вони складаються навколо впливового лідера й сприяють тому, що керівні пости монополізуються цією неформальною групою еліти. Вони спільно беруть участь у розробленні проектів, накопичують інформацію й корисні контакти. Такі кланові групи взаємодопомоги створюються всупереч бюрократичній роз’єднаності різних інститутів влади і являють собою, по суті, міжінститу ціональні неформальні спільності, що існують паралельно з формальними ієрархізованими групами. На відміну від обойм клани функціонують поза рамками якоїнебудь однієї владної корпорації, пронизуючи багато структур. Клан вербує прихильників, розростається, прагнучи покрити все політичне поле. Чим більше членів клану працює в різних ієрархіях, тим більше його капіталізація.

Клановість у політиці виявляється не лише в закритості дій, незрозумілості, непрозорості для суспільства процесу прийняття рішень, а й у перенесенні багатьох методів та засобів досягнення мети з кримінальної сфери в політику. Український дослідник Микола Шульга зазначає: “Сприятливим середовищем для розвитку кланів є така ситуація в суспільстві, коли ще не викристалізувались соціальні сили, які є соціальною базою влади, коли державна влада є слабкою, коли кризові явища в економіці, політиці, у соціальній сфері набувають велетенських розмірів. Саме у цій ситуації настає час кланів”.

Часто клан модифікується і перетворюється в касту, що являє собою вузьку суспільну групу, яка відстоює свої привілеї та інтереси і доступ в яку для сторонніх ускладнений і неможливий.

 

Функції політичної еліти.

 

Ефективність політичної еліти

ПОЛІТИЧНІ еліти виконують у суспільстві низку важливих функцій, що зумовлюється можливістю, достатністю й неминучістю їх існування і функціонування. Еліта повинна бути соціальним і владним лідером. Потрібно виокремити такі найсуттєвіші функції політичної еліти:

• стратегічну — адекватне визначення дострокових цілей суспільства, створення результативної програми, дій шляхом генерування нових ідей, що відображають інтереси суспільства, вироблення концепції реформування країни;

• організаторську здійснення на практиці виробленого курсу, втілення політичних рішень у життя;

• комунікативну ефективну репрезентацію, вираження й відображення в політичних програмах інтересів і потреб різних соціальних верств і груп населення, що припускає також захист соціальних цілей, ідеалів і цінностей, характерних для суспільства;

• інтегративну зміцнення стабільності та єдності суспільства, стійкості його політичної й економічної систем, недопущення й вирішення конфліктних ситуацій, забезпечення консенсусу щодо основних принципів життєдіяльності держави.

Стратегічна функція політичної еліти виконується і тоді, коли еліта здатна формувати політичні та соціальні цінності суспільства, навколо яких об’єднується суспільство. Цінності визначають засоби з погляду їхнього прийняття політичною елітою. Цілі програми звичайно пов’язані між собою, а цінності, що їм відповідають, перебувають у суворому підпорядкуванні. Завдання політичної еліти полягає в тому, щоб зберегти цілісність суспільства, гарантувати його ідентичність і забезпечити розвиток.

Ч. Міллс вважає, що політична еліта виконує функції опікунства над суспільством, підтримуючи його у “conservative mood” особливому стані з усталеними цінностями, традиціями і нормами. Матеріальний стан цього суспільства визнається всіма його членами і дає змогу контролювати людську долю. Підтримка консервативного стану дає можливість еліті забезпечити стабільний та поступальний розвиток суспільства.

Професор Марія Пірен, виходячи із концепцій окремих авторів, виділяє такі функції еліти:

• бути “аристократією духу”, служити взірцем у суспільстві, на який повинні рівнятись (за X. Оргетоюі Гасетом);

• мати змогу зорганізувати суспільство і повести його за собою. Мірилом вартості кожної справжньої аристократії є її здатність творити нові цінності, будувати, організовувати життя (за В. Липинським);

• піклуватись про суспільні інтереси понад усе, а лише потім про потреби свого прошарку та особисті (за Д. Дон цовим).

На думку російського дослідника Євгенія Охотського, політичній еліті притаманні такі функції:

• вивчення, аналіз і відображення інтересів різних соціальних груп у політичних настановах і рішеннях;

• вироблення стратегії й тактики внутрішньої й зовнішньої політики держави;

• створення механізмів реалізації політичних задумів;

• продукування суспільно значимих норм і стандартів, кадрове забезпечення політичного курсу.

