Державне регулювання окремих сфер економіки

1. Механізм фінансово-бюджетного та грошово-кредитного регулювання економіки

2. Державне регулювання цін та інфляції

3. Механізм державної підтримки підприємницької діяльності

4. Державне регулювання ринку праці

5. Соціальна політика та державне регулювання рівня життя населення

 

1. Механізм фінансово-бюджетного і грошово-кредитного регулювання економіки

Фінансовий потенціал України включає фінансові ресурси суб'єктів господарювання, домогосподарств та кошти державного, місцевого бюджетів та позабюджетних фондів.

Правовою основою фінансових відносин є Конституція України, Бюджетний кодекс України, Податковий кодекс України, Митний кодекс України, Закони України «Про державний бюджет України» (на відповідний рік), «Про митну справу в Україні», «Про державний внутрішній борг України» та інші; нормативно-правові акти, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази Міністерства фінансів, та Державного казначейства України.

Суб’єкти державного регулювання фінансової сфери економіки:

1. Комітет з питань бюджету Верховної Ради України - (http://budget.rada.gov.ua);

2. Комітет з питань фінансів, банківської діяльності, податкової та митної політики Верховної Ради України - (http://kompmp.rada.gov.ua);

3. Міністерство фінансів України - (http://minfin.gov.ua);

4. Міністерство економічного розвитку та торгівлі - (http://me.gov.ua);

5. Державна податкова служба України – (http://sta.gov.ua);

6. Державна митна служба України – (http://customs.gov.ua);

7. Державна фінансова інспекція – (http://dkrs.gov.ua);

8. Державна казначейська служба України – (http://treasury.gov.ua);

9. Рахункова палата – (http://ac-rada.gov.ua);

10. Національний банк України – (http://bank.gov.ua);

11. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку - (http://www.ssmsc.gov.ua);

12. Національний Депозитарій України – (http://csd.ua);

13. Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України - (http://www.dfp.gov.ua);

14. Державна служба фінансового моніторингу України – (http://www.sdfm.gov.ua).

Державні фінанси за своїм економічним змістом є системою фінансових відносин щодо розподілу та перерозподілу ВВП та асоціюються з коштами державного, місцевого бюджетів та позабюджетних фондів.

Правова основа державних фінансів – Бюджетний кодекс (Закон України «Бюджетний кодекс України» №2542-14 від 21.06.01) – регулює відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Фінансово-бюджетне регулювання економіки забезпечує реа­лізацію фіскальної політики держави і передбачає систему уря­дових дій з формування фінансових ресурсів країни та управлін­ня бюджетними видатками з метою забезпечення рівноваги вну­трішнього ринку та розв’язання проблем соціально-економічно­го розвитку. Іншими словами, це заходи держави у сфері оподат­кування та державних витрат.

Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

У системі фінансово-бюджетного регулювання економіки можна виокремити чотири взаємопов’язані і взаємодоповнюючі напрями:

1) формування фінансових ресурсів держави;

2) управ­ління державними видатками;

3) фінансування бюджетного де­фіциту;

4) регулювання міжбюджетних відносин.

Фінансові ресурси держави включають доходи бюджетів усіх рівнів і доходи державних позабюджетних фондів. Доходи Дер­жавного бюджету України, згідно з Бюджетним кодексом, фор­муються за рахунок таких джерел:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження:

· доходи від власності та підприємницької діяльності;

· адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного продажу;

· інші неподаткові надходження;

· власні надходження бюджетних установ;

3) доходи від операцій з капіталом (надходження від продажу основного капіталу, державних запасів товарів, а також землі та нематеріальних активів);

4) офіційні трансферти (ко­шти, отримані від інших органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, інших держав, міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі);

5) цільові фонди (кошти Пенсійного фонду України, Фонду охорони навко­лишнього природного середовища, Фонду соціального захисту інвалідів, Фонду соціального страхування України та ін.).

Формування доходів державного бюджету здійснюється з ви­користанням механізмів податкового регулювання.

Податкове регулювання – це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації стягнення податків і податкових платежів. Воно передбачає застосування диференці­йованого підходу до оподаткування з метою регулювання народ­ногосподарської кон’юнктури, підприємницької активності та споживчого попиту, рівня споживання тощо.

Податкова система України поєднала в собі принципи двох податкових систем:

· європейської (переважання непрямих податків);

· американської (прибутковий принцип оподатковування).

Особливість української податкової системи визначена еклектичним поєднанням обох зазначених систем з базовою метою – ліквідації дефіцитності бюджету. Відтак в Україні з самого початку побудови нової податкової системи був узятий фіскальний орієнтир. В результаті невиваженої податкової політики, неправильного розподілу доходів підприємств відбулися гальмування інноваційних та інвестиційних процесів.

