Тема №2. Теорія політичної системи Девіда Істона.

Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Системний аналіз політичного життя» (1965) він доводить можливість і необхідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень.

Свій «системний аналіз політичного життя» Д. Істон, перший із класиків теорії «політичної системи», ґрунтує на понятті «системи, зануреної у середовище». За для самозбереження та виживання, система повинна мати здатність реагувати та пристосовуватись до змінних умов. Цю здатність забезпечує суспільству політична система, що реагує за допомогою соціальних механізмів на імпульси ззовні.

Політична система у розумінні Істона, представляє собою механізм формування і функціонування влади в суспільстві з приводу розподілу ресурсів та цінностей. Істон розглядає політичну систему як:

· відносно самостійну сферу суспільства, мета якої розподіл ресурсів;

· частину більшого за обсягом поняття – суспільство.

Основне завдання політичної системи – реагування на імпульси, які подаються ззовні, запобігати конфліктам, які виникають через розподіл ресурсів між індивідами та групами. За Істоном, політична система є цілісною множиною багатьох компонентів, кожен з яких складається з простіших явищ та процесів. Досліджуючи її, за Істоном, необхідно застосувати два підходи: соціально психологічний, спрямований на вивчення поведінки особи і мотивації учасників, та ситуаційний, який дає змогу аналізувати активність груп під впливом соціального оточення.

Політичну сферу він розглядає як «систему поведінки, включеної в навколишнього середовище і тим самим підданої його діям, однак спроможну відповідати йому». Політична система суспільства максимально універсальна, вона включає всі можливі типи політичної взаємодії. Між регулятивними підсистемами окремої соціальної групи і політичної спільноти у цілому Д. Істон убачає виключно кількісну, а не якісну відмінність.

Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовиша й сама активно впливає на нього для самозбереження і розвитку. «Система» передбачає взаємозв'язок її складових частин і наявність певних меж між нею і навколишнім середовищем. Межі політичних систем не статичні - вони підлягають значним коливанням. Наприклад, у період значних суспільних потрясінь та політичних конфліктів вони значно розширюються, оскільки велика кількість людей залучається до військової служби, комерційна діяльність жорстко регулюється державою, уживаються заходи для посилення внутрішньої безпеки.

Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі – громадянському суспільстві, яке складають інші суспільні системи — економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.

На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитетний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.

Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і всередині самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході — це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході — рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи.

Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою. Вона охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на

виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян.

Основну увагу Д. Істон зосереджує на стосунках системи із середовищем. При цьому він обходить увагою те, що відбувається усередині політичної системи, розглядаючи її як своєрідну «чорну скриньку». Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до неї вимог і підтримки — вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто продуктом, системи є авторитарні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тощо. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень.

Термінологія, яку Д. Істон використовує для описання базових структур і принципів функціонування політичної системи, механізмів її взаємодії з навколишнім середовищем, складається з кількох ключових категорій. Це своєрідна інструментальна мова, що дає можливість працювати з даними, одержаними при вивченні суспільств усіх відомих типів. її основні поняття такі.

«Затрати» («вхід») - це всі зовнішні щодо системи явища, які тим чи іншим чином впливають на неї. «Вхід» представлений двома видами імпульсів: вимога і підтримка. Вони мають увесь час надходити до системи, інакше вона перестане функціонувати через «недовантаження». Водночас вимоги і підтримка є потенційними джерелами її напруженості і тому мають бути керованими. Надмірні вимоги до системи відносно її здатності продукувати відповідні результати (тобто розподілення цінностей) можуть призвести до її «перевантаження» чи потенційного застою. Високий рівень підтримки дуже бажаний для системи, бо певний баланс вимог і підтримки є основою її самозбереження. Якщо, у силу зовнішніх причин, вона не зможе задовольнити вимоги, то позбувається підтримки.

«Вимоги» - це сигнали про зміни в навколишньому середовищі, що надходять до політичної системи ззовні й передбачають її відповідну реакцію. Цим поняттям Д. Істон позначає форму вираження думки індивідів і груп про правомірність розподілу цінностей у суспільстві суб'єктами влади. Вимога може бути вузькою, специфічною і простою, по суті, прямим вираженням образи чи незадоволення конкретними діями чи явищами. Повінь, наприклад, може викликати вимогу збудувати дамбу; обнародування фактів корупції в уряді - вимогу регламентувати й посилити контроль над лобістською діяльністю. Окрім вимог, до політичної системи вводиться багато іншої різноманітної інформації: очікування, думки, мотивації, ідеології, інтереси і пріоритети учасників цієї системи. Усе це може збігатися з вимогами або виступати їхніми детермінантами.

