Поняття легітимаційної ситуації в концепції легітимації влади Т.Берната.

Легітимаційна ситуація – ситуація політичної дійсності, що виникає в разі зменшення ступеня легітимності політичної еліти і характеризується появою нових можливостей для подальшої легітимації, зміною в системі цінностей та нормативно-регуляторній базі, зміною політичної еліти, конкуренцією між формальними та неформальними політичними інститутами. Яскравим прикладом дослідження концепції легітимації Т. Перната стала Помаранчева революція в нашій державі. На думку Т. Берната, власне легітимність походить від легітимаційної ситуації, що є перехідним станом до практичної легітимності. Легітимаційна ситуація включає в себе широкі можливості легітимності, знання, що необхідні для її здійснення, при чому знання ці стосуються підстав легітимності, її суб’єктів та об’єктів для даного суспільства. Така ситуація дає можливість обмежити можливості легітимності, забезпечує поступовість легітимаційних процесів, не допускає можливості не легітимності політичної системи та влади. Виникнення легітимаційної ситуації детермінується появою політичної дійсності та потребою індивідів ідентифікувати цю дійсність.

До причин легітимаційної ситуації можемо віднести:

відмінність системи ціннісних орієнтацій, що притаманна політичній еліті та суспільству. У даній легітимаційній ситуації маємо відмінності у цінностях проголошуваними політичною елітою та тими, які реально нею сповідуються і цінностями, що сповідуються суспільством. Яскравим спалахом було зникнення журналіста Г.Гонгадзе та поява плівок майора Мельниченка, з яких головним винуватцем смерті були представники вищого ешелону політичної еліти України. 2) Потреба адаптації та модернізації існуючих політичних інститутів відповідно до нових умов (і не обов’язково тут має йти мова про так звані перехідні суспільства). Вже 2000 року зростає невдоволення партійною системою. Так постійно зростає кількість людей, які вважають, щ Україні непотрібна багатопартійна система: у 2000 році таких людей 42,7%, у 2002р. – 50,8%. Так само зростає впевненість, що у країні є сила, якій можна довірити владу, у 2002 році так вважає 32% мешканців України. Реформації потребують і відносини між найвищими політичними інститутами: Верховною радою, урядом, Президентом, все частіше виникають проблеми у відносинах між правлячою та опозиційною елітою. Червоною ниткою через усі події 2000 – 2004 років проходить питання Конституційної реформи. 3) Конкуренція між формальними та неформальними інституціями; такими; зокрема мова йде про формальні та неформальні відносини в середовищі самої еліти. Як зазначав народний депутат С.Шевчук, депутатам набридло бути „кнопкодавами”, тут вже не може йти мова про застосування тиску, щоб прийняти те чи інше рішення, як це робилося до цього часу. 4) Протиріччя між громадянськими і політичними правами з одного боку та економічними і соціальними правами з другого боку; деякі з соціальних прав – право на працю, безкоштовну освіту тощо - громадяни вважають законно отриманими, а тому не розуміють коли в обмін на урізання цих прав пропонуються ширші політичні права. В.Васович вважає, що звужувати основу легітимації можуть і суперечності в середині групи соціальних прав: „потреби молодого покоління в освіті суперечать потребам старшого покоління щодо соціальної допомоги і пільг в сфері охорони здоров’я”. 6) одвічна дилема: правління закону чи правління людей? З одного боку, політика постійно раціоналізується і структурується у чітко визначених інститутах та їх функціях, з іншого боку – і далі спостерігаємо сильну тенденцію до персоналізації влади. Таким чином виникають постійні питання: то хто прийняв те чи інше рішення?, хто відповідальний за той чи інший результат: інститут чи людина? Перед багатьма людьми стояло питання: „у нас такий Президент, бо така система, чи система така, бо такий Президент?”.

