Пит 36. Поняття і структура політичної культури суспільства та її роль в легітимації влади. Політична культура і моделі легітимності.

Одним із головних факторів, що впливають на легітимацію, виступає політична культура. Політична культура має суттєвий вплив на процес набуття та втрати легітимності політичними режимами. Розглядаючи легітимацію, як процес взаємодії суб’єктів влади та громадянського суспільства, слід також розглянути і фактори, які впливають на сам процес легітимації. Ці фактори, загалом, є однаковими для більшості держав, відрізняються лише інтенсивність їх впливу, домінуючі характеристики та їх дієвість. Відповідно єдиною є модель, технології, формули легітимації. В основі специфіки легітимаційних процесів лежать географічні, культурологічні, національні та інші особливості конкретної країни.

Політична культура – це система поведінки та сприйняття політичних процесів, яка склалась історично. Саме політична культура визначає та формує норми поведінки і правила політичної гри. Найбільш помітним взаємозв’язок політики та культури є саме в легітимності політичної влади та легітимаційних процессах.Розглядаючи проблему взаємодії легітимності та політичної культури, дослідники виділяють різні елементи політичної культури, які відіграють головну роль у процесі легітимації влади. Так А.-Н.З. Дібіров відносить до них: оцінку суспільством основних правлячих інституцій, лідерів; вимоги до публічної влади в цілому; ставлення суспільства до принципів взаємодії індивіда, суспільства та держави; історично сформовані політичні традиції; діючі норми політичної практики; концепції взаємодії між різними суспільно-політичними інституціями. Важливу роль в процесі легітимації влади відіграє культурна однорідність чи розрізненість політичної еліти. І якщо перша – однозначно сприяє легітимності, то друга – може як полегшити її, так і значно ускладнити. Сьогодення та історія надають тут безліч прикладів.

Політична культура – це посередницький елемент між інтересами, нормами, потребами, соціальним статусом суб’єктів політичного процесу та їх політичною поведінкою. Як легітимність опосередковує панування та підкорення, так політична культура опосередковує свідомість та поведінку суб’єктів політики. Політична культура містить як елементи позитивної оцінки існуючої політичної системи, так і елементи негативної оцінки. І саме кількість позитивних оцінок визначає ступінь легітимності тієї чи іншої політичної системи.

Очевидним є те, що політична культура та легітимність знаходяться в тісному взаємозв’язку. Політична культура виступає основою та причиною легітимації політичної влади. Відповідно і моделі легітимації визначаються саме типом політичної культури, який домінує в конкрет-ному суспільстві. Кожній політичній системі, кожній формі політичного панування відповідає особлива модель легітимності. І в кожній країні вона проявляється в специфічних національних формах. Специфіка легітимації визначається політичною культурою того чи іншого народу.

Саме до цінностей та установок політичної культу-ри апелює держава в пошуках підтримки власної політики. Відповідно в політичній культурі слід шукати витоки певного політичного режиму, ставлення та зорієнтованість суспільства на певні його прояви та особливості. Саме політична куль-тура конкретного суспільства містить корені тоталітаризму чи демократії, авторитаризму чи лібералізму. І саме характер, особливості та інші риси громадянського суспільства тієї чи іншої країни визначається певним типом, знову ж таки, політичної культури

Незважаючи на те, що роль політичної культури в процесі легітимації влади важко переоцінити, далеко не завжди науковцям вдається їх уміло та ефективно поєднати в своїх дослідженнях, а політикам врахувати при розбудові державності та управлінні нею.

Політична культура включає ті елементи та феномени суспільної свідомості, які пов'язані з суспільно-політичними інститутами і політичними процесами та значною мірою впли-вають на форми, формування, функціонування і розвиток державних та політичних інститутів, додають значущість і напрям політичному проце-су в цілому і політичній поведінці широких мас населення зокрема.

Політична культура визначає норми поведінки і правила гри в політичній сфері. Політична культура дає окремій людині керівні принципи політичної поведінки, а колективу надає систе-матичну структуру цінностей і раціональних доказів. Вона представляє керівні принципи політичної поведінки, політичні норми та ідеали, забезпечуючи єдність і взаємодію інститутів та організацій, додаючи цінність та інтегрованість політичній сфері.

Політичну культуру можна характеризувати як ціннісно-нормативну систему, яка розділяється більшістю населення як суб’єктом політичного співтовариства. Вона включає базові переконан-ня, установки, орієнтації, символи, обернені на політичну систему.

Вона охоплює політичні ідеї, цінності, установки, норми політичної практики. Вона припускає вивчення таких категорій, як «легітимність», «політична ідеологія», «суверенітет» та інші.

