Сутність національної економіки, її об’єкти та суб’єкти

Сутність національної економіки, її об’єкти та суб’єкти

Національна економіка є історично сформованою системою суспільного відтворення країни, яка ґрунтується на використанні наявних національних ресурсів, забезпечує реалізацію національних економічних інтересів країни та функціонує за об’єктивними економічними законами.

У вузькому розумінні національна економіка є сукупністю економічних суб’єктів і зв’язків між ними.

У широкому розумінні національна економіка – це структурована в галузевому і територіальному просторі економічна діяльність у масштабах країни, що регулюється інституціональною системою, яка відповідає економічному, політичному та ідеологічному устрою, сформованому в цій країні.

Історично національна економіка формується з утворенням централізованих держав та витісненням натуральної форми виробництва товарною. Основним інтеграційним чинником в проце­сі національного державотворення є етнічний чинник. Винят­ком є, наприклад, Швейцарія, Бельгія.

За даними ЮНЕСКО, в світі існує від 4000 до 6000 ет­носів і лише 800 з них вважаються націями та нараховується 252 держави. Етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні. Нація – це сукупність громадян країни, яких поєднує територія, спільність економічного життя, психологічного складу, національна свідомість та ідеологія тощо. Національна ідея є своєрідним дороговказом нації.

У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму. Націоналізм – явище багатогранне й багатолике.

До позитивних аспектів належать національна самосвідомість, національна гордість, національний сором (що дає змогу самоочищатися), прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.

До негативних – визнання національної винятковості, протиставлення іншим націям, прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів, національний нігілізм, пошук винних у життєвих труднощах. Це призводить до появи таких явищ як нацизм, фашизм.

В залежності від питомої ваги титульної нації в чисельності населення розрізняють держави з єдиною нацією-групою, де одна етнічна група нараховує понад 95% населення (ФРН, Японія, Норвегія, Польща тощо) та держави з однією нацією-групою, де етнічна нація нараховує від 60 до 90% населення (Китай, Фінляндія, Великобрита­нія, Україна тощо).

Розрізняють внутрішні та зовнішні чинники державотворення.

До внутрішніх чинників формування державних утворень відносять:

- етнічна самобутність та неповторність;

- природна заданість - необхідність як окремої людини, так і кожного етносу самореалізувати та самоствердити себе;

- природне середовище;

- генетично - культурно - історичний код.

До зовнішніх чинників формування державних утворень відносять:

- географічну ізольованість;

- рівень розвитку сусідніх країн, який буде сприятливим в тому випадку, коли вони ще не набрали сили та міцності для зовнішніх експансій, та не створюють загроз для національно-державного суверенітету;

- послаблення домінуючої ролі країни - метрополії;

- геополітичний компроміс країн-переможців у великих війнах, коли країна отримує незалежність в результаті узгодження інтересів країн-переможниць для збереження певної рівноваги.

Існують також внутрішні та зовнішні чинники розпаду державних утворень, переважно імперій.

До зовнішніх чинників в цьому контексті можна віднести різку зміну природного середовища (клімату).

До внутрішнього чинника відносять дію людського фактору, зокрема відсутність національної гідності та свідомості. Країна-колонізатор по відношення до державності потенційного конкурента в сучасному світі спрямовує руйнівні зусилля мирним шляхом на основне - етнічно-державну складову: мову, культуру, звичаї, традиції, історичну пам'ять, використовуючи різні тактичні засоби

Об’єктомнаціональної економіки як науки є економіка країни в ці­лому, а не тієї чи іншої національності, що має ознаки економічної системи (загальне) та власні особливості і принципи розвитку (особливе).

