Функції національної економіки як науки.

До функцій національної економіки як науки слід віднести пізнавальну, ідеоло­гічну, методологічну, практичну.

Пізнавальна функція полягає у вивченні реальних процесів та явищ економіки країни в суспільно-природному середовищі.

Ідеологічна функція «відповідальна» за формування економічного ми­слення й певної ідеології людини.

Методологічна функція передбачає застосування певних прийомів і правил дослід­женнята обґрунтування шляхів і методів їх ефек­тивного використаннядля здобуття нових знань, по­яснення нових економічних явищ і процесів.

Практична функція національної економіки є сукупністю уявлень про її «еталонний», оптимальний стан. Найбільш концентрованого вигляду нормативна наука набуває у розробці економічної політики, перш за все, її економічних цілей та інструментів.

 

3. Прояви загального та особливого в Україні

Загальне і особливе взагалі і в національній економіці, зокрема, знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності.

При цьому слід зауважити, що загального без особливого не буває. Спочатку з'являється щось особливе, або новоутворення. В той же час особливе з іншими «особливостями» в загальному набувають синергетичного ефекту - загальне «важить», «грає більшу роль» ніж проста сума цих окремих особливостей. Також треба мати на увазі, що все в цьому світі ієрархічне і плинне.

Між системою (загальним) і новоутворенням (особливим) виникає боротьба на знищення. Але в подальшому розвитку новоутворення «розривають» стару систему і стають центром кристалізації нової системи, яку новоутворення намага­ються створити за власним зразком, зі старими елементами.

Прояви загального та особливого можна проілюструвати прикладами:

· в первісній історії людства було поширене збиральництво - людина збирала і споживала дари природи.

· потім, як окремий елемент (особливість), з'являється новоутворення у вигляді першої спроби посадити рослину і виростити її. Через деякий час це новоутворення переростає в систему орного землеробства, а збиральництво стає допоміжним.

· орне землеробство потребує особливого елементу - знарядь праці. З часом виробництво знарядь праці стає домінуючим - індустріальне суспільство.

· інформація на всіх етапах розвитку людства відігравала вирішальну роль. Особливе значення інформація набуває в XXI столітті - процес становлення постіндустріального, а потім власне інформаційного суспільства.

Щодо прояву загального та особливого в економіці України, то яскравим прикладом є становлення сектору підприємництва.

Багато науковців демократичного спрямування вважали, що Україну врятує приватна власність на чолі з підприємцем. Саме підприємницький сектор, зокрема сектор малого підприємництва в економічно розвинених країнах є генератором ідей, продуцентом ВВП, основним наповнювачем доходної частини державного бюджету, основою середнього класу.

Проте труднощі у створенні сприятливої підприємницької атмосфери, крім загальних причин, пояснюються наступними обставинами, які призвели до особливостей підприємницького сектора.

По-перше - етнічна своєрідність. В силу різних обставин багато етнічних українців живе за кордоном, але жоден з них не став видатним підприємцем.

По-друге, ринкове середовище, підприємництво, капіталізм формувались протестантським «силовим полем».

По-третє, у відповідні історичні періоди, існуюча суспільна думка про непрестижність «купецького стану» та приналежність до класу «буржуазії», зневажливе ставлення до них не сприяли формуванню в української нації схильності до підприємництва і ринкової поведінки.

По-четверте, в період панування радянської ідеології колективізму та державного регулювання економіки відбулася смислова деформація деяких головних понять і значень слів іноземного походження, притаманних демократії і вільному підприємництву («спекулянт»).

По-п’яте, як стверджується у доповіді ООН у 1992 році, початкові етапи реформ нерідко характеризуються народжуванням непродуктивного або навіть деструктивного підприємництва. Спонтанна приватизація і легалізація тіньової економіки, демонструючи, в основному, винахідливість і незалежну активність, не сприяє розвиткові продуктивного підприємництва через швидкоплинність підприємницького циклу.

