Теорія еліти Вільфредо Парето

 

Іншим засновником теорії еліти вважають відомого італійського економіста, соціолога і соціального філософа Вільфредо Парето (18481923). Суспільство він розглядав як цілісність, а його частини як функціональні елементи цілого. Вчений виходить із того, що фундаментальним соціальним законом є закон “соціальної гетерогенності”, внутрішньої диференційованості, підґрунтям якого є протиставлення маси керованих індивідів невеликому числу керівників, яких він називає елітою. Соціальна система, за В. Парето, прагне до рівноваги, причому ця рівновага не статична, а динамічна, і динаміка соціальної структури ініціюється й навіть детермінується елітою правлячою меншістю. Термін “еліта” у соціології італійський вчений обґрунтовує у своїх працях, написаних на початку XX ст. Цей термін став загальноприйнятим, хоч, у тогочасній науковій традиції поняття “правлячий клас”, “вища верства”, “аристократія”, “еліта” вживають як синоніми.

У праці, яка стала класикою світової соціології, “Трактат із загальної соціології” (1916 р.) він узагальнює свої дослідження з боротьби старої і нової аристократії. Виокремлення еліти вихідний пункт соціального аналізу В. Парето: “Не кажучи про певні й недовговічні винятки, усюди ми маємо нечисленний правлячий клас, що втримується при владі частково за допомогою сили, частково за згодою керованого класу, більш численного”. Для виявлення тих, хто може належати до еліти, вчений пропонує статистичний метод: “Припустимо, що в усіх галузях людської діяльності індивідові дається індекс, який є ніби оцінкою його здібностей, подібно до того, як ставлять оцінки на іспитах з різних предметів у школі. Тому, хто зумів заробити мільйони (не має значення, чесним або нечесним шляхом), ми поставимо 10 балів; людині, що заробляє тисячі франків, 6, тим, хто ледве уник притулку для бідних г 1» залишивши 0 тим, хто туди потрапив... Сукупність людей, кожна з яких дістала в своїй галузі діяльності найвищу оцінку, назвемо елітою. Для мети, яку ми поставили, годиться будьяка інша назва або ж звичайна літера абетки”.

Отже, багаті утворюють вершину соціальної піраміди, бідні її основу. Класифікувати суспільство можна, на думку В. Парето, і за іншими критеріями, зокрема, за здібностями в будьякій галузі діяльності. “Дамо, наприклад, найкрупнішому юристові 10 балів; тому, хто не роздобув жодного клієнта, 1, резервуючи 0 для ідіота. Спритному шахраєві, що обманює людей і не попадає під кримінальний кодекс, ми поставимо 8, 9 або 10 залежно від числа роззяв, яких він заманив у свої тенета, або кількості грошей, які він у них видурив. Злиденному дрібному шахраєві, що краде столові предмети в трактирника і який до того ж схоплений за комір поліцією, ми поставимо 1... Шахістам можна присвоювати більш точні індекси, ґрунтуючись на кількості і якості виграних партій. І так далі для всіх сфер діяльності... ” Підхід італійського соціолога нейтральний у ціннісному ставленні, у його понятті еліти не варто шукати морального або метафізичного змісту, а лише спробу об’єктивного розуміння соціальної диференціації. Еліту становлять ті, хто опиняється на вершині у реальній боротьбі за існування.

Отже, В. Парето прагне окреслити соціальну страту тих, хто має найвищі індекси у своїй сфері діяльності, яких він називає “обраним класом, елітою, маючи на увазі, що межа, яка відокремлює її від іншого населення, не є й не може бути точною, подібно до того як неточна межа між юністю та зрілим віком, що, однак, не означає, що немає сенсу розглядати ці розмежування”.

Графіки ієрархічного поділу людей за різними показниками (авторитет, уміння, освіта) частково збігатимуться із графіком розподілу багатства, і всетаки останній виявляється “осьовим”. Неминучість розподілу суспільства на еліту й масу В. Парето виводить із відмінності індивідуальних здібностей людей, яка виявляється у всіх сферах соціального життя. Індивіди, які володіють великим впливом, багатством, утворять “вищу страту суспільства, еліту”. До

неї вчений зачислює, насамперед, комерційну, політичну, військову, релігійну верхівку. Причому не потрібно замислюватися над питанням про те, чи це справжня еліта, і чи має вона право на цю назву це еліта дефакто.

Звичайно, це досить широке трактування еліти. Проте у В. Парето зустрічається й вузьке розуміння еліти.

Отже, не всі члени еліти належать до еліти у вузькому розумінні, тобто правлячої еліти: деякі з них утворюють неправлячу еліту. Так, відомі вчені входять до еліти, але не справляють значного впливу на уряд. Соціальна структура, за В. Парето, набуває такого вигляду: “1) нижча страта, нееліта... 2) вища страта, еліта, що поділяється на дві частини: а) правляча еліта; б) неправляча еліта”.

