Основні моделі національних економік

Змішана система регулювання притаманна країнам з розвиненою ринковою економікою. Маючи спільні риси, вона характеризується певними національними особливостями. Національна економіка є комплексним феноменом, який поєднує вза­ємопов’язані загальні риси, притаманні всім економічним системам, особ­ливі ознаки, характерні для економік певної групи країн, та унікальні риси, властиві виключно цій економіці.

Виділяють дві групи країн за способом регулювання економічних процесів – країни економічного лібералізму та країни економічного дирижизму.

Економічний лібералізм - система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму.

Економічний дирижизм передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Змішаній економіці властиві різні моделі, в яких поєднується загальне та особливе. Можна виділити ряд сучасних моделей національної економіки:

- ліберальна (американська ринкова модель);

- регульована ринкова економіка (західноєвропейська модель: Німеччина, Франція);

- скандинавська модель;

- соціально орієнтована ринкова модель (Швеція);

- японська модель;

- олігархічна модель (інтереси держави підпорядковуються інтересам панівних олігархічних груп, кланів, сімей). Корпоративний лобізм - це форма взаємодії влади та крупного бізнесу, що проявляється як прагнення останнього реалізувати власні інтереси позаринковими способами. Такий тип узгодження інтересів між державою та великим бізнесом призводить до появи олігархічної моделі економіки, яка може забезпечити поточну стабільність, проте не може стати основою для стратегії економічного зростання. Лобіювання є невід’ємною частиною процесу прийняття нормативно-правових актів. Водночас процес лобіювання несе у собі цілком очевидні корупційні ризики. Через те, що лобізм в Україні не є узаконеною формою взаємовідносин влади і бізнесу та через відсутність формальних обмежень, він складно піддається регулюванню з боку суспільних та державних інститутів влади.

- моделі нових індустріальних країн (Тайвань, Південна Корея, Гонконг, Сінгапур; Аргентина, Бразилія, Мексика);

- модель наздоганяючи ринкових економік (країни, які намагаються протягом короткого часу трансформувати національні економіки до умов розвинутих країн).

Американська (англо-американська) модель – модель керованого вільного підприємництва. Географія моделі: США, Канада, Велика Британія, Ірландія, Австралії та Нової Зеландії. Її характерними особливостями є мала питома вага державної власності, мінімальна регулююча роль держави в економіці, різка