 

4. Особливості трансформації та розвитку національної економіки України

Етапи розвитку національної економіки можуть виявлятися як в історичному контексті, так і в інших.

В історичному аспекті виділяють наступні підходи до визначення етапів розвитку національних економік:

1. Формаційний підхід. Базовим економічним ядром кожної формації є панівна форма власності:

• Архаїчна формація – первіснообщинний лад – економічна система первісної общини базувалась на спільній власності;

• Вторинні формації: рабовласництво (відбувається перехід до приватної власності в її абсолютній формі), феодалізм (відбувається розвиток приватної власності в абсолютній формі і в той же час послаблення її абсолютного характеру; працівник виступає як суб'єкт і як об'єкт власності: як суб'єкт власності він має певний наділ, сільськогосподарський реманент тощо, а як об'єкт власності працівник змушений відпрацьовувати на свого господаря повинність), капіталізм (власник засобів виробництва пови­нен купити робочу силу (фізичні і розумові здібності особи), а не людину).

• Третя формація – комуністична, складається з двох фаз, нижчою фазою є соціалізм;

2. Цивілізаційний під­хід виокремлює закономірні етапи розвитку економічних систем по іншому, залежно від розвитку людської цивілізації. Розрізняють такі стадії розвитку цивілізацій: неолітична, східно-рабовласницька, антична, ранньофеодальна, доіндустріальна, індустріальну та постіндустріальна цивілізація. Остання за своєю соціально-економічною формою є змішаною соціально-орієнтованою ринковою економікою.

3. Технократичний підхід. За ступенем індустріального розвитку суспільства розрізняють: доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та неоіндустріальне суспільство. Економічна система неоіндустріального суспільства, в свою чергу, проходить дві стадії інформаційної економіки і економіки знань. Під інформаційною економікою розуміється економіка, в якій головним «товаром» є інформація, а економіка знань - це економіка, в якій як спеціалізовані, так і повсякденні знання є джерелом економічного розвитку.

Починаючи з 20 століття, національна економіка України розвивалася під впливом зовнішніх чинників спочатку Російської імперії, а потім Радянського Союзу, характеризувалася етапами розвитку капіталістичних форм господарювання, соціалізму (воєнний комунізм, НЕП, командно-адміністративний устрій).

З 1991 р. розпочався перехідний період до побудови соціально орієнтованої ринкової економіки – етап становлення ринкової економіки. Період характеризується зростанням значення економічних методів управління, створення нових інститутів ринкової економіки, розширенням ролі регіонів в управлінні соціально-економічними процесами. Разом з тим загострюються проблеми соціального характеру, зростає тонізація економіки, домінують процеси деіндустріалізації, структурна незбалансованість, зниження якості товарів.

У період 1994-1999 рр. відбувається стабілізація ринкових механізмів. Чинниками, які зумовили формування особливої української моделі економіки стали:

- геополітичний (економіка країни формувалася як проміжний тип між західною та східною економіками);

- історичний (успадкування від Радянського Союзу значної частки державної власності, адміністративний стиль управління);

- правовий (не сформований ефективний правовий механізм розв’язання проблем і конфліктних ситуацій між суб’єктами господарювання);

- монополізм в економіці;

- нерівномірність економічного розвитку в регіонах;

- диспропорції у галузевій структурі економіки;

- поєднання економічної, політичної та олігархічної влади;

- вияв менталітетних ознак громадян деструктивного характеру (пасивність, відсутність розвинутих демократичних традицій).

З 2000 р. окреслюється етап розвитку ринкових засад національної економіки. Важливим наслідком регулятивних заходів з боку уряду стало економічне зростання та підвищення міжнародного авторитету України (особливо з 2005 р.). Сьогодні розвиток національної економіки характеризують як формування конкурентоспроможної економічної системи, в основу якої закладається інвестиційно-інноваційна модель розвитку.