До загальних ознак національної економіки відносять:

• єдина мета - забезпечити сталий економічний розвиток суспільства;

• ієрархічність структури національної економіки - національна економіка має багатоярусну структуру: мікроекономіка, мезоекономіка або галузева економіка, макроекономіка;

• організаційно-функціональна взаємозалежність елементів системи;

• наявність механізмів самозбереження та саморозвитку: ринкове саморегулювання, державне та корпоративне регулювання економіки;

• керованість забезпечується за рахунок добровільного підпорядкування об'єктивним закономірностям розвитку економічних відносин (ринок) та через опосередковане втручання в економіку єдиного координаційного центру в особі державних органів влади;

• динамічність, відкритість, цілісність.

Особливості національної економіки проявляються через:

· економічний потенціал;

· структуру господарського комплексу та галузей господарства;

· внутрішні чинники соціально-економічного розвитку;

· господарський механізм регулювання та координації;

· особливості програмування та прогнозування соціально-економічних процесів;

· особливості забезпечення економічної безпеки держави в умовах поглиблення тенденцій до інтеграції і глобалізації світогосподарських зв'язків.

Суб’єктами національної економіки є сукупність інституційних одиниць, які здійснюють певний вид економічної діяльності.

Відповідно до своїх функцій та структури економіки України інституційні одиниці - резиденти групуються в п'ять інституційних секторів економіки: нефінансові корпорації, фінансові корпорації, сектор загального державного управління, домашні господарства, некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства: політичні партії та інші громадські організації; благодійні організації і фонди; соціально-культурні підрозділи нефінансових і фінансових корпорацій.

Крім того, у відкритій економіці виділяють ще сектор зовнішньоекономічних зв'язків (інший світ).

 

Основою добробуту індивіда є блага, які він має можливість споживати. В економічній теорії розрізняють блага економічні та неекономічні, матеріальні та нематеріальні, індивідуальні, колективні та суспільні.

В рамках теорій суспільного до­бробуту на увагу заслуговують:

— теорія суспільного вибору, у рам­ках якої здійснюється позитивний аналіз того, як формуються та реалізуються різні суспільні переваги. Цей розділ економічної науки тісно пов’язаний з теорією держави, правилами голосу­вання, поведінкою виборців і т. ін.;

— теорія суспільного прогресу, яка ґрунтується на еталонній етичній системі. Поняття суспільного прогресу означає напрям розвитку суспільства, який є бажаним з погляду вибраної ета­лонної етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти цю концепцію суспіль­ного прогресу;

— еволюційна теорія, в основі якої лежить еталонна етична система, побудована на аналізі процесу еволюції живої природи;

— інституційна теорія добробуту, яка трактує розвиток як загальну об’єктивну категорію, що стосується однаковою мірою всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістич­ний, атомістичний погляд на суспільство як на безліч незалеж­них один від одного індивідів, позбавлених єдиної суті.

В економічній науці дотепер не сформовано загальновизнаної теорії добробуту, яка б містила єдиний критерій для його оціню­вання.

Артур Пігу розрізняє економічний та неекономічний добробути. Економічний добробут - реалізоване за певний проміжок часу споживання товарів і послуг. Проте зміна економічного добробуту не завжди призводить до відповідних коливань неекономічного добробуту.

Англійський філософ Ієремія Бентам під індивідуальним добробутом розумів певну величину егоїстичної насолоди, задоволень і навіть щастя, яке може бути точно виміряне індивідом. Мірилом індивідуального добробуту від споживання певного блага в економічній теорії є величина надлишку споживача.

Вільфредо Парето детально дослідив особливості формування загального добробуту суспільства і довів, що неможливо розглядати загальний добробут суспільства через суму добробутів усіх членів суспільства. В. Парето виводить власний оптимум - стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи про­дуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб'єкта, не погіршивши тим самим становище іншого. Проте, даний оптимум при оптимальному розподілі ресур­сів не гарантує соціального оптимуму і не має на меті досягнення соціальної справедливості. Ресурси у суспільстві можуть розподілені ефективно за Парето, навіть якщо одні голодують, а інші живуть у розкоші.

У реальному житті майже будь-яка зміна суспільних умов створює вигоди для одних і втрати для інших. З оптимуму Парето випливає важливий висновок для фінансової науки, оскільки будь-які реформи у фінансовій сфері не доцільні, якщо вони не покращують життя населення.

