Ідеї еліти в політичній думці України кінця XIX початку XX ст.

 

Михайло Драгоманов найвидатніший представник політичної думки того часу. Він одним із перших звернув увагу на необхідність політичних знань, вважаючи, що лише логічно побудована система поглядів, просвіта населення, а не просте накопичення фактів, дасть змогу реформувати суспільство. М. Драгоманов не поділяв марксистської тези про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини (“живлення”), тоді як існують не менш важливі потреби — розмноження, пізнання, розваги.

На думку М. Драгоманова, політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави аристократії, монархії й демократії. Незалежно від форми правління, державою та суспільством керує мала група людей, яка обмежує первісну свободу людства. Люди прагнуть свободи, але цьому заважає держава, зокрема демократична, оскільки за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. Мислитель пропонує замість введення демократії впроваджувати широке самоврядування.

В теорії М. Драгоманова осердям політичної системи була децентралізована форма організації державної влади. У здійсненні державного управління ключовою одиницею є громада та індивід як мета держави. Державний устрій, який найповніше відповідатиме багатьом громадам, це конституційний парламентаризм із широкими повноваженнями для органів місцевого самоврядування. Громади будують федерацію знизу догори, аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Самостійні сильні обласні органи влади мають певну незалежність від центральної влади й діють на автономних і самоврядних засадах. Самоврядування має здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи. Управління суспільством мають здійснювати виборні представники від кожної громади. Критерієм оцінки держави та групи осіб, які здійснюють управління, є служіння суспільному благу. Отже, М. Драгоманов підводить теоретичні засади для втілення ідей плюралізму громад та їхніх представників на рівні державного управління.

Здійснення переходу до нового ладу (“громадівського соціалізму”) можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. Лібералізм повинен слугувати засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал, якому мають бути притаманні: поділ влади, парламентаризм, демократичні права й свободи.

Аналізуючи минуле та сучасне політики Російської імперії та поведінку вищих верств суспільства, М. Драгоманов доходить висновку про негативні наслідки, які може мати закритість політичної еліти: зосередження на самопоклонін ні, народній та релігійній винятковості призводить до віддалення держави від свого народу й від усього світу.

Успішне управління суспільством, відносини між керівниками і керованими можливе, на думку мислителя, на засадах свободи та розвитку освіти громадян. Дослідник вважає, що громади повинні володіти знаннями про засади управління та свободу вибору, аби самостійно визначати власну участь.

Колега М. Драгоманова Сергій Андрійович Подолин ський учений, мислитель, лікар, активний громадський діяч соціалдемократичних переконань обґрунтовував ідеал суспільства, яке зможе управлятися на самоврядних засадах. Така ідеальна організація суспільства можлива через вибрану адміністрацію, яка стоятиме над народом і йому слугуватиме.

Водночас С. Подолинський відстоював ідею соціально політичної рівності. Формально зафіксовані в політико правових документах буржуазних держав свободу і рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи. Як революціонердемократ, учений був переконаний, що лише соціалізм принесе трудящим щас ливе життя.

Історію суспільства С. Подолинський розглядав як зако номірний і прогресивний процес заміни одного суспільно політичного ладу іншим. Цей перехід вчений пов’язував з політичною боротьбою народних мас, в яких вбачав вирі шальну силу суспільного прогресу. Змінити політичний лад шляхом індивідуального терору він вважав неможливим. Мислитель зазначав, що коли весь народ повстане проти своїх гнобителів, то він неодмінно переможе, і жодні сили не зможуть його зупинити, “бо битись з народом, з усіма простими людьми те ж саме, як кажуть у казці, що битись з тим чародійним змієм, у котрого замість одної відрубленої голови зараз виростають дві другі”. Майбутнє суспільство С. Подолинський уявляв як федеративну спілку само вряд них громад, очолюваних виборними людьми. Однак вчений не визнавав за необхідне усуспільнювати засоби виробниц тва в загальнонаціональному масштабі.

Отже, С. Подолинський, як і М. Драголланов, вважав, іцо суспільство повинно бути самоврядним, тобто управляти своїми політичними, економічними, культурними справами через виборних осіб, які відповідальні перед народом і підзвітні йому.