 

 

ТЕМА 2

ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ ТА БАЗИСНІ ІНСТИТУТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

 

1. Основні економічні теорії функціонування національної економіки

2. Базисні інститути функціонування національної економіки

 

1. Основні економічні теорії функціонування національної економіки

Формування національних економік почалось у часи формування націй у суспільство, а свого розквіту набуло з початком промислових революцій, на базі яких виникло масове виробництво з притаманною йому глибокою спеціалізацією і кооперацією праці. Саме ці процеси зробили більш залежними між собою окремих суб'єктів господарювання, регіони, галузі та призвели до появи феномену "національна економіка" у його сучасному вигляді.

Національна економіка як самостійна наука є порівняно молодою, проте її передумови формуються протягом багатьох століть:

· процес накопичення загальних ідей та концепцій з основ функціону­вання та розвитку економіки країни;

· поєднання загальних законів і закономірностей економічного розвитку та національної специфіки економіки країни;

· врахування впливу неекономічних сфер (соціальної, політичної, екологічної, духовної) на еко­номічний розвиток країни.

Розглядаючи національну економіку як науку, ми не може обійти погляди різних економічних шкіл на хід розвитку різних країн, у тому числі і тих, які стали їх колискою. Так, ще у трактатах та нормативних актах мислителів давнини можна зустріти ідеї щодо:

- обґрунтування та пояснення сутності економічних відносин між людьми («Кодекси царя Хаммурапі», Вавилон);

- шляхів формування багатства держави («Архашастра», Індія) та його справедливого розподілу між членами суспільства (Вчення Конфуція, Китай);

- механізмів врегулювання господарських процесів («Зведення», Китай);

- процесів та причин поділу праці у суспільстві (Вчення Аристотеля і Платона, Греція).

Серед основних економічних теорій, які створили методологічне підґрунтя для моделювання функ­ціонування національної економіки та управління нею, слід ви­окремити класичну, монетаризм, кейнсіанство, неокейнсіанство, інституціоналізм, теорії неокласичного синтезу, структур­них змін.

Меркантилізм дещо відійшов від основних засад функціонування національної економіки як єдиної економічної макросистеми і зосередив увагу на питаннях зовнішніх взаємодій між економічними системами держав. Представники меркантилізму обґрунтовували необхідність формування централізованих національних держав і захист національної економіки через політику протекціонізму.

Французька школа (фізіократи)класичної політичної економії перемістили дослідження зі сфери зовнішнього обігу у сферу внутрішніх економічних проблем, явищ і процесів в державі. Так, наприклад, Ф.Кене започаткував секторний підхід до дослідження національної економіки. Саме він вперше розробив «Економічну таблицю», яка становила собою спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних та вартісних потоків матеріальних цінностей у національній економіці. Проте у дослідженнях французької школи були значні недоліки: вони визнавали основним джерелом збагачення нації земельні ресурси і залишали поза увагою ефект від взаємодії та постійного розвитку всього комплексу економічних ресурсів нації, шляхів пошуку оптимізації їх використання.

Англійська школа політичної економії дала поштовх до більш комплексного аналізу засад функціонування національного господарства. Її представники дали перше науково обґрунтоване визначення процесу функціонування капіталістичної системи господарства на стадії вільної конкуренції, що в той час була притаманна більшості європейських держав, обґрунтували принципи її розвитку (теорія порів­няльних переваг Давида Рікардо, яка стала осно­вою політики відкритої економіки (політики фритредерства); те­орія народонаселення Томаса Мальтуса, яка роз­крила взаємозв’язок між темпами зростання національного ви­робництва і населення.).

Історична школа в економіці сформувалась у XIX ст. в Німеччині. Саме вона ознаменувала зародження національної економіки як галузі знань та наукового напрямку у системі економічних наук. Вперше поняття національна економіка зустрічається у праці Деніела Фрідріха Ліста «Національна система політичної економії». (1841 р.), де надається перша цілісна теоретична концепція національної економіки.