Добробут включає два основні критерії:

- ефективність - вибір, який максимізує його корисність.

- соціальна справедливість - міра рівності (нерівності) життєвого становища людей, класів і соціальних груп, яка виражається в матеріальних і духовних благах, які надходять у повне розпорядження людей.

Ефективність і справедливість є конфліктуючими цілями державної політики, тобто досягнення вищої міри справедливості вимагає певних поступок в ефективності, і навпаки. Досягнення більшої міри справедливості у суспільстві потребує перерозподілу доходів через податки.

ЕКОНОМІЧНОГО ПОРЯДКУ

Теорія економічного порядку

ТЕМА 6

Теорія сталого розвитку.

Ідеї сталого розвитку були офіційно проголошені на Міжнародній конференції з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро (Самміт Землі) United Nations Conference on Environment and Development (Earth Summit), Rio de Janeiro у 1992 р.

Ця конференція розглядала оточуюче середовище і соціально-економічний розвиток як взаємопов'язані і взаємозалежні області. У головному документі, прийнятому на цій конференції, «Порядку денному на ХХІ століття» (Agenda 21), що розглядався в якості програми всесвітнього співробітництва, сталий розвиток пов'язується з гармонічним досягненням наступних цілей:

· високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу,

· задоволенні потреб людей і збереженні сталого розвитку протягом тривалого періоду.

Під сталим розвитком розуміють модель бажаного розвитку суспільства, що ба­зується на оптимізації всіх видів діяльності людства та умов природного середовища. Сталий розвиток має три виміри - економічне зростання, соціальний прогрес та охорону навколишнього середовища.

Економічний вимір сталого розвитку передбачає: зрос­тання добробуту членів суспільства; ліквідацію біднос­ті шляхом ефективного використання ресурсів; збалансоване зростання країн з різними рівнями розвитку.

Соціальний вимір передбачає забезпечення в кожній країні: людських прав та свобод; плюралізму, демократії, побудови громадянського сус­пільства; створення можливостей та доступу до основних освітніх, ме­дичних, культурних послуг тощо.

Екологічний вимір передбачає: захист навколишнього природного се­редовища, екосистеми; збереження флори та фауни; раціональне викорис­тання всіх мінеральних, біологічних, екологічних та інших видів ресур­сів.

Ідея сталого розвитку виникла з метою подолання труднощів, які по­чалися в 70-80-х років XX ст. поряд із нарощуванням матеріального ви­робництва, а саме:

• обмеженістю природних ресурсів;

• несприятливою демографічною ситуацією;

• катастрофічно швидким руйнуванням природного довкілля;

• зростаючою загрозою здоров'ю та життю самої людини.

Філософія сталого розвитку полягає в поступовому нарощуванні на­ціональних потенціалів країн світу для підвищення якості життя у всіх сферах життєдіяльності населення без нанесення шкоди природі і прийдешнім поколінням.

Концепція сталого розвитку:

· характеризується комплексністю та інтегрованістю основних елементів - економіки, суспільства і природи

· базується на правах людини та народів щодо отримання рівності прав на розвиток. Ця ідея була підтримана Генераль­ною Асамблеєю ООН в 1979 році.

· передбачає задоволення поточних потреб нинішнього поко­ління без посягань на потреби та можливості майбутніх поколінь.

Основним індикатором сталого розвитку є індекс людського розвитку (ІЛР), який використовується ООН для об'єктивного порівняння розвитку всіх країн і висновків щодо фінансової і будь-якої іншої допомоги. Цей інтегральний показник об'єднує три компоненти: довголіття, освіту і рівень життя. Довголіття вимірюється очікуваною тривалістю життя; освіта вимі­рюється комбінацією письменності дорослих і середньою кількістю ро­ків освіти; рівень життя вимірюється реальним ВВП на душу населення з урахуванням місцевої вартості життя. Вважається, що країни з ІЛР нижче 0,5 мають низький рівень людс­ького розвитку; країни з ІЛР в діапазоні 0,5-0,8 мають середній рівень, а країни з ІЛР більше 0,8 мають високий рівень розвитку.