Вихідний принцип соціології В. Парето підхід до суспільства як до цілісної системи, кожен елемент якої задається цією цілісністю. Проте в своїй теорії еліт він входить у суперечність із власним системним підходом, вважаючи, що частина соціальної структури, її елемент еліта задає програму суспільству як цілісності. Таке твердження про еліту не лише суперечить його системному підходу, а й обертається гіпертрофованою, абсолютизацією її ролі в розвитку суспільства, недооцінкою ролі інших елементів соціальної структури й передусім недооцінкою ролі мас у соціальному процесі. Функціонування еліт, їхня структура, форми рекрутування задаються соціальною системою як цілісністю, а отже, поведінка еліт у різних соціальних системах є різна.

Матеріальні й духовні цінності розподіляються в суспільстві вкрай нерівномірно, зокрема влада, багатство, почесті. “Нерівність у розподілі багатства, очевидно, залежить куди більше від самої природи людини, аніж від економіч

Вузьке розуміння еліти це частина еліти, яка відіграєвизначальну роль у політиці і є правлячою елітою (тобто еліта у вузькому значенні слова виявляється аналогом політичного класу Г. Моски).

ної організації суспільства”; нерівний розподіл багатства є неточним відображенням соціальної гетерогенності, тобто нерівного розподілу євгенічних властивостей, оскільки адекватній відповідності заважають соціальні бар’єри (вчений при цьому не зазначає, що в них передусім зацікавлена саме еліта). Зазначена нерівномірність зумовлена тим, що меншість керує більшістю, вдаючись до сили й хитрощів, причому вона прагне легітимувати свою владу, переконуючи керованих, що вона виражає інтереси суспільства і що обов’язок маси підкорятися еліті.

Для пояснення соціальної динаміки В. Парето формулює свою відому теорію “циркуляції еліт”: соціальна система прагне до рівноваги й при виході з рівноваги згодом повертається до неї; процес коливання системи й повернення її до “нормального стану” рівноваги утворить соціальний цикл; перебіг циклу залежить від характеру циркуляції еліт. (Подано на схемі).

"Еліти виникають із нижчих груп суспільства й у ході боротьби піднімаються до вищих, там розцвітають і, врешті—реиїт, вироджуються, занепадають й зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії".

В. Парето

Генезис еліти пов’язаний з появою в надрах певного суспільства пасіонарної групи, яка спочатку не має влади, її не допускають до наявної правлячої еліти, хоча вона прагне до влади. Саме вона і є базою нової елітної групи, яка функціонує в межах старої політичної системи як контреліта. З плином часу стара еліта старіє, а потенціал контреліти зростає і поступово за своїми якостями і вольовим настроєм починає перевершувати цю еліту, яка монополізує владу. Контреліта об’єднує навколо себе опозиційні сили, вона доводить, що здатна ефективніше керувати суспільством, вирішувати назрілі соціальні проблеми; заручившись підтримкою соціальних низів, вона врешті повалює стару еліту, посідаючи місце правлячої групи. Перетворившись у правлячу еліту, вона старіє, деградує, не служить суспільству, а лише паразитує в ньому, проте зберігає свої привілеї. Відтак суспільство з появою нової пасіонарної контреліти проходить новий цикл розвитку.

Еліти розвиваються циклічно. Елітна група, яка прийшла до влади, веде суспільство до нових моделей соціально політичного життя. Наступне покоління цієї еліти, задоволене своїм життям, намагається стабілізувати ситуацію, консервує її, перетворюючись в еліту статусу, а не досягнень, а відтак — у паразитичний прошарок.

Еліти, надто закриті, згодом деградують. “Спершу військова, релігійна аристократія, торговці, плутократія, за невеликим винятком, неодмінно мали входити до еліти... Переможний воїн, успішний торговець, збагачений плутократ були в звичайному розумінні людьми вищого рівня. Тоді етикетка відповідала дійсній якості, але потім, згодом, відбувся розрив, і доволі значний;...тоді ж деякі аристократії, що спочатку були істотною частиною правлячої еліти, перетворилися, зрештою, в її незначний елемент, як це відбулося з військовою аристократією”. Як і Г. Мос ка, В. Парето вважає, що високий ступінь закритості еліт уповільнює історичний процес, і якщо еліта стає закритою, це неодмінно призводить до її деградації, як і деградації суспільства загалом, оскільки в неелітних стратах суспільства з’являється все більше людей, здатних керувати. Не маючи змоги ввійти до еліти, а отже, реалізувати свій творчий потенціал, вони перетворюються в контреліту, або ж еліту майбутнього, яка перевершує своїми якостями стару, “Правлячий клас відновлюється не лише чисельно, а й, що набагато важливіше, якісно завдяки родинам із нижчих класів... ”

Чому відбувається зміна еліт, а їхнє панування хитке й недовговічне? Тому що всі аристократії за своєю суттю переважно військові або ж спираються на військову силу, і передусім саме вони винищуються в нескінченних війнах. Крім того, через кілька поколінь аристократія стає зманіженою, втрачає рішучість у використанні сили та життєздатність. Якості, що забезпечують еліті панування, змінюються в ході циклу соціального розвитку, відтак змінюються типи еліт, а історія стає “цвинтарем” аристократії: “Аристократії не вічні... по якомусь часі вони зникають. Історія це кладовище аристократії”. Історія для В. Парето це історія спадковості привілейованих меншостей, які формуються, борються, досягають влади, насолоджуються нею, занепадають, а згодом їх замінюють інші привілейовані меншості.

