Об'єктивістський, суб'єктивістський, інтегративний підходи До розуміння легітимності: аналіз сучасних дискусій.

Легітимність і справедливість.

Виникнення як права, так і влади зумовлене інтересами та потребами людей. Зокрема, джерелом прав людини є сама людина, її потреби (у тому числі духовні) та інтереси, природа її існування та розвитку. Сама людина є носієм прав, які слугують невід’ємною складовою її буття. Але реалізація цих прав стає можливою лише через суспільні відносини, тобто через їх визнання іншими людьми. У первісному стані таке визнання розглядають як довільне, оскільки право людини зазвичай ототожнюється з „правом на все”. З цього погляду право наділене людським, соціальним походженням, а не державним. Своєю чергою влада, яка є пануванням однієї волі над іншою, також спрямована на забезпечення інтересів однієї особи чи групи осіб, наділених владними повноваженнями за рахунок інших осіб. Зокрема на ранній стадії свого існування право та влада є гарантом інтересів лише незначної частини суспільства, зокрема, правом володіють лише ті члени спільноти, які наділені владою.Отже, з огляду на своє походження та розвиток як право, так і влада мають єдину об’єктивну логіку. Ця логіка зумовлена об’єктивними потребами та інтересами людей, задовольнити які повинні право та державна влада. Право і влада мають принципово однакове соціальне призначення, яке полягає в упорядкуванні соціальних відносин, вирішенні соціальних конфліктів і, найголовніше, у забезпеченні індивідуальних прав та свобод усіх членів суспільства.Влади та права стають виразниками інтересів усього суспільства лише на вищому рівні розвитку людства, коли людина з простого споживача перетворюється у правову особу, а суспільство – на споживачів у громадянське суспільство. Це стає можливим лише за умови осмисленої, добровільної домовленості (договору) між людьми про мирне співіснування та про спільну державну владу. Внаслідок укладення такого договору влада з „упорядкованого свавілля” перетворюється в легітимне панування, а право з уявного „права на все” у право справедливості. Легітимність влади, тобто правовий характер влади, так само як і правовий характер її законів – це результат компромісу між людьми, який полягає, з одного боку, у відмові всього суспільства і кожного учасника суспільного договору зокрема від „права на все”, і спільного визнання прав, які є невід’ємною, невідчужуваною частиною життя людини. З іншого боку – це добровільна відмова кожної людини зокрема від частини своїх прав і делегування їх представникам всенародно сформованої влади у вигляді повноважень, у тому числі й на застосування сили.Суспільний договір не потрібно розглядати як історичний договір між людьми, на основі якого виникає держава. Це, швидше, творчий експеримент, який проведено з метою легітимації. Його предметом є не будь-яке суспільство, а лише громадянське. З погляду теорії держави суспільний договір полягає у попередній політичній домовленості про виправдання існування права та держави як таких. Легітимність неможливо розглядати поза справедливістю, вона є категорією, яка тотожна справедливості. Легітимність як справедливість – ідеальна категорія. Ідеальна легітимність спирається на абсолютну підтримку громадян. Звісна річ, що досягти такого рівня легітимності, за якої жоден нормативний акт, жодне політичне рішення і жоден орган влади не викликали б найменшого сумніву стосовно їх справедливості, практично неможливо. Тому для того, щоб принаймні не вважатися нелегітимною, державна влада має бути максимально справедливою щодо більшості лояльних до влади членів спільноти і якомога менш несправедливою до нелояльної меншості. За такої умови межею, переступивши яку влада перестає бути справедливою, можуть вважатися невід’ємні, невідчужувані права людини.