Ліст визнавав політичну економію наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації. Також він акцентував увагу на необхідності застосування мобілізаційної моделі розвитку економіки, яка передбачає на першому етапі закритість економіки (автарктичність, самодостатність). Ліст виводить основний об’єктивний закон розвитку суспільства: «…численні покоління, що настають одне за одним, поєднують свої сили, щоб досягти єдиної мети, і розподіляють у певному розумінні між собою зусилля, котрих потребує досягнення цієї мети».

Окремий напрям національної політичної економії – учення про народне господарство Німеччини – був об’єктом дослідження представників німецької історичної школи. Так само, як і Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільного розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток економіки. Вони намагалися поєднати принцип державного регулювання і принцип економічної свободи.

Представники історичної школи досить критично ставились до суто теоретичних, абстрактних теорій та моделей класичної політичної економії. У дослідження економічних явищ і процесів, що протікають у суспільстві вони внесли конкретизацію, динамічність аналізу, людський фактор поєднання загального і особливого у становленні та розвитку окремих економік, а також методологію комплексного дослідження суспільної життєдіяльності.

Формування нової історичної школи було покликане необхідністю теоретичного обґрунтування способів розв’язання соціальних проблем. Тому проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як необхідна умова економічного розвитку, а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними).

Марксизм. К. Маркс та його послідовники розглядали суть економічної системи суспільства у діалектичному розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, а економічну формацію як спосіб їх вираження. К. Маркс довів нежиттєздат­ність теорій вільної ринкової економіки. Зокрема, в другому томі «Капіталу» (1885 р.), у розділі «Процес обігу капіталу», Маркс показує неможливість кругообігу суспільного продукту в умовах капіталізму, за якого перебіг безперервного циклу порушується і система призводить себе до самознищення^[1].

Проте у працях К.Маркс аналізував вище вказані процеси та формування соціалістичної системи господарювання скоріше з позицій розвитку окремих суспільно-економічних формацій (формаційний підхід), ані ж з погляду розвитку окремих держав чи їх груп. У його дослідженні економічних систем в одне ціле злились загальне та специфічне.

Кейнсіанство вважається матір'ю вчення про національну економіку. Предметом його безпосереднього дослідження є безпосередньо механізм функціонування національної економіки - вплив конкретних методів і форм регулювання економіки на її стан. Вперше питання виваженого макроекономічного регулюван­ня поставив Дж. М. Кейнс у праці «Загальна теорія зайнятості, відсотка, грошей»^[2]. Це було наслідком подій, якими супроводжувалася Велика депресія: масового безробіття, бан­крутств, які спричинили монополістичні тенденції в розвитку конкуренції. Регулюючий вплив держави у теорії Кейнса був за­кріплений за системою опосередкованих методів впливу – ін­струментів грошово-кредитної та бюджетної політики. Для за­безпечення сталого економічного розвитку держава, на думку Кейнса, покликана підтримувати політику ефективного сукуп­ного попиту, який забезпечить зростання інвестицій в економі­ку, а отже, відіграє вирішальну роль у визначенні рівня зайня­тості. Прихильники Дж. М. Кейнса виступали за активізацію про­цесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціаль­них виплат, за антикризове та антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили глибину і го­строту економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві.

Неокласичний напрям економічної науки, що виник у 70-ті роки XX ст. зосередив увагу на таких фундаментальних проблемах, як: забезпечення макроекономічної стабільності держави без надмірного втручання останньої в господарське життя суспільства та активний розвиток підприємницької діяльності як гарантії конкурентоспроможності держави та її виробників.

Монетаризм зосередив увагу переважно на проблемах макроекономічного розвитку національного господарства. Грошова маса розглядається як вирішальний фактор еконо­мічного розвитку, а грошово-кредитна політика — як найважли­віший інструмент стабілізації внутрішнього ринку. Основні монетаристські положення відображені у фундаментальній праці М. Фрідмена і А. Шварца «Монетарна історія США. 1867—1960». Відповідно до них: 1) економіка є саморегулюючою; 2) причиною криз є нестача грошової маси; 3) приріст грошової маси на 1-2% має випереджати зростання обсягів виробництва, контроль за грошовою масою має стати єдиною економічною функцією держави; 4) соціальні програми мають бути скорочені до міні­муму.

