Тема 13. Формування та рекрутування еліти

 

Головні поняття: елітні мережі, циркуляція еліти, соціальна мобільність, класична циркуляція, за міщувальна циркуляція, репродуктивна циркуляція, квазізаміщувальна циркуляція, трансформація еліти, заміна і зміна еліти, рекрутування еліти, канали рекрутування, механізм рекрутування, басейн рекрутування, система рекрутування, антрепренерська система, система гільдій, ротація еліти, екскорпорація з еліти, інкорпорація в еліту, мобілізаційна модель елітотворення, інноваційна модель елітотворення.

Головні дослідники і вчені: В. Парето, А. Крестє ва, Дж. Хіглі, Я. Пакульскі, К. Манхейм, Г. Ашин,

Є. Охотський, Б. Герасимів, Я. Васілєвскі, Р. Пат нем, Т. Дай, П. Сорокін, М. Мараджер, Ч. Міллс,

О. Криштановська, М. Вебер, О. ГаманГолутвіна.

\ __г

Формування політичної еліти

 

ДОСЛІДНИКИ ЄЛІТ зазначають, що головне місце в дослідженні ПОЛІТИЧНОЇ еліти посідають питання її формування. Від того, як воно відбувається, залежить склад еліти, а отже, і соціальний зміст системи управління, що здійснюється політичною елітою. Принциповою особливістю політичної еліти є те, що вона є відкритою системою, на відміну від еліт професійних. Новобранець, який не

має спеціальної підготовки, не зможе претендувати на входження в співтовариство професійної еліти. Політична еліта поповнюється завдяки особам різного освітнього, професійного та майнового статусу. Водночас політична еліта, як й інші соціальні групи, має свої кордони, пройти які не завжди легко. Саме тому політична еліта завжди готова до самовідтворення, при нагоді стає здатність еліти до утворення множинних зв’язків, які забезпечують стійкість елітного становища і впливу. Ця здатність еліти описується концептом елітних мереж. Ідею мережі використовують для опису системи особистих, групових та позаінституцій них відносин, до яких належить кожен член елітної групи та які визначають їхню взаємозалежність. Елітні мережі мають як горизонтальні, так і вертикальні виміри, які добре відображаються поняттями “люди свого кола” і “потрібні люди”.

Отже, формування політичної еліти пов'язано із залученням до кола еліти осіб з інших соціальних груп та верств, а також з можливістю самовідтворення еліти.

У наукових працях процеси формування політичної еліти розглядають через систему понять та категорій, до яких належать циркуляція, рекрутування, трансформація, заміна і зміна складу еліти.

Одним з головних є поняття циркуляції еліти.

Циркуляція еліти наголошує на проблемах спадковості, поступальності та інтегрованості елітних груп. Його запровадив до наукового обігу та активно використовував один із засновників теорії еліти Вільфредо Парето. “Суспільна історія, зазначав він, є історію спадковості привілейованих меншин, які формуються, борються, досягають влади, послуговуються нею і занепадають, аби бути заміненими іншими меншинами. Це явище нових еліт, які під час безперервної циркуляції виникають з нижніх прошарків суспільства, досягають найвищих прошарків, розквітають, а відтак занепадають, руйнуються і зникають.  становлять собою один із наслідків історії, який необхідно враховувати для розуміння великих історичних рухів”.

В. Парето зазначав, що циркуляція еліти, тобто Ш виникнення, соціальне дозрівання, стабілізація, а відтак і деградація це рушійна сила суспільного розвитку. Деградація починається тоді, коли суспільство забуває про цілеспрямоване вирощування нової еліти. Оновлення політичної еліти відбувається за допомогою соціальної мобільності. Чим більша мобільність, тим інтенсивніше відбувається рекрутування нових членів до числа правлячої еліти. “Правлячий клас, зазначав учений, оновлюється не лише чисельно, а й, що важливіше, якісно, шляхом рекрутування з нижчих класів нових членів, які приносять із собою енергію і пропорції “залишків”, необхідних для утримання влади. Він також відновлюється шляхом втрати своїх найбільш деградованих членів”.

Підтримуючи теорію В. Парето про циркуляцію еліти, яка відбувається в двох основних формах: як заміна однієї еліти іншою і як просування нееліти в еліту, болгарська дослідниця А. Крестева зазначає, що циркуляція еліти є демократичним механізмом, який перешкоджає монополізуванню влади, вливає свіжу кров (у дійсно демократичній системі не буквально, а в переносному значенні, у формі нових людей, нових ідей).