Накопичення значного числа вимог, часто ж ще й суперечливих, призводить до перевантаження, яке система може витримати й у певних межах абсорбувати. Якщо вимоги надто численні, то перевантаження має кількісний характер, а якщо надто складні, то якісні.

Кількісне перевантаження пов'язане з фактичним накопиченням численних вимог. У результаті перенасичена ними система не може це подолати: парламент не встигає розглядати всі тексти поданих йому законопроектів; уряд не може розглядати всі вимоги, якими його «завалюють»і т.ін. Якісне перевантаження викликається складністю вимог, пред'явлених системі. Як правило, це запити, що стосуються делікатних, важких проблем, які потребують багато часу і ресурсів на розв'язання.

Таким чином, для страхування від перевантажень, які загрожують стабільності політичної системи, вимоги слід узгоджувати з реальними можливостями системи.

За Д. Істоном, ця функція реалізується за допомогою трьох головних функцій. Це так називані функції «входу».

1. Вираження вимог. Під цією функцією передбачається процес формулювання різноманітних вимог і їх адресація до політичної системи переважно групами тиску.

Це перший функціональний крок у перебігу політичної конверсії. Він може реалізуватися багатьма структурами й найрізноманітнішими способами.
Сам цей процес надзвичайно важливий, бо ідентифікує собою межу політичної системи і суспільства. Брати участь у ньому може безліч структур - від некерованого натовпу до зібрання бізнесменів. Такі структури класифікуються за двома найважливішими компонентами: типу групи, що зініціювала процес артикуляції інтересів, і типу каналу передачі вимог. Як правило, асоційовані групи артикулюють свої запити через офіційні канали, неасоційовані (регіональні чи споріднені) використовують неофіційні канали.

2. Регулювання вимог. Ця функція означає процес фільтрування потоку вимог і спрямування його певними каналами («каналізування»). Д. Істон виділяє структурне і культурне регулювання.

Структурне регулювання пов'язане з реалізацією спеціалізованих функцій у ході фільтрування і каналізування вимог. Доступ до політичної системи відбувається через структурні «двері», що охороняють «воротарі», у ролі яких виступають партії, еліти, парламентарі й інші подібні структури. На вході до політичної системи вони каналізують і фільтрують вимоги, пропускаючи одні й затримуючи інші. Кількість і різноманітність таких своєрідних «дверей» і «воротарів» зростає у міру розвитку суспільства. Деякі структури беруть участь у реалізації обох функцій. Як приклад можна згадати робітничі профспілки, що виражають вимоги мас і одночасно беруть участь у їх фільтруванні.

Зі свого боку, органи політичної влади можуть передбачати вірогідні вимоги ще до того, як вони будуть виражені. Як правило, це робиться, щоб задовольнити тих, чиї інтереси вони репрезентують, для підвищення своєї популярності чи запобігання вибухонебезпечного характеру вимог. Як результат, може виникнути «самопостачання вимогами», тобто ситуація, коли політична влада поставляє системі свої ж запити. Таким чином, окрім «входів» із боку навколишнього середовища, є ще й аналогічна внутрішня діяльність системи. Д. Істон називає її «входами зсередини».

Культурне регулювання пов'язане з нормами, цінностями і поглядами, що блокують або обмежують деякі вимоги. Культурні заборони можуть торкатися як змісту вимог (трактують деякі запити як нерозумні, аморальні, демагогічні й ін.), так і форми їх пред'явлення (наприклад, забороняють або обмежують використання насильницьких методів виявлення політичних вимог).

Однак навіть така фільтрація і подвійне регулювання не можуть цілком убезпечити систему від можливого перевантаження. Проводячи аналогію з кібернетикою і теорією комунікації, Д. Істон показує, що перевантаження численними й різноманітними посланнями створює перенасичення і «закупорення» системи. Із цієї ситуації вона має усього два виходи: підвищити прохідну спроможність комунікаційних ліній шляхом збільшення числа і різноманітності каналів руху інформації (через спеціалізацію кадрів, нарощування бюрократичного персоналу й ін.) або «переробляти» вимоги на компактніший варіант.