Найбільший внесок у розвиток національної економіки як наукового знання дали неокласичний синтез та теорія інститутів. Саме вони зорієнтували економічну науку на розмежування загальних закономірностей і принципів розвитку економічних систем та виокремлення тих сутнісних рис, що відрізняють крани між собою за рівнем економічного розвитку.

Теорія неокласичного синтезу поєднує ідеї кейнсіанства з неокласичною теорією. Засновник цього напряму, відомий американський економіст, Нобелівсь­кий лауреат Пол Семуелсон обґрунтував необхідність стимулю­вання ефективного попиту та забезпечення динамічного розви­тку національної економіки за допомогою монетарного, фіскаль­ного інструментарію.

У 1939 році вийшла в світ найвідоміша праця представника ордолібералізма Вальтера Ойкена «Основи національної економії», яка й до цього часу вважається теорією та методологією дослідження засад функціонування національної економіки.

Вихідними положеннями автора виступають не економічна система чи принципи ринку, а економічний досвід та економічна політика, межі економічної свободи та економічного порядку, що й визначають особливості та рівень розвитку національної економіки у ретроспективі та перспективі. Автор відзначає, що «економіці внутрішньо притаманна рівновага. Небезпечні та довготривалі негаразди найчастіше є справою невдалих політиків. Потрібне не лише «тонке» настроювання економічної системи, оскільки вона сама прагне до стабільності, а й опікування тим, щоб політичні дії не наносили прямої шкоди. Функція економічної політики не повинна виходити за межі «пристосування».

Тобто дослідження національної економіки повинно виходити першочергово з таких факторів, як: об'єктивне прагнення до самозбереження та саморозвитку, суб'єктивний фактор в протіканні економічних процесів, раціональне поєднання об'єктивного та суб'єктивного начал як пошук шляхів взаємодоповнення ринкового саморегулювання та державного і громадського втручання в господарські процеси.

Домінуючу роль серед економічних теорій, які пояснюють функціонування національної економіки, слід відвести інсти­туціоналізм, який виник наприкінці XIX – у першій половині XX ст. у США внаслідок необхідності протидії пануванню моно­полій у ринковій економіці. Теорія інститутів становить собою комплексне економічне вчення, об'єктами дослідження якого є такі інститути, як корпорація, держава, профспілки, ринок, психологічні, моральні та етичні (звичаї, норми, навички, інстинкти тощо) чинники розвитку сучасної цивілізації та окремо взятих національних господарських систем.

У рамках інституційного на­пряму широко застосовуються наступні теорії: прав власності (Рональд Коуз, США), яка досліджує процеси макроструктурних зрушень; еко­номічної організації, яка пояснює особливості функціонування суб’єктів господарювання з позицій зменшення трансакційних витрат (О. Вільямс, США; Б. Хансен, Швеція); суспільного вибо­ру (Д. Бьюкенен, США), яка досліджує взаємодію політичних та економічних явищ у контексті їх впливу на розвиток суспіль­ства.

Якщо звернутись до представників вітчизняної економічної думки, то слід відзначити, що майже до кінця ХІХст. українська економічна школа перебувала під впливом західних вчень і рухалась за ними в одному напрямку.

Найбільший внесок у дослідження засад розвитку національної економіки зробили видатні українські економісти інституціонального, історичного та неокласичного напрямків - М.І. Туган-Барановський, О.М. Миклашевський, І.В. Вернадський, А.Я. Антонович, І.І. Янжула, В.Ф. Левитський, Є.Є. Слуцький, В.Я. Железнов, Д.І. Піхно та ін. Їх дослідження та дискусії точились над питаннями, тісно пов'язаними з дослідженням природи національної економіки, її сутності, місця і ролі кожної з її підсистем, взаємозв'язків з іншими елементами суспільного буття, визначенням особливостей розгортання господарського механізму національної економіки, аналізу господарських комплексів та пропорцій між ними.