Індекси сталого розвитку використовують при проведенні державної політики в економічній, соціальній та екологічних сферах, формуванні бюджетів та планів розвитку.

ТЕМА 9

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Економічний потенціал національної економіки: структура та особливості

2. Характеристика основних складових економічного потенціалу

3. Національне багатство як складова економічного потенціалу країни

1. Економічний потенціал національної економіки: структура та особливості

Економічний потенціал - це сукупність передумов, факторів та засобів, здатних забезпечити економічне зростання та підвищення на цій основі рівня і якості життя населення.

Кожен із потенціалів характеризується певною величиною і якісним складом відповідних економічних ресурсів та умовами їх ефективного використання.

Економічні ресурси – це основні елементи економічного потенціалу, наявні у суспіль­ства на кожному етапі розвитку продуктивних сил, за допомогою яких досягаються конкретні цілі економічного і соціального роз­витку.

Потенціал національної економіки формується у взаємодії двох груп факторів, що його визначають:

- традиційно економічні фактори, які містяться в офіційній статистиці;

- неекономічні фактори, показники яких неможливо визначити за допомогою методів статистики.

Оскільки суспільне виробництво є процесом перетворення ресурсів на товари в необ­хідному обсязі і належної якості, то вирішальне місце в ньому посідає ефективність використання взаємозалежних і взаємозумовлених ресурсів. Від того, в яких кількісних і якісних співвідношеннях на­ціональна економіка використовує їх, залежать темпи її розви­тку.

Величина економічного потенціалу свідчить про: ступінь неза­лежності національної економіки, якість життя населення, роль і значення країни у світовій господарській системі.

Рівень використання економічного потенціалу залежить від: виробничих можливос­тей всіх галузей національної економіки, економічного устрою країни, зовнішньоекономічної ситуації, економічної політики уряду, чинного господарського механізму, недосконалість якого, зокрема, може призвести до нераціонального, мало­ефективного та витратного використання економічного потенці­алу.

Джерелами розвитку економічного потенціалу є:

- зростання інвестиційної й інноваційної активності;

- розвиток конкуренції;

- впровадження ефективних форм і методів управління;

- зниження рівня ресурсомісткості виробництва.

Для аналізу рівня розвитку економічного потенціалу країни необхідна оцінка його обсягу, стану та динаміки.

Під оцінкою економічного потенціалу слід розуміти визначення його обсягу у вартісному вираженні, а також розрахунок ефективності вико­ристання економічних ресурсів та ступеня досягнення цілей еко­номічного розвитку. На сьогодні ще не розро­блені ні вітчизняні, ні міжнародні стандарти оцінювання вели­чини економічного потенціалу. Найбільш вживаним показником кількісної оцінки еко­номічного потенціалу є ВВП. Він харак­теризує не тільки досягнутий рівень розвитку національної еко­номіки, а й особливості його галузевої структури, ефективність функціонування окремих сфер діяльності, галузей та регіонів, ступінь інтеграційних процесів.

Оцінка ефективності використання економічного потенціа­лу здійснюється у двох вимірах: цільовому та ресурсному.

Цільо­ва ефективність характеризує суспільне виробництво з позицій рівня розвитку і ступеня задоволення потреб суспільства.

Ресурсна ефективність відображає ефективність організації суспільного вироб­ництва з позицій найбільш раціонального використання обмеже­них ресурсів, комбінування факторів виробництва, впроваджен­ня ресурсозберігаючих технологій.

Цільова та ресурсна ефектив­ність є взаємопов’язаними категоріями. Цільова ефективність змінюється прямо пропорційно ресурсній. За підвищення цільової ефективнос­ті, яка базується на зростанні ефективності використання кож­ної одиниці наявних ресурсів, забезпечується інтенсивний тип використання економічного потенціалу.

