Основні напрямки української політичної думки хіх – ХХ ст.

Типологія української політичної думки:

за І. Лисяком-Рудницьким – 4 напрямки: народницький

консервативний

націонал – комуністичний

інтегрально – націоналістичний

за В. А. Потульницьким – 3 напрямки: народницький

консервативний

національно – державницький

за С. В. Лінецьким – 7 напрямків: національно –зорієнтоване просвітництво

народницький

ліберальний

національно – державницький

консервативний

націонал – комуністичний

інтегрально – націоналістичний.

Національно –зорієнтоване просвітництво.

Представники: В. Капніст, Кармазин, Козельський, Лукашевич, “Історія Русів”

Основні ідеї: критика тиранії, необхідність модернізації і скасування кріпацтва, ідеї суспільного договору і рівності людей.

 

Народницький напрямок.

Представники: 1) Товариство об’єднаних слов’ян

Ідеї: критика кріпацтва і самодержавства, демократизація суспільного і державного життя, запровадження конституційної монархії, створення демократичної панслов’янської федерації.

2) Кирило-Мефодіївське товариство, виникло 1846 р. у Києві.

Програмні документи: Костомаров М. “Закон Божий або Книга буття українського народу”, “Статут Товариства святих Кирила і Мефодія”,

2 напрямки: революційний (Т. Шевченко і М. Гулак),

ліберально-демократичний (М. Костомаров, П. Куліш, М. Бєлозерський, Г. Андрузький та ін.).

Осн. ідеї: знищення кріпацтва і самодержавства, побудова слов'янської федерації з центром у Києві, слов’янський месіанізм: поширення християнського суспільного ладу від слов’янських народів на весь світ.

3) Дореволюційний період – представники: В. Антонович, М. Грушевський.

Осн. ідеї: ідеалізація народу, вимога соціальної справедливості, егалітаризм, прагнення до громадської і національної свободи.

4) Міжвоєнний період – представники: В. Лащенко, С. Шелухін, М. Грушевський.

Осн. ідеї: народ – територіальна, а не етнічна спільність;

пріоритет прав народу над правами держави;

ідея безкласовості укр.. нації та егалітаризм;

федеративний устрій України;

доцільність конфедеративного чи федеративного об’єднання України з сусідніми державами: Литвою і Білорусією – М. Грушевський,

Росією – Р. Лащенко,

Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною – С. Шелухін.

5) Післявоєнний період – представники: В. Винниченко, І. Багряний.

Осн. ідеї: необхідність подолання тоталітаризму,

Конвергенція – теорія зближення у майбутньому рис капіталізму і соціалізму.

 

 

Ліберальний напрямок.

Представники: М. Драгоманов, М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський, М. Славинський, В. Вернадський, А. Кримський, І. Лисяк-Рудницький.

Осн. ідеї: пріоритет загальнолюдських цінностей;

зв’язок політики і моралі;

пріоритет людини над суспільством і державою;

верховенство права та узаконення приватної власності;

децентралізація державного управління і розвиток місцевого самоврядування;

демократична держава можлива при наявності політичних свобод.

 

 

Національно-державницький напрямок.

Представники: Ю. Бачинський, Л. Цегельський, О. Шульгін, Є. Чикаленко,

І. Франко, С. Дністрянській, В. Старосольський, О. Борковський,

С. Рудницький, О. Ейхельман, О. Лотоцький, А. Яковлів та ін.

Осн. ідеї: розробка національної ідеї;

пріоритет нації над державою;

право українського народу на самовизначення на своїх етнічних землях;

федеративний устрій, республіканська форма правління, демократичний

політичний режим;

Галичина як український П’ємонт.

 

 

Консервативний напрямок.

Представники: В. Липинський, С. Томасівський, В. Кубачинський, О. Назарук,

Д. Дорошенко, А. Шептицький.

