Стратегія легітимації знання Ж. Ф. Ліотара

Наратологія як академічний проект визріла і значною мірою сформувалася в контексті уявлень французького філософа Жана-Франсуа Ліотара про природу нарації та ― ширше ― знання у посткласичну добу. Його книга “Стан постмодерну” (“La condition postmoderne”, 1979) цілковито присвячена специфічній проблемі легітимації знання. Ліотар переконаний, що нове знання, яке пропонується суспільству, щоразу потребує узаконення, виправдання, тобто легітимації. Найкращий спосіб узаконити нове знання ― це надати йому розповідної форми. Великі ж розповіді (метанаративи), такі як діалектика Духа, герменевтика смислу, емансипація розумного суб’єкта (трудящого), ріст багатства, які активно експлуатувалися у час модерну, тепер зазнають кризи: до них уже немає довіри. Раніше “велика розповідь” виконувала свого роду функцію істини, бо співвідношення знання з метенаративом легітимізувало як саме знання, так і соціальні інституції, пов’язані з ним. Тому Ліотар визначає Постмодерн як такий стан знання, коли виникає недовіра до великих розповідей. Руйнується метанаративний механізм легітимації знання. Наративна функція втрачає головні свої компоненти: великого героя, великі небезпеки, великі кругосвітні плавання, велику мету. На противагу набуває сили практика мовних ігор. У чому полягає механізм легітимації в добу кризи метанаративів? ― ось питання, на яке філософ шукає відповіді.

Методологія дослідження проблеми легітимації знання.

Ліотар висловлює гіпотезу про те, що з входженням суспільства в добу, що її називають постіндустріальною, а культури ― в добу постмодерну, змінюється статус знання. Філософ стверджує, що наукове знання ― це різновид дискурсу, а отже останні десятиліття передова наука переважно мала справу з мовою, що, звичайно, міняло статус знання. Перша особливість такої зміни полягає в тому, що знання повинно відповідати вимозі перекладуваності. Адже розвивається на лише лінгвістика, а й інформатика, і все, що не перекладається на мову машин, повинно бути відкинуте. Знання стає продуктом споживання і відповідно продажу, обміну. Воно перестає бути самоціллю. Разом з тим, знання в формі інформаційного товару стане визначальною ставкою у світовій боротьбі за владу. Якщо раніше держави вели боротьбу за території, сировинні ресурси, робочу силу, сьогодні вони ведуть боротьбу за освоєння інформації. Однак у цій ситуації з’являється новий непередбачуваний конфлікт між державною та економічною інстанціями: комерціоналізоване знання потребує циркуляції, а держава, яка дія як чинник непроникності, виконує, кажучи мовою семіотики, функцію “шуму”.

Однак наукове знання, стверджує Ліотар, ― це ще не все знання. Воно завжди конкурувало і навіть конфліктувало з іншим типом знання ― наративним, яке має цілий ряд переваг над науковим: передусім, його модель пов’язана з ідеями рівноваги і приязні, у порівнянні з чим наукове знання виглядає не найкраще. До того ж, в питанні про легітимацію знання гостро постає питання законодавця: хто повинен вирішувати, що є чи не є знанням і хто знає, що потрібно вирішувати. Тому в сучасну добу питання про знання стає питанням про управління. Філософ проводить невеликий екскурс в типологію суспільств, наводячи в якості прикладів два кардинально різних уявлення про суспільство: згідно з першим ― суспільство являє собою цілісний функціонуючий механізм, згідно з другим ― суспільство розділене на дві ворогуючих частини (уявлення марксизму і його похідних). З цього методологічного розрізнення Ліотар виводить важливі висновки: в залежності від того, з яким уявленням про тип суспільства ми маємо справу, такий і статус знання ми матимемо в цьому суспільстві. Якщо ми визнаємо, що суспільство є великою цілісною машиною, то головна роль знання в такому суспільстві зведеться до того, щоб бути необхідним елементом функціонування суспільства, а якщо ж ми переконані, що суспільство не є інтегральним цілим, а, навпаки, протиборством двох його частин, то цінність знання, зрозуміло, буде вимірюватись його критичною функцією.