Справедливість – це вищий принцип спільного життя людей і основа реалізації людської суспільної сутності. Справедливість є свого роду актом визнання. Співіснування людей наоснові взаємного визнання передбачає такий порядок їх співіснування, який може бути названий справедливим, або „справедливістю”. Саме справедливість є основою ідеї права, виражає сутність права, а особливий акт визнання конституює як справедливість, так і феномен права загалом. Феномен інтересу, свободи, рівності, особистих прав і суспільного блага виявляються правовими цінностями лише тією мірою, в якій містять у собі момент визнання.Саме утакому контексті розглядає справедливість відомий німецький філософ права Отфрід Хьоффе. Його теорія справедливості виражає ідею справедливості як обмін. Основним принципом цієї теорії є принцип рівноцінності набутого та втраченого. Обмін трактують не як вузькоекономічне поняття, а як демократичну форму співпраці. В його основу покладено „дистрибутивно-колективну вигода” (він повинен бути корисним як для кожного зокрема, так і для всіх). Взаємна відмова є умовою можливості вільно діяти. Це розуміння справедливості пояснює права людини як такі, якими люди як суб’єкти права наділяють один одного. Воно також легітимізує державну владу як „меч справедливості” і розглядає шляхи поєднання влади та справедливості через „морально-політичний дискурс”.Одним з основних принципів справедливості є принцип рівної свободи. Він, по суті, є модифікацією кантівського основного закону права і обґрунтовує пріоритетність максимальної індивідуальної свободи порівняно з іншими соціальними цінностями. Таке трактування справедливості знайшло своє обґрунтування в теорії американського дослідника Джона Роулза, автора книги „Теорія справедливості” (1970 р.). Відповідно до його першого принципу справедливості, кожна людина має право на свободу, яка є сумісною зі свободою інших людей.Принцип рівної свободи, з одного боку, зобов’язує кожного члена спільноти визнавати універсальні умови вільного співіснування, а з іншого боку, – зобов’язує кожне співтовариство забезпечити їхнє визнання. Кожен член спільноти як суб’єкт права повинен дотримуватися умов, а держава має їх забезпечувати. З погляду окремої правової особи універсальні умови не просто мають значення „громадянських прав”, які визнаються лише за особами з певним громадянством. Швидше, це права людини, наякі невід’ємно заслуговує кожен лише тому, що він людина, і які в даному морально-правовому не біологічному сенсі означають вроджені, природні, невідчужувані і недоторканні права.Лише за умови, якщо більшість суспільства свідома того, що політичні рішення та закони чинної державної влади, за допомогою яких вони втілюються в життя, є несправедливими щодо них, ідея справедливості може стати тією силою, яка здатна спричинити зміну політичного режиму, так само, як і зміну Конституції та інших нормативних актів. Однак і в цій ситуації основним завданням будь-якої революційної влади є відродити і підтримати порушений революцією „спокій і порядок”. Це основне завдання, оскільки лише шляхом відтворення „спокою і порядку” революційна влада може досягти власної легітимності.

