Теорії еліти як пізнання політичної дійсності

Вступ

Влада як суть політики не може реалізовуватися без прямої участі людей. Саме наявність влади зумовлює розподіл суспільства на дві великі групи: ті, хто здійснює владу суб’єкти влади, і ті, хто цій владі підкоряється г об’єкти влади. Уже багато століть людство чітко усвідомлює, що життя мільйонів залежить від рішень, які ухвалюють можновладці, від того, чи ці рішення кваліфіковані, чи виражають вони інтереси й потреби населення насамперед його більшості, інтереси громадськості або ж корисливі інтереси привілейованих меншостей. Тому особлива роль правителів, еліти, незмінно була предметом досліджень соціальних мислителів та політологів. Власне цим зумовлений пильний інтерес учених до складу й змісту діяльності правлячих прошарків суспільства. Погляди щодо цього питання були й залишаються різними, а іноді діаметрально протилежними. Із поширенням демократії як певної ідеології та політичного режиму значення політичних еліт у житті суспільства не зменшилося, а навпаки, посилилося. Соціальнополітичне явище політична еліта усе більше стає предметом досліджень науковців. Зі зміною політичного режиму, в періоди соціальних, економічних криз увагулюдей привертає поведінка незначної групи осіб, від якої залежить вирішення конфліктних ситуацій.

Нині роки дослідження політичної еліти набувають великого розвитку. Для більш адекватного вивчення цього явища відомий російський дослідник еліти, проф. Генадій Ашин запровадив термін “елітологія” для позначення дисципліни, яка перебуває на межі політології, соціології, філософії, історії та психології. Елітологія являє собою спеціальну наукову дисципліну, яка розглядає та аналізує специфічні закономірності формування і розвитку еліти в суспільстві, здійснює аналіз її персоналу на різних етапах суспільного розвитку. Сьогодні відбувається становлення елітології як науки, з’являються нові підручники, навчальні дисципліни, проводять конференції, семінари, виходять у світ монографії тощо.

В Україні процес вивчення політичних еліт є досить інтенсивний, про що свідчить велика кількість опублікованих досліджень, навчальних курсів із проблем політичної еліти. Питаннями теорії політичної еліти займалися: В. Бебик, С. Вовканич, В. Каспрук, Б. Кухта, А. Пахарєв,

І. Сало. Проблеми політичної еліти України на етапі становлення досліджували такі українські дослідники, як

Н. Бойко, Д. Видрін, О. Гладкий, О. Дергачов, В. Жу равський, JI. Козловська, О. Майборода, С. Наумкіна, М. Пірен, В. Полохало, О. Потєхін, В. Токовенко, В. Федо ров, М. Шульга та ін.

Увага до проблем політичної еліти зумовила появу нової галузі науки про політичну еліту, яку вивчають у рамках курсів “Теорія еліти” та “Політична еліта”. Ці навчальні дисципліни мають на меті систематизацію знань, уявлень, ідей, теорій про феномен політичної еліти. Політична еліта є суб’єктом політики, елементом політичної системи. Саме поняття “політична еліта” дає змогу зазначати про певне

 

структурування політичної та соціальної системи та свідчить про ієрархічність відносин.

У рамках цього навчального посібника розглянуто комплексні взаємозв’язки між політичною елітою та суспільством, теорії політичної еліти, поняття політичної еліти, її структуру, процеси її формування та закономірності розвитку, діяльність та процеси управління суспільством.

Завдання курсів “Теорія еліти” та “Політична еліта” полягає передусім у тому, щоб забезпечити теоретичне підґрунтя для вивчення політичних систем та процесів, що в них відбуваються. У контексті української політичної системи особливо актуальним є вивчення процесів зміни політичного режиму та ролі еліти в ньому, конституювання та становлення політичної системи, вивчення процесів структурування українського суспільства. Забезпечення широкого теоретичного підґрунтя передбачає огляд ідей, концепцій, теорій еліти, вивчення сучасних проблем політичної еліти.

Одним із завдань є розкриття суті та значення політичної еліти в політичному житті суспільства. Прийнято вважати, що на вершині суспільної ієрархії перебувають особи, які наділені особливими якостями, винятковими здібностями, передбачливістю, рішучістю, розумом. Саме тому на них покладена особлива роль — долати суспільні негаразди. Однак упродовж історії людства змінювалися уявлення про суть еліти, її ознаки, функції. Вивчення структури політичної еліти, взаємодій між елітними групами, моделей її поведінки також належать до завдань студентів.