Американські дослідники Джон Хіглі та Ян Пакуль скі виділяють чотири моделі циркуляції еліти: класична, заміщувальна, репродуктивна, квазізаміщувальна (табл.13.1).

Таблиця 13.1.

Моделі циркуляції еліти

Спосіб Ступінь

Обширний і глибокий Обмежений і поверхневий

Поступовий і мирний класична

циркуляція репродуктивна

циркуляція

Швидкий і насильницький заміщувальна

циркуляція квазізаміщувальна

циркуляція

 

Класична циркуляція це тип циркуляції, який Г. Моска і В. Парето пов’язували зі стійким та ефективним правлінням еліти. Цей тип циркуляції обширний і соціально глибокий (охоплює великі верстви еліти). Вій визначається еволюційним характером оновлення еліти, приводить до появи та існування консенсусної еліти. Функціонування цього типу циркуляції є достатнім для заміщення неяскравих політичних лідерів особистостями, менш схильними до конфліктів, шляхом їхнього виключення або підпорядкування політикам, які більше орієнтовані на співпрацю. Класична циркуляція це процес поступових змін в еліті.

Заміщувальна циркуляція, як і класична, визначається широтою і глибиною, проте динамічніша і здійснюється примусовим шляхом. Типовий випадок це повалення попередньої еліти і формування нової унаслідок революції. У цьому разі циркуляція визначається боротьбою між елітою старого режиму і контрелітою, яка захоплює владу і відсторонює від неї всіх, хто раніше панував. Цей спосіб сприяє виникненню ідеологічної еліти і тоталітарного режиму.

Репродуктивна циркуляція водночас обмежена, поверхнева, поступова та еволюційна. Елітна група відмовляється від старих доктринальних положень або значно їх змінює для того, аби залишитися при владі. Завдяки таким маневрам більшості представників еліти вдається зберегти владу і статус. Великих змін немає, але соціальний профіль еліти змінюється. Можлива певна фрагментація еліти. Репродуктивна циркуляція здебільшого формується тоді, коли відбувається дезінтеграція ідеологічної еліти, і її члени утворюють “партію влади”, посідаючи ключові посади в економіці та інших сферах суспільного життя.

Квазізаміщувальна циркуляція характеризується найменшими змінами в еліті, їх раптовим і вимушеним характером. Відбувається поділ еліт, наслідком чого можуть бути перевороти. Незважаючи на поділ еліт, зміну лідерських стилів кардинальних змін у характері політики не відбувається.

Поняття “заміна еліти” також відображає процеси її формування. Заміна еліти, зазвичай, означає кардинальну зміну її складу, встановлення нових політичних правил, нових акцентів у системі політичних цінностей. На думку російських учених Генадія Ашина та Євгенія Охотського, “заміна еліти означає усунення попередньої еліти і прихід до влади контреліти, це, здебільшого, є наслідком революційних перетворень”.

А Трансформація еліти охоплює перетворення

■Ящ всередині правлячої еліти, а саме: вихід на позиції

лідера нового угруповання всередині правлячої еліти або навіть прихід до влади вищого прошарку іншої соціальної групи.

Трансформація ПОЛІТИЧНОЇ еліти має особливості, що зумовлені передусім історичними традиціями, рівнем політичної культури населення, характеристикою соціальної структури, наявністю та характером політичних партій, відносинами між ними, типом політичного режиму, в якому перебувала країна до початку трансформації, та іншими чинниками. Від окреслених чинників залежить характер і зміст як трансформації суспільства загалом, так і зміни політичної еліти.

Зміна еліти може бути пов’язана з різкими змінами її ідеології та політичного курсу, зі змінами методів рекрутування еліти. Іноді відбувається допуск до еліти представників контреліти. Дещо поіншому відбувається в періоди політичної нестабільності: люди, які займали ключові позиції в державному управлінні, залишають свої посади, виникає багато вакансій, які заповнюються з порушенням попередніх норм, традиційних для розформованої еліти. Суспільство, по суті, ніколи не відчуває браку охочих зайняти елітні позиції.

Системи рекрутування еліти

 

Рекрутування еліти це відбір в еліту з метою її поповнення і формування.

