Уявлення про нерівність та еліту у філософських доктринах (кінця XVIIIXIX ст.)

 

Теоретик класичного консерватизму Едмунд Берн зазначав, що “жодне суспільство немислиме без ієрархії, так велить природа, в якій нерівність основа порядку”, натомість рівність повинна існувати лише в галузі моралі та доброчинності, оскільки всі однаково повинні виконувати свої обов’язки. У своїх “Роздумах про революцію у Франції” філософ застерігає, що недопустимо будувати без фундаменте, недопустимо перебудовувати, вдаючись до руйнування, інакше буде зруйнована вся споруда. Гарантією стабільності суспільства він уважав збереження нерівності.

Тягар влади повинен сприйматися політиками як святиня. “Всі люди, які володіють хоча б найменшою часткою влади, повинні мати високе почуття відповідальності, усвідомлювати цю відповідальність перед тими, хто виявив до них таку високу довіруЧим більше влади має політик, тим актуальніша потреба його відповідальності.

Німецький філософ Георг Вільгельм Гегель зазначає: “Брати участь в управлінні може кожен, хто володіє необхідними для того знаннями, досвідом і моральною волею. Правити повинні ті, хто знає...” Допускаючи поділ влади, мислитель наділяв гілки влади певними повноваженнями: урядова влада має виконувати рішення монарха, підтримувати виконання законів. Законодавча влада, за Г. Гегелем,

це влада визначати і встановлювати всезагальне. Законодавчі зібрання мають складатися з двох палат. Палата перів (вище дворянство) формується за принципом спадковості й складається з власників майоратних (спадкове право, за яким власність передається старшому в роді, сім’ї) маєтків. Для них передбачена політична діяльність, на яку вони мають право від народження, вони стають “опорою, і трону, і суспільства”. Друга палата палата депутатів, формується з усіх інших частин громадянського суспільства, причому депутатів висувають корпорації, общини, товариства. Вони повинні представляти не суб’єктивні інтереси, партійну ідеологію, а лише наявний у громадянському суспільстві та його різних корпораціях об’єктивний інтерес.

У “Філософії права” німецького класика зазначено: “Державою керує світ чиновництва, й над усім цим стоїть особисте рішення монарха, тому що... остаточне рішення, безумовно, необхідне”. Різні інтереси громадянського суспільства конкретизуються в об’єднаннях, станових зборах. Влада таких зборів обмежується владою професійних державних службовців, які захищають інтерес загального добробуту.

Значну увагу філософ приділяв державнокерівному класу, тобто класу професійних державних службовців, вважаючи його “загальним”.

Державнокерівний клас і родом, і спеціальною підготовкою стає придатним для управління і втілює тривалу традицію ієрархічного авторитету та впоряд кованої процедури. Такий клас є безстороннім і непри четним до тих особистих чи суспільних інтересів, які він регулює.

Тож цей клас, у певному розумінні, репрезентує за гальну волю й “розум” суспільства, на противагу набутому егоїзмові чи особливим та партійним інтересам, і виступає охоронцем сукупного громадянського інтересу. Цей клас має бути відкритим для громадян відповідно до їхніх здіб ностей та рівня освіченості, а фіксована заробітна платня має утримувати його представників від спокус громадянсь кого суспільства. Мислитель виступає за державну ієрархію, за контроль над діяльністю чиновників, права общин. “Забезпечення держави проти керованих проти зловживання владою з боку відомств та їхніх чиновників полягає, з одного боку, безпосередньо в ієрархії й відповідальності та, з іншого у правах громад, корпорацій, через які виникають перешкоди примішуванню суб’єктивної сваволі в довірену чиновникові владу, і контроль зверху, який є недостатнім щодо окре мих випадків того чи іншого відношення, доповнюється контролем знизу”.

Відомий англійський філософ та економіст Джон Стюарт Міл у відомому есе “Про представницьке врядування” зазначає, що “необхідно поєднати переваги компетент ного врядування політиківпрофесіоналів і загальний кон троль, що його здійснюють представницькі органи всього народу. Можна було б багато зробити задля здійснення цієї мети, якби люди визнавали межу між, власне, фактичним урядуванням, яке мають здійснювати лише компетентн люди, і функціями добору урядовців, нагляду та контролю над ними (за потреби); ці функції завжди потрібно віддавати не тим, хто здійснює роботу, а тим, задля кого ця робота має бути здійснена”.