Основні складові податкової системи України:

- податкове законодавство країни;

- система оподаткування, за допомогою якої здійснюються податкові платежі до бюджетів;

- сукупність державних податкових органів.

Податкове законодавство України складається з:

- Конституції України;

- Податкового Кодексу України;

- Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи;

- чинних міжнародних договорів, якими регулюються питання оподаткування;

- нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання Податкового Кодексу та законів з питань митної справи;

- рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими Податковим Кодексом.

Згідно з чинним законодавством система оподаткування в Україні є дворівневою. Це означає, що в її межах стягуються як загальнодержавні, так і місцеві податки і збори.

Класифікація податків здійснюється за кількома ознаками:

- за рівнем бюджетної системи (загальнодержавні та місцеві);

- за суб’єктом оподаткування (юридичні та фізичні особи);

- за формою оподаткування;

- за способом стягнення (прямі та непрямі);

- за економічним змістом об’єкта оподаткування (на доходи, на споживання, на майно);

- за системою ціноутворення (податки, які відносять на собівартість, та податки, які сплачують з прибутку) і т. д.

В основному перелік податків, визначених Законами України, відповідає світовим стандартам, але це не гарантує ефективності оподаткування.

Механізм податкового регулювання полягає в маніпулюванні податками і податковими ставками. Шляхом збільшення або зменшення загальної маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок і тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей та видів діяльності, територій, груп населення держава може впливати на темпи економічного зростання.

Відповідно до розділу І Податкового кодексу України діє така система пільг:

а) податкове вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору;

б) зменшення податкового зобов’язання після нарахування податку та збору;

в) встановлення зниженої ставки податку та збору;

г) звільнення від сплати податку та збору.

Разом з тим, необґрунтоване та непрозоре надання податкових пільг суб'єктам підприємницької діяльності не тільки зменшує надходження до бюджетів всіх рівнів, але й сприяє «тінізації» економіки, зростанню корумпованості тощо.

Суб’єктом державного регулювання податкових відносин є новостворене Міністерство доходів і зборів.

Державні видатки, включаючи чисте кредитування, - це витрати, пов’язані з виконанням державою своїх функцій (політичної, соціальної, економічної тощо).

Пріоритетність напрямів бюджетних видатків визначається Бюджетною резолюцією – документ, який розробляє Кабінет Міністрів України та приймає у вигляді постанови Верховна Рада України. Він окреслює основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний рік. Вперше бюджетна резолюція була прийнята 7 липня 1995 року.

Відповідно до наказу Державного казначейства України №482 від 10.11.2008 р. видатки – це державні платежі, які не підлягають поверненню.

Вони бувають відплатними, тобто здійсненими в обмін на товар чи послугу, або невідплатними (односторонніми, трансферти).

Державні видатки здійснюються за напрямами, сформованими в Бюджетному кодексі України.

Класифікація видатків бюджету: функціональна; економічна; відомча; програмна.

За функціональним призначенням видатки можна об’єднати в три групи:

1. фінансування державних послуг загального призначення;

2. фінансування виробництва суспільних товарів;

3. фінансування державних послуг, пов’язаних з економічною діяльністю.

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на: поточні та видатки розвитку.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Інструментом регулювання міжбюджетних відносин є міжбюджетні трансферти: дотації, субсидії, субвенції.

В структурі видатків Державного бюджету виділяють додатково дві позиції: резервний фонд та оборотна касова готівка.

Через механізм фінансово-бюджетного регулювання держава виконує декілька функцій в економіці: стимулюючу (через сис­тему преференцій і диференціації в оподаткуванні); перерозподільчу; доповнення сукупного попиту; вирівнювання доходів і видатків підприємств, які об’єктивно є збитковими; вирівнювання доходів і видатків бюджетів різних рівнів.

Механізм грошово-кредитного (монетарного) регулювання є сукупністю ін­струментів впливу держави на пропозицію грошей та ціну креди­ту і реалізується з метою контролю за грошовою масою в обігу.

Правову основу монетарного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України «Про банки і банківську діяльність» і «Про Національний банк України», інші нормативно-правові акти.

Суб’єктом регулювання грошово-кредитної сфери є Національний банк України. В Україні регулюючі функції НБУ реалізує через банківську систему, яка включає комерційні банки (інші депозитні організації), інвестиційні фонди, ощадний банк, страхові компанії, банки спеціального призначення.