Легітимаційна ситуація продемонструвала посиленням конфліктності у середовищі політичної еліти, збільшення протистояння між правлячою та опозиційною елітою, між групами, що мають вплив на владу, які називають кланами. Протистояння правлячої та опозиційної еліти розпочиналося вже у 2000 році – на акціях „За правду!”, мітингах присвячених зниклому журналісту. Найбільш повною мірою відкрилося на Президентських виборах. Правляча та опозиційна еліта демонструють жорстке протистояння, фактично вся передвиборча боротьба зводиться до дихотомічного протиставлення: В.Ющенка – В.Януковичу, Європи – Росії, українського – російському, чесного – нечесному. Вибори були не змаганням програм, але змаганням цінностей. Особливу роль у цій легітимаційній ситуації відігравала еліта впливу - „лідери думки”. У цьому контексті потрібно відзначити особливу роль еліти впливу – інтелігенції, представників сфери культури, ЗМІ. Вартим уваги той факт які естрадні зірки виступали в підтримку кандидатів: з В.Януковичем виступали популярні артисти України та Росії, В.Ющенка супроводжувала україномовна музика, і не лише популярна, але і альтернативна, рок-музика.

Таким чином, політична еліта після легітимаційної ситуації мала б розв’язати суперечності, що артикулювалися в легітимаційній ситуації. Виходом з неї стало Помаранчева революція, що засвідчувала розв’язання ціннісних суперечностей: громадяни не готові жити з „Я” – цінностями, миритися зі зловживаннями владою, корупцією. Люди відстоювали цінності законності, демократії, прозорості, цінності громадянського суспільства. Політична еліта демонструє у здатність домовлятися, вкотре відбувається круглий стіл за участі міжнародних посередників, на якому і досягаються домовленості щодо легального виходу з легітимаційної ситуації. З одного боку, відбувається „консолідація” політичної еліти: є домовленості з бізнесовою елітою, є чітка партійна підтримка, є родинні зв’язки, що пов’язують між собою всі три ланки. Однак, у результаті це не привело до консолідації по суті.

Політична еліта, що встановлюється проголошує свою легітимність як початок нового: „новий етап” у житті України, утворюючи бар’єр між минулим і майбутнім, бар’єр, який буде запобігати у майбутньому проблем, що мали місце в минулому. П.Коннертон писав: „Теперішнє має бути відокремлене від того, що йому передувало, недвозначним актом демаркації, який позначив такий перехід”. Демаркаційною лінією може бути прийняття нової програми, акт про засудження старих порядків, анулювання політичних інститутів, прийняття нових політико-правових норм. Та найчастіше демаркаційний бар’єр персоніфікується в особах політичної еліти, які прагнуть „будувати нове” та політичних діячів, яких пов’язують з минулим. При чому досить часто, політичні лідери минулого мають зазнати „покарання”, адже головне питання легітимаційної ситуації – питання справедливості. В українських умовах таким демаркаційним актом стала Помаранчева революція, що уособлюється в її лідерах – В.Ющенкові та Ю.Тимошенко.

Проблема ціннісного виміру останньої легітимаційної ситуації: встановлювані цінності, які пропагуються політичними програмами, ідеологіями (утопіями) є такими, що за них варто боротися, однак „вони не можуть гарантувати, що людству всемогутності всевідання”. Результат діяльності людини таким чином вислизає з-під її контролю. Тут звичайно модна заявити, що досягнутий результат – це саме те, що хотіли досягнути, починаючи боротьбу. Ми боролися за свободу і справедливість. Очевидно те, чого ми добилися і є свободою і справедливістю. Так ідеології (утопії) переростають в апологетику. Як правило, знаходяться люди, які починають судити з точки зору ідеалу вже нову дійсність. Ми не за те боролися! Не зате проливали кров! Не зате страждали і голодували! – кажуть вони. Революція збилася з правильної дороги, вона зраджена або продана! Замість свободи ми отримали нове рабство; замість рівності – нову аристократію. Дійсність завжди залишається далекою від ідеалу.

Отже, так виглядають передумови легітимації. І якщо одразу ж після революції кредит довіри був надзвичайно великий, видавалося, що політичній еліті не потрібно багато працювати для власної легітимності, то це лише на перший погляд.