2. Характеристика основних складових економічного потенціалу

Основними елементами еко­номічного потенціалу є: природно-ресурсний, виробничо-техно­логічний, науково-технічний, інвестиційний, трудовий, інфор­маційний потенціали та потенціал управління.

№ з/п	Складові потенціалу	Характеристика
	Природно-ре­сурсний по­тенціал	Сукупність наявних і тих, що можуть бути мобі­лізовані, природних умов і ресурсів, які вплива­ють на економічну діяльність та використову­ються чи можуть бути використані у процесі ви­робництва економічних благ
	Виробничо- технологічний потенціал	Сукупність засобів виробництва, а також існуючих технологічних способів (технологій) їх залучення для перетворення предметів праці на продукцію кінцевого споживання, необхідну для задоволення потреб суспільства
	Науково-тех­нічний потен­ціал	Сукупна можливість національної економічної системи генерувати необхідні знання, що втілю­ється в кількісних і якісних характеристиках винаходів та нововведень
	Інвестиційний потенціал	Здатність залучати у виробництво й ефективно використовувати інвестиційні ресурси для здій­снення реальних і фінансових інвестицій, які матеріалізуються у новостворюваних факторах суспільного виробництва та суспільній інфра­структурі
	Трудовий потенціал	Сукупність працездатного насе­лення з урахуванням інтелектуального розвитку, знань, умінь, досвіду, духовних цінностей, звичаїв, традицій, переконань і па­тріотизму.
	Інформацій­ний потенціал	Наявні та такі, що можуть бути мобілізовані, об­сяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій для створення власних ре­сурсів, збирання, накопичення, обробки й вико­ристання різноманітних форм інформації для за­доволення відповідних потреб суспільства
	Потенціал управління	Наявні способи і вміння визначати цілі, прийма­ти рішення, формувати програми, розподіляти функції та координувати діяльність організацій і людей у виконанні їх завдань і функцій, фор­мувати механізми управління, раціоналізувати структури організацій і забезпечувати ефектив­ність їх діяльності

Кожен із зазначених потенціалів характеризується певною величиною і якісним складом відповідних економічних ресурсів та умовами їх ефективного використання.

Економічні ресурси – це основні елементи економічного потенціалу, наявні у суспіль­ства на кожному етапі розвитку продуктивних сил, за допомогою яких досягаються конкретні цілі економічного і соціального роз­витку.

3. Національне багатство як складова економічного потенціалу країни

Значення національної економіки у світовій системі господа­рювання пов’язане з рівнем національного багатства і конкурен­тоспроможністю країни на міжнародних ринках.

Національне багатство – це сукупність створених та нагромаджених у краї­ні працею всього суспільства матеріальних благ, розвіданих при­родних ресурсів, досягнутого рівня освіти людей, їхнього досві­ду, майстерності, творчих здібностей, які призначені для розши­реного відтворення з метою підвищення добробуту нації. Такий показник ураховує результати праці всіх поколінь відповідної держави.

Національне багатство є важливим показником економічної могутності країни та джерелом її соціально-економічного про­гресу.

В складі національного багатства країни виокремлюють його матеріальну і нематеріальну частини.

Основними елемента­ми матеріальної форми національного багатства є:

- створений і накопичений країною виробничий (основний і оборотний) капі­тал;

- основний капітал сфери обслуговування (школи, лікарні, культурно-освітні та спортивні об’єкти, житлові будинки);

- ре­зерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіта­лу);

- майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці та предмети тривалого використання – автомобілі, меблі, побутова техніка тощо);

- залучені в процес виробництва природні ресурси – земля, ліси, розвідані корисні копалини.

Нематеріальну складо­ву національного багатства становлять елементи, що передусім визначають якість робочої сили, - науково-технічний, освітній, культурний та професійний потенціал людини, рівень знань, на­копичений досвід, здібності, культурні цінності.