Види легітимності Д. Хелда

Відомий американський дослідник Д. Хелд пропонує виділяти такі варіації легітимації влади, які широко застосовуються у сучасних режимах:

· прийняття влади під загрозою насилля;

· традиційні форми;

· прийняття (точніше — непротиріччя) влади як наслідок політичної апатії;

· прагматичне підкорення заради індивідуальної (корпоративної) користі;

· соціетально-інструментальні мотиви підкорення, уявлення про те, що існуючий режим може стати інструментом реалізації ідеї загального блага;

· погодження з нормами, що встановлює режим;

· погодження з ідеалами, на які орієнтується режим. Д. Хелд вважає, що справжнім проявом легітимності є тільки два останніх типи, коли влада отримує дійсну підтримку з боку більшості громадян. Проте подібні ситуації зустрічаються вкрай рідко, а останній тип легітимності — погодження з ідеалами - скоріше продукт уявлення, ніж вірогідний або реальний стан суспільства. Найчастіше, на думку вченого, трапляється поєднання різних варіантів легітимності. Кожний із вказаних типів відтворює багатогранність процесу легітимації, коли на різних історичних етапах можуть поєднуватися різні її

складові.

Криза легітимності влади

Щоб зрозуміти сутність та поняття кризи легітимності, по-перше необхідно встановити, що ж таке є легітимність влади. Термін “легітимність” походить від того ж самого латинського кореня, що й “легальність”, а саме: lex – закон. Однак він має інше значення. Якщо “легальність” означає створення влади та її діяльність у межах нею ж встановлених норм і є тотожною поняттю “законність”, то легітимність завжди відбиває міру узаконеності влади в свідомості людей. Тобто, синонімами до поняття легітимності є «авторитет», «довіра». У цьому відношенні законність функціонування влади є лише однією з підстав її легітимності та одним із способів легітимації. Легiтимнiсть* - це визнання влади народом, навіть якщо воно й не супроводжується особливим схваленням дій певного конкретного уряду. Йдеться про визнання політичного режиму у цілому, а не окремих владних структур чи окремих

політиків; про міру його легітимності на певному часовому відрізку, а не про щось абсолютне і раз назавжди дане. Критичне ставлення громадян до влади є нормою демократичних суспільств. І лише в тому випадку, коли стійка більшість населення не бачить способів до покращення, вдосконалення чинної системи влади, можна говорити про те, що політичний режим є нелегітимним. Поширене також таке визначення і розуміння поняття легітимності, яке є більш упорядкованим: легітимність – це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання і виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональніх змін у структурі влади, визнання в масовій свідомості законності влади. Можна навести також інші думки вчених на цю тему. На думку політолога Р. Мерельмана (США) під легітимність слід розуміти не здатність режиму забезпечити собі підтримку громадської думки, а саму якість «моральної або доцільної правоти режиму», що приписується йому населенням. Інший американський політолог С.Ліпсет вважає, що «легітимність означає здатність системи породити і підтримувати віру народу в те, що її політичні інститути найбільшою мірою відповідають інтересам даного суспільства». Відомо також, що від рівня легітимності влади великою мірою залежить ефективність політичного управління. Державні структури не можуть діяти ефективно (особливо, якщо йдеться про демократичний розвиток) без достатнього рівня визнання і підтримки. Та роль легітимності цим не обмежується. Не менш істотним для молодої держави є те, що легітимність визначає перспективи загальносуспільної інтеграції, яка в одному із своїх вимірів виступає як становлення політичної нації на засадах громадянства. Отже, легітимність є однією з передумов формування громадянської нації та індикатором уже досягнутого ступеня її сформованості. Вона створює підгрунтя для об’єднання громадян навколо політичних цілей і цінностей, сприяє формуванню політичної спільноти у межах цілого суспільства. Легітимність має тенденцію змінювати свою інтенсивність, тобто характер і ступінь підтримки влади (її інститутів), тому можна казати про кризи легітимності. Отже, що ж таке криза легітимності? Якщо мислити логічно – то кризою легітимності можна назвати втрату владою довіри та суспільного визнання, тобто процес втрати легітимності. Науково-навчальні джерела подають нам такі визначення кризи легітимності: Криза легітимності – це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Криза легітимності (legitimacy crasis) – ситуація, в якій правомірність існуючого соціального порядку піддається сумніву та відкрито висловлюється недовіра до існуючої влади. Вона свідчить про те, що політична влада не здатна переконати суспільство в необхідності і оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад. Звичайно розрізняють