 

2. Базисні інститути функціонування національної економіки

Відповідно до теорії інститутів, інститути визначаються як правила поведінки, що встановлюють, або навпаки, забороняють певні способи дій.

Залежно від ролі в економічній системі, інститути поділяють на: базові та допоміжні, що форму­ються навколо базових.

Базисні інститути національної економіки:

- спільні для усіх економік, проте конкретні форми їх прояву (у кількісному та якісному вираженні) можуть видозмінюватись і впливати на формування різних моделей національної економіки;

- визначають домінуючий тип економічної системи, оскільки вони визначають ключові правила здійснення господарської діяльності.

За видами базисні інститути поділяються на економічні, правові, політичні та соціальні. Своє формальне закріплення вони отримують в правових інститутах.

Ґрунтовний підхід до аналізу базисних інститутів дає концеп­ція інституційних матриць.

Інституційна матриця – стійка, що історично склалась, система базових суспільних інститутів. Ця система обумовила появу перших держав та визначила розвиток всіх інших. Розрізняють два ідеальних типи інституційних матриць: X та Y-матриці, що відрізняються комплексами базисних інститутів, що їх формують.

Для Х - матриці характерними є такі інститути:

- в економічній сфері - інститути перерозподільчої (редистрибутивної) економіки: інститути директивного планування, державної власності;

- в політичній сфері - інститути унітарного державного устрою: інститут диктатурної влади, бюрократії;

- в ідеологічній сфері - інститути комунітарної ідеології, суть яких полягає в домінуванні колективних, загальних цінностей над індивідуальними.

Y-матриця має такі базисні інститути:

- в економічній сфері - інститути ринкової економіки: інститути приватної власності, конкуренції, податків, індикативного планування;

- в політичній сфері - інститути федеративного державного устрою: інститути демократичної влади, громадянського суспільства;

- в ідеологічній сфері - інститути субсидіарної ідеології, в яких закріплено домінуюче значення індивідуальних цінностей відносно колективних.

В період економічних трансформацій (реформ) відбувається зміна інституційної структури (перехід з Х-матриці до Y-матриці).

Під базисними економічними інститутами розуміють обмежені певними правилами, нормами, рамками особливі сфери соціальних відносин, належність до яких наділяє економічних суб’єктів страти­фікованим статусом (хто він є в соціумі?)і виступає підґрунтям отримання специфікованих вміне­них доходів.

Економічні інститути утворюються в суспільстві завдяки тому, що люди в соціальних групах намагаються реалізовувати свої потреби спільно. У рамках суспільної практики вони знахо­дять деякі прийнятні зразки, шаблони поведінки, які поступово через повторення та оцінку перетворюються на стандартизовані звичаї та звички. Протягом деякого часу ці шаблони та зразки поведінки підтримуються суспільною думкою, приймаються та узаконюються.

Коло базисних економічних інститутів обме­жу­ється категоріями праці, власності, управління, влади.

У теорії суспільно-економічної формації працю відносять до продуктивних сил, власність – до виробничих відносин, владу розглядають як суттєвий елемент надбудови, управління посідає опосередковане місце між виробничими відносинами і надбу­довою, забезпечуючи ефективність господарського механізму.

Власність, влада, управління, праця є економічними інститутами, тому що для їх носіїв вони є підставою для отримання доходів (прибутку, ренти, підприємницького доходу, заробітної плати).

Інститут власності пов’язаний з виробництвом та розподі­лом життєвих ресурсів. Власність як базисний економічний інститут визначає ха­рактер функціонування не лише соціально-економічних, а й ор­ганізаційно-економічних відносин. Похідними інститутами власності в економічній сфері є: інститут ринку; інститут приватного (малого) підприємництва; інститут захисту приватної власності; інститут конкуренції та її забезпечення; інститут контрактації тощо.

