Елітарна концепція Роберта Міхельса

 

До основоположників теорії еліти зараховують німецького політолога Роберта Міхельса (18761936). У зрілих роках він переїздить до Італії, дістає італійське громадянство, працює професором політичних наук у Туріні. В контексті теорії еліти найцікавішою є головна праця Р. Міхельса “Соціологія політичних партій в умовах демократії”, видана в Лейпцигу (1911 р.). У ній подано положення про те, що “цивілізоване суспільство не може існувати без пануючого, або політичного класу, хоч елементи його зазнають частих часткових змін” і що наявність такого класу є “постійно діючим фактором соціальної еволюції”. Популярність Р. Міхельса пов’язана передусім із сформульованим ним “залізним законом олігархічних тенденцій”.

Суть цього закону полягає в тому, іцо "демократія, аби зберегти себе й досягти відомої стабільності", змушена створювати організацію, іцр пов'язано з виділенням еліти активної меншості, якій маса мусить довіритися через неможливість її прямого контролю над цією меншістю. Тому демократія неминуче перетворюється в олігархію.

ЩНа ЙОГО думку, “олігархія процес, якому підлягає І будьяка партійна організація”. Отже, демократія зіштовхується із “нерозв’язним протиріччям”: будучи “далекою від людської природи”, вона неминуче містить у собі олігархічне ядро. Р. Міхельс спершу був схильний до максималізму, стверджуючи, що справжня демократія І безпосередня, пряма; демократія представницька має в собі зародок олі гархічності. Згодом вчений дійшов висновку, що олігархія

неминуча форма життя великих соціальних структур. Основна робота Р. Міхельса присвячена здебільшого аналізові діяльності соціалістичних і соціалдемократичних партій країн Західної Європи. Він показував, що влада в цих партіях належить, по суті, вузькому колу осіб, які перебувають на верхніх щаблях партійної ієрархії. Необхідність управління організацією потребує створення апарату, який би складався з професіоналів, і партійна влада неминуче сконцентрується в його руках (“причина утворення олігархії в демократичних партіях полягає в технічній неможливості обійтися без лідерів”).

У Р. Міхельса простежуються елементи історичного підходу до демократії. “На нижньому щаблі людської культури панувала тиранія. Демократія могла виникнути лише на пізнішій та високорозвиненій стадії громадського життя”. Однак олігархічність притаманна “самій природі людського суспільства”. Досліджуючи розвиток політичних систем, “...зауважуєш, що в міру розвитку демократія знову повертає назад... Інститут вождів був відомий у всіх минулих епохах. І коли сьогодні, надто серед ортодоксальної соціалдемократії, доводиться чути, що в соціалдемократії немає вождів, а є лише чиновники... це призводить до посилення вождизму, оскільки, заперечуючи його, не дає масам спостерегти справжньої небезпеки”. Партійна еліта має переваги перед рядовими членами, оскільки має більший доступ до інформації, змогу чинити тиск на маси. “Що більше розширюється й розгалужується офіційний апарат, тим більше членів входить до організації,...тим більше в ній витісняється демократія, замінена сваволею виконавчих органів. Формується чітко відособлена бюрократія з безліччю інстанцій. Отже, немає жодного сумніву, що бюрократизм олігархічної партійної організації випливає із практичної формальної необхідності,...демократія лише форма. Проте форму не можна ставити понад зміст”.

Психологічні особливості, на думку Р. Міхельса, є важливим чинником у творенні еліти. Зокрема, він наголошував на апатичності більшості людей до політики. Вони виявляють інтерес до політики лише тоді, коли це стосується їхніх особистих інтересів. Більшість людей не знають, як працює політична система, вони психологічно потребують бути керованими й готові покласти політичну відповідальність на когось іншого. Апатія, підкорюваність, байдужість створюють ідеальні умови для тих небагатьох, хто хоче керувати і має для цього організаційні здібності.

Роберт Міхельс цитує думку Ж.Ж. Руссо про те, що маса, делегуючи свій суверенітет, перестає бути суверенною, адже представляти означає видавати одиничну волю за масову. “Маса ніколи не готова до панування, проте кожен індивід, з якого вона складається, здатний на це, якщо він має необхідні для цього позитивні або негативні якості, аби піднятися над нею й висунутися у вожді”. Маса легше зносить панування, коли кожен її індивід має змогу наблизитися до нього або й включитися в нього [...] Обраний вождь завдяки демократичності свого обрання схильний більшою мірою вважати себе представником загальної волі і вимагати послуху й підкорення собі, аніж природжений вождь аристократії [...] Вожді, коли їм закидають недемократичну поведінку, покликаються на волю мас, яка терпить їх, тобто на якості своїх виборців і себе як обраних.

Партійна еліта піддається всім спокусам володіння владою й налаштована “використовувати маси як трамплін задля досягнення своїх цілей і планів”. Р. Міхельс наголошує на боротьбі еліт за позиції влади. “Рідко боротьба між старими й новими вождями завершується повним усуненням перших. Заключний акт цього процесу полягає не так у зміні еліт, як у їхній реорганізації. Відбувається їхнє злиття”.