наступні характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві стосовно політичної влади, невизнання громадянами процесу прийняття політичних рішень, невідповідність цих рішень домінуючим у суспільстві уявленням про право та справедливість, надмірна конкуренція у боротьбі за владу, політична пасивність мас, які не звертають уваги на заклики влади, неспроможність владної еліти посилити своє політичне панування. Зараз немає однозначної відповіді на питання – чи існують абсолютні покажчики кризи легітимності або це суто ситуативна характеристика політичних процесів? Так, вчені, які пов`язують кризу легітимности режиму з дестабілізацією політичної влади і правління, називають в якості таких критеріїв наступні фактори: руйнація конституціонного порядку (С. Хантінгтон, присутність військових конфліктів та громадянських війн (Д.Яворскі); неможливість органів влади здійснювати свої функціх або присутність у політичному просторі нелегітимного насильства (Ф.Білі); неможливість уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку (Е. Циммерман); відсутність суттєвих структурних змін або зниження ефективності виконання урядом своїх головних завдань – укладення бюджету та розподіл політичних функцій серед еліти. Американський вчений Д. Сірінг вважає: чим вище рівень політичної участі в країні, тим сильніше підтримка політичних структур і лідерів суспільством; вказує він і на підтримку соціально-економічного статус-кво. Широко розповсюджені і розрахунки соціально-економічних показників, досягнення яких свідчить про вихід влади за рамки її критичних значень. Прибічники ситуативного розгляду причин криз легітимності найчастіше пов`язують їх із характеристикою соціально-культурних рис наслення, роллю стереотипів і традицій, які розповсюджені як серед еліти, так і серед населення, спробами встановлення кількісної межі легітимної підтримки (оперуючи при цьому цифрами 20-25 % електорату). Можливо, такі підходи в деякій мірі спираються на ідеї Л.С. Франка, який писав «Будь-який устрій виникає з віри в нього і тримається до тих пір, доки хоча б в меншинстві його учасників зберігається ця віра, доки є хоча б відносно невелика кількість «праведників» (в суб`єктивному значенні цього слова), які безкорисливо вірують в нього та самовіддано йому служать». Узагальнюючи найбільш значущі підходи, можна сказати, що у якості основних джерел кризи легітимності правлячого режиму, як такого, можна назвати рівень політичного протесту населення, спрямованого на усунення режиму, а також результати виборів, референдумів, плебісцитів, що свідчать про недовіру режиму. Ці покажчики свідчать про «нижню» межу легітимності, за якою наступає розпад діючого режиму або навіть повна зміна конституційного режиму. До факторів, які визначають її «верхню» межу, тобто поточну, динамічну зміну симпатій і антипатій до влади, можно віднести: функціональну перевантаженість держави і обмеженість ресурсів влади, різке посилення діяльності оппозиційних сил, постійне порушення режимом встановлених правил політичної гри, невміння влади пояснити населенню суть політики, яку вона запроваджує, широке розповсюдження таких соціальних «хвороб», як зростання злочинності, падіння рівня життя тощо. Тобто основними причинами делегітимації є: Суперечності між універсальними цінностями, які панують в суспільстві, і егоїстичними інтересами владної еліти. Суперечності між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Це проявляється в спробі вирішити проблеми силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації. Відсутність в політичній системі механізму для захиста інтересів народних мас. Зростання бюрократизації та коррумпованості. Націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, які проявляються у відторгненні федеральної влади. Втрата владною елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї суперечностей, зіткнень різних гілок влади. Криза легітимності типове явище для різноманітних перебудовчих, перехідних та революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних вартостей. Для зміцнення своєї легітимності вона ще може, але не завжди вміє використати такі засоби: зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог; створення такої політичної системи, легітимність якої грунтується на традиціях населення; використання харизматичних рис політичного лідера; успішне здійснення державних програм підримання законності і правопорядку. Легітимність значною мірою залежить від успішного виконання наданої їй суспільної ролі, характеру й змісту діяльності державних установ і закладів, способу взаємодії держави та громадянського суспільства. Вона також визначається ще й компетентністю і кваліфікацією державних управлінців, формуванням освіченої, кваліфікованої керівної верстви, корпусу урядовців, які здатні опікуватися більше загальнодержавною, ніж суто політичною стороною справи.