Інститут управління в інституціональній системі економі­ки посідає особливе місце, оскільки перебуває у функціонально­му зв’язку з іншими економічними інститутами – власністю, владою та працею. Організаційні форми управ­ління також накладають відбиток на зміст і характер праці і є визначальними у відновленні мотивів до ефективної трудової ді­яльності.

Влада як базисний економічний інститут включає всю систе­му владних відносин, які мають окреслену функціональну фор­му і здійснюються в правових рамках.Її можна структурувати за такими видами: політична влада – це політичні відносини, побудовані за принципом панування та підле­глості; економічна влада – це відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїм інтересам інших учас­ників виробництва, керуючись саме правом власника; духовна влада, з погляду владної організації, є спрямуван­ням творчих сил народу на реалізацію суспільно значущих цін­ностей, зокрема національної ідеї; сімейна влада.

Правові інститути. Базисним правовим інститутом є інститут права. Допоміжними інститутами є інститут права власності, інститут зобов'язального права, інститут спадкування, інститут контрактного права (процес контрактації) та інші. Процес контрактації як правовий інститут представляє собою необхідні формальні правила (правова інфраструктура), що дозволяють окреслити умови контрактів, процедури їхнього виконання, створюють можливості для розв'язання суперечок, встановлюють потенційні можливості відшкодування у разі по­рушення контрактів та розв'язання конфліктів у випадках непередбачуваних ситуацій ex post.

За Дж. Хіксом, основною потребою, яка є характерною для торгівельної еконо­міки є потреба у захисті власності і її потрібно розуміти не стіль­ки як захист власності від насильства, скільки необхідністю чіт­кого визначення прав власності.

Специфікація прав власності – це визначення суб’єкта власності (хто володіє?), об’єкта власності (що є предмет власності?) та спосіб наділення власності. Причинами, які заважають розвиватись механізму специфікації і захисту прав власності в Україні є неефективне законодавство та розрізненість правового регулювання.

Політичні інститути. Базисними політичними інститутами є інститут держави, інститут демократії, інститут громадянського суспільства.

Відповідно до структурно-функціонального принципу інститути держави можна поділити на: організаційні (інститут президента, інститут парламенту); функціональні (інститут референдуму, інститут державної влади).

Види інститутів держави за ступенем складності: прості – не можуть бути розділені на дрібніші інститути (інститут референдуму, інститут відповідальності уряду); комплексні – складаються з декількох допоміжних інститутів.

Види інститутів держави за принципом «поділу влади»: інститути законодавчої влади (парламент, референдум та ін.); інститути виконавчої влади (монарх, президент, уряд); інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні суди, судова відповідальність, судовий контроль та ін.).

Інститути держави змінюються в ході історичного розвитку. Деякі інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші з'являються (участь громадян в управлінні державою). Специфічні інститути існують у мусульманських країнах (меджліс), в Ізраїлі (кібуци – особлива форма місцевого самоврядування) та ін. [3]

Демократія - це форма державно-політичного устрою су­спільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носі­єм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут.

Процес демократизації суспільства безпосередньо впливає на економічний розвиток країни, оскільки:

- демократія означає свободу здійснення підприємницької діяльності. Свобода підприємництва – це рушій­на сила, що може підтримати ріст всієї економіки.

- демократія забезпечує основу для ефективної еко­номічної політики. Демократичний порядок і ринкова дисципліна – базові складові довгострокового зростання. Демократія означає організацію і правила, але крім того, вона означає культуру і поведінку.

Основою економічної демократії є право людини на вільну працю. Крім того, економічна демократія передбачає що кожна людина повинна мати право і можливість вибору, в якій системі відносин власності та організації праці їй брати участь, щоб забезпечити собі гідні умови життя.

Антиподом демократизації суспільства є його бюрократизація. Слід розрізняти бюрократію та бюрократизм як крайню форму її прояву.

