Об’єкт і предмет політичної економії.

Об’єкт і предмет політичної економії.

Політекономія - це наука про суспільство. Це означає, що загальним об'єктом її вивчення є суспільство. Суспільство — це найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності. Воно створює і розвиває матеріальну і духовну культуру, систему інших соціальних цінностей. Усі сторони суспільного життя пов’язані між собою, але таким чином, що його основою є економічне життя, тобто виробництво матеріальних благ і послуг для задоволення різноманітних потреб людей. Об’єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне виробництво.

Політична економія також має свій предмет. При цьому слід пам’ятати, що слово «політея» в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву науки «політична економія» запропонував відомий представник теоретичної школи меркантилізму у Франції Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у книзі «Закони суспільного господарства (Трактат з політичної економії)». Використаний ним термін «політична економія» згодом став назвою цілої науки. Люди як носії економічних відносин водночас є носіями системи інших суспільних відносин: політичних, національних, сімейних, ідеологічних, з якими економічні відносини теж пов’я­зані і взаємодіють. Політична економія досліджує економічні відносини обов’язково в їх зв’язку і взаємодії з іншими суспільними відносинами та інститутами.

Таким чином, предметом політичної економії є економічні відносини людей в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. Існують також інші трактування предмета політичної економії. Вони зумовлені тим, що ця наука розвивається та диференціюється на різні політекономічні школи та напрями.

Функції політичної економії.

Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу. Будь-яке знання цінне тим, що може служити керівництвом до практичних дій для суспільства. Тому політична економія не повинна обмежуватися простою констатацією фактів. Наука зобов’язана відкривати закони, що управляють економічними процесами, і розробляти шляхи їх використання. Отже, з пізнаваль­ною функцією політичної економії тісно пов’язана її практична функція. Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологіч­ну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають відповідні партії. Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональ­них (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика). Крім того, низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання — економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною основою.

Методи економiчних дослiджень.

Метод –це є щлях дослідження предмета науки.

Методи поділяються на загальнонаукві та спеціальні.

Прикладом заг наук методу може бути Діалектичний, який розглядае ек явище як таке, що знаходиться у русі й взаємозв’язку з іншими і кількісні зміни у якому призводять до якісних. Джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей. Також прикладами заг метоів пізнаня можуть бути формаційний, емпіричний, структурно-фунцціональний і т.д.

До спеціальних можна віднести абстракційний, метод, який включає в себе аналіз та синтез, тобто розкладання досліджуваногоявища на окремі елементи та об’єєднання проаналізованих елементів в єдине ціле.

Індукція – конструювання узагальнених висновків, теоретичних результатів, економічних законів на основі емпіричних спостережень великої кількості досліджуваних явищ. Дедукція – протилежний рух дослідницької думки від загальних наукових висновків до окремих явищ з метою: 1) наукової оцінки; 2) поглиблення, уточнення, повишення якості спільних наукових висновків, законів.

Сукупний суспільний продукт як результат суспільного виробництва.

Суспільний продукт є результатом продуктивного функціонування всієї економіки суспільства, усіх його ланок і сторін. За системи товарного виробництва кожен продукт виступає як товар, що має певну натуральну і вартісну форму, а за взаємодії з ринком — ще й ринкову вартість.

Сукупний суспільний продукт — узагальнюючий результат виробничої діяльності суспільства. Він являє собою сукупність усіх благ, що створені суспільством за певний проміжок часу (як правило за рік).

Залежно від способу розрахунку тих елементів, що входять до його складу ССП розріняють як

валовий суспільний продукт (ВСП)

кінцевий суспільний продукт (КСП)

валовий національний продукт (ВНП)

чистий продукт (ЧП)

При цьому валовий національний продукт і чистий продукт найповніше відзеркалюють результат суспільного виробництва.

Економічна система суспільства: сутність, структурні елементи.

Економічна с-ма – об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ та процесів ек життя.

Під економічною системою розуміється реальна національна ек-ка, тобто ек-ка окремої країни з її внутрішньогалузевою стуктурою, фірмами, підпр-вами, сімейними гсподарствами.

Основні складові частини економічної системи:

1)провідний тип власності;

2)основні групи об’єктів сусп вир-ва і відносини між ними;

3)принципи організації вир-ва об, розп, спож;

4)господарчий механізм.

Критеріями класифікації ек с-м є форми планування та управління, форми власності, ринку, ніноутворення і т.д. На основі цих критеріїв виділяють ком-адм с-му, ринкову ек-ку.

Теорії походження та сутності грошей.

Історики і економісти до цих пір не можуть прийти до єдиної думки про те, як з'явилися гроші. У економічній теорії 2 основних теорії походження грошей: * раціоналістична; * еволюційна. Раціоналістична теорія виникнення грошей говорить, що гроші з'явилися як підсумок угоди між людьми. Причина створення грошей - потреба в спеціальному інструменті для спрощення обміну товарів. Раціоналістична теорія була загальноприйнятою теорією виникнення грошей аж до 18 століття, поки дослідження археологів не сколихнули її. З сучасних економістів цієї теорії дотримуються П. Самуельсон (поняття “гроші” - це штучна соціальна умовність) і Дж. К. Гелбрейт (”закріплення грошових функцій за благородними металами і іншими предметами - продукт угоди між людьми”).

Еволюційна теорія виникнення грошей говорить, що гроші - результат еволюційного процесу, який привів до того, що деякі товари зайняли особливе місце в міновому обороті.

Прихильниками цієї теорії були класики економічної теорії Адам Сміт і Рікардо. Карл Маркс узагальнив їх ідеї і писав, що гроші з'явилися з процесу обміну в результаті розподілу суспільної праці. По Марксу походження грошей можна пояснити стихійним процесом розвитку виробничих відносин. Гроші - обов'язкова умова і необхідний продукт для розвитку товарного виробництва.

Отже, гроші - особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів.

Класифікація ринків.

Сучасний ринок є складним, полісистемним утворенням.В сучасній економіці існує велика різновидність ринків що взаємодіють між собою. Їх можна поділити за різними ознаками: легальні і тіньові(відповідно до законодавтсва), місцеві, національні, міжнародні, регіональні, світовий(за просторовою ознакою). За економічним критерієм складовими елементами ринку є: 1) ринок предметів споживання (один з найважливіших компо­нентів суспільного ринку — ринок предметів споживання, приз­начений для задоволення різноманітних особистих потреб людей); 2) ринок виробничих ресурсів (це ринки землі, праці і засобів виробництва, що використовуються для задоволення виробничих потреб); 3) ринок капіталів (здійснює інвестиції,тобто вкладення капіталу у виробничу і невиробничу сфери економіки,забезпечуючи їх загальний розвязок); 4) фінансовий ринок (це специфічна сфера економічних відносин,де відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів.Вона характерна лише для розвиненої ринкової економіки і включає ринок капіталів,ринок кредитів і ринок цінних паперів); 5)кредитний ринок (система відносин між продавцями і позикоодержувачами з приводу позики в товарній або грошовій формі) 6) ринок науково-технічних розробок та інформації(в умовах ринку кожне підприємство має підвищувати ефективність виробництва шляхом впровадження нової техніки,технології,ноу-хау,що робить їх предметами купівлі-продажу).На сьогоднішній день дуже актуальним питанням в Україні є питання нормалізації споживчого ринку, збалансованості попиту і пропозиції.

Інфраструктура ринку.

Однією з важливих умов функціонування ринку є наявність добре розвинутої ринкової інфраструктури. Від того, наскільки добре вона розвинута залежить у кінцевому підсумку і ефективність функціонування ринкової економіки. Інфраструктура - сукупність галузей і підприємств, зайнятих обслуговуванням суспільного виробництва. Розрізняють виробничу, соціальну і ринкову інфраструктуру. Інфр ринку - це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. Функції інфр: здійснює правове та економічне консультування підприємців і захист їх інтересів у держ і приватних структурах; забезпечує фін підтримку, кредитування, включаючи лізинг, аудит, страхування нових господарських формувань тощо; сприяє матеріально - технічному забезпеченню і реалізації продукції підприємств; регулює рух робочої сили…Елементи інфраструктури ринку: підприємства роздрібної та оптової торгівлі; кредитна система і комерційні банки; емісійна система і емісійні банки; організаційно оформлене посередництво на товарних, сировинних, фондових і валютних біржах; аукціони, ярмарки та інші форми організованого позабіржового посередництва; система регулювання зайнятості населення й центри сприяння зайнятості; інформаційні технології і засоби ділової комунікації; податкова система і податкові інспекції; система страхування комерційного, господарського ризику і страх. компанії; спец рекламні агентства, інформац агентства і засоби масової ін форм; торгові палати, інші громадські й добровільні держ- громад обєднання ділових кіл; митна система; проф. Спілки працюючих за наймом;система вищої і сер ек освіти; консультативні компанії; аудиторські компанії.