Політична культура в певному значенні надає межі, в яких члени суспільства приймають законність існуючої форми правління, відчувають себе політично дієздатними, виражають згоду з правилами гри, що діють. Межі, в яких переконання, емоції, норми і цінності виявляються в політичних процесах і політичній поведінці та самі по собі, складають найважливіший компо-нент політичної культури.

На думку К.Ф. Завершинського, розмаїття форм легітимації влади певною мірою засвідчує потенціал політичної культури. Якщо публічна влада (зокрема державна) може бути внутрішньо прийнятою людьми, відчуватися і усвідомлюватися ними як життєво необхідна, як така, що їм слугує, то в її діяльності, в принципі, можливе втілення добра, справедливості.

Російський філософ І. Ільїн вважав, що отримання державою духовних підстав починається з моменту добровільного визнання і дотримання громадянами державних законів, тому що це диний спосіб підтримати правопорядок і в той же час залишатися в нім вільним [2, 21].

Звичайно, така єдність на ідеальній, символічній основі може носити ілюзорний характер і виступати прикриттям для нелюдяного насильства. Справа не тільки в самому по собі внутрішньому ухваленні влади і добровільності підпорядкування або її символічному офор-мленні. Харизматичному лідерові часто підкоряються саме добровільно. Багато тоталітарних режимів, особливо спочатку, були внутрішньо прийняті багатьма людьми, а деякі з них досі викликають ностальгію за втраченим порядком, стабільністю і т. ін.

Упорядкованість, унормованість, навіть жортка, прикрита демагогією і символічно оформлена, буває просто зручною, звільняючи людей від відповідальності, і породжує ілюзію вільного вибору. Відчуття чиєїсь влади як блага – характерне і для рабського стану.

Культурна організація влади припускає, що в її діях присутня націленість на затвердження та-кого порядку, який робить людину людянішою. Найбільше, що, знову-таки в принципі, можливо в плані такої організації – добитися, щоб представник влади будь-якого рангу був і відчував себе тим, хто обслуговує людей, а не керує ними, і будь-яка людина у відношенні до будь-якого чиновника виступала не як підпорядкована і за-лежна, а як достатньо вільна в соціальному плані істота. Можливість такого управління є принци-повим, оскільки воно не є по суті політичним

Легітимність влади, хоча і не забезпечує до-сягнення ідеалу культурної політики, але може служити достатньо ефективним способом проникнення в політику гуманістичного місту. Найочевидніше це простежується при домінуванні легальних форм легітимації, коли стосунки влади і громадян опосередковуються правовими нормативами обов'язковими до виконання всіма учасниками політичного процесу, що створює передумови для оформлення атмо-сфери взаємної відповідальності і проникнення в політику етичного змісту [2, 73].

Від характеру правових встановлень багато в чому залежить не тільки устрій інститутів влади, але й зміст домінуючих у суспільстві соціально-політичних ідеалів. Якщо в суспільстві існують політико-юридичні умови для затвердження пріоритету особових прав перед владою, то тоді їх вміст хоч би в обмеженому вигляді простежується в практиці політичних відносин. У цьому контексті традиційна і харизматична легітимація створює лише історичні передумови для становлення політичної культури. Тому повернення до них сучасних умовах – свідчення деградації ціннісно-нормативної основи політики. І хоча сам Вебер до-сить скептично ставився до практичної реалізації ідеалу легальної легітимності, практика розвит-ку ряду держав показує, що політична свобода реально можлива тільки в правовій державі, де в політико-юридичних нормах присутній елементарний етичний зміст (усвідомлена громадянська відповідальність, терпимість і т. ін.).

Таким чином, за характером процесу набуття легітимності політичної влади можна достовірно судити про особливості політичної культури суспільства і, навпаки, політична культура завжди припускає наявність легальної легітимності в тій або іншій формі. Не менш продуктивно категорія легітимності може бути використана і для розгляду історичної еволюції ціннісного змісту політичних відносин у зв'язку з культурно-історичною динамікою форм легітимації [2, 29-30].

Процес набуття легітимності відображає і деякі моменти політичної свідомості та правосвідомості громадян і залежить від її особливостей. Можна виділити три типи правосвідомісті, в рамках якої і відбувається легітимація цієї влади.

Перший тип – етатистський – заснований на традиційному уявленні про право, згідно з яким право є не що інше, як продукт волі дер-жави, розпорядження державної влади. Таким чином, законодавча влада виступає і джерелом права, і одночасно стоїть над правом. Такий тип правосвідомості визнає будь-який закон, виданий державою, як обов’язкове для виконання розпорядження.

Другий тип – правовий – визнає законотворчу діяльність тільки в рамках існуючої правової сис-теми і тому розрізняє правові закони і неправові. Легітимною визнається тільки влада, що діє на основі правових законів.