Воно розпочинається із залучення людей до активного політичного життя. Активізація політичної участі зумовлює висунення лідерів зі самої маси. У стабільних політичних системах рекрутування еліти відбувається відповідно до чітко розроблених процедур, внаслідок чого персональний склад еліт більшменш постійно, іноді у задані періоди, оновлюється, а сама політична структура залишається загалом незмінною. На рекрутування еліти впливає низка чинників, таких як: соціальне походження, освіта, кваліфікація, зв’язки в суспільстві, політична кон’юктура тощо.

Проблеми рекрутування в рамках демократичних теорій еліт розглядають на основі соціальної структури, яка змінюється як ефект формальної і неформальної селекції і соціалізації, мотивації та ризиків.

Хід рекрутування є складним і неоднозначним процесом багатофакторного просування каналами й мережами зв’язків до вищих поверхів владної ієрархи. Один із дослідників цього процесу професор Чиказької школи соціології і політики Богдан Герасимів пропонує узагальнену модель рекрутування еліти в сучасному суспільстві. На думку автора, ця модель може бути застосована як до західних, так і до перехідних суспільств. Її перевагою є багатофакторність і системність конструкції. Особливість підходу пов'язана з акцентами на соціальні мережі і політичні ресурси. Кожне суспільство пропонує свою структуру політичних можливостей, форми організаційного приєднання, свої критерії відбору професійних ролей і статусів. Попри те, сукупність “підштовхуючих” і “витягуючих” чинників рекрутування і логіка просування елітними мережами є універсальними для сьогодення. Важливими механізмами забезпечення фун 

МАНАЗІЙ Л.С., ЛАЩАКІВСЬКА о ю.

кціональної ефективності еліти в сучасному суспільстві а високою мобілізацією соціальної активності є як інтеграція, солідарність, консенсус еліти, так і її дезінтеграція.

Механізмами рекрутування політичної еліти є принципи висунення до її складу новачків, які відрізняються

залежно від суспільного устрою або історичної епохи.

Такими принципами можуть бути або були: кровна спорідненість, правонаступництво, майновий ценз, професійна компетентність, партійна приналежність, особиста відданість, вислуга років, протекціоналізм.

Польський дослідник Яцек Васілєвскі поділяє чинники “введення” в еліту на:

мерократичні (освіта, професійні навики, виконав чість);

* патронажні (входження в номенклатуру, особисті зв'язки);

• асприктивні (стать, батьківське оточення, місце проживання, соціальне походження).

Процес рекрутування еліти в суспільстві інституціо налізований, тобто підпорядковується певним правилам, здійснюється через стійкі канали рекрутування.

Канали рекрутування можуть бути визначені як шляхи просування до вершини політичної ієрархії або як суспільні інститути, через які здійснюється перехід представників мас до еліти.

Важливими каналами рекрутування політичної еліти в розвинутих країнах є система освіти, державний апарат, політичні партії, релігійні організації, армія, бізнес (вихідці з якого часто висуваються на елітні позиції в державному управлінні) тощо.

▲ Поняття "проникність каналів рекрутування"

характеризує можливість горизонтального пересування

членів політичної еліти в системі різноманітних каналів рекрутування.

Ступінь проникності каналів рекрутування має тенденцію до інтенсивності в періоди криз і сповільнення темпів у стабільні періоди. Дослідження американських учених Роберта Патнема і Томаса Дая засвідчують високий ступінь проникності каналів характерний для СІПА. Значна проникність каналів рекрутування простежується і в українському суспільстві: представники великого бізнесу займають високі державні посади, і навпаки, високі чиновники, які відправлені у відставку, продовжують кар’єру в структурах великого бізнесу.

Домінування того чи іншого каналу зумовлено історичними традиціями політичного розвитку, особливостями політичної системи та специфікою політичного режиму. В праці “Порівняльне дослідження політичних еліт” Р. Патнем обґрунтовує ефективність каналів рекрутування еліти в умовах різних суспільств. Автор доходить висновку, що бюрократичний апарат відіграє роль важливого каналу елітотворення здебільшого у країнах, що розвиваються. Проте в таких розвинутих країнах, як Німеччина, Швеція, Японія, значна частина вищого ешелону влади також зобов’язана своїм входженням в політичну еліту державній службі. У країнах Латинської Америки важливим каналом рекрутування політичної еліти є армія. Так само служба в армії і спецслужбах традиційно є важливим чинником успішної політичної кар’єри в Ізраїлі. Система освіти майже у всіх країнах світу є впливовим каналом просування до вершин політичної ієрархії, особливо у Великобританії та Франції, де можна зазначати про збіг системи освіти і політичного рекрутування. Роль політичних партій у формуванні вищих ешелонів влади в умовах парламентських республік більшості західних країн є значною.