У складі національного багатства можна виділити такі елементи (рис. 9.1):

1) нефінансові активи, що є результатом виробничої діяльності (створені нефінансові активи);

2) нефінансові активи, що не є результатом виробничої діяльності (нестворені нефінансові активи):

3) фінансові активи / пасиви;

4) нагромаджені споживчі товари довгострокового використання у домашніх господарствах (особисте майно громадян);

5) прямі іноземні інвестиції.

Рис. 9.1. Структура національного багатства країни

Якщо рані­ше розвиток країни визначався ступенем нарощування матері­ально-речових елементів, які, по суті, лежать у традиційному ро­зумінні сутності національного багатства, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення та структурні зрушення в його складі. Включення людського капіталу до складу національного багатства було покладено в основу виникнення розширеної кон­цепції національного багатства.

За традиційними обчислен­нями, головним компонентом багатства країни вважався фізич­ний капітал (нагромаджені матеріально-речові фонди). Однак згідно з оцінкою, здійсненою Світовим банком у 192 країнах, частка фізичного капіталу дорівнювала в середньому лише 16 % загального обсягу багатства. Більш вагоме значення має люд­ський капітал, що становить 64 %. Основною проблемою тут є визначення величини людського потенціалу, адже в його розвиток вкладаються кошти, які спрямовуються, зокрема, на освіту, охорону здоров’я, відтворення, підвищення професіоналізму і якості праці. Є й інші підходи, за яких величина людського капі­талу може визначатися, зважаючи на потенційний дохід, який він може надавати.

 

ТЕМА 10

ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Поняття інфраструктури національної економіки та її структура

2. Сутність ринкової інфраструктури та її роль у ринковій економіці

 

1. Поняття інфраструктури національної економіки та її структура

Інфраструктура національної економіки - сукупність структурних елементів господарської системи та інституцій, що забезпечують розвиток національної економіки.

Від ступеня розвитку інфраструктури національної економіки залежить ефективність і результативність національної економіки, рівень та якість життя населення.

У розвинутих країнах світу більшість об'єктів інфра­структури національної економіки перебувають у власності дер­жави, це викликано їх великою капіталомісткістю, низькою рен­табельністю тощо. Елементами інфраструктури національної економіки є загальна, виробнича, інформаційна, соціальна та ринкова інфраструктури.

№ з/п	Складові інфраструктури	Характеристика
	Загальна	Сукупність елементів, які є необхідними для функціонуван­ня всіх інших складових інфраструктури національної економі­ки
	Виробнича	Сукупність елементів національної економіки, що забезпечують функціонування суспільного виро­бництва і створюють умови для руху товарів і послуг
	Інформацій­на	Сукупність елементів національної економіки, які впливають на створення, передачу та збереження інформації
	Соціальна	Сукупність елементів національної економіки, які забезпечують умови життєдіяльності населення та всебічний розвиток особистості
	Ринкова	Сукупність елемен­тів, які забезпечують стабільний розвиток і функціонування ри­нкового механізму національної економіки

Загальна інфраструктура національної економіки включає елементи інфраструктури, які є необхідними для функціонуван­ня всіх інших складових інфраструктури національної економі­ки: телекомунікації; залізничний транспорт; автомобільні до­роги; електроенергетика; виробництво, транспортування та роз­поділення газу; водопостачання та водовідведення.

Рівень розвитку елементів загальної інфраструктури в Україні станом на 2007 рік є найнижчим серед країн Східної Європи, що дає можливість стверджувати про низьку ефек­тивність структурних реформ загальної інфраструктури націона­льної економіки України.

Виробнича інфраструктура включає елементи національної економіки, що забезпечують функціонування суспільного виро­бництва і створюють умови для руху товарів і послуг.

До вироб­ничої інфраструктури відносять:

- виробничі споруди та пристрої, в тому числі іригаційні системи;

- інженерні комунікації та мережі виробничого призначення (ЛЕП та інше);

- матеріально-технічне постачання, що обслуговує виробництво;

- торгівля, в тій її части­ні, в якій вона продовжує виробничий процес і надає окремі пос­луги виробничим підприємствам.