Бюрократія є невід’ємним елементом ієрархічних систем будь-якого рівня; це є система управління і регулювання, що базується на розмежуванні владних повноважень з метою формування єдиного управлінського центру для координації усіх елементів та взаємозв’язків у системі суспільних відносин.

Бюрократизм проявляється через надмірне зловживання владними повноваженнями, концентрацію їх в окремих руках та привласнення так званого адміністративного ресурсу, рентоорієнтованість державних чиновників, орієнтація нижчих ланок апаратного управління і влади на бездіяльність, «формальне» виконання наказів або імітацію їх виконання у разі виникнення ризику відповідальності.

З поняттям демократії тісно пов’язане поняття свобода. Адже, коли у людини є свобода вона відчуває впевненість у тому, що може змінити життя на краще.

Економічна свобода - це свобода економічних суб'єктів привласнювати різні об'єкти власності, вибирати сфери при­кладання своїх знань, здібностей у межах різних типів влас­ності та організаційно-правових форм господарювання, а та­кож способів придбання ресурсів, розподілу доходів, спожи­вання благ.

Складовими економічної свободи є: економічна самостійність; економічна відповідальність. Невиконання договірних зобов'язань за строками та якіс­тю повинно покриватися штрафними санкціям; економічна рівноправність.

Економічна свобода і свобода економічного вибору не означають економічної анархії та авантюризму. Вони обмежені формальними та неформальними інститутами (нормами чинного законодавства, етики, моралі тощо).

Соціальний інститут - сталий механізм самоорганізації спільного соціального життя людей, орган управління ними. Найзагальніше поняття «соціальний інститут» виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя.

Громадянське суспільство - це система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конку­ренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку.

Основні структурні складові громадянського суспільства: сім’я, різноманітні громадсько-політичні, професійні, конфесійні та інші спілки, організації, об’єднання, асоціації, університети, церкви тощо.

 

ТЕМА 3

ІНСТИТУЦІЙНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

 

1. Інститути: сутність, види та їх роль

2. Сутність та елементи інституційного середовища

3. Особливості процесу інституціоналізації економічної системи в трансформаційний період

4. Основні інституційні чинники розвитку національної економіки

1. Інститути: сутність, види та їх роль

Відповідно до нової інституціональної економічної теорії інститути визначаються як закріплені правом та організаціями звичаї, норми і традицій, що становлять основу упорядкованого розвитку елементів та підсистем певного суспільства, тобто правила поведінки, що встановлюють, або навпаки, забороняють певні способи дій.

Нобелівський лауреат Даглас Норт дає не одне визначення, а систему визначень інститутів:

- «правила гри» в суспільстві;

- створені людиною обмеження, що організовують взаємини між ними;

- механізми, що забезпечують виконання правил, норм поведінки (хоча не обов’язково ефективні).

Залежно від ролі в економічній системі, інститути поділяють на:

- базові – основні (наприклад, інститут власності, влади, контрактації, трансакційні витрати)

- допоміжні, що форму­ються навколо базових.

Залежно від способу формування розрізняють:

- природні інсти­тути – ті, що виникають як автоматична реакція на певні зміни в економічному середовищі;

- штучні інститути, які є результатом свідомої цілеспрямованої людської діяльності, що проводиться відповідно до бажаної моделі і зорієнтована на досягнення пев­них результатів у майбутньому.

За рівнем формалізації інститути поділяють на:

- формальні, які закріплюються нормативно-законодавчими актами, а на рів­ні окремих фірм – діловими контрактами. До формальних інститутів відносять: політичні інститути, економічні інститути, системи контрактації;

- неформальні – форми взаємодій, що існують в реальному житті, але в правовій практиці не узаконені. В структурі неформальних інститутів виділяють:

§ легальні - традиції, норми, правила, звичаї як традиційно зафіксований стереотип поведінки, який підтримує більшість у групі (бізнес-етика, нов