Неможливість існування демократії без організації, управлінського апарату й професійної еліти неминуче призводить до закріплення постів і привілеїв, до відриву від мас, фактичної незмінюваності лідерів. “Вожді, зазвичай, недооцінюють маси. Вони роблять ставку на безмовність мас, коли усувають їх від справ. “Представник”, який відчуває повну свою незалежність, перетворюється зі слуги народу в пана над ним. Вожді, будучи спершу утвором мас, поступово стають їхніми владарями. Водночас із утворенням вождизму, обумовленого тривалими термінами займання постів, починається його оформлення в касту”.

Р. Міхельс доводить “формальнотехнічну неможливість прямого панування мас”. Неможливість прямої демократії випливає насамперед “з чисельності”. Гігантські мітинги, приймаючи резолюції, не підраховують голосів і не враховують різних думок. Натовпи заміняють й витісняють індивіда. Харизматичних лідерів, що піднімають маси до активної діяльності, змінюють бюрократи, а революціонерів й ентузіастів консерватори й пристосуванці. Керівна група стає все ізольованішою та замкнутішою, вона захищає передусім свої привілеї, в перспективі перетворюючись в інтегральну частину правлячої еліти. Професійні функціонери профспілок, соціалістичних і лівих партій, які стали членами парламенту, змінюють свій соціальний статус, стають членами правлячої еліти. Отже, лідери мас, ставши частиною еліти, починають захищати її інтереси, тобто, і своє привілейоване становище. Проте інтереси мас не збігаються з інтересами бюрократичних лідерів масових організацій. Тому партійна еліта схильна провадити консервативну політику, що не виражає інтересів мас, хоча й діє від їхнього імені, конкуруючи з іншими фракціями політичної еліти, а саме з елітою аристократії, менеджерів тощо. Життя лідерів соціалдемократичних партій стає буржуазним або дрібнобуржуазним, і вони захищають своє нове становище.

Р. Міхельс не заперечує спроможності елітарної структури до демократичної мімікрії. “Навіть консервативні партії прибрали в сучасній державі демократичного вигляду,.,, зустрівшись із натиском демократично налаштованих мас... у сучасному партійному житті аристократія залюбки демонструє себе в демократичному вбранні, а в змісті демократії явно проступають аристократичні ознаки. Тут ми бачимо аристократію, що набрала демократичної форми, там

демократію з аристократичним змістом”. Учений робить висновок: “Панування в нашому суспільстві відносин сильної економічної й соціальної залежності унеможливлює в нинішніх умовах появу ідеальної демократії... Але тоді нам варто задати також друге питання про те... чи є в зародку сили, які б наблизили суспільство до ідеальної демократи, і чи пробиваються або ж витісняються ці сили”.

Оскільки еліта “організується й консолідується, керуючи масою”, Р. Міхельс вважає неминучою елітарну структуру будьякого об’єднання громадян. Формальна спеціалізація

як необхідний наслідок будьякої організації” спричинює необхідність професійного керівництва, а це призводить до того, що “вожді стають незалежними, звільняючись від впливу мас”. Сутність будьякої організації (партії, профспілки тощо), містить у собі “глибоко аристократичні риси у відношенні вождя до мас — вони перетворюють у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ партії або профспілки на керівну меншість та керовану більшість”. Керівна меншість — аж ніяк не кращі, високоморальні люди, а найчастіше честолюбці й демагоги. “Демагоги, ці підлесники масової волі, замість того, аби піднімати масу, опускаються до її найнижчого рівня, але знову лише для того, щоб облудним, майстерно винайденим прикриттям... вбрати на них ярмо й панувати від їхнього імені”.

Головний висновок Р. Міхельса полягає в тому, що не олігархічне управління великими організаціями неможливе технічно. Можливість демократії й неолігархічного управління великими організаціями, якщо технічні перешкоди для цього переборені та існує розвинена система прямого й зворотного зв’язку між керівниками й членами великих організацій, проблема, що чекає свого вирішення.

Українські дослідники Віктор Танчер та Олексій Ку черенко зазначають, що Парето, Моска і Міхельс вважали себе соціальними дослідниками, які займаються радше емпіричною реальністю, а не соціальними філософами, які створюють теоретикометодологічні моделі. Тобто вони йшли від розгляду дійсності, а не обстоювали елітизм як моральнофілософську позицію, свого роду інтелектуальну упередженість. У науковому середовищі того часу це не знайшло б розуміння, оскільки завершувався перехід від традиційного, станового суспільства до індустріального, західна цивілізація будувалася на засадах ліберального демократизму.

Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс зробили еліту предметом наукового дослідження, дали дефініцію, розкрили структуру, закони її функціонування, визначили теоретичну роль еліти в соціальній та політичній системі, закономірності зміни еліт, що стало поштовхом для подальших наукових досліджень.