"Не /можна ані на крок просунутися до компетентної демократи, якщо народне врядування не бажає, аби ті функції, які потребують певної компетенції, здійснювали професіонали". Дж.Стюарт Міл Автор доходить висновку, що представницькі інституції мають висвітлювати потреби суспільства, контролювати тих можновладців, які реально опікуються державними справами, або призначати тих, хто ними опікується, та навіть висловлювати їм недовіру. Однією з функцій парламенту є турбота про те, щоб у державі “відповідні люди посідали відповідні місця”. Для цього потрібно заздалегідь вивчати можливості таких людей. На державних посадах можна перебувати відповідно до передбачених термінів служби (нижчий, середній рівень), професійної кваліфікації (вищий рівень). Кваліфіковане реальне урядування має здійснюватися під суворим контролем з боку нації, який від її імені проводить нечисленна група компетентних, освічених і досвідчених фахівців. Мислитель виділяє два принципи управління: участь та компетенція. Саме участь провадить до. чистої демократії, а компетенція до елітизму. Поєднання цих двох принципів, на думку Міла, навпаки, дає розкритися оби двом сторонам суспільства: з одного боку, маленька група освічених, з іншого велика маса неосвічених робітників. Обидві групи мають справедливі інтереси. Робітники мають інтерес і природне право впливати на політичний процес, а отже, загальне право голосу. Інтереси освіченої верстви, які мають відповідати її загальнорозвинутому ідеалу свободи, полягають у тому, аби запобігти отриманню влади неосві ченими масами, оскільки це загрожує втратою свободи.

Дж. Міл не заперечує участі робітників у врядуванні, але лише в тому разі, коли “нижча верства” досягне певного рівня освіти. Поширення освітніх знань він розглядає як завданння “вищої верстви”. “Народ має бути господарем, але таким господарем, який має слуг, які вправніші, аніж він сам”.

Свій внесок у формування сучасних теорій еліт зробив німецький філософ Фрідрих Ніцше. Першоосновою світового процесу мислитель оголосив волю до влади. Рушійною силою історії він вважав “невситиме прагнення до прояву влади та застосування влади, користування владою як творчим інстинктом”.

Політичний ідеал мислителя це сильна влада аристократії над народом. “Сутність справжньої та здорової аристократії, наголошує Ф. Ніцше, повинна полягати в тому, аби вона відчувала себе... не функцією королівської влади або суспільства, а їхнім “сенсом”, вищим виправданням, і щоб вона з чистою совістю приймала жертви від великої сили людей, які були пригноблені і принижені заради неї та зробилися людьми неповноцінними, рабами, знаряддям”. Сильна влада аристократії “повинна несхитно вірити, що існує не для суспільства, але що воно не більше ніж фундамент та поміст, на яких високо стоять обрані істоти, які прагнуть... до вищого буття”.

Філософ обґрунтував ідею “надлюдини” як основний символ усеперемагаючої волі.

Цінність, за Ніцше, це найбільша кількість влади, яку людина здатна засвоїти. Окремі великі особистості (Цезар, Наполеон), незважаючи на короткотривалість їхнього життя, творять історію. Соціальнополітичну історію мислитель характеризував як боротьбу двох воль до влади волі сильних (найвищих видів, аристократів) і волі слабких (маси, стада, натовпу). Кастові ідеали Ф. Ніцше обґрунтовував біологічно. У будьякому “здоровому суспільстві”, вважав він, є три касти:

1) геніальні люди їх небагато;

2) виконавці ідей геніїв, їхня права рука і найкращі учні охоронці права, порядку й безпеки (цар, воїни, судді та ін.);

3) маса звичайних людей.

Державу Ф. Ніцше вважав засобом виникнення й продовження того насильницького соціального процесу, протягом якого народжується привілейована культурна людина, що Панує над основною масою. “Порядок каст, ранговий порядок лише формулює зовнішній закон життя”. Цей закон і відповідна йому держава вищі за свободу.

 

Сутнісною основою ідеї Надлюдини Ф. Ніцше є "воля

до влади" як можливість самоствердження.

Із кінця XIX ст. настає новий, дисциплінарний етап дослідження. Він пов’язаний з іменами класиків теорії еліти Гаетано Моски, Вільфредо Парето, Роберта Міхельса, які претворили “філософію обраних” на науку про еліти.