У процесі вивчення курсів важливим завданням також є аналіз взаємозв’язків: політична еліта суспільство; політична еліта як явище політичного життя, детерміноване суспільством. Однак з часом вона здобуває певну автономність від суспільства. Це дасть змогу відповісти на питання: як суспільство може впливати на еліту, контролювати її тощо.

Взаємозв’язок між політичною елітою та суспільством містить ще один аспект легітимацію політичної еліти, тобто визнання її як провідної верстви.

Навчальні дисципліни “Теорія еліти” та “Політична еліта” мають досить широке коло завдань, однак їх неможливо вирішити без взаємозв’язку з іншими навчальними дисциплінами у рамках політології. Курси пов’язані передусім з історією політичних учень, адже ідеї щодо ролі та місця політичної еліти з’являються в контексті політичних концепцій і доктрин. Така галузь політичної науки, як політична філософія, дає для курсу знання про цілісність взаємовідносин людей, розробляє ідеали та нормативні принципи взаємовідносин між політичною елітою та громадськістю, пропонує загальні критерії оцінки політичної реальності. Курс з теорії політичної системи дає змогу краще зрозуміти роль політичної еліти для розвитку системи, її вплив на політичні інститути. Водночас політична еліта надає персонального виміру політичній системі, доводить важливість такого чинника, як політична воля, особисті якості для становлення та функціонування політичних систем. Інші галузі політичної науки однаковою мірою тісно пов’язані з курсами “Теорія еліти” та “Політична еліта”, оскільки вони мають спільну методологію, категорії, досліджують політику та владу.

Вплив політичної еліти на суспільні процеси досліджують у різних науках. Зокрема, категорія “політична еліта” є предметом вивчення в соціології, яка досліджує соціальні характеристики осіб, які визначають політичні рішення, інститути, що є джерелами оновлення політичної еліти, соціальну структуру суспільства, елементом якої і є еліта. Філософія теж вивчає політичну еліту, з огляду на важливість цієї групи у формуванні зв’язків “людина світ”, ціннісного дискурсу суспільства, Історія, зокрема

політична, вивчає роль та значення осіб в історичному процесі, тому дослідники схильні розглядати історію як процес зміни політичних еліт. Психологія ж вивчає риси характеру, моделі поведінки осіб, які причетні до влади, психологічні способи впливу еліти на масу.

Посібник охоплює дві частини: “Історія вчень про політичну еліту” і о Політична еліта: сучасні проблеми дослідження”. У першій частині зроблено огляд концепцій еліти від IV ст. до н.е. до XX ст. Теорії еліти XX ст. класифікують на три групи: концепції політичної еліти в ідеологіях, демократичні теорії еліти, теорії інформаційного суспільства та еліти. Проаналізовано теорії еліти таких сучасних зарубіжних авторів, як А. Грамші, К. Манхейм, Ч. Міллс, Дж. Сарторі, С. Ліпсет, Д. Трумен, Р. Даль, Д. Рісмен, С. Келлер, Т. Дай, X. Зіглер, Є. Ет зіоніХалеві та ін. У посібнику розглянуто ідеї та концепції еліти в українській політичній думці, охарактеризовано концепції національної аристократії В. Липинського та провідної верстви Д. Донцова. Визначено напрями дослідження політичної еліти сучасних українських політологів, що розширює науковий кругозір студентів, полегшує і водночас розуміння суті політичної еліти.

Друга частина посібника містить напрями сучасних досліджень політичної еліти: функції, типи, форми, проблеми рекрутування тощо. Запропоновано погляди українських дослідників щодо проблематики політичної еліти.

Навчальний посібник призначений для студентів, які вивчають політологію, а також для аспірантів, викладачів та усіх, хто цікавиться політикою. В основу посібника покладено матеріали курсів “Політична еліта”, “Теорія еліти”, які розроблені для студентів відділення політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Автори висловлюють подяку рецензентам першим читачам навчального посібника: проф. І. Варзару, проф. Б. Кухті, проф. В. Цвиху за цінні пропозиції, що були внесені під час підготовки праці до друку.

Окремо висловлюємо вдячність професорові, декану філософського факультету В. Мельнику, завідувачу кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка М. Поліщуку, завідувачу кафедри історії та теорії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка В. Денисенку за допомогу в підготовці навчального посібника.

 

Тема 1

 

Головні поняття: теорії еліти, політика, політич

I на дійсність, теорія, емпірикоаналітична та герменев

I тичногуманітарна модель наукового пізнання, елі

1 тизм, елітаризм, егалітаризм, закони теорії еліти.

 

Різновиди теорій еліти

 

Теорії еліти від початку виникнення й дотепер зазнають складної еволюції. Вони є досить строкатим конгломератом різних напрямів і течій, що інколи гостро полемізують. Тому систематизація, класифікація, типологізація цих напрямів складна наукова проблема.

Типологізацію можна виконувати за різними критеріями. Однією з підстав типологізації може бути хронологія (час появи теорій еліт). Відтак можна виокремити такі етапи розвитку теорій еліти:

• кінець XIX — перші три десятиріччя XX ст. творчість батьківзасновників елітології;

• друга половина 20х перша половина 40х років XX ст — формувався фашистський варіант елітаризму й водночас ліберальний і консервативноаристократичний;

• із другої половини 40х років до 70 років XX ст.

— найбільший вплив мало ліберальнодемократичне трактування елітизму, теорії елітного плюралізму. Водночас виник радикальнодемократичний варіант елітизму, пафосом якого є палке викриття недемократичності, елітарності політичних систем західних демократій, насамперед, політичної системи СІЛА;

• 70ті роки початок XXI ст. тривалому пануванню політичного плюралізму (зокрема, теоріям елітного плюралізму й поліархії) кинув виклик неоелітизм, що підтверджує елітарну структуру політичної системи СІЛА й інших західних країн.

За методологічними настановами і принципами побудови елітологічних концепцій можна виділити ціннісну й структурнофункціональну моделі еліти.

Виправданим є і розподіл теорій еліти за політичними орієнтаціями й прихильностями: в них наявні майже всі напрями й відтінки сучасного політичного спектра: фашистський варіант елітаризму, консерватив ноаристократичний, ліберальнодемократичний, ліворадикальний, що іноді перетворюється на антиелітаризм, комуністичний елітаризм. Комуністична ідеологія ще ретельніше, аніж це роблять ліві радикали, маскує свій елітаризм. Вона наголошує, що за “реального соціалізму” еліти не існує та існувати не може, хоч насправді номенклатурна еліта має повноту влади й низку інституційних привілеїв. Саме тому комуністичний елітаризм справедливо називають прихованим.

Також, можливий поділ теорій еліти за географічною, тобто за регіональною, ознакою. Можна виокремити Західну Європу як колиску теорій еліт, теорії еліт СІЛА, куди після Другої світової війни змістився центр розроблення проблеми. Свої особливості мають теорії еліти країн, що розвиваються, де в центрі досліджень перебувають традиційні еліти й еліти модернізації. Специфіка притаманна теоріям еліти в постсоціалістичних країнах: за соціалізму теорії еліт були здебільшого підпільнодисидентськими щодо дослідження радянських еліт, а нині, вийшовши з підпілля, стрімко набирають темпів розвитку.

Становить певний інтерес порівняльний політологічний аналіз західноєвропейської та північноамериканської еліто логічних шкіл. Якщо для європейських теорій еліти характерніший ціннісний підхід, то для північноамериканських

структурнофункціональний.

Отже, якому поділу для класифікації елітологічних напрямів варто надати перевагу? Жоден не буде повним та вичерпним. Тому необхідно робити розподіл на декількох підставах, щоб повніше відобразити реальну картину.

 

Ліберальні теорії еліт

 

Суспільство це своєрідний векторний підсумок взаємодії різноманітних намагань, а не просто їхня сума, адже зазвичай політичні рішення майже ніколи не збі гаються з окремими намаганнями тієї чи іншої групи, класу, організації, впливової особи, а інколи суперечать їм усім. кого підходу до реальності, коли належний ідеал виступає моделлю цілеспрямованих перетворень.

У СІП А ліберальний варіант елітизму був розвинутий школою Гарольда Лассуелла. В його концепції “демократія відрізняється від олігархії не відсутністю еліти, яка про довжує чинити найбільший вплив на суспільне життя, а її відкритим, представницьким, відповідальним характером”. Еліту західного суспільства автор вважав найкращою із еліт, оскільки вона відкрита для усіх здібних людей, а її члени володіють знаннями й уміннями управляти, що знач ною мірою відповідають потребам політичного лідерства.

Учений вважав, що поведінка політиків залежить від психологічних чинників. Підтримуючи теорію Зігмунда Фрейда, Г. Лассуелл стверджує, що несвідомі сексуальні мотиви трансформуються в політичні бажання. Боротьба за владу це лише компенсація дитячих травм, влада до помагає подолати низьку самоповагу.

Суть соціологічної концепції Г. Лассуелла ґрунтується на виведеній ним універсальній формулі соціального про цесу: “Людина прагне благ через інституцію за допомогою ресурсів”. Учений виділяє вісім таких благ: влада, знання, багатство, здоров’я, вміння, прив’язаність, повага, мораль ність. Він також виокремлює вісім типових інституцій, через які розподіляються блага: влада концентрується в уряді, здоров’я в закладах охорони здоров’я, багатство в бізнесі тощо.

Еліта, за Г. Дассуеллом, це ті люди, які володіють благами найбільшою мірою, або "ті, хто отримує більшу частину зі всього, що можна отримати".

Отже, еліту можна ПОДІЛИТИ на вісім груп за кількістю благ. Кожна з елітних груп володіє значною мірою відповідним благом: отже, еліту злодіїв або еліту шахистів можна зарахувати до еліти вмінь, а осіб, які мають духовний авторитет, до еліти моральності. Вісім елітних груп перехрещуються, і конкретний індивід може водночас належати до декількох груп.

Аналіз правлячих елітних груп повинен передбачати, за Г. Лассуеллом, вивчення особистісних характеристик, якими володіють члени правлячої еліти. Існує певний “політичний тип" особистості, основна характеристика якого

“орієнтування на владу порівняно з іншими благами”. Подібно до Г. Моски, американський дослідник виділяє “символи”, які, поряд із засобами виробництва, є засобами насилля, тобто одним із засобів влади, які правляча еліта намагається монополізувати.

Результатом конкретного дослідження правлячих еліт, за Г. Лассуеллом, повинно стати створення “концептуальної карти”, в якій буде відображено, “які товариства вони (еліти) представляють чи очолюють, представниками чи продуктами яких класів вони є, які інтереси вони відображають, представники яких особистісних типів швидше будуть ними прийняті в свої ряди, яких ні, і які обставини часу й місця найзручніші або є найбільшим клопотом для тих, кого ми називаємо елітами”.

Отже, Гарольд Лассуелл пропонує загальносоціологіч ну теорію, яка дає змогу виділити еліти в будьякій сфері суспільної діяльності, без зв’язку з будьякою формальною установою. Вплив, на думку вченого, тотожний владі: влада

це вплив індивіда на інших індивідів, або вплив індивіда на процес ухвалення рішень. Тут дослідник ставить знак рівності між елітою та правлячою групою. Причетність до влади визначається впливом, реальним або потенційним, на ухвалення рішень. Г. Лассуелл зазначає, що правляча еліта не обов’язково активно використовує свою владу, це передусім середовище, з якого беруться лідери. З урахуванням цього, вчений визначає правлячу еліту широко, вона охоплює:

• осіб, які займають важливі посади у владних структурах;

• осіб, які раніше займали ці посади й залишилися після відставки лояльними до існуючого режиму;

• осіб, які не входять до формальних інститутів влади, але мають великий вплив на ухвалення рішень цими інститутами;

• членів опозиції, які володіють великою політичною вагою, з якими вимушена рахуватися влада;

• членів владних сімей.

Зазначимо, що американський дослідник виключає з правлячої еліти опозицію, яку не сприймає всерйоз верховна влада, та колишніх членів еліти, які втратили зв’язок з режимом, якщо вони не належать до кола впливових опозиціонерів. Особливо варто наголосити на твердженні Гарольда Лассуелла, що доступ до еліти є доволі відкритим, а це не дасть жодній елітній групі надовго монополізувати владу. Влада як головний ресурс політичної еліти постійно перебуває під контролем суспільства за допомогою демократичних механізмів.

Представники неолібералізму вважають, що в плюралістичних суспільствах є наявною політична еліта, оскільки існує соціальна нерівність. Австроамериканський учений Фрідріх Гаєк, зокрема, вважає, що соціальна справедливість міраж, “антропоморфна ілюзія”, “онтологічний абсурд”. Політика подібна до ринку всі гравці рівні, однак не всі виграють. Суспільство складається з тих, хто виграв, і з тих, хто програв, і це не є ані справедливим, ані несправедливим. Тому на політичному ринку головними гравцями є політики, які отримують перемогу доступ до влади. Джерелом влади в австроамериканського дослідника є закон, а не держава. Як і в класичному лібералізмі, Ф. Гаєк вважає, що політики мають лише спостерігати за економікою, а не керувати нею, це особи, що стежать за дотриманням порядку і закону.

 

Теорія елітного плюралізму

 

Класичними працями стосовно проблематики плюралістичної демократії є праці Девіда Трумена, Девіда Рісмена, Роберта Даля, Реймона Арона.

Американський вчений Девід Трумен вважав, що розподіл влади в США складний: між елітою і масою стоять численні асоціації, “групи тиску”, профспілки, політичні партії. На його думку, виникнення політичної еліти пов’язано з плюралістичною структурою суспільства, яка є найважливішим чинником розподілу влади в суспільстві. Групи інтересів розміщуються між національним правлінням і пересічними громадянами. Лідери груп є своєрідними центрами влади. Ці позиції дають їм відповідальність та привілеї. Вони є в повному розумінні елітою, яка змагається за владу, прагне реалізувати інтереси групи і зберегти такий устрій політичної системи, який забезпечує їм переваги.

Д. Трумен наголошує на тому, що стійкість політичної системи залежить від консенсусу в середовищі еліт. Для цього еліти повинні усвідомлювати відповідальність свого становища, а також володіти “широким поглядом” на проблеми суспільства. Відсутність консенсусу може мати негативні наслідки: поширення апатії в суспільстві, прихід до влади екстремістського лідера.

Американський політолог Роберт Даль стверджує, що демократія лише ідеальний стан, до якого потрібно прагнути. У будьякій людській спільноті наявні сильні тенденції до розвитку нерівності та появи лідерів, наділених сйлою влади. Проте в такому разі термін “демократія” можна застосовувати лише для характеристики ідеального стану. Реальні ж системи, найбільш наближені до цього ідеалу, дослідник пропонує називати поліархіями. На думку вченого, в поліархії громадяни об’єднуються в групи задля досягнення певних цілей, реалізації інтересів. Кожна з цих груп має свою еліту, яка й представляє в політиці інтереси своїх членів. Багатоманітні організації забезпечують представництво в політиці якнайбільшого числа інтересів, наявних у складному соціальному організмі. Поліархія забезпечує можливість опозиції критикувати урядову поведінку, доводити свою правоту, боротися за владу. Змагання за владу при цьому має відкритий характер. Однак ключові рішення у сфері політики, економіки, соціального життя ухвалює вузьке коло людей.

Замість однієї правлячої еліти Р. Даль надає змогу впливу на політику множині еліт, які представляють різні сектори інтересів суспільства.

Саме для відображення цих секторних інтересів створюють професійні спілки, асоціації підприємців, релігійні, спортивні, культурні об’єднання. Кожна з цих груп тиску діє у своїх власних інтересах, а не керується спільною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, які вони представляють, групи тиску беруть участь в політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об’єднання в політичні партії й громадськополітичні організації, намагаються отримати доступ до засобів масової інформації з метою формування відповідної громадської думки.

Ухвалення урядом тих чи інших політичних рішень за таких умов є результатом взаємодії різних політичних сил, різних еліт, їхньої конкуренції. Через це політичну систему розглядають як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними об’єднаннями. Кожне з них не має монополії на владу.

Ш

Поліархія тип державного врядування, іцо не прагне встановити рівність у розподілі ресурсів, але прагне за безпечити усім рівний доступ до розподілу ресурсів, що не можливо без еліти.

Р. Даль вважає, що демократії для ефективного функціонування потрібні еліти, які можуть чітко формулювати й представляти інтереси своїх груп, впливати на процес ухвалення політичних рішень. Кожна з груп інтересів має своїх репрезентантів, які змагаються між собою за владу. Середовище політичної еліти не є однорідним, оскільки елітні групи виявляють зацікавленість у різних політичних рішеннях, а тому змінюють одна одну. До середовища політичної еліти можуть належати, за Р. Далем, особи, які володіють ресурсами або чинять вплив на владу, мають організаторські здібності.

Отже, на думку американського дослідника, немає жодних суперечностей між демократією та елітою, плюралізм у суспільстві відображається в плюралізмі еліт.

Американський дослідник Девід Рісмен, прихильник теорії плюралізму еліти, вважає, що влада розподіляється між конкуруючими й конфліктуючими групами всього суспільства. Уряд стає сильніший, якщо ефективно враховує інтереси груп, які тимчасово поєднуються в коаліцію задля підтримки або скасування якогонебудь рішення. Влада жодним чином не концентрується вся в уряді або у правлячій еліті. У суспільстві існує кілька різних її центрів, до яких належать не лише еліта й організовані групи, а й неорганізовані спільноти.

Піраміда влади Д. Рісмена складається з двох рівнів, верхній рівень “ ветогрупи” > які займаються захистом своїх інтересів; нижчий "неорганізована публікаТермін “ветогрупи” був запроваджений ученим у книзі “Одинока маса”, де він зазначає, що немає жодної єдиної уніфікованої еліти, а є “групи інтересів”, одні з яких можуть ухвалювати політичні рішення, інші лише впливати. Перший тип “груп інтересів” він назвав “ветогрупами”.

Французький учений Реймон Арон виокремлює правлячу меншість суспільства, яка завдяки своєму положенню в ньому або завдяки своїм посадам не може не впливати на управління суспільством. У меншості дослідник виділяє такі групи:

• політиків, тобто меншість, що веде політичне зма ганння;

• вищі адміністративні кадри й військове керівництво;

• лідерів громадських рухів, зокрема профспілкове керівництво;

• керівництво державними та приватними підприємствами;

• представників духовної влади: діячів церкви, вчених, мислителів.

Р. Арон уважає, що чіткого розмежування між цими групами не існує, що можна переходити від однієї категорії правлячої еліти до іншої або навіть водночас належати до декількох. На його думку, демократія слугує регулятором влади, не дозволяючи окремій правлячій групі тривалий час єдиновладно здійснювати керівництво державою.

Американський соціолог Сюзан Келлер, прихильниця теорії плюралізму еліт, пов’язує факт існування еліти з соціальною функцією, яку еліти виконують. Вона вважає, що “поняття еліти стосується передусім меншості індивідів, які призначені служити колективу суспільно корисною працею”.

Вчена поділяє еліти на:

• стратегічні це “ті, чиї думки, рішення та дії мають важливі й визначальні наслідки для багатьох членів суспільства”. Еліта стратегічна виконує стратегічні функції і необхідна для підтримання суспільної структури;

• сегментарні. Вони відрізняється від маси тим, що функція кожного з її членів важливіша, аніж функція простого громадянина.

Ця теза близька до традиційного поділу еліти на правлячу і неправлячу. Проте стратегічні еліти С. Келлер не обов’язково належать до урядових кіл. У своїй праці вона вивчає власне стратегічні еліти. Ключовим поняттям у її концепції виступають функціональність і характер рішень, які ухвалюють. Стосовно характеру рішень важливе значення має не рід діяльності еліти, а “розмах її діяльності, тобто на скількох членів суспільства вона чинить вплив і як”.

С. Келлер запозичила класифікацію суспільних функцій зі структурнофункціональної теорії Т, Парсонса. Мету своєї роботи вона вбачає у застосуванні теорії еліт до парсонівстької теорії соціальних систем. Для кожного з чотирьох типів соціальних систем Т. Парсонса С. Келлер виводить чотири типи еліти:

Еліти це ефективні й відповідальні меншості.

Сюзан Келлер

• “система виконання завдань” дає еліту, яка визначає цілі, до виконання яких має прагнути суспільство;

• “адаптивна система” дає еліту, яка визначає засоби для виконання цілей;

• “інтегративна система” дає еліту, яка виражає суспільні норми й традиції;

• “традиційна система” дає еліту, яка формує загальну мораль членів суспільства.

У сучасному суспільстві, на думку американської вченої, відбувається “стратегічна елітизація” суспільства. Причинами цього є приріст населення, професійна диференціація, різноманітність стилів життя, етичних ідеалів, бюрократизація. Дослідниця постійно наголошує на функціональності еліт.

Головними положеннями теорій плюралізму еліт є:

• влада атрибут відносин між індивідуумами, яка виникає в процесі вироблення рішень. Незалежно від своєї соціальної та економічної позиції кожен індивід має достатньо влади, щоб спонукати іншого зробити те, чого б той ніколи не зробив;

• відносини влади не обов’язково зберігаються в часі. Мережа відносин влади формується для вироблення конкретного рішення, вона може бути замінена іншою мережею, коли виробляється інше рішення;

• відмінності між елітою й масами не чітко фіксовані, вони можуть бути розмитими. Індивіди відносно легко входять до числа людей, що ухвалюють рішення (залежно від характеру рішення, від того, чи стосується це рішення безпосередньо цих людей);

• різниця між елітою й масами ґрунтується передусім на зацікавленості в ухваленні того чи іншого рішення. Доступ до прийняття рішень може бути відкритий через оволодіння мистецтвом лідерства, інформацією про проблему, знанням демократичних процедур. Багатство та економічна влада відкривають доступ до політичної влади, але це лише один із шляхів до неї;

• існує множинність еліт. Рішення досягаються в процесі взаємодії еліт укладенням угод, посередництвом, компромісами. Люди, що реалізують владу через ухвалення певних рішень, не обов’язково мають вплив при прийнятті інших рішень. Немає еліти, яка панує у всіх галузях соціального й політичного життя;

• існує конкуренція між елітами. Інститути й організації поділяють владу: передбачається, що вони конкурують між собою. Хоч елітні групи об’єднує загальна згода щодо “правил гри”, вони переслідують різні політичні цілі. Політика мистецтво компромісу між конкуруючими групами;

• маси можуть істотно впливати на еліти, насамперед через вибори, через “групи тиску”. Конкуренція між елітами веде до їхньої підзвітності масам, хоч якісь важливі рішення, які стосуються життя людей, іноді ухвалюють частини еліти, які можуть бути й непідзвітні безпосередньо масам.

У 7090х роках XX ст. незакінчена суперечка між демократичним елітизмом та плюралізмом еліт спричинює появу неоелітизму. До представників цього напряму належать автори праці “Іронія демократії” Томас Дай і Хармон Зіглєр, а також Єва ЕтзіоніХалеві.

Американські дослідники Томас Дай і Хармон Зіглєр вважають, що немає сумніву в тому, що управляють завжди еліти, а не маси.

Неоедітизм

 

Еліта це та меншість суспільства, яка володіє вла дою. Маси це більшість, у якої її немає. Влада це можливість брати участь у розподілі матеріальних благ у суспільстві. Томас Дай і Хармон Зіглєр

 

Еліти відіграють вирішальну роль у процесі прийняття політичних рішень. Вплив пересічних громадян на політику по суті зводиться до нуля. Вчені зазначають, що такий стан речей (поділ суспільства на еліту й масу) універсальний і навіть за демократії меншість користується більшою частиною влади, а більшість — порівняно меншою. Однак честолюбні і талановиті люди з маси мають змогу приєднатися до еліти, і навпаки, доступ до неї може бути закритий для всіх, крім високопоставлених представників монополій, фінансових, військових, урядових кіл.

Еліти можуть конкурувати і не конкурувати між собою, перебувати на однакових позиціях чи мати різні підходи до того чи іншого аспекту внутрішньої та зовнішньої політики. Вони можуть утворювати піраміду, на верхівці якої перебуває група людей, які користуються владою, або становити собою численні групи, що поділяють владу та ухвалюють важливі рішення на засадах консенсусу. Еліти можуть враховувати вимоги мас, або переслідувати власні цілі. Від того, як розставлені наголоси на даних позиціях, на думку Т. Дая і X. Зіглвра, залежить рівень демократичності суспільства. Цей рівень демократичності турбота еліти. Маса не спроможна управляти та недостатньо усвідомлює цінності й принципи демократії.

Т. Дай і X. Зіглер не дають рецептів проти зловживань еліти. Зловживання вони вважають меншим злом, порівняно зі шкодою, якої може завдати некомпетентність мас. Доцільність правління еліти І незаперечний факт, який не треба доводити, хоча таке правління вони і не абсолютизують.

Демократія правління народу, але збереження де мократи покладено на плечі еліти. V цьому полягає іронія демократи: еліти повинні правити мудро, для того щоб правління народу вижило. Томас Дай і Хармон Зіглєр

Автори “Іронія демократії” зазначають: “Вибори це символічний захід, який допомагає прив’язати маси до встановленого порядку шляхом створення у них відчуття, що вони відіграють якусь роль”. На виборах обирають посадових осіб, а не політиків. Наявність єдиного, відносно ефективного способу впливу на еліти та їхній політичний курс відмова переобрати представників еліти (або ж громадяни можуть відкликати своїх представників, якщо така можливість передбачена законодавчо).

Єва ЕтзіоніХалеві теж вважає, що демократія неможлива без еліти. Вона зазначає, що для того, аби демократія була ефективною, політична еліта має бути автономною, а шляхи формування політичної еліти з субеліти достатньо відкритими. Для цього також важливим є вільні вибори, дотримання громадянських прав і свобод. Дослідниця наголошує, що успіх суспільства, еліти та демократії залежить від народу. Громадяни повинні активно долучатися до моніторингу дій політичної еліти, контролю за нею.

Дослідникинеоелітисти звертають увагу на особливу роль ідеології у відносинах еліти маса. Еліти послідовніші у сповідуванні цінностей, зокрема демократичних, тому вони повинні прививати масам певну ідеологію, цінності, які, з одного боку, забезпечують легітимність наявного устрою, а з іншого, обслуговують їхні власні інтереси. За таких умов масам складно поставити під сумнів необмежену владу еліти не лише тому, що вони втратили реальний контроль над інститутами управління, а тому, що ними успішно маніпулюють за допомогою ідеології. Ідеологія, по суті, стає сукупністю прагматичних ідей та механізмів владних взаємодій. Така ідеологія є корисним елементом суспільного управління, консолідації мас.

Загалом положення неоелітизму можна сформувати так:

• влада випливає з розподілу ролей і позицій усередині соціальноекономічної системи. Люди отримують владу, займаючи ключові позиції в економічних, фінансових, військових й урядових інститутах. Влада перебуває в руках меншості; незначна кількість людей розподіляє матеріальні цінності в суспільстві; маси не визначають державну політику;

• влада “структурна”, тобто відносини влади продовжують існувати в часі незалежно від приватних змін у періоди виборів: ті ж елітні групи здійснюють владу в суспільстві незалежно від результату виборів. Для збереження стабільності соціальнополітичної системи перехід до еліти має бути повільним, тривалим, причому лише того, хто приймає основні погоджені правила еліти, допускають до правлячих кіл;

• існує явне розходження між елітою й масами. Ті, які управляють, не є типовими представниками мас, еліти формуються переважно з представників вищої соціально економічної, верстви суспільства. Представники мас можуть увійти до еліти лише зайнявши високий пост в інституцій них структурах, причому приймаючи санкціоновані елітою “правила гри”;

• відмінність між елітою й масами полягає передусім у тому, що перша контролює економічні ресурси суспільства; індустріальні й фінансові лідери становлять головну частину еліти;

• державна політика виражає інтереси не мас, а еліти; невелика група здійснює переважний вплив у більшості секторів соціального життя індустрії, фінансах, військових справах, внутрішній і зовнішній політиці;

• між членами еліти можуть існувати розбіжності, проте їх поєднує консенсус стосовно збереження політичної системи такою, яка вона є, і вони діють узгоджено, надто коли система опиняється під загрозою. Тобто, еліти єдині в підході до основних цінностей соціальної системи, відмін* ності виникають лише стосовно приватних питань;

І еліта майже не зазнає впливу мас або ж зазнає його невеликою мірою (через вибори або якісь інші форми політичної активності мас), вона може розраховувати на байдужість більшої частини населення.

Незважаючи на необхідну корекцію традиційних тез стосовно еліти відповідно до аргументів неоелітистів, на думку австрійського вченого Карла Менгера, “теорія еліти залишається впливовою інтерпретацією політичної структури і поведінки в сучасному суспільстві. Реальність еліт визнається майже всіма політичними аналітиками та оглядачами, безвідносно до їхніх ідеологічних і теоретичних уподобань”.

Сучасні теорії еліт намагаються “примирити” класичні теорії еліт, демократію та політичну практику. Спираючись на класичні теорії, дослідники XX ст. пропонують низку нових положень. Український вчений Віктор Танчер визначає концептуальні прояви різниці між класичними теоріями еліт і сучасними версіями демократичного, плюралістичного елітизму:

• перші вважають вплив мас на еліту мінімальним, влада еліт утверджується через авторитет у ключових суспільних інституціях, таких як уряд чи промислові корпорації; другі розглядають існуючу на Заході систему влади як таку, де маса має змогу впливати на лідерів за допомогою виборів і “груп тиску”;

• класичні теорії не надають особливого значення громадським організаціям, вважаючи, що суттєві пит