Основним завданням (стратегічна мета) монетарного регулювання є за­безпечення внутрішньої стабільності грошей. Серед інших за­вдань слід виокремити:

а) сприяння підвищенню ділової актив­ності;

б) вплив на динаміку інфляції з метою її зниження;

в) ак­тивізацію інвестиційної діяльності;

г) підтримання рівноваги платіжного балансу.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива:

· грошово-кредитна експансія (політика «дорогих грошей»);

· грошово-кредитна рестрикція (політика «дешевих грошей»).

Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення (часового лагу), тобто, запізнювання впливу прийнятої економічної політики в часі.

Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей монетарної політики. До засобів прямого впливу можна віднести:

- емісійний механізм, який здійснюється трьома каналами: валютний, кредитний та фондовий канали;

- встановлення межі кредиту центрального банку, що надається уряду та банківським установам;

- пряме регулювання позичкових операцій банків: визначення маржі та напрямів кредитування; обмеження споживчого кредиту.

Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу. До засобів опосередкованого регулювання грошового обігу відносять:

- операції з державними цінними паперами на відкритому ринку;

- процентна політика рефінансування комерційних банків;

- визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ;

- управління золотовалютними резервами;

- регулювання імпорту та експорту капіталу;

- емісія власних боргових зобов'язань та операції з ними.

 

2. Державне регулювання цін та інфляції

Ціна є важливою складовою ринкового механізму і виконує регулюючі функції лише за умови вільного ціноутворення. Разом з тим в умовах трансформаційних змін та циклічності економіч­ного розвитку ціна не завжди є універсальним засобом регулю­вання економіки, що зумовлює необхідність державного регулю­вання цін або формування правил ціноутворення на окремі види товарів і послуг.

Завдання державного регулювання цін такі:

1) стабілізація довгострокового економічного розвитку;

2) недопущення та по­передження інфляції;

3) сприяння розвитку добросовісної кон­куренції;

4) підтримання прожиткового мінімуму та забезпечен­ня доступу до соціально значущих товарів і послуг;

5) захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конку­ренції.

Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутво­рення залежать від стану економічного розвитку держави та сту­пеня розв’язання соціальних проблем суспільства. Втручання держави в процес ціноутворення має такі форми:

а) обмеження рівня цін і контроль за ціноутворенням;

б) встановлення розмірів прямих податків та введення стимулів в оподаткуванні;

в) дер­жавна підтримка рівня цін через надання дотацій;

г) моніторинг цін та опублікування даних про їхню динаміку.

Державне регулювання цін здійснюється за допомогою пря­мих і непрямих методів. Пряме регулювання має на меті ліквіда­цію цінових диспропорцій та захисту споживача від диктату мо­нополістів, а також забезпечення доступності для населення основних товарів та послуг. Непрямі методи дають можливість коригувати поведінку суб’єктів ринку, які беруть участь у ціноутворенні.

Державне регулювання цін в Україні регламентується Зако­ном України «Про ціни та ціноутворення», а також постановами Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, указами Президента України.

З метою стримування інфляції та зменшення її негативних наслідків на економіку країни уряди проводять антиінфляційну політику.

Антиінфляційна політика є комплексом взаємопо­в’язаних заходів, спрямованих на зниження та попередження розгортання інфляції.

Вибір конкретних способів антиінфляційного регулювання економіки залежить від різних чинників. Здебільшого антиінфляційна політика охоплює політику управління чинниками попиту і пропозиції, а також чинниками, які зумовлюють розгортання інфляційних процесів, і насамперед сфери грошового обігу.

Серед основних заходів антиінфляційного регулювання ви­окремлюють заходи стратегічного і тактичного характеру.

Зо­крема, до заходів стратегічного характеру (тривалої дії) відно­сять:

а) погашення інфляційних очікувань, насамперед цінових;

б) введення жорстких лімітів на щоріч­ні прирости грошової маси;

в) скорочення бюджетного дефіциту;

г) регулювання грошових доходів і витрат населен­ня.

Заходи тактичного ха­рактеру (короткочасної, швидкої дії) включають:

а) запрова­дження податкових пільг і стимулів в оподаткуванні;

б) знижен­ня процентних ставок за кредити;

в) індексацію грошових дохо­дів.

У світовій практиці застосовують такі типові напрями антиінфляційної політики: політику доходів, дефляційну політику, адап­таційну політику.

 

3. Механізм державної підтримки підприємницької діяльності

У сучасній ринковій економіці підприємництво розглядають як особливий вид економічної діяльності, що завжди супрово­джується науково-технічною, організаційною та комерційно-економічною творчістю, вирізняється новими підходами до вирі­шення господарських завдань.

Чинне законодавство визначає підприємництво як самостій­ну, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг із метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у по­рядку, встановленому законодавством.

Важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державно­го регулювання підприємництва.