3. Скорочення вимог. У процесі реалізації такої функції потік вимог систематизується, упорядковується і зводиться до обмеженого числа альтернатив, які потім надаються політичній системі. Ідентичні запити зводяться в єдину, зрезюмовану вимогу. Різноманітні запити накладаються один на одний і синтезуються в одну глобальну вимогу. Д. Істон називає цю операцію «комбінацією вимог». У західних системах квінтесенцією цього процесу є програми політичних партій. Партії тут виступають стрижневими структурами скорочення вимог. Кожна з них збирає докупи і поєднує в гармонійному вигляді вимоги своїх прибічників і на цій підставі формує єдину вимогу, яку і ставить перед органами політичної влади. За приклад такого синтезування інтересів можна привести практику, коли політична партія у відповідь на вимоги профспілок і організацій роботодавців узгоджує шляхом перемовин протилежні інтереси цих груп, фіксуючи домовленості, що досягнуті, у формі певної політичної заяви.

Комбінування інтересів відбувається на різних ділянках політичної системи й реалізується шляхом чіткого програмного формулювання політики чи за допомогою рекрутування політичних кадрів, що більш-менш поділяють її політичний курс. Скорочення вимог має місце в усіх і політичних системах. Демократія щодо цього вирізняється тим, що у цьому процесі можуть домінувати асоційовані групи інтересів.

«Підтримка» - це легітимність політичної системи, що коливається під впливом порушення рівноваги середовища. Вона посилює політичну систему, таким чином виступаючи ефективною противагою вимогам, які мають тенденцію послаблювати її. Категорія «відкритої підтримки» об'єднує кілька типів досліджуваної поведінки.

Наприклад, люди виявляють свою підтримку певних ідей, борючись за них або ретранслюючи їх; легітимують чинні інститути шляхом їх словесного захисту; підтримують певних політиків, голосуючи за них або приєднуючись до них.

У цілому ж поняття підтримки набагато ширше й охоплює всі варіанти поведінки, сприятливі для стабільного функціонування системи: патріотизм, повага до інститутів влади й керівництва країн, сплачування податків, виконання воїнського обов'язку тощо.

Відповідно до об'єкта підтримки Д. Істон виділяє три її типи:

1. підтримка політичної спільноти у цілому (відданість колективу, національному співтовариству й ін.)

2. підтримка режиму, сприйманому як сукупність «правил гри» з певними цінностями (наприклад, свобода, плюралізм, демократія), нормами (конституційними, правовими, моральними й ін.) і структурою розподілу владних ролей;

3. підтримка органам влади, тобто вияв лояльності посадовцям, які виконують владні функції у даній політичній системі.

Названі типи підтримки не завжди виступають разом. І громадянин будь-якої країни, у цілому прихильний до національної спільноти і конституції, може, однак, відмовитися підтримати режим чи органи влади, якщо не схвалює методи й результати їхньої роботи.

Д. Істон називає три об'єкта підтримки:

1. «політичне суспільство» — група людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці;

2. «режим» — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;

3. «правління», до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.

Підтримка, яка виявляється системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефективно і надійно працювати.

Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регулярно надходити до системи, інакше вона буде працювати з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.

Ставлення до вимог, які надходять від різних шарів населення, значною мірою залежить від типу політичної системи. Антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій.

Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати.

«Вихід» - це політичні дії і рішення, що за законом зворотного зв'язку впливають на середовище. Ця категорія включає всі реакції політичної системи, що проявляються у вигляді формально-правових актів законодавчих органів, розпоряджень, інструкцій і указів виконавчої влади, нормативних установлень, пріоритетів і погоджень усіх, хто має визнане право приймати рішення. На всі «вхідні» імпульси політична система відповідає «випуском»: задовольняє вимоги чи викликає підтримку. На «виході» системи можуть бути нові закони, субсидії, інформаційні кампанії, державні асигнування й ін. Вони задовольняють потреби деяких членів системи і тим самим забезпечують їй підтримку. Але можливі й негативні впливи, у результаті яких виникають «збурення» середовища і нові вимоги до системи.

«Вихідні» процеси у роботах Д. Істона описано не так детально, як «вхідні». Він лише зауважує, що своїм «продуктом», яким є рішення і дії, система реагує на отримувані імпульси. Виконання рішень забезпечує сила закону. Дії не мають такого примусового характеру, проте й вони впливають на життєдіяльність громадянин (економічна і соціальна політика й ін.).

Самі собою «вихідні» фактори кінцевою точкою не є. Вони - лише фрагмент безперервного циклу дій («петлі зворотного зв'язку»), де «вхід» і «вихід» прямо чи непрямо впливають один на одного, на всю політичну систему й навколишнє середовище у цілому.