Сучасний дослідник української еліти Степан Вовканич виділяє специфічні для України функції і ролі, які повинна виконувати національна еліта:

• роль вирівнювача рівнів окремих регіонів України щодо державницьких і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам’яті, традицій;

• роль консолідатора нації в політичному, регіональному, мовному та культурному аспектах, тобто створення єдиної етнічної та політичної української нації;

• роль подвижника національної ідеї, мрії, їхньої трансформації у нових історичних обставинах, морального розвитку нації; турботи про майбутнє, надання “життєвого ліфта” молоді та прийдешньому поколінню;

• роль продуцента та відповідального за якість рішень, тягар їхнього вибору, тактику та стратегію реалізації у системі внутрішньої і зовнішньої життєдіяльності України щодо її державотворчих завдань та національних інтересів.

Український вчений Валерій Бебик виокремлює такі функції політичної еліти: розроблення ідеології та головних засад політичної стратегії, а також інструментів для її реалізації, опосередковане керування сукупною політичною практикою.

Головну функцію еліти Пітирим Сорокін вбачав у творчому перетворенні суспільства. Для її реалізації, на його думку, політична еліта повинна мати комплекс фізіологічних і психологічних рис, а також володіти низкою специфічних здатностей (названих ним “здатностями особливого роду”).

Зазначені підходи до розуміння політичних функцій можна об’єднати за напрямами: суспільні, управлінські, ціннісні, інституційні. До суспільних функцій належать: консолідуюча та інтеграційна функція; агрегації та структурування інтересів суспільства, їхнє збалансування; репрезентаційна функція; комунікативна функція (забезпечення каналів спілкування між суспільними групами, політичними акторами, формування суспільного дискурсу). До управлінських функцій належать: стратегічна функція (формування цілей суспільства, засобів їхнього досягнення); організаційна функція (реалізація програми), управління інститутами політичної системи та органами державної влади, забезпечення персонального складу органів та інститутів. До ціннісних функцій політичної еліти належать: формування цінностей, що об'єднують суспільство, визначення ієрархії цінностей, формування ідеологіїсвітогляду, національної ідеї суспільства, реалізація цінностей у політичному житті. Інституційний напрям функцій формується з функцій політичної еліти як політичного інституту виходячи з її місця в політичній системі: здійснення влади, накопичення ресурсів влади, їхнє інноваційне використання, створення умов для діяльності інших інститутів політичної системи, забезпечення стабільності політичної системи; визначення ціннісних рамок політичного дискурсу в суспільстві; поняття та символи, які використовуються політичною елітою, стають поняттями та символами в процесі комунікації між індивідами та суспільними рисами.

Зазначені функції є публічними і декларативними. Водночас політична еліта здійснює низку функцій, на яких виразно не акцентує. Назвемо їх прихованими. Це функції лобіювання інтересів бізнесгруп, дестабілізація суспільства заради збереження ресурсів політичної влади, спекулювання на цінностях тощо. Ці приховані функції політичної еліти сьогодні мало вивчені дослідниками.

Теоретичне виокремлення функцій політичної еліти є лише спробою узагальнення діяльності політичної еліти в соціумі, а тому не може бути вичерпним. Однак за тим, як виконує політична еліта свою місію, можна робити висновки про ефективність політичної еліти. Виконання функцій політичною елітою свідчить про соціальну відповідальність еліт, а також, що всередині еліти досягнуто консенсусу стосовно основних орієнтирів суспільного розвитку. Отже, ефективність виконання суспільних функцій еліти залежить від внутрішньогрупових цінностей еліти, внутрішньої ефективності політичної еліти. Внутрішня ефективність еліти полягає у збереженні й накопиченні владних ресурсів і наборі політичних ролей та інститутів, що перебувають у її розпорядженні. Вона є водночас результатом і передумовою ефективного виконання політичною елітою своїх суспільних функцій. Суттєвим моментом є також те, що політична еліта може видавати свою внутрішню єдність за загальносуспільну. Отже, внутрішня ефективність політичної еліти, здатність досягнути консенсусу всередині є важливим критерієм ефективності політичної еліти.