Осн. ідеї: необхідність поступових еволюційних змін, критика революції;

наголошування на ролі церкви в історії народу;

нація – територіальна, а не етнічна спільність;

пріоритет держави, яка створює націю;

орієнтація на власні сили, відмова від зовнішньополітичних орієнтацій:

„Ніхто не збудує нам держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути”. (Б. Липинський)

керівна роль нової еліти в державотворчому процесі;

критичне ставлення до укр. народництва, націоналізму і більшовизму;

соборність українських земель;

розподіл влади, необхідність аграрної реформи для створення міцної опори укр. держави;

Галичина як укр.. П’ємонт;

Форма правління – трудова легітимна монархія, „законом обмежена і законом обмежуюча” (Б. Липинський)

поєднання гетьманату і республіки (С. Томасівський)

позитивний мілітаризм: визначальна роль військових (В. Кубачинський).

 

 

Націонал-комуністичний напрямок.

Представники: ліва течія УСДРП, Укр. комуністична партія (боротьбисти),

самостійницька течія федералістів в КП(б)У, закордонна група УКП,

О. Любченко, О. Шумський, В. Елан-Блакитний, В. Шахрай,

В. Волобуєв, М. Хвильовий, М. Скрипник, В. Винниченко.

Основні ідеї: констатація колоніального статусу укр. економіки в народно-

господарському комплексі СРСР;

незалежний розвиток укр. радянської державності;

скасування підпорядкування КП(б)У рос. ком. партії: зв’язок укр. і рос. комуністів тільки через Комінтерн;

подолання комплексу укр. меншовартості;

наближення України до європейської культури фаустівського типу.

 

 

Інтегрально-національний напрямок.

Представники: М. Міхновський, Д. Донцов, М. Сціборський, С. Бандера,

Л. Ребет, С. Ленкавський, Я. Стецько.

Осн. ідеї: заперечення загальнолюдських цінностей, нація – найвища цінність;

концепція суспільного дарвінізму – визнання існування волі до життя і експансії та боротьби за існування також серед націй;

методи діяльності –макіавеллізм – допустимість всіх засобів для досягнення мети;

імперіалізм як основа державної політики;

заперечення ролі політичних партій, заміна їх революційною націоналістичною організацією і „творчим насильством ініціативної меншості”

форма правління – націократія; „Україна для українців”

політ. режим – тоталітаризм, після 1944 р. – ліберальна демократія

гасло: „ Свобода народам, свобода людині!”

 

Література:

1. Замалеев А.Ф., Зац В.А. Мьіслители Киевской Руси. - К., 1981.

2. Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик. - К., 1991.

3. Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории.

4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму // Філософська і соціологічна думка. - 1991. - № 10.

5. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В.Липинського як фактор національно-державної ідентичності України // Нова політика. - 1998. - № 2.

6. Круглаков А. Розвиток державно-політичної думки України в XIX ст. // Право України. - 1993. - № 2.

7. Кресін О.В. Національна концепція М.Хвильового // Український історичний журнал. - 1997. - № 6.

8. Пахаренко В. Суть та еволюція ідеології М.Хвильового // Розбудова держави. - 1996. - № 7.

9. Сніжко В. Микола Міхновський та його "Самостійна України". - К., 1996.

Тема лекції: Держава і громадянське сусільство

План лекції:

 

1. Поняття держави.

2. Концепції походження держави.

3. Функції держави.

4. Класифікація форм держави.

5. Правова держава і громадянське суспільство.

 

Поняття держави.

Держава – це такий суспільний організм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

 

Характерні риси держави:

- особлива група людей, яка зайнята управлінням усього суспільства, охороною його економічних і соціальних структур;

- примусова монополія влади, що поширюється на всіх жителів держави;

- особливе право видавати обов’язкові для всіх закони;

- державно організована територія, чию недоторканість гарантують інститути влади, особливо армія;

- право реалізовувати зовнішню політику в усіх сферах міжнародних відносин;

- монопольне право встановлювати обов’язкові для всіх податки і формувати державний бюджет.

 

Способи формування держави:

1. Грецький. Соціальні і класові зміни і суспільстві, загострення суперечностей без зовнішніх стимулів (грецька антична держава).

2. Римський. Поєднання вже наявних передумов до виникнення державності з нападом з уже організованою державністю(болгари – слов’яни; варяги – слов’яни).

3. Германська. Спілкування з державними суспільствами, ідеєю держави, досвідом сусідньої держави (вплив Риму на Західну Європу).