Головна функція «вихідних» імпульсів полягає у забезпечуванні конструктивної адаптації політичної системи до навколишнього середовища шляхом відповідного використання чи формування умов. У противному разі рішення і дії суб'єктів політичної влади втрачають легітимність.

На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з'являються авторитетні політичні рішення і політичні дії влади з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, політичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т. д.

«Петля зворотного зв'язку» Д. Істона означає інформацію, що повертається до системи у процесі зворотних зв'язків між «входом» і «виходом», і способи використання її переваг. Це поняття передбачає два процеси, що становлять замкнений цикл.

По-перше, це «вихідні» фактори системи та їх наслідки (тобто те, що можна назвати результатом, або адаптацією влади у певних умовах).

По-друге, це сама інформація (тобто потік зворотних відомостей про стан системи і наслідки діяльності - реакції влади).

Зворотний зв'язок є головним механізмом самоконтролю системи, однак вона виконує цю функцію тільки завдяки здатності влади реагувати на імпульси, що надходять до системи. Зворотний зв'язок визначають як властивість «регулювати образ дій у майбутньому, виходячи з минулого». Зворотний зв'язок дозволяє системі скласти уявлення про те, наскільки вона наблизилася до своїх цілей і як їй слід модифікувати свою поведінку, щоб досягнути максимального результату. Без зворотного зв'язку кожен «вихідний» фактор був би цілком позбавлений взаємозв'язку з іншими факторами кумулятивності із середовищем, яка реалізується у формі «вихідних» імпульсів, супроводжує находження зворотної інформації, що доповнює знання системи про характер самої системи, її середовище, ресурси і протидію, на яку вона наражається у процесі реалізації своєї мети. Таким чином, зворотний зв'язок дозволяє членам системи пізнавати себе і ситуацію, в якій вона опинилася.

Ігнорування владою зворотного зв'язку спричиняє надзвичайне зниження ефективності її цілей, бо вона втрачає будь-яку можливість зважувати реальні настрої й рівень своєї підтримки у суспільстві. Це стає ще важливішим, якщо влада прагне не лише зберегти мінімальний рівень легітимності, а й шукає нову базу своєї підтримки чи ставить за мету принципово реформувати політичний режим. У політичному житті зворотний зв'язок має фундаментальне значення як для усунення помилок, щоб удосконалювати систему у певному напрямку, так і для її послідовної переорієнтації, тобто відходу від заданого напрямку, пошуку нових цілей і шляхів досягнення їх.

Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політичну систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється.

Д. Істон визначає політичну систему як "взаємодію, за допомогою якої в суспільстві авторитетно розподіляються цінності", вироблені всіма його членами. Основним призначенням політичної системи є здійснення функції розподілу цінностей і спонукання до його обов'язкового прийняття більшістю членів суспільства.

Д.Істон виділив два середовища (оточення):

· Інтрасоцієнтальне – інші підсистеми суспільства: економічна, соціальна, культурна;

· Екстрасоцієнтальне – інші суспільства, міжнародні інститути і відносини.

Але будь-яке суспільство, в тому числі і його політична підсистема, відчувають вплив позасоціальної - природної - середовища. Перелічені фактори будуть детермінувати зміну політичної системи. Тільки реагуючи на імпульси, що йдуть з зовнішнього середовища, система зберігає здатність до стабільного функціонування і розвитку.

Д. Істон розкриває також вплив різноманітних факторів на політичну систему, а також вплив останньої на них. Так, середовище, яке впливає на політичну систему, Д. Істон поділяє на "внутрішньо суспільні" системи (економічна, культурна, соціальна, психологічна) і "поза суспільні", тобто ті, які перебувають за межами даного суспільства (міжнародна торгова система, різноманітні міжнародні співтовариства). Якщо система не вживає заходів щодо "руйнівного" впливу середовища і якщо цей вплив настільки деструктивний, що влада не має змоги виконувати свої рішення, то політична система розпадається.

Політичний процес, на думку Д. Істона, це процес перетворення інформації, переведення її із "входу" на "вихід". Реагуючи на виклики середовища, політична система одночасно підтримує в суспільстві змінність і стабільність. "Збереження через зміни" є дійовим засобом стабілізації політичної системи.

І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політичної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більш того — суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рішення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв'язання війни у В'єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття таких політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Д. Істон заклав основи різних варіантів концепції політичної системи й дав поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Його підхід, який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині її.

Залежно від цього підходу політична система суспільства відповідно трактується як система "взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності".