Національне багатство і його структура.

Національне багатство безпосередньо пов’язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства.

У широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства насамперед є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх гос­подарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання — автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат).

Розрізняютьвідтворювані і невідтворювані природні ресурси.

Особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження, формування і розвиток нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили — науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-тех­нічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Зменшується обсяг національного багатства і в умовах економічної кризи, яка поглиблюється в Україні.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

Розподільчі відносини та їх місце у відтворювальному процесі.

Розподіл – одна із фаз, стадій суспільного, економічного відтворювання;зв’язуюча ланка між виробництвом і споживачем.

В економічній літературі розподільчі відносини розглядають в основному через призму розподілу національного доходу. Розрізняють розподіл факторів виробництва та розподіл доходів і продуктів, які між собою органічно взаємопов’язані та взаємозалежні. Суб’єктами розподілу є домогосподарство, фізична особа, підприємство чи держава. Об’єктами розподілу можуть бути земля чи інші природні ресурси, праця, капітал, дохід, технологія, інформація.

Розподіл у відтворенні виконує потрійну роль: по-перше, є умовою виробництва; по-друге, виступає результатом виробництва; по-третє, визначає характер і кількісний рівень споживання. Характер розподілу (наприклад, поділ національного доходу на споживання та нагромадження) визначає здатність суспільства до економічного зростання в перспективі. У процесі розподілу визначається частка кожного економічного фактора вироб­ництва в створеному сукупному суспільному продукті, вало­вому національному продукті чи національному доході. Розподілу доходів передує розподіл факторів виробництва. Залежно від форм власності на фактори виробництва визначається характер розподілу доходів.

Розподіл є ланко ю взаємозв’язку між виробництвом і споживанням. Розподільні відносини завжди торкаються відносин соціаль­ної справедливості в суспільстві, якої фактично досягти неможливо, тому що принцип певної нерівності є рушійною силою прогресу суспільства. Організація системи розподілу прямо залежить як від реалізації інтересів усіх і кожного, так і від задоволення інтересів соціального прошарку, який здійснює управління державою, у тому числі й управління розподілом національ­ного доходу.

Економічне зростання і його чинники.

Сутність поняття « економічнезростання » можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів. Головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів. Інтенсивний тип економічного зростання характери­зується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу. Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва.

Економічне зростання виступає завжди як результат дії економічних і нееконо­мічних факторів. До економічних факторів економічного зростання відносять:

1)збільшення обсягу використовуваних виробничих ресурсів;

2)підвищення якості використовуваних ресурсів;

3)поліпшення способів використання ресурсів(удосконалення організації та технології виробництва).

До неекономічних факторів належать географічно-кліматичні, національно-демографічні, військово-політичні, культурні, інституціональні. Вплив кожного з факторів може бути різним (як позитивним, так і негативним).

На сучасному етапі перед кожною країною постає необхідність розв’язання таких проблем економічного зростання:

· визначення тенденцій і ресурсів (факторів) зростання;

· забезпечення усталеності економічного зростання в довгостроковій перспективі;

· вимірювання конкретної результативності дії факторів економічного розвитку;

· визначення темпів і строків для встановлення більш прогресивної структури народного господарства.

Визначальну роль в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов’язані з нау­ково-технічним прогресом.

Економічні цикли.

Функціонування ринкової еко­номіки, як будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку. Циклічність — це об’єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого.

З точки зору тривалості виокремлюють декілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40 — 60 років).

У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічнийцикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. Криза — це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування, скорочення виробництва і зростання безробіття. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробниц­тва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте, і не зменшується. Поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення — це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Створюються нові підприємства, зростають ціни і процентні ставки. Поступово обсяг виробництва досягає поперед­нього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, уже закладає основу для наступної нової кризи.

Характерними особливостями середніх циклів є: по-перше, скорочення їх тривалості, що об’єктивно пов’язано з посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР; по-друге, необов’язко­вість послідовного проходження традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення.

Для коротких циклів на відміну від циклів середньої тривалос­ті матеріальною основою є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні) кризи, або відбуватись за їх відсутності.

Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить російському вченому М. Д. Кондратьєву. Теорія довгих хвиль Кондратьєва мала істотний вплив на подальший розвиток цього напряму наукового дослідження.

За цією теорією, по-перше, НТП розвивається хвилеподібно з циклами в 50—60 років. По-друге, матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне техніко-технологічне оновлення капітальних благ і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працюючих. По-третє, у структурі довгострокових циклів М. Кондратьєв відокремив два етапи, або дві фази розвитку — висхідну і низхідну.

Висхідна фаза довгого циклу — це період довгочасного піднесення науково-технічного та економічного розвитку суспільства, який триває від 20 до 30 років.

Низхідна (спадна) фаза довгого циклу — це період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи, який триває 20—25 років.

Досвід розвитку світової економіки показав, що теорія довгих хвиль достовірно прогнозує розвиток суспільного відтворення. За сучасних умов довгі хвилі не можуть не здійснювати істотного впливу на традиційні промислові цикли.

Функції податкової системи.

Провідна роль у забезпечені виконання державою функцій щодо регулювання економічних процесів належить податкам. Податки – це обов’язкові платежі фізичних юридичних осіб до центрального місцевого бюджетів,здійснювані на умовах і у порядку,що визначають законодавчими актами тієї чи іншої країни. Основними функціями податків вважають:1)фіскальну - полягає у збиранні грошових коштів з фізичних та юридичних осіб для формування фінансових ресурсів держави та 2) регулююча – полягає у здійсненні впливу на відтворення (стимулювати або стримувати його темпи, збільшувати або зменшувати накопичення капіталу та платоспроможній попит населення) та сприянню вирішення соціальних питань(захист осіб з низьким рівнем доходів,здійснення ефективної демографічної політики) Оскільки регулююча функція податків націлена на економічні і соціальні процеси, то її можна розділити на економічну, стимулюючу, соціальну. що дозволить детальніше проаналізувати виділені аспекті.

Усі податки розділяють на 4 групи:1)прямі(оподаткування особистого доходу, прибутків корпорацій) 2)непрямі(акцизи або податок з продажу, податок з обороту,з даної вартості) 3) податки на майно(з землі, будівлі, автомобілів, дивідендів, спадщини) 4) платежі на соціальне страхування(страхові внески з робітної плати, прибутку корпорацій, медичного обслуговування)

Держава повинна так організовувати систему оподаткування,щоб охопити податками різні види доходів і ефективно впливати на їх формуванню. При цьому дотримуються принципу:рівний дохід повинен обкладатися однаковими податками. Це дає змогу реалізувати один із аспектів соціальної справедливості: хто більше одержує, той більше віддає на фінансування суспільних потреб. Тому держава застосовує такий принцип оподаткування,як прогресивний податок.

Прогресивний податок зростає швидше від доходу. Прогресивним оподаткуванням обкладаються доходи громадян и прибутки фірм, майнова власність при спадщині та даруванні.

Регресивний податок,який зростає повільніше від доходу,- це додаткові відрахування у фонд соц.. страхування на випадок безробіття і акцизні збори. Пропорційний податок передбачає незмінність податкових ставок незалежно від доходу.

Залежність між максимальними ставками і податковими надходженнями в бюджет відображає крива Лаффера. Він дійшов висновку, що підвищення податкової ставки до певного критичного рівня сприяє зростанню доходів бюджету і не пригнічує підприємницький стимул. Вище цього рівня розміщена так звана «заборонена зона» шкали оподаткування. Податки, стягнені відповідно до цієї частини шкали, стримують економічну ініціативу, призводять до скорочення інвестицій, внаслідок чого знижуються доходи.

Сп — ставка податку; Н„ — надходження податків до бюджету; М — оптимальний розмір податкової ставки; 1,2 — відповідно нормальна і заборонена зони шкали.

Слід зазначити, що зростання виробничої активності тотожне поняттю розширеного відтворення на основі нагромадження. Останнє, як відомо, означає використання прибутку для збільшення основних фондів та оборотних засобів. Податки впливають на розміри норми нагромадження, тобто на відношення фонду нагромадження до національного доходу (в масштабі країни) або прибутку, що нагромаджується, до чистого доходу підприємств (у масштабах окремого підприємства). Існує певна межа норм нагромадження, нижче якої не забезпечується зростання виробництва, а також збільшення виробничого нагромадження.

Отже, при встановленні податкових ставок слід ураховувати їх критичний рівень і не порушувати «заборонену зону». За цієї умови бюджетні доходи не зменшуватимуться, а податки не будуть негативно впливати на підприємницьку діяльність, зменшувати капітальні вкладення, гальмувати науково-технічний прогрес, уповільнювати економічне зростання.