Тезу про політичні організації як важливий канал рекрутування політичної еліти підтримують дослідники Пітирим Сорокін і Чарльз Міллс. На думку П. Сорокіна, в демократичних країнах, користуючись цим каналом, зробили собі кар’єру більшість тих, хто зумів піднятися до вершин влади. Відомий американський соціолог Ч. Міллс, розвиваючи цю тему, у своїй фундаментальній праці “Владна еліта” дає докладну характеристику двом способам “сходження” політичної еліти, які найчастіше трапляються: партійній роботі та адміністративній діяльності. При цьому політиків, що пройшли школу партійної роботи, і керівників, що висунулися із чиновнобюрократичного середовища, автор зачислює до професійних політичних діячів, уважаючи, що їхня діяльність відбувається в суто політичній сфері.

Процес рекрутування, зазвичай, обмежений визначеним басейном рекрутування, тобто тими соціальними групами, які є основними постачальниками представників політичної еліти.

До таких басейнів рекрутування можуть належати, наприклад, випускники престижних навчальних закладів, вищі і середні представники державного апарату, офіцерство, керівники корпорацій та їхні заступники, лідери партій і відомі представники партійного апарату.

Виділяють два основних типи рекрутування еліти: відкритий і закритий.

Строге тлумачення принципів відкритості та закритості означає оцінку ступеня рекрутування складу еліти завдяки введенню до її складу вихідців із позаелітних верств.

Політичну еліту можна назвати відкритою, коли доступ до неї відкритий представникам різних соціальних верств.

Закритою є та еліта, для якої процес рекрутування має самовідтворюючий характер.

При цьому варто зазначити, що не існує однозначної залежності між типом суспільства як системи (відкритої, закритої) і типом елітного рекрутування: закритість суспільства від зовнішнього світу не є автоматичним свідченням закритого характеру елітного рекрутування. На думку американського дослідника Мартіна Марджера, система рекрутування американської еліти незначно відкрита для тих, хто має низький соціальний статус.

Відкритий тип рекрутування ґрунтується на відборі шляхом чесних конкурсів претендентів, при цьому визначальними є особистісні якості людини, її досягнення і досвід, а не соціальний статус.

До відкритого типу належать еліти, які допускають поповнення своїх рядів насамперед “знизу догори”, зокрема, завдяки представникам інших, неполітизованих еліт. Ця система передбачає високу вертикальну соціальну мобільність. Соціальна база політичної еліти в демократичних країнах широка: в ній представлені вихідці з різних соціальних прошарків (див. рис. 13.1). Лише за умови, що саме індивідуальні, а не надіндивідуальні характеристики повинні бути критерієм відбору, еліта може бути демократичною і функціональною. Відкритий тип рекрутування еліти особливо характерний при зміні політичних режимів, коли тимчасово двері еліти відкриваються, щоб допустити нових лідерів, які не були заплямовані старим режимом. Цей період триває недовго: коли політичний режим стабілізується, політична еліта знову спробує “зачинити двері”. Елементи такої моделі рекрутування еліти простежуються в стародавньому Китаї, де заміщення посад в апараті чиновників відбувалося на конкурсній основі.

Якщо ж переважає принцип висування на провідні позиції “своєі” людини, яка довела відданість соціальній групі, лідерові, клану, то це закритий тип селекції, який призводить до негативних наслідків та поступової деградації еліти. Закрита еліта формується на ґрунті 

 

 

Рис. 13.1. Відмінності у рекрутуванні еліти:

А закрита еліта; Б відкрита еліта.

уніфікації поглядів і дій, тому не може охоплювати осіб із високим рівнем інтелекту.

▲ У закритих едітах поповнення рядів відбувається

повільно, відповідно до місцевих особливостей та каналів входження (доступу), зазвичай, цей шлях складний, заформалізований і такий, іцр не відповідає принципам демократичного та громадянського суспільства.