Іван Франко опосередковано досліджував проблему політичної еліти. У праці “Поза межами можливого”, розмірковуючи про політичний рух, національне відродження, він, зокрема, робить висновок про те, що в політиці та суспільній сфері потрібні фахові знання: “Простий хлопський розум не може бути ніяким критерієм...у жадному питанні”. Тому доцільним є питання про розподіл сфер діяльності що повинні робити фахівці, керівники та провідники нації, а де справа за народом. Відповідь на це складне питання неоднозначна. L Франко вважав, що народ прагне економічного добробуту, відтак нація та її керівники повинні працювати разом. Однак умови поступу такі, що суспільству мало просто економічних благ; воно потребує ідеалу, самостійності. Провідники нації передусім повинні запропонувати народу національний ідеал, мобілізувати народ до політичної діяльності. Провідники нації можуть “відчужуватися” від нації, коли починають думати про власні цілі, спокій та багатство власної сім’ї, а суспільству кажуть: наш добробут є добробутом країни. Особливе місце І. Франко відводить інтелігенції. Справжня інтелігенція, а точніше, національна еліта, тт це очі національного духу, розум всенародного єства, творець, носій та провідник знання, національних і вселюдських ідеалів. Інтелігенція володіє знаннями духовних цінностей, які є інтелектуальною основою формування свідомості. У статті “Одвертий лист до галицької української мол одежі” мислитель зазначає: “перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і сильна держава не може остоятися”.

Видатний український економіст і політолог Михайло ТуганБарановський одним з перших наполягав на формуванні політології як самостійної науки. Його вважають теоретиком і першовідкривачем формування владних елітних груп. В елітних групах М. ТуганБарановський виділяє лідерів і бюрократів. Серед лідерів особливо засуджує лідерів аскетичного типу, вважаючи, що після завоювання влади вони, як правило, використовують її у власних корисливих цілях. Бюрократія здійснює управління державою більш об’єктивно, однак недоліком її дослідник вважає відсторо неність від реального життя.

Формування елітних груп, основною функцією яких є управління суспільством, можливе за участі держави.

Особливу увагу вчений приділив обґрунтуванню механізму матеріального стимулювання політичного керівництва. Кожна держава та суспільство мають потребу в політичних керівниках. М. ТуганБарановський вважає, що найкращим є централізоване управління, однак воно не означає ані засилля більшості, ані засилля керівників. Дослідник наголошує, що політичні керівники є функціонерами, виконавцями волі народу, його слугами.

Михайло Грушевський перший Президент України, політичний діяч, науковець наголошував на порозумінні між народом і політичною елітою. У своїх працях М. Грушевський суб’єктом політики вважає народ, що має визначати, в який спосіб йому розвиватися та на яких засадах. Він стверджує, що лише об’єднаний народ може захопитися “українським рухом, який здатний вдарити на всі боки сильним, далекосяглим промінням”. Однак український народ часто залишається “відокремленими тісними гуртками”, що затиснуті провінційністю. М. Грушевський доходить висновку, аби народний рух міг сплеснути, потрібна об’єднавча сила, що її може дати інтелігенція, та ті, кого б ми сьогодні назвали елітою. Вчений називає їх “живіші елементи громадянства, що стають провідниками руху народного, демократичного...” Для того, аби відбувався успішний розвиток народу, йому потрібна держава. Погляди М. Грушевського на форми української держави змінювалися, попри те він завжди впевнено зазначав, що головна вага політичного розвитку держави “лежить на добре організованій й незвичайно впливовій, просто таки всевладній бюрократії...”. Дослідник намагається обмежити вплив бюрократії, і єдиними механізмом для цього, на його думку, є запровадження дієвого місцевого самоврядування. Проте водночас він добре розуміє, що ніяк не обійтися без меншості, яка нестиме відповідальність за управління державою. Тому побудову державного ладу, охорону державних інтересів треба залишити “новій українській бюрократії”.

У своїх працях М. Грушевський є представником народницькодемократичних концепцій, однак, залишаючи за народом всі права, він стверджує, що без добре організованих провідників народу буде важко досягнути успіху.

Загалом в українській історіософській думці існують два головні погляди про роль вітчизняної еліти в історії розвитку соціуму — генетизму (М. Грушевський) та елітизму (В. Липинський). На думку М. Грушевського, політичні рухи українського народу завжди були вкорінені у староруські демократичні автономні традиції, синтезуючись з пізнішими прогресивними течіями.

М. Грушевський є прихильником “народного” способу відтворення еліти, що запобігає її закриттю, сприяє створенню стабільної національної держави, акцентує на основних загальнонаціональних проблемах і задачах. Він звертає увагу на те, що у “різні епохи малися різні типи інституцій, які постійно еволюціонували і вимагали змін у характері еліт. Народи існують саме завдяки тому, що інституції постійно оновлюються, а джерелом оновлення еліти виступають не стільки народні маси, скільки субкультури, котрі вивищуються над народом та прагнуть до інституювання та елітарної замкненості. У випадку України саме відсутність усталення такої замкненості на національних підставах підривало можливості для розвитку еліти як національної інституювання еліти завжди відбувалося на чужеземних засадах”.

У суспільнополітичній думці України вже з часів Київської Русі відзначається великий вплив провідників нації князів та їхнього середовища: бояр, радників, шляхти. При цьому більшість дослідників є прихильниками ціннісного підходу до визначення політичної еліти, вони вважають, що ключем до елітних посад є моральні якості й фахові вміння, а не лише багатство чи спадок.