За В. Парето, існують два головні типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип “леви”, для яких характерний крайній консерватизм, грубі, “силові” методи правління. Другий тип "лиси”, майстри обману, політичних комбінацій, інтриг. Стабільна політична система характеризується перевагою еліти “левів”. Навпаки, нестійкість стану політичної системи потребує прагматично мислячих енергійних діячів, новаторів, комбінаторів. Кожній еліті притаманний один із двох основних методів керування: еліті “лисів” Ц маніпулятивний, який охоплює компроміси, соціальну демагогію, а еліті “левів” — метод грубого придушення. Постійна зміна однієї еліти іншою є результатом того, що кожен тип еліти має певні переваги, які з часом перестають відповідати потребам управління суспільством. Тому збереження рівноваги соціальної системи потребує постійної заміни однієї еліти іншою в міру того, як перед ними виникають різні, проте загалом повторювані ситуації. Суспільство, де переважає еліта “левів”, являє собою суспільство ретроградів: воно аморфне, застійне. Навпаки, еліта “лисів” динамічна. Представники першої люблять спокій, вкладають свої капітали в ренту, представники другої одержують прибуток із будьяких коливань ринкової кон’юнктури. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли він забезпечений відповідно до вимог ситуації, пропорційний приплив в еліту людей першої й другої орієнтації. Припинення циркуляції призводить до виродження пануючої еліти, до революційного ламання системи, до виділення нової еліти з переважанням у ній елементів з якостями “лисів”, які із часом вироджуються в “левів”, прихильників жорсткої реакції, і відповідний “цикл” повторюється.

Як наголошував В. Парето, не слід змішувати силу еліти з насильством, що часто є супутником слабкості. Революції, на думку вченого, це лише зміна й боротьба еліт правлячої й потенційної (контреліти), яка, щоправда, маскується тим, що говорить нібито від імені народу, але це лише обман для необізнаних. Італійський соціолог зазначає, що вища й нижча страти (еліта й маси) неоднорідні. У нижчій є люди, що мають здібності до керування суспільством. В еліті ж постійно накопичуються елементи, що не мають якостей, необхідних для керування, тому вони вдаються до насильства, терору. Еліта, яка прийшла до влади, намагається передати владу своїм дітям і внукам, проте вони, відрізняючись від першого покоління еліти, не мають досвіду в боротьбі за владу, їхня воля не є сильною.

Еліта, борючись з контрелітою, може використати один із двох способів (або обидва відразу): або знищити її, або ж абсорбувати, причому останній спосіб не лише гуманніший, а й ефективніший, оскільки дає змогу уникнути революцій. Для В. Парето суспільний процес пов’язаний з розширенням конкуренції як способу добору в еліту в економіці, політиці, управлінських структурах. Він вважав, що жодна державна регламентація не може заповнити брак власної ініціативи й замінити вільну конкуренцію як інструмент відбору еліти. Зазначимо, що англійська еліта опинилася, мабуть, найуспішнішою в абсорбації потенційних контреліт: кілька століть вона тримає відкритими (точніше привідкритими) двері для наймобільніших представників непривілейованих класів.

До демократичних теорій В. Парето ставився з недовірою та скептицизмом. Демократичні режими він називав плуто демократичними, вважаючи їх владою еліти “лисів”, які надають перевагу хитрощам і спритності перед голим насильством, і підтримують свою владу пропагандою й політичними комбінаціями та маневруванням. Він лояльно поставився до встановлення фашистського режиму в Італії, обмежившись абстрактною рекомендацією режиму бути ліберальнішим. Беніто Муссоліні вважав В. Парето своїм учителем.

У фундаментальній праці “Соціалістичні системи” італійський вчений погоджується з К. Марксом у тому, що класова боротьба — найважливіше явище світової історії, однак вважає, що це боротьба за владу. Ця боротьба є першопричиною як зіткнення еліти й мас, так і суперництва правлячої й неправлячої еліт. Наслідком класової боротьби в сучасну епоху буде не встановлення диктатури пролетаріату, як стверджував К. Маркс, а панування тих, хто виступає від імені пролетаріату, тобто привілейованої еліти.