Третій тип – цивільний – виходить з того, що норми мають значення для життя суспільства більше за закон. А сам закон черпає з них свою силу і обов’язково має відповідати сталим нормам та традиціям, що історично склалися в суспільстві. Проте, за таких умов норми права, окрім закону і звичаю, можуть формувати-ся також шляхом суспільного проголошення.

Такі новопроголошені норми мають відповідати певним вимогам. Серед них головну роль відіграють: легітимність та авторитетність особи чи інституції, що їх проголошує, їх відповідність суспільним інтересам та нагальним проблемам, сприйняття переважною більшістю суспільства, відповідність сталим традиціям державотворення, характерним для даного суспільства.

Таким чином, ступінь легітимності політичної влади в контексті розвиненої політичної та правової свідомості визначатиметься її відповідністю принципам і нормам правової держави. Легітимною вважатиметься та влада, яка здійснює правову регуляцію діяльності індивідів і їх об’єднань на основі презумпції правомірності незабороненого: дозволено все, що не заборонено законом, а правову діяльність її органів базує на принципі: заборонено все, що не дозволено законом.

Оскільки здатність громадян тієї чи іншої держави до громадської участі визначається їхніми політичними цінностями, уявленнями про політичні явища та процеси та їх місце в них, тобо політичною культурою, існує залежність між рівнем розвитку політичної культури суспільства і станом громадянського суспільства в ньому.

По-перше, на нашу думку, можливим є таке співвідношення: високий рівень розвитку інститутів громадянського суспільства – низький рівень політичної культури. Це характерно для тоталітарного політичного режиму. Політична культура нібито достатньо розвинута (громадяни беруть участь у виборах, цікавляться політикою тощо). Проте реального впливу на політичний проес вони не справляють: існує квазігромадянське суспільство. По-друге, низький рівень розвитку громадянського суспільства поєднується з недостатньо розвиненою політичною культурою. Подібна ситуація є характерною для держав з авторитар-ною політичною системою.

По-третє, високорозвинена політична культура у поєднанні із зрілим громадянським суспіль-ством є характерною для реальної представницької демократії. У цьому випадку громадянське суспільство та держава взаємодіють та вплива-ють одне на одне.

По-четверте, високорозвинена політична куль-ура та низький рівень розвитку громадянського суспільства властивий деякому ідеальному типу – абсолютній демократії. Інститути громадянського суспільства в такій державі не існують, оскільки ідентичні державним. Громадяни свідомо та безпосередньо беруучасть у дер-жавному житті і справляють на нього реальний вплив.

Кучуран Андрій, 508 група

Відповіді до питань з іспиту «теорія політичної легітимності» (№56-60).

 

41.Вірнопідданська, або традиційна модель легітимності.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури. В сучасних умовах в більшості країн традиції мають порівняно невелике значення для легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її зміцнення та створення уявлень про її законність, обгрунтованність. Традиційні способи легітимності державної влади пов’язані з особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо приверженців державної релігії. Традиційний тип легітимності зберігся до теперішнього часу, хоча і помітно трансформувався. До нього відносяться режими королівської влади в таких країнах, як Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт.

 

 

Можновладець дця, ч. 1. Особа, яка належить до верхівки панівних класів; вельможа.. Особа, яка керує країною; правитель, володар (у 2 знач.). Після недавніх заколотів і повстань — госу­дар, можновладець величезної країни.

Верховна влада - вища влада в державі, яка є джерелом повноважень усіх його органів.
Верховна влада має такі основні ознаки, що випливають з її принципового змісту і державного значення:

Єдність (неподільність). "Державна влада завжди одна і, по суті своїй, не може допустити конкуренції іншої такої ж влади щодо тих же осіб, на просторі тієї ж території [1]. " Принцип поділу владипоширюється на державні органи, підпорядковані верховної влади, яка делегує їм відповідні повноваження (законодавчі, виконавчі, судові і т. д.).

Необмеженість. Юридичний підпорядкування носія верховної влади будь-якої зовнішньої силі (іншій державі, наддержавних утворень) означає перехід верховної влади до цієї сили.

Повнота. У державі відсутня будь-яка влада, не підконтрольна верховної.

Постійність і безперервність. Припинення існування верховної влади рівносильно зникнення самої держави (втрати нею незалежності). Зміна типу верховної влади можлива не еволюційним, а лише революційним шляхом - через ліквідацію старого державного ладу і установа нового.

Носій верховної влади називається сувереном. Залежно від його природи виділяється три історичні типи верховної влади (вперше виділені Аристотелем):

Монархічна - верховна влада зосереджена в руках однієї особи.

Аристократична - верховна влада належить знаті.

Демократична - верховна влада належить народу.

Все що існували й існують форми держав можуть бути віднесені до жодного з перерахованих типів. В даний час у більшості країн встановлена ​​демократична верховна влада (в тому числі і в країнах зконституційною монархією).