 

 

Об'єктивістський, суб'єктивістський, інтегративний підходи до розуміння легітимності: аналіз сучасних дискусій.

Умовно можна виокремити декілька підходів до розуміння легітимності політики. Так, прибічники правового підходу легітимність політики пов’язують з її відповідністю прийнятим правовим нормам, додержанням при її здійсненні визначеною законом процедури. До протагоністів цього підходу фактично відносяться насамперед представники правового позитивізму (наприклад, Ф.Гізо, Г.Кьользен). При цьому легітимація політики по суті збігається з поняттям “легалізація політики”, де легалізація означає узаконення. Соціологічний підхід, який виник як реакція на обмеженість правового підходу, передбачає, що реально існуючі соціальні відносини, очікування людей, їх інтереси, на яких грунтується визнання соціуму, визначають легітимність політики. Засновниками такого підходу до легітимності політики є Г.Єллінек та М.Вебер. Системно-функціональний підхід (Т.Парсонс), який є певним розгалуженням соціологічного підходу, легітимність політики вбачає в її передбачуваності, у надійності виконання її суб’єктами (політиками) своїх обов’язків, реалізації певних завдань, що відповідають очікуванням тих, хто їх підтримує, виконуючи обов’язки в рамках своїх соціальних ролей. Системно-процедурний підхід (Н.Луман), який є розгалуженням правового підходу, передбачає, що легітимність політики полягає у засадовому консенсусі, тобто у загальному визнанні рішень, затверджених через певні правові процедури, що є незалежними від задовільного або незадовільного значення окремих рішень. Інакше кажучи, легітимність політики визначається через довіру до процедур вироблення політичних рішень, незалежно від їх ефективності. Консенсусно-комунікативний підхід (К.-О.Апель, Ю.Хабермас) передбачає, що легітимною політика є тоді, коли вона відповідає волі комунікативного співтовариства, комунікативній раціональності, загальнообов’язковим суспільним нормам, значимість яких вільно визнається всіма членами поспільства. Світоглядно-ідеологічний підхід пов’язує легітимність політики з пануючими у суспільстві поглядами про суще та належне (К.Маркс, А.Грамши).Певним синтезом перерахованих підходів виступає диспозиційний підхід (М.Фуко), який легітимність політики вбачає у різноманітних можливостях, спроможностях останньої. Згідно з ним, легітимність може бути осягнута як своєрідний механізм, стратегія політики. Саме цей підхід найбільш адекватно відображає сутність легітимності політики Отже, легітимність політики можна визначити як можливість або здатність різноманітних суб’єктів політики за допомогою системи рішень, дій, інститутів та конкретних практичних заходів впливати на соціальні відносини з метою реалізації власних інтересів. При цьому як суб'єкти, так і їхні дії та системи реалізації рішень, мають політичну легітимність, тобто є політично легітимними, якщо вони є достатньо визнаними держателями ресурсів (соціальна, організаційна, фінансова підтримки). Політична легітимність виникає завдяки визнанню якостей та властивостей суб’єктів значимими або прийнятними для суспільства. Тим самим в деякому сенсі легітимність виступає як соціально визнана, гарантована можливість у проведенні певного політичного курсу. Чим більше можливостей, тим більший розмах, потенціал реалізації має політика. Проте політична легітимність не означає тільки фактично соціально визнані можливості, але й такі, які успішно можуть претендувати на визнання (потенційні). Передумовою розширення сфери потенційного визнання політики, її легітимності, виступає дійсне визнання політики шляхом забезпечення необхідних ресурсівдля її реалізації з боку суб’єктів визнання. Якщо легітимність – це властивість, якість політики, що визначає можливості її реалізації, то процес набуття такої властивості, якості є легітимацією політики. Іншими словами, легітимація політики - це процес створення, винаходження можливостей для політичної реалізації, відкривання шляхів і перспектив для бажаної певному суб'єкту політики. Суб'єкти легітимації на основі характеру участі у здійсненні політики підрозділяються на суб'єктів обгрунтування і виправдання політики з одного боку, і суб'єктів визнання (правильності) та підтримки політики з іншого. Процес легітимації здійснюється як взаємодія суб'єктів обгрунтування і суб'єктів визнання політики з приводу узгодження перспектив реалізації взаємних інтересів з метою розширення владних (домінантних) можливостей політики, що проводиться, та її творців.Достатньо умовно легітимацію можна розділити на два види: істинну і симулятивно-маніпулятивну. Істинна здійснюється шляхом винаходження об'єктивних можливостей реалізації певної політики. Симулятивно-маніпулятивна будується на створенні і конструюванні можливостей для успішного здійснення політики. В дійсності ж чистих типів легітимації немає. В основному ми маємо справу зі змішаними типами легітимації, що включають у різноманітних пропорціях чисті типи легітимації. Істинна легітимація будується на відповідності проводжуваної політики абсолютному, трансцендентному принципу. Для середньовіччя і для сучасних віруючих християн уособлює або втілює такий принцип Бог. В даосизмі таким принципом є Дао. Симулятивно-маніпулятивна легітимація будується на неістинному, неправдивому обгрунтуванні, на виправданні через апеляцію до здорового глузду, як такій, що сприяє неадекватній оцінці, або зверненні до почуттів, явно нерелевантним реальному стану речей, на симуляції бажаних очікувань, масової підтримки і режисируванні соціального визнання. В певних випадках симулятивно-маніпулятивну легітимацію називають самолегітимацією. Але поняття симулятивно-маніпулятивної легітимації більш широке за обсягом, ніж “самолегітимація”, оскільки воно включає також фактор несвідомих очікуваних реакцій.