Розвиток виробничої інфра­структури потребує значних інвестицій для оновлення, визна­чення національних фінансових джерел для модернізації, прове­дення структурних перетворень з метою надання виробничий інфраструктурі характеристик ринкової економіки.

Інформаційна інфраструктура включає елементи національної економіки, які впливають на створення, передачу та збереження інформації: обчи­слювальна та комунікаційна техніка; телекомунікаційні мережі; бази і банки даних; системи інформаційних аналітичних центрів; системи науково-дослідних установ; підготовка висококваліфі­кованих працівників. Об'єкт інформаційної інфраструктури національної економі­ки – інформація та інформаційні процеси.

Предмет інформаційної інфраструктури національної еконо­міки – дослідження особливостей інформаційного впливу на особистість, суспільство, державу.

Соціальна інфраструктура включає елементи національної економіки, які забезпечують умови життєдіяльності населення та всебічний розвиток особистості. Складові компоненти соціальної інфраструктури: соціально-споживацький комплекс та соціально-культурний комплекс.

Соціа­льно-споживацький комплекс (інфраструктура) спрямований на створення умов для відтворення людини та задоволення її потреб у належних умовах життя.

Складові елементи соціально-споживчого комплексу:

а) Торгівля і громадське харчування.

б) Житлово-комунальне господарство. Його завдання полягає у задоволенні комунальних, побутових і соціально-культурних потреб населення. До складу житлово-комунального господарства входять: житлове господарство; санітарно-технічні підприємства; служби інженерних мереж і споруд; транспорт; енергетичне господарство; всі види зовнішнього благоустрою; служби обрядових і спеціальних послуг.

в) Побутове обслуговування. Належне побутове обслуговування населення сприяє економії суспільної праці, витрат, раціональному використанню вільного часу, зближенню рівнів життя міських і сільських жителів.

г) Пасажирський транспорт і засоби зв’язку.

Соціально-культурний комплекс. Соціально-культурна інфраструктура сприяє ду­ховному та інтелектуальному розвитку. До складових елементів соціально-культурного комплексу відносять освіту, культуру і охорону здоров'я.

 

2. Сутність ринкової інфраструктури та її роль у ринковій економіці

Ринкова інфраструктура – сукупність елемен­тів, які забезпечують стабільний розвиток і функціонування ри­ нкового механізму національної економіки.

Роль інфраструктури в забезпеченні функціонування націо­нального ринку визначається функціями:

- забезпечення безпе­ребійного функціонування господарських взаємозв’язків;

- регулювання руху товарно-грошових потоків;

- доведення товару до безпосеред­нього споживача;

- перерозподіл ресурсів між різноманітними галузями й усередині них;

- акумуляція тимчасово вільних коштів, регулювання гро­шового обігу.

Основне призначення інституцій ринкової інфраструктури – це обслуговування взаємовідносин виробників товарів і їх безпосередніх споживачів.

Продуктом функціонування елементів ринкової інфраструктури є посеред­ницька послуга.

Досвід розвинутих країн світу доводить, що за наявності розвинутої ринкової інфраструктури ефективно реалізуються державна регуляторна політика, сучас­ні системи маркетингу й стратегічного планування, досягаються високі показники економічного і соціального розвитку.

Елементи ринкової інфраструктури представлені сукупністю різноманітних підприємств, установ, організацій, що обслугову­ють суб’єктів ринку, допомагають їм нормально функціонувати і діють у межах окремих ринків:

- ринку робочої сили;

- ринку засо­бів виробництва;

- ринків банківських послуг, інвестицій, фінан­сів;

- ринків інформації, маркетингових послуг.

Елементи ринкової інфраструктури, за допомогою яких реа­лізуються її функції, поділяють на три блоки: організаційно-тех­нічну, фінансово-кредитну та науково-дослідницьку інфраструк­туру ринку.