Основною суперечністю малого підприємництва є суперечність між об’єктивно високою економічною та соціально-політичною значущістю його стабілізаційної ролі в перехідній економіці й активною інноваційною діяльністю в умовах розвиненої ринкової економіки та слабкою життєздатністю його суб’єктів, їхньою вразливістю щодо економічної кон’юнктури й тиску з боку великих корпорацій, а також адміністративних перешкод.

Особливого значення набуває необхідність державного регулювання розвитку малого підприємництва.

Державне регулювання підприємництва забезпечує реаліза­цію конкурентної політики держави, що визначає основні прин­ципи, напрями і форми економічного й адміністративно-право­вого впливу, які розробляє уряд у сфері малого і середнього біз­несу. Воно включає такі складові:

1) формування правової бази функціонування підприємницького сектору та вироблення важе­лів адміністративного регулювання діяльності підприємницьких структур з урахуванням специфіки їх розвитку в окремих галу­зях і сферах національної економіки;

2) регулювання інституційних змін в економіці, які є факторами формування підприєм­ницького середовища;

3) створення системи підтримки та стиму­лювання підприємницької діяльності;

4) залучення суб’єктів підприємницької діяльності до виконання науково-технічних та соціально-економічних програм, здійснення поставок продукції (робіт, послуг) для задоволення державних та регіональних по­треб.

Правову базу розвитку підприємництва в Україні утворюють законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми адміністративного, кредитно-фінансового, трудового, цивільного та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є за­кони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про гос­подарські товариства», Господарський та Цивільний кодекси.

Адміністративне регулювання підприємництва базується на використанні таких засобів, як державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, ліцензування, сертифікація та стандартизація, дозволи, квоти, заборони.

Важливим формотворчим фактором становлення підприєм­ницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політи­ка держави, спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, на розвиток цивілізованої кон­куренції. Основу конкурентної політики держави становить антимонопольне законодавство, представлене законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про захист еконо­мічної конкуренції».

Важливими напрямами, підтримки підприємництва є сприян­ня розвитку ринкової інфраструктури підтримки підприємни­цтва а саме: фінансово-кредитної; організаційно-технічної; ін­формаційно-аналітичної, а також сприяння в кадровому і науко­во-методичному забезпеченні підприємництва.

На сучасному етапі одним з напрямів створення сприятливо­го підприємницького середовища в Україні є проведення регуля­торної реформи, пов’язаної з необхідністю послаблення надмір­ного державного регулювання підприємництва (дерегуляція підприємницької діяльності).

Формотворчим фактором, що сприяє формуванню підприєм­ницького середовища в Україні, є інститут банкрутства - за­гальний інструмент підприємницької політики, що виявляє не­ефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспро­можність розраховуватися з державою та кредиторами, гаранту­ючи захист інтересів останніх і розробляючи заходи для запобі­гання банкрутству.

Основні елементи системи підтримки та стимулювання під­приємницької діяльності такі.

Фінансова підтримка. За економічним призначенням фінан­сові важелі, що використовуються в межах державної підприєм­ницької політики, можна поділити на дві групи:

- перша – засоби податкового регулювання та сприяння самоінвестуванню під­приємництва;

- друга – фінансово-інвестиційні методи державно­го впливу на підприємництво.

Матеріально-технічна підтримка може здійснюватись дер­жавою через:

1) спрямування частини засобів, отриманих від приватизації державного майна, на розвиток матеріально-тех­нічної бази підприємництва;

2) розроблення та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ і виробничих потужностей, у тому числі тих, які звільня­ються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства;

3) вико­ристання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звес­ти до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можли­вість внесення частки майна підприємств ВПК у їхній установ­чий капітал або передача його в господарське управління підпри­ємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність і стійкість;

4) сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості.

Науково-технічна (інноваційна) підтримка зорієнтована на малі підприємства, оскільки вони, як свідчить зарубіжний до­свід, є найбільш гнучкими та сприйнятливими для впроваджен­ня науково-технічних досягнень. Основними формами держав­ного сприяння технічному оновленню підприємництва є:

1) на­дання допомоги в проведенні досліджень і впровадженні іннова­цій;

2) сприяння інтенсифікації процесів передання технологій;

3) залучення суб’єктів малого підприємництва до участі в реалі­зації науково-технічних програм;

4) надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх роз­робників, а також проведення науково-технічної експертизи об’єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах;

5) ви­значення порядку передання малому підприємництву “ноу-хау” та обладнання, розроблених раніше для силових міністерств;

6) створення мережі технопарків, технополісів, бізнес-інкубато- рів, виробничо-технологічних центрів тощо;

7) стимулювання ін­новаційної діяльності малих підприємств і забезпечення їх ін­формацією про нову техніку та технології;

8) стимулювання вен­чурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору взагалі та малого бізнесу зокрема.