3. Легітимність як основне питання політики.

Історичний досвід показує, що політична влада може бути сформована у результаті вільного демократичного вибору, але може і в результаті військового перевороту чи кривавої революції, яка забирає мільйони людських життів та стає трагедією для суспільства на багато десятиліть. Коли політична влада встановлюється шляхом її узурпації у громадян даного суспільства формується недовіра до такої влади, яка незаконно очолює державу. У цьому випадку ефективність влади занадто обмежена і основним засобом досягнення цілей у такої влади є насильства страх. По-іншому до політичної влади громадяни відносяться в тому випадку, коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим суспільством та закордонними державами. Така влада має потенціальну можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі поміж різними класами та верств населення та досягнути визнання суспільством, народом її права на керівну роль. Проте, первісне законне встановлення політичної влади не є гарантією того, що й надалі ця політична влада цілком виправдає довіру своїх громадян. Іншими словами вона може бути законною, але не ефективною, не викликаючою симпатії народу, але, адекватно цьому і реагуючому на любі владні накази та директиви. Коли влада законна, але опирається тільки на підкорення (фізичне, економічне, психологічне, матеріальне), то можливості її край обмежені. Будучи за своєю природною взаємодією поміж суб’єктом та об’єктом, власні відношення засновуються на підкоренні та згоді. Авторитет влади, ступінь довіри до неї громадян визначається не стільки підкоренням, скільки згодою громадян добровільно їй підкоритися. Нав’язування політичною владою своєї волі може наштовхнутися на стійку опору підлеглих. В політології та правовій науці та влади, яка приймається масами та спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням, а не нав’язується легітимною.

Первісний термін “легітимність”, який з’явився у Франції на початку ХІХ століття, означав законність влади у противагу владі незаконній узурпованій. Проте згодом значення терміна дещо змінилося. Воно стало означати символ віри, уявлення, яке, існує у свідомості громадян. Таке уявлення виходить із визнання влади керівників та обов’язків підкорених підкорятися їй. Отже легітимність – це здібність влади створювати та підтримувати у населення переконання в тому, що влада в країні наділена правом приймати рішення, які повинні виконувати громадяни. Проте добровільна згода підкоритися владі можлива лише в тому випадку, коли вона сама спирається на цінності, традиції, переваги та спрямування більшості населення. Легітимність є важливішою ознакою демократичної влади. Поняття “легітимність” у ХХ столітті було введене соціології Максом Вебером. Він визначив такий порядок, який уявляв значимість для індивідів та якому вони підкорялися як раціонально визнаній цінності. М.Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, відображаючи особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами визначених типів соціального порядку у виді норм, правил, звичаїв, законів.По-перше, влада може знайти легітимність згідно традиції, звички підкорюватися владі, вірі у нерушимість та священність віками існуючих порядків. Наприклад, перехід влади по спадщині в країнах з монархічним режимом здійснюється згідно традицією.По-друге, політична влада передбачає законність у очах членів суспільства внаслідок особої популярності державного діяча, який досяг масштабності культа його особи. Такий тип влади М.Вебер назвав харизматичним.По-третє, легальна або раціонально-правова легітимність. Люди визнають таку владу, що вона спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерам, а до устрою держави, він також характерний для демократичних держав. З цією класифікацією М.Вебер пов’язує і типологію влади: державну при її раціональному влаштуванні та особистій, коли вона заснована на традиційних та харизматичних легітимируючих началах. Ця типологія популярна і в сучасній західній політичній науці. Проблема легітимності політичної влади дляюристів має особливе значення, бо воно пов’язане не тільки з нормами права, але і справедливою системою моральних норм. Легітимність політичного явища не означає юридично сформованої законності, і саме тому легітимність не слідує змішувати з легальністю, тобто у законністю. Легітимність не володіє юридичними функціями і не є правовим процесом. Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, сміятися над нею, при найменшій можливості відхилятися від неї. В цьому випадку влада застосовує підкорення, силу. Влада застосована на страху, не може бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без примушення. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона характеризується як правомірна та справедлива.