До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі, аукціони, торговельні доми, торговельні палати, холдингові, брокерські компанії, інформаційні центри, ярмарки, сервісні центри, різноманітні асоціації підприємців і споживачів, державні інспекції, транспортні комунікації, засоби зв’язку.

Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють бан­ки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій, інституції, які мобілізують тимчасово вільні грошові ресурси, перетворюючи їх на кредити, а потім і на капіталовкладення.

Науково-дослідницька інфраструктура ринку включає на­укові інститути з вивчення ринкових проблем, венчурні фірми, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади.

Елементи ринкової інфраструктури формують­ся і класифікуються за видами ринків, які вони обслуговують:

- ринком товарів і послуг (реальний сектор);

- фінансовим ринком (фінансово-кредитний сектор, трансакційний сектор);

- ринком праці (ро­бочої сили).

Інфраструктура товарного ринку (реального сектору) представлена сукупністю видів діяльності та інституцій, які забезпечують безперебійний обіг речових чинників виробництва і товарів кінцевого спожи­вання та надають комплекс послуг зі сприяння організації товар­ного обігу та повнішого задоволення попиту споживачів. Вона створює умови для швидкого обігу товарних ресурсів в економіці, вдосконалення ринкового процесу реалізації продук­тів праці, оптимізації комерційних зв’язків, поліпшення матері­ально-технічної бази обігу.

Важлива роль у забезпеченні функціонування інфраструктури товарного ринку належить біржам. Відповідно до товарів, які є об'єктом купівлі-продажу, біржі можуть бути універсальні, товарні і товарно-сировинні, агропромислові, фондові і товарно-фондові.

Товарна біржа - організований ринок на якому здійснюється процес купівлі-продажу товарів за певними стандартами та умо­вами. Вона має на меті надання послуг стосовно укладення біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропонування на товари, вивчен­ня, упорядкування та полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Діяльність товарних бірж в Україні регулюється Законом «Про товарну біржу».

На товарній біржі здійснюються два види товарообороту:

- реальний - безпо­середній перехід товару від продавця до покупця;

- ф'ючерсний (до 90% від усіх угод) – продається право на товар (наприклад, на майбутній врожай).

Ф'ючерсні контракти підля­гають хеджуванню - страхуванню на випадок можливих збитків, спричинених зміною цін у майбутньому.

До інфраструктури товарного ринку належить розгалужена система приватних, кооперативних, державних, змішаних гур­тових і роздрібних торговельних структур, які визначають стан двох форм торгівлі в країні: гуртову і роздрібну. Найбільш впли­вовими гуртовими торговельними структурами є великі торго­вельні фірми, торгові доми, дистриб’юторські фірми.

У практиці ринкових зв’язків широко використовують і такі форми організації оптової торгівлі, як аукціон, ярмарок.

Розвинута інфраструктура товарного ринку – це одна з фун­даментальних рис ринкової економіки, ознака мобільності мате­ріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів.

Функціонування фінансового ринку, до складу якого входять ринки грошей та цінних паперів, забезпечується розвинутою спеціалізованою інфраструктурою, яка є сегментом фінансової діяльності ринкової економіки, створюється для обслуговування фінансового ринку та забезпечення його нормального функціону­вання.

Особливе місце серед елементів інфраструктури фінансового ринку посідають фондові, валютні біржі, брокерські компанії, комерційні банки, інвестиційні та інноваційні фонди, холдинго­ві компанії.

Фондова біржа - організований ринок на якому здійснюється процес купівлі-продажу цінних паперів за певними стандартами та умовами. Участь у біржових торгах підвищує авторитетність компанії (ІРО), спрощує доступ до ринку капіталів, сприяє підвищен­ню курсу її акцій.

На фондовій біржі мобілізуються і концентруються тимча­сово вільні грошові нагромадження та заощадження через про­даж цінних паперів, а також здійснюється кредитування і фінан­сування держав