Проблема легітимації політичної влади у працях Платона та Аристотеля.

Певний внесок у розробку проблеми легітимації політичної влади зробили давньогрецькі мислителі Платон та Аристотель, які намагалися відшукати та обґрунтувати ідеальну модель політико-владних відносин. Платон розробив оригінальну концепцію легітимації політичної влади, яка знайшла своє відображення спочатку у роботі «Держава», а потім набула остаточного завершення в його пізніх працях «Політик» та «Закони». Відповідно до Платона, влада має бути спрямована на досягнення блага для підвладних, а політика – бути мистецтвом управління людьми, людським співтовариством без насильства чи застосування сили. Критерієм правильної, належної політичної влади є її здійснення відповідно до знання, розуму та мистецтва правління, ознакою якого, у свою чергу, є благо держави, навіть всупереч волі її громадян. Розум, за Платоном, повинен правити всім, якщо він по-справжньому вільний від афектів та бажань. Розумний і, відповідно, легітимний для Платона той, хто керується загальним благом, спільними інтересами та відмовляється від служіння власним інтересам в ім'я справедливого і кращого. Якби у реальному житті був такий політик, він зовсім не потребував законів, які б ним управляли. Проте, за Платоном, це ідеал, якого немає в дійсності. Тому політик має рахуватись із законами, дотримуватись встановленого порядку. При цьому тією мірою, в якій політик керується вільним розумом, він повинен мати більшу силу, ніж закони та суспільні установлення, що можуть ним змінюватись або порушуватись заради кращого. За Платоном, правильність, легітимність влади визначається силою мистецтва правителя, яка полягає в умінні справедливого розподілення багатства в державі, захисті всіх громадян і здатності зробити їх кращими. Одним з критеріїв мудрості, задатком політика виступає гармонійність, конструктивний характер життя людини. Мета політики – зробити державу щасливою – може бути досягнута за Платоном через поєднання мужності та розсудливості в управлінні державою. Головний принцип, ідея царського мистецтва – політики – це дотримання середини, поміркованості, що передбачає законодавче обмеження, з одного боку, владарюючих, а з іншого – свободи громадян, та, тим самим, є запорукою соціального благополуччя. Таке обмеження є завданням розумного політика, частиною мистецтва якого, за давньогрецьким мислителем, є законодавча справи. Легітимація влади за Платоном, тобто набуття нею значущості, по суті, виступає як її перетворення на більш раціональну, справедливу, виважену та орієнтовану на гармонію у суспільстві. Концепцію легітимації влади Платона, що у чомусь нагадує вчення Конфуція, можна охарактеризувати як патерналістську та елітистсько-технократичну. З певною долею впевненості можна стверджувати, що вчення Платона мало деякий вплив на формування інституційного підходу до легітимації політичної влади.

Аристотель фактично був першим, хто відзначав феномен визнання політичної влади як одну з причин її виникнення та існування. На його думку, влада є відношеннями, а точніше – спілкуванням між владарюючими та підвладними. Він вирізняє політичну владу від інших видів влади. За логікою розміркувань Аристотеля, політична влада виходить із життєвих потреб та має існувати для благого життя. Більш того, політична влада як політичне спілкування є найбільш важливим спілкуванням з усіх, охоплює усі інші спілкування та прагне до вищого з усіх благ. За Аристотелем, легітимність, правильність політичної влади досягається за рахунок її спрямованості на досягнення суспільного блага, що передбачає її здійснення, насамперед, не в інтересах владарюючого, а в інтересах підвладних. Він пропонує декілька засобів укріплення політичної влади, серед яких: недопущення правопорушень, уникнення софізмів для обману народних мас, які неодмінно спростовуються фактами (іншими словами, утримання від маніпуляції суспільною свідомістю), поважне поводження з будь-якими представниками соціуму, врахування потреб різних соціальних категорій, що включає піклування про матеріальні інтереси народних мас, повагу до честі та достоїнства честолюбних громадян, справедливе розподілення посад та забезпечення рівноправного доступу до них через обрання на певний строк.