Ця модель характеризується низькою вертикальною соціальною мобільністю, звуженою соціальною базою рекрутування еліти. Характерним прикладом такої моделі рекрутування була кастова система стародавньої Індії (елітні позиції займали лише представники вищих каст). 

Політична практика виокремила дві основні системи рекрутування еліт систему гільдій та антрепренерську систему.

Такі системи визначають: хто, як, із кого здійснює відбір, які його порядки та які критерії відбору, коло селекто рату (осіб, які здійснюють відбір) і спонукальні мотиви його дій. Вибір тієї чи іншої системи рекрутування зумовлений кількома чинниками: роллю партійної системи в суспільстві, політичними традиціями, ступенем однорідності культури, рівнем соціальної нерівності.

Система гільдій має давні традиції і є консервативною в ній майже немає конкуренції.

У цій системі під час відбору потенційних кандидатів наголошено на їхніх політичних перевагах, чіткому дотриманні правил і приписів організацій, які беруть участь у політичному житті. Ретельність відбору кандидатів на провідні позиції забезпечується численними формальними вимогами (партійність, вік, стаж робти, освіта, характеристика керівництва тощо). Відбір проводиться закрито і вузьким колом селекторату: зазвичай, у нього входять лише члени вищого керівництва. Прикладом є складні чиновницькі щаблі, що дають змогу поступово просуватися у службовій ієрархії. Гільдійна система рекрутування еліти характерна для тоталітарних режимів. Особливістю цієї системи є тенденція до відтворення існуючого типу еліти. Гільдійна система має свої плюси і мінуси. До позитивних рис можна зарахувати', врівноваженість, строгий відбір, передбачуваність політики. Головна цінність цієї системи це консенсус, гармонія, спадкоємність. Мінусами а бюрократизація, організаційна рутина, консерватизм. Без доповнення конурентними механізмами ця система призводить до поступового виродження еліти, перетворення її в закриту касту.

Антрепренерська система рЄ*рУТУВЛННЯ ори нп с ться нд індивід* *\ьні шкті кандидата: иоео творчі можливості, здатність перекон>вати, уміння знайти підтричил широкої л\диторі?. захопити її привабливими ідеями и програмами.

Ця система відкриває доступ до влади різним соціаль ним групам суспільства* оскільки використовує обмежену кількість формальних вимог до кандидатів. Для неї характерні висока конкурентность відбору* гострота суперництва за посідання керівних постів. Антрепренерська система де* мократнчна: передбачає прптік до еліти найобдарованішнх осіб* здатних відповісти на вимоги часу. Вона відкрита для молодих лідерів і нововведень. Водночас с певні недоліки и використання: існує порівняно більша ймовірність ризику й непрофесіоналізму в політиці, слабка передбачуваність політики, схильність лідерів до надмірного захоплення зовнішнім ефектом. Загалом, як засвідчує практика, антрепренерська система рекрутування еліт добре пристосована до динамізму сучасного життя.

На практиці антрепренерську систему і систему гільдій не застосовують у “чистому” вигляді, а лише через поєд нання переваг кожної зокрема. Відмінності систем рекрутування політичної еліти подано в табл. 13.2.

Ротація еліти має горизонтальний або вертикальний характер. Вертикальна ротація може мати два види. Перший переміщення всередині вертикальної структури еліти (вгорувниз), який полягає у підвищенні або зниженні посадового статусу. Другий переміщення представників еліти на позаелітні або навколоелітні позиції. Перехід на позаеліт ні позиції можна порівняти з екскорпорацією з еліти, хоч повністю з нею не збігається. Якщо екскорпорація означає вихід з еліти, то перехід на позаелітні позиції унаслідок ротації означає тимчасовий перехід на нижчу посаду. Перехід на навколоелітні позиції означає переміщення “в тінь”. Ротація відбувається як з ініціативи влади, і як наслідок природних закономірностей кадрових переміщень. 

 

А Процес переміщення К^9рш усередині політичної

еліти називають ротаци ю еліти.

Російська дослідниця Ольга Криттяновська ввахлг. що перебування в політичній еліти можна поділити на три основні фали:

• інкорпорація ~ тобто процес входження до еліти:

• ротація процес переміщення усередині політичної системи:

• гкскорпорація вихід з еліти.

У процесі екскорпорації виокремлюють такі різновиди:

а) повна екскорпорація витіснення нелітних позицій, пов'язане з повною втратою офіційного статусу й владних ресурсів:

б) частково екскорпораціл втрата лише частини владних повноважень і частини політичного капіталу. Цей вид екскорпорації може відбуватися в різних формах:

• деформалізації позбавлення особи з еліти формальних повноважень зі збереженням за нею частини політичних ресурсів і впливу;

• декапіталізації (експропріації) позбавлення політичного капіталу (політичних ресурсів, впливу) зі збереженням формального елітного статусу;

• резервації збереження за особою з еліти формального елітного статусу, водночас при переведені її в навко лоелітні зони, де вона може бути знову необхідною.

Функції навколоелітної зони можуть полягати у забезпеченні як інкорпорації, так і екскорпорації. У першому випадку навколоелітна зона складається з корпорації постачальників елітних кадрів і утворює кадровий резерв, у другому вона функціонує як резервація, куди переміщуються кадри після відставки.

Інкорпорація, ротація, екскорпорація загалом дають таке переміщення кадрів, яке називають елітним трафіком. Інтенсивність трафіка в різні періоди розвитку політичних режимів може бути різна: від кадрового застою до елітної “м'ясорубки”.

Процес інкорпорації еліти в сучасних суспільствах відбувається різними способами, проте ГОЛОВНИМИ є вибори і призначення.

Представники еліти, що здійснюють відбір тієї чи іншої кандидатури або відіграють вирішальну роль у цьому процесі, керуються чотирма типами мотивів, сформульованими свого часу Максом Вебером:

• традиційними, тобто прагненням висувати осіб свого кола й відтак сприяти однорідності й згуртованості керівної групи;

• емоційними суб'єктивними симпатіями або антипатіями до тієї чи іншої особи або групи осіб;

• оціночнораціональними, які існують в самій еліті як суб'єктивні уявлення про принципи поведінки; 

• раціонального розуміння об’єктивно доведеною здатністю кандидата виконувати покладені на нього функ

ції.

Через призначення поповнюються бюрократичні ієрархії, а за допомогою виборів відбувається делегування управлінських функцій індивідам або групам. В ідеальному варіанті результат виборів не повинен залежати від чиновників, а лише від електорату, тобто виборців. В іншому разі вибори не будуть вважатися дієвим механізмом рекрутування елітних кадрів.

Моделі елітотворення

 

Елітотворення ознака зрілості суспільства та його політичної системи, воно охоплює в себе не лише процеси рекрутування політичної еліти, а й нові форми соціально«організації та політичного управління суспільства.

Елітотворення може бути спонтанним або ж добре організованим, з обмеженням доступу окремим верствам або ґрунтуватись на постійній взаємодій визначених соціальних груп. На особливостях соціальної організації та елітотворення одним з перших наголосив Гаетано Моска, який виділив два принципово відмінних типи соціальнополітичної організації — феодальний та бюрократичний. Про особливості політичного ладу суспільства зазначав М. Вебер, який так само розрізняє феодальну та бюрократичну організації. Він вважав, що в одних державах політична організація ґрунтується на ієрархії та автократії, коли кожна соціальна верства має чітко зафіксовані права та обов'язки щодо влади, і влада має особистісний характер. Бюрократичний спосіб організації передбачає розмежування держави та суспільства, держава виконує лише функції загально громадського представника та функції управління. Зіставлення феодальної і бюрократичної систем дає змогу пояснювати особливості елітотворення. Назва цих моделей політичної 

організації зумовлена історичними явищами феодалізму і бюрократизму. Феодалізм вирізняється жорсткою централі зацією, перевагою політичної організації над економічною і соціального. Великі політичні об’єднання потребували швидкої мобілізації, яка ґрунтувалася на сильній особистіс ній владі та суворій дисципліні. Правляча верства формувалася та здобувала свої привілеї демонструючи відданість монархові, готовність надати йому свої послуги. Натомість монарх дарував їм землю, адміністративні посади, аби представники еліти постійно перебували на службі.

Бюрократичній організації також сприяє централізація влади, однак тут метою є функціональність та ефективність державного управління, а не мобілізація. Цій системі притаманний чіткий розподіл функцій, що відображено в процесах деперсоналізації влади. Правлячий клас з привілейованого перетворюється на раціональний.

Феодальний та бюрократичний способи політичної організації і сьогодні відображаються в політичній практиці, передусім на формуванні правлячої еліти. Карл Манхейм безвідносно до цих типів політичної організації зазначав про особливості формування політичної еліти в сучасному суспільстві. Він виокремлював три шляхи елітотворення:

• бюрократичне просування;

• нерегульована конкуренція;

• класовий вплив.

На думку вченого, люди, які досягають елітних позицій, різняться між собою залежно від того, який з механізмів забезпечив висунення. Бюрократичний тип формування еліти віддає перевагу методичним працівникам, які в будьякій ситуації діють відповідно до наявних розпоряджень. їхній кругозір обмежений правилами та інструкціями; осіб, які проявляють інтереси до імпровізації, не висувають.

На противагу систематичній і раніше запланованій процедурі бюрократичного просування конкурентна боротьба за лідерство на політичній арені відбувається стихійно. Суттєвими ознаками претендентів на висунення в цьому

середовищі є не компетентність у вузькій сфері, а широкі популістські заклики, особиста привабливість, володіння ораторським мистецтвом, хороший фізичний стан, неформальний інтерес до суспільних проблем та кмітливість.

Із розвитком партій у XX ст. політичний успіх став залежати не від особистої привабливості, а більшою мірою від партійної системи. Сьогодні основа висунення на позиції політичної еліти — не особисті заслуги індивіда, а сила групи, яку він представляє.

Російська дослідниця Оксана ГаманГолутвїаа спробувала поєднати способи політичної організації та особливості елітотворення. Вона запропонувала виділяти два типи елітотворення: мобілізаційний та інноваційний (табл.13.3).

Таблиця 13Л.

Типи елітотворення

Критерії Мобілізаційний тип. Інкоеаційпий тил |

Відносини держава

громадянське

суспільство Домінування держави Рівність держава і

громадянського

суспільства

Головні канали рекрутування еліти Державні структури Бізнес, фінавсоао щюмисдові інститути

Принцип

елітотворення Повага до посади Повага до особи

Структура еліти Монолітна Гетерогенна

Стиль політичного лідерства Жорсткий, директивний; глава держави “над” політичною елітою. Демократичний. глава держави пер | ший серед рівних

 

Мобілізаційний тип розвитку передбачає домінування держави над громадянським суспільством, тому держава виступає як монопольний суб'єкт управління. Владна еліта формується в державних структурах і конституює як владна еліта вищого ешелону адміністративнополітичної бюрократії. О. ГаманГолутвіна зазначає* що політична еліта формується за принципом “привілеї за службу”, тобто на умовах тимчасового та умовного використання благ за державну службу. Монополія держави на політичне

управління визначає монолітну структуру політичної еліти. Для мобілізаційної моделі елітотворення характерний жорсткий, директивний стиль політичного лідерства. Глава держави в цьому випадку стоїть над політичною елітою. Мобілізаційна модель елітотворення ефективна під час вирішення кризових ситуацій, тобто вона є інструментом вирішення надзвичайних завдань у надзвичайних умовах.

Інноваційний тип елітотворення це тип формування політичної еліти в умовах політичної системи, яка визначається рівністю прав держави і громадянського суспільства під час домінування ролі останнього як суб'єкта створення держави.

Специфіка процесів елітотворення зумовлена домінуванням економічних чинників у системі розвитку, що визначає пріоритет фінансовопромислової олігархії в індустріальному суспільстві. Переважання економічної еліти є ключовим у разі прийняття стратегічних рішень як в галузі політичного управління загалом, так і стосовно персонального складу вищого управлінського ешелону. Глава держави виступає у такій системі як перший серед рівних. Ця модель елітотворення характерна для США та країн Західної Європи. Дослідники Флойд Хантер, Чарльз Міллс, Роберт Патнем зазначають про політичний пріоритет економічнодомінуючих груп у загальній системі елітних груп США. Ієрархія еліт в американській владній вертикалі виглядає так: на вершині економічні еліти, середні позиції посідають політичні, нижче адміністративні.

Елітотворення детермінується політичною організацією й визначається методами здійснення влади, процедурами прийняття політичних рішень, суспільними цінностями тощо. Однак політична еліта як результат цього процесу згодом здобуває вплив на саму політичну організацію і може її змінювати.