Капітал у сфері торгівлі.

Капітал як ресурс набуває форми торгового капіталу, якщо він забезпечує рух продукту від виробника до споживача. Функцією торгового капіталу є обслуговування процесу купівлі і продажу товарів. Торговий капітал історично передує капіталістичному способу виробництва. Він існував у рабовласницькій і феодальній формаціях і виступав як незалежна і самостійна форма капіталу.

Торговий капітал мав прогресивне значення в докапіталістичних формаціях. Він був тією ланкою, що забезпечувала економічний зв’язок між виробниками і споживачами. Торговий капітал розкладав натуральне господарство феодального суспільства, прискорював перетворення натурального господарства в товарне, активно сприяв розвиткові ринку. Торговий капітал концентрував грошові ресурси в руках приватних осіб і цим готував одну з умов виникнення промислового капіталу.

З розширенням виробництва для реалізації товарів стає необхідним досить розвинутий ринок. Промисловець повинен більш чітко стежити за складним механізмом обігу, ураховувати стан ринку та динаміку цін, тримати торгових агентів тощо. Усе це вимагає додаткових витрат. Тому створюється необхідність в особливій групі капіталістів, які використовували б свої капітали виключно для обслуговування обігу промислового капіталу, — в торговцях. Промисловець тепер уже може не займатися реалізацією, доведенням товару до споживача. Цією справою займається торговець. Виникає поділ праці між промисловим і торговим капіталом, між промисловцем і торговцем. Функціонування торгових підприємств вимагає залучення ресурсів у формі капіталу, праці, підприємницького таланту, тому витрати у сфері торгівлі не мають принципових відмін від сфери виробництва.

З розвитком торгового капіталу торгівля стає відокремленою на основі суспільного поділу праці галуззю економіки, що здійснює посередницьку діяльність з купівлі-продажу товарів і надання послуг.

Капітал і наймана праця.

Термін "капітал" походить від лат. capitalis і означає головний. Однак найчастіше економісти застосовують його для позначення всіх засобів, які використовуються у виробництві та сприяють йому. Якщо розуміти капітал саме так, то він складається з будівель, устаткування, інструментів, передаточних пристроїв, транспортних засобів тощо. Для створення складових капіталу необхідні гроші, які самі по собі не є капіталом. Якщо продаж одного товару здійснюється заради купівлі іншого, то форма товарного обігу має спрощений вигляд: Т — Д — Т'. Тут гроші обслуговують обмін товарів і виконують функцію засобу обігу.

Гроші стають капіталом лише тоді, коли надходять в обіг для одержання більшої суми, ніж було вкладено. Загальна формула руху капіталу така:

Г-Т-Г’,де Г'= Г + А Г, а А Г — це приріст грошей, який отримав назву доданої вартості або доходу.

Отже, формулу Г - Т - Г' можна записати так: Г-Т-(Г+∆Г)

Ця формула має назву загальної формули руху капіталу і показує, що гроші виступають не як посередник в обігу товарів, а як засіб для отримання більшої кількості грошей, ніж їх вкладено первісно, тобто гроші набувають властивості самозростання. Капітал — це самозростання вартості або вартість, яка приносить дохід і може бути втілена в грошових, матеріальних і нематеріальних активах.

Відокремлення засобів виробництва від виробника і зосередження їх у руках невеликої групи людей сприяло розвитку капіталістичних відносин, які поступово перетворились на цивілізованішу форму — ринкові відносини. Але за своєю економічною суттю ці форми відносин близькі, бо мають на меті нагромадити грошову масу в руках тих, хто володіє засобами виробництва. В результаті первісного нагромадження капіталу формуються два нерівноцінні елементи: власники робочої сили, які бажають продати свою працю, та власники засобів виробництва. Первісне нагромадження капіталу,що створює капіталістичні відносини,є процесом,який перетворює,з одного боку,засоби виробництва і засоби до життя в капітал,а з іншого - безпосередніх виробників у найманих робітників.

Економічна теорія розглядає дві основні форми працевлаштування людей: пряму і побічну.

Пряме (безпосереднє) працевлаштування є характерним для дрібного товарного виробництва та сектору підприємств колективної власності. Пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва можливе лише тоді, коли власник робочої сили водночас є власником (чи співвласником) підприємства, на якому він працює.

Наймання праці — це письмовий чи усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за відповідну грошову винагороду(заробітню плату)

Юридична свобода робітника за відсутності в нього джерел до життя є тим економічним чинником, який перетворює його здатність до праці у товар. З виникненням капіталізму створюється особливий ринок — ринок праці.

Заробітна плата має дві форми: відрядну і почасову. У багатьох країнах при визначенні розмірів заробітної почасової плати визначається одиниця виміру ціни праці — ціна години праці — погодинна ставка оплати праці. Погодинна ставка оплати праці (Зг) розраховується діленням установленої величини заробітної плати (за день, тиждень, місяць — Зп) на нормативну кількість годин праці (відповідно за день, тиждень, місяць — Г): Зг = Зп / Г. Погодинна заробітна плата зазвичай застосовується на підприємствах, де переважає чітко регламентований технологічний режим.

Сутність відрядної (поштучної) заробітної плати полягає в тому, що за нею заробіток залежить від розмірів виробітку за одиницю часу. Затрати робітника за цією формою заробітної плати вимірюються кількістю і якістю виробленої продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на контролювання робітників, посилення конкуренції між ними. У сучасних умовах найпоширенішими є такі системи оплати праці: тарифні, преміальні та тарифно-преміальні форми.

Земельна рента. Ціна землі.

Рентні відносини – відносини між економічними суб’єктами стосовно застосування у виробництві фактора землі і одержання доходу у формі ренти. Земельна рента за умов розвинутих товарно-грошових відносин виступає у формі орендної плати землевласнику за тимчасове користування земельною ділянкою. Але земельну ренту не можна ототожнювати з орендною платою. Остання може включати платежі не лише за користування земельною ділянкою, а й за користування складами, іригаційними системами та іншими спорудами, що розміщені на земельній ділянці, а також звичайний процент на раніше позичений і вкладений в землю капітал.
У сільському господарстві розрізняють три види ренти: диференціальну, абсолютну, монопольну. Щоб зрозуміти суть кожної з них, необхідно передусім з'ясувати причини, умови та джерело виникнення їх. Конкретною формою земельної ренти є орендна плата, яка включає ренту, процент на капіталовкладення, інші платежі. Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходженні земельних ділянок відносно ринку (місць реалізації). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві змінюють ці відмінності, але повністю усунути їх не можуть. диференціальної ренти: першу і другу. Диференціальна рента І в свою чергу поділяється на:

- диференціальну ренту за родючістю (Ір);

- диференціальну ренту за місцезнаходженням (Ім).

Диференціальна рента Ір виникає із різної природної родючості окремих ділянок землі. Вона дорівнює різниці між суспільною вартістю сільськогосподарської продукції та її індивідуальною вартістю на більш родючих земельних ділянках. Диференціальна рента Ім виникає через те, що земельні ділянки розташовані на різній відстані від ринків збуту.

Диференціальна рента І — це додатковий чистий дохід, який утворюється в господарствах, що користуються кращими землями, а також ближче розташовані до ринків збуту продукції, шляхів сполучення. Різниця між суспільною та індивідуальною вартістю продукції і є диференціальною рентою І. Поряд з диференціальною рентою І утворюється диференціальна рента II. Остання є однією з форм надлишкового додаткового продукту, який одержують унаслідок різної продуктивності витрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок інтенсифікації землеробства. Диференціальна рента ІІ є додатковим чистим доходом, який виникає в результаті додаткових вкладень у дану ділянку землі.

При розгляді суті і механізму утворення ренти передбачалось, що на гірших за якістю і розташуванням землях рента не виникає. У реальній дійсності землевласник ніколи не надасть у користування орендарю безоплатно навіть ці землі, оскільки існує монополія на землю як об’єкт власності. Цей вид монополії породжує абсолютну ренту, що сплачується з усіх видів землі, незалежно від її якості.

У країнах з різноманітними природними і кліматичними умовами крім диференціальної та абсолютної ренти існує також монопольна рента. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови (землі провінції Шампань у Франції чи біля Коктебеля в Криму). Різниця між монопольно високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника. Джерело монопольної ренти, як і абсолютної, є поза сільським господарством.

Земля не є продуктом праці, а виходить, не має вартості, але має ціну. Таким чином, ціна землі є категорією ірраціональною. Ціна землі - це покупна ціна не самої землі, а тієї земельної ренти, що приносить дана ділянка.Ціна землі дорівнює тій сумі грошей, що, будучи вкладена в банк, принесе щорічно у вигляді банківського відсотка такий же доход, який раніш забезпечувала земельна рента. Ціна землі — це капіталізована рента чи рента, перетворена в капітал. Теоретично ціна землі визначається за формулою:

 

Економічні цикли.

Функціонування ринкової еко­номіки, як будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку. Циклічність — це об’єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого.

З точки зору тривалості виокремлюють декілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40 — 60 років).

У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічнийцикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. Криза — це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування, скорочення виробництва і зростання безробіття. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробниц­тва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте, і не зменшується. Поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення — це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Створюються нові підприємства, зростають ціни і процентні ставки. Поступово обсяг виробництва досягає поперед­нього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, уже закладає основу для наступної нової кризи.

Характерними особливостями середніх циклів є: по-перше, скорочення їх тривалості, що об’єктивно пов’язано з посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР; по-друге, необов’язко­вість послідовного проходження традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення.

Для коротких циклів на відміну від циклів середньої тривалос­ті матеріальною основою є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні) кризи, або відбуватись за їх відсутності.

Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить російському вченому М. Д. Кондратьєву. Теорія довгих хвиль Кондратьєва мала істотний вплив на подальший розвиток цього напряму наукового дослідження.

За цією теорією, по-перше, НТП розвивається хвилеподібно з циклами в 50—60 років. По-друге, матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне техніко-технологічне оновлення капітальних благ і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працюючих. По-третє, у структурі довгострокових циклів М. Кондратьєв відокремив два етапи, або дві фази розвитку — висхідну і низхідну.

Висхідна фаза довгого циклу — це період довгочасного піднесення науково-технічного та економічного розвитку суспільства, який триває від 20 до 30 років.

Низхідна (спадна) фаза довгого циклу — це період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи, який триває 20—25 років.

Досвід розвитку світової економіки показав, що теорія довгих хвиль достовірно прогнозує розвиток суспільного відтворення. За сучасних умов довгі хвилі не можуть не здійснювати істотного впливу на традиційні промислові цикли.

Функції податкової системи.

Провідна роль у забезпечені виконання державою функцій щодо регулювання економічних процесів належить податкам. Податки – це обов’язкові платежі фізичних юридичних осіб до центрального місцевого бюджетів,здійснювані на умовах і у порядку,що визначають законодавчими актами тієї чи іншої країни. Основними функціями податків вважають:1)фіскальну - полягає у збиранні грошових коштів з фізичних та юридичних осіб для формування фінансових ресурсів держави та 2) регулююча – полягає у здійсненні впливу на відтворення (стимулювати або стримувати його темпи, збільшувати або зменшувати накопичення капіталу та платоспроможній попит населення) та сприянню вирішення соціальних питань(захист осіб з низьким рівнем доходів,здійснення ефективної демографічної політики) Оскільки регулююча функція податків націлена на економічні і соціальні процеси, то її можна розділити на економічну, стимулюючу, соціальну. що дозволить детальніше проаналізувати виділені аспекті.

Усі податки розділяють на 4 групи:1)прямі(оподаткування особистого доходу, прибутків корпорацій) 2)непрямі(акцизи або податок з продажу, податок з обороту,з даної вартості) 3) податки на майно(з землі, будівлі, автомобілів, дивідендів, спадщини) 4) платежі на соціальне страхування(страхові внески з робітної плати, прибутку корпорацій, медичного обслуговування)

Держава повинна так організовувати систему оподаткування,щоб охопити податками різні види доходів і ефективно впливати на їх формуванню. При цьому дотримуються принципу:рівний дохід повинен обкладатися однаковими податками. Це дає змогу реалізувати один із аспектів соціальної справедливості: хто більше одержує, той більше віддає на фінансування суспільних потреб. Тому держава застосовує такий принцип оподаткування,як прогресивний податок.

Прогресивний податок зростає швидше від доходу. Прогресивним оподаткуванням обкладаються доходи громадян и прибутки фірм, майнова власність при спадщині та даруванні.

Регресивний податок,який зростає повільніше від доходу,- це додаткові відрахування у фонд соц.. страхування на випадок безробіття і акцизні збори. Пропорційний податок передбачає незмінність податкових ставок незалежно від доходу.

Залежність між максимальними ставками і податковими надходженнями в бюджет відображає крива Лаффера. Він дійшов висновку, що підвищення податкової ставки до певного критичного рівня сприяє зростанню доходів бюджету і не пригнічує підприємницький стимул. Вище цього рівня розміщена так звана «заборонена зона» шкали оподаткування. Податки, стягнені відповідно до цієї частини шкали, стримують економічну ініціативу, призводять до скорочення інвестицій, внаслідок чого знижуються доходи.

Сп — ставка податку; Н„ — надходження податків до бюджету; М — оптимальний розмір податкової ставки; 1,2 — відповідно нормальна і заборонена зони шкали.

Слід зазначити, що зростання виробничої активності тотожне поняттю розширеного відтворення на основі нагромадження. Останнє, як відомо, означає використання прибутку для збільшення основних фондів та оборотних засобів. Податки впливають на розміри норми нагромадження, тобто на відношення фонду нагромадження до національного доходу (в масштабі країни) або прибутку, що нагромаджується, до чистого доходу підприємств (у масштабах окремого підприємства). Існує певна межа норм нагромадження, нижче якої не забезпечується зростання виробництва, а також збільшення виробничого нагромадження.

Отже, при встановленні податкових ставок слід ураховувати їх критичний рівень і не порушувати «заборонену зону». За цієї умови бюджетні доходи не зменшуватимуться, а податки не будуть негативно впливати на підприємницьку діяльність, зменшувати капітальні вкладення, гальмувати науково-технічний прогрес, уповільнювати економічне зростання.

Об’єкт і предмет політичної економії.

Політекономія - це наука про суспільство. Це означає, що загальним об'єктом її вивчення є суспільство. Суспільство — це найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності. Воно створює і розвиває матеріальну і духовну культуру, систему інших соціальних цінностей. Усі сторони суспільного життя пов’язані між собою, але таким чином, що його основою є економічне життя, тобто виробництво матеріальних благ і послуг для задоволення різноманітних потреб людей. Об’єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне виробництво.

Політична економія також має свій предмет. При цьому слід пам’ятати, що слово «політея» в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву науки «політична економія» запропонував відомий представник теоретичної школи меркантилізму у Франції Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у книзі «Закони суспільного господарства (Трактат з політичної економії)». Використаний ним термін «політична економія» згодом став назвою цілої науки. Люди як носії економічних відносин водночас є носіями системи інших суспільних відносин: політичних, національних, сімейних, ідеологічних, з якими економічні відносини теж пов’я­зані і взаємодіють. Політична економія досліджує економічні відносини обов’язково в їх зв’язку і взаємодії з іншими суспільними відносинами та інститутами.

Таким чином, предметом політичної економії є економічні відносини людей в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. Існують також інші трактування предмета політичної економії. Вони зумовлені тим, що ця наука розвивається та диференціюється на різні політекономічні школи та напрями.