До методів посилення значущості політичної влади Аристотель відносить також навіювання страху у суспільстві щодо руйнування державного ладу, подолання наслідків соціальної нерівності між різними групами громадянського населення через зближення незаможних із заможними шляхом притягнення їх до зайняття посад або посилення середнього класу. Наявність великої кількості середніх людей у державі, яка, беручи участь у політичному житті, оберігає її від крайнощів – переваги заможних або бідних. Це дозволяє державі уникати внутрішніх розбратів, підтримувати рівновагу між групами громадян та бути більш безпечною. Тому державна влада, щоб стати більш легітимною, має спрямовуватись на досягнення відносної рівності громадян, у тому числі на те, щоб «громадяни мали власність середню, але достатню». При цьому, найголовнішим чинником легітимації державної влади, згідно з розмірковуванням Аристотеля, є недопущення використання посадовими особами свого становища з метою наживи. Це, на його думку, дозволить більшості громадян займатись своєю приватною справою, не претендуючи на владу, оскільки з нею не будуть пов'язані якісь прибутки та вигоди, а лише надання почестей. Легітимність персональної влади політичних діячів пов'язана в концепції Аристотеля з такими особистими якостями, як відданість існуючому державному ладу, здатність до виконання відповідних владних обов'язків, а також доброчинність та справедливість. За Аристотелем, носії політичної влади повинні особливо піклуватись про те, щоб та частина населення, яка бажає збереження існуючого державного ладу, була сильнішою за ту, яка цього не бажає.

Цікавими є розмірковування Аристотеля щодо технологій легітимації політичної влади тирана. Автор «Політики» виділяє два способи, які дозволяють тирану укріпляти свою владу. Перший спосіб передбачає, по-перше, навіювання страху перед носієм тиранічної влади, по-друге, розпалювання недовіри між громадянами, по-третє, позбавлення їх політичної енергії внаслідок формування загальної зневіри у поваленні існуючої влади.

Проблема легітимації політичної влади осмислюється Аристотелем у термінах суспільної підтримки та збереження влади, а її вирішення пов'язується з такими чинниками, як спрямованість на забезпечення щасливого життя для всіх громадян, влада закону над усім, благозаконня як підкорення прекрасним законам, участь усіх громадян у державному управлінні, рівність громадян як відносна відсутність переваг у здійсненні влади, справедливе заміщення посад, сталість державного устрою. Якщо для Платона головне питання у досягненні ідеальної або легітимної влади – це, насамперед, правильне обмеження (рівновага) державної влади та свободи народу, то для Аристотеля – це питання уникнення крайностей бідності і багатства, дотримання відносної майнової рівності та соціального миру в державі. На відміну від Платона, який в основному вирішення проблеми легітимації пов'язував із розумом, знаннями, мистецтвом політичної еліти, Аристотель робив наголос на досконалості інститутів державного управління, норм і умов їх функціонування та принципів досягнення відносної рівності громадян, збереженні переваги середніх громадян у суспільстві й забезпеченні, тим самим, безконфліктності, згоди та стабільності в суспільстві. У зв'язку з цим, концепція влади Аристотеля виступає праобразом інституційних, системних та структурно-функціональних підходів вивчення легітимації політичної влади.

 

61.Проблема легітимації політичної влади у працях Н. Макіавеллі.Легітимаційна політика: поняття і сутність -Легітимаційна політика як соціальна практика орієнтована на впорядкування легітимаційних процесів у суспільстві. Словосполучення „легітимаційна політика” („legitimising politics”) зустрічаємо вперше 1998 року у А. Хейдруна. Під такою політикою, наскільки випливає з тексту його праці, вчений розуміє управління конституалізацією або, краще сказати, вироблення адекватної, прийнятної моделі системи політичного управління. Проте це занадто вузьке значення; воно, на нашу думку, не відображає обсягу того явища, на яке вказує сам термін. Поняття „легітимаційна політика” безпосередньо пов’язане з такими термінами, як „легітимація” і „політика”, і є їх термінологічним синтезом. Щоб з’ясувати, яку специфічну частину реальності позначає „легітимаційна політика”, треба спочатку з’ясувати зміст її складових. Н. Макіавеллі пропонував звільнити політику від моралі. Він пов’язував її з реалізацією владних інтересів політичних суб’єктів, ототожнюючи її з технологією захоплення та утримання влади.М.

Н.Макіавеллі писав, що люди підкоряються в силу того, що ними рухають дві основні речі: любов чи страх. Керує ними той, хто змушує себе любити, або той, хто змушує себе боятися. Більш того, в більшості випадків веде за собою і підпорядковує собі той, хто навіює любовь3. Але якщо боятися того, хто вселяє страх, а страх - це похідна сили - "сила - це страх в дії" 4, то покора засноване на силі. Так що, якщо дотримуватися такої точки зору, саме сила в кінцевому рахунку схиляє людей до покори. Протилежний Макіавеллі тип мислення являє класична концепція легітимації

Н. Макіавеллі визначив політологію як науку про владу. Влада є підґрунтям і метою політики, головним об'єктом прагнень соціальних спільнот, груп і організацій, вона існує всюди, де є сталі об'єднання людей.

Різноманітність форм існування і прояву владної волі спричинила відмінність у підходах до усвідомлення її суті і викликала теоретичні дискусії про природу і соціальне призначення влади. Політична влада - це специфічний вид соціального регулювання. Серед політичних філософів, слід вважати, що Н.Макіавеллі найближче підходить до розгляду проблеми легітимації політичної влади як проблеми технологій забезпечення суспільного визнання. Головні положення щодо розв'язання цієї проблеми він висловив у творах «Володар» та «Міркування про першу декаду Тіта Лівія». Проблема легітимації влади осмислюється Н.Макіавеллі як проблема, по-перше, дієвих способів та засобів здобуття і збереження влади та, по-друге, встановлення такого політичного порядку, який був би спрямований на досягнення загального блага. На думку італійського мислителя, спільного блага, у сприйнятті розсудливих людей виправдовується позитивними результатами. При цьому, досягнення політичною владою найкращих результатів він пов'язує з її узгодженістю з волею народу, громадською думкою. Саме народ, на його думку, здатен відчувати правильність політики та влади, більше піклується про свободу, а тому «народне правління краще, ніж правління самодержавне».Саме народ, на його думку, здатен відчувати правильність політики та влади, більше піклується про свободу, а тому «народне правління краще, ніж правління самодержавне». Передумовами встановлення кращого, по суті, найбільш легітимного політичного порядку, за Н.Макіавеллі виступають соціальні конфлікти – або зіткнення між знаттю та плебсом, або війни між народами. Саме конфлікти породжують створення добрих законів, що зміцнюють суспільну свободу. У зв'язку з цим, найкращою організацією державної влади він вважав таку, яка базується на змішаному правлінні, що здійснюється органами влади самодержавства, аристократії та народу, які конфліктують між собою і, таким чином, урівноважують один одного.Н.Макіавеллі пропонує різноманітні способи зміцнення політичної влади, які можуть розглядатись як своєрідні технології її легітимації. Так, незалежно від обставин приходу до влади, суб'єкт політики, на думку італійського мислителя, має дружити з народом, який зможе підтримати його у суворі часи. Це можливо завдяки лише тому, що мудрий носій влади захищає народ від гноблення. У такому випадку народ буде відчувати потребу у владі такої особистості. «…Мудрому володарю слід вжити заходи, щоб усі громадяни завжди і за будь-яких обставин мали потребу у володарі і у державі, – лише тоді він зможе покластися на їхню вірність». На думку Н.Макіавеллі, заради влади суб'єкт політики повинен вміти відступати від добра та користуватись цим вмінням у випадку необхідності. Італійський мислитель вважав, що щедрістю треба завойовувати владу, а зберігати її – бережливістю. Розмірковуючи над тим, що більше робить політичну владу міцною, особливо у важкі моменти, Н.Макіавеллі приходить до висновку, що володар має навіювати страх, проявляючи необхідну для здійснення влади жорстокість, а не шукати любові громадян, зловживаючи милосердям та добрими справами. Таке твердження він пояснює тим, що «люблять володарів за власним розсудом, а бояться за розсудом володарів, тому мудрому правителю кращ розраховувати на те, що залежить від нього, а не від когось іншого». Проте, на думку автора «Володаря», суб'єкт політики має остерігатися викликати до себе ненависть підвладних через зазіхання на їхнє майно.