Також треба мати на увазі, що змінюється функція держави в сучасному суспільстві. Правлячий клас відтепер складає не певний політичний клас, а різнорідний прошарок, сформований із керівників підприємств, визначних функціонерів, керівників великих професійних організацій, профспілок, політичних партій та релігійних конфесій. В цій ситуації перестають бути привабливими колишні полюси тяжіння створені (за посередництвом, зрозуміло, метанаративів) національними державами, партіями, професіями, інститутами чи історичними традиціями. Але це, однак, не означає розриву соціальних зв’язків у суспільстві. Людина (незалежно від її соціального чи майнового статусу) завжди розміщається на лініях комунікацій і за допомогою мовних ігор здатна впливати на повідомлення, які цими лініями проходять: чи то у ролі відправника, одержувача чи референта. Стає очевидно, що мовні ігри є важливим інструментом встановлення соціальних зв’язків. Адже описувати характер соціальних зв’язків у суспільстві лише у термінах теорії комунікації, як доводить Ліотар, не зовсім виправдано.

Повідомлення мають зовсім різні форми і результати, в залежності від того, чи є вони денотативними, прескриптивними, оцінними, перформативними та ін. Усі названі типи повідомлень поряд з тим, що передають інформацію, ще й вплетені у систему змагань їхніх відправників і одержувачів, тобто мають крім комунікативної ще й агональну функцію. А, отже, на думку Ліотара, для з’ясування характеру соціальних відношень в суспільстві необхідна не лише комунікативна теорія, а й теорія мовних ігор, яка до своїх передумов включає агоністику.

Очевидно, що мовні ігри в суспільстві не проводяться без правил. Зокрема Ліотар наголошує на ролі різного роду інституцій, які накладають певні обмеження на використання мови. Так, для контрасту, видно, що у побутовому мовлення придатні будь-які засоби: запитання, прохання, ствердження, розповідь. Вони використовують теж не без правил, але ці правила дозволяють значне варіювання висловлювань. Інституція ж вимагає додаткових обмежень, які виконують роль фільтру в дискурсі, роблячи його придатним для інституції: певна інституція вимагає говорити про певні речі і в певний спосіб. Знаковими у цьому сенсі можуть бути такі дискурси як команда в армії, молитва в церкві, запитування в філософії і т.д. Разом з тим варто мати на увазі, що ті обмеження, які накладає інституція на використання мови, не завжди є непорушними. Їх межі за певних умов можуть бути переміщені. Саме з такою методологічною настановою Ліотар підходить до розгляду сучасних інститутів знання.

Природа наративного знання. Щоб далі вести мову про легітимність знання, Ліотар вважає за потрібне визначити природу наративного знання, відділивши його від науки. Знання, на думку філософа, не зводиться до науки і взагалі до пізнання. Бо пізнання тлумачиться як сукупність висловлювань, які вказують на предмети чи описують їх і стосовно яких можна сказати правдиві вони чи неправдиві. У цьому сенсі наука є пізнанням. Знання ж відрізняється від науки. Бо вона, формулюючи денотативні висловлювання, визначає дві умови їх прийнятності: а) предмети, яких ці висловлювання стосуються, повинні бути доступними для спостереження і б) експерт вирішує, чи вважати їх приналежними до певної мови науки. Таким чином Ліотар формулює дві головних ознаки знання: воно завжди породжується дискурсивною компетенцією мовця і легітимізується відповідністю традиції, загальноприйнятим у суспільстві критеріям.

Згідно з концепцією Ліотара, історично сконструйовано два види розповідей, кожен з яких покликаний у свій специфічний спосіб легітимізувати знання. Перший названо політичним, а другий ― філософським. Перший є розповіддю про свободу доступу до знань і суб’єктом у ньому виступає людство як герой свободи: адже усі народи мають право на науку і якщо “соціальний суб’єкт ще не став суб’єктом наукового знання, то йому завадили духівники і тирани. Право на науку слід відвоювати”. Зазвичай саме держава бере на себе турботу про освіту “народу під іменем нації і наставляє його на шлях поступу”. У другому типі розповіді “суб’єктом знання є не народ, а спекулятивний дух”. Передбачається, що існує певна універсальна історія духа-суб’єкта. Про цю історію, приміром, розповідає енциклопедія німецького ідеалізму і це історія не народу і не спільноти учених. Стратегія цієї історії така: наукові дослідження і здобуття та поширення нових знань неможливо виправдати самим лише утилітарним принципом. Згідно з логікою цього другого типу легітимуючої розповіді, функції науки неможливо звести лише до служіння державі і громадянському суспільству. Тому, приміром, німецький ідеалізм обґрунтовує потребу нового знання тим, що воно допомагає здійснюватись Метасуб’єктові – Духові, Божественному життю (Фіхте), життю духа (Геґель). Таким чином знання “знаходить свою легітимність передовсім у собі самому і саме воно може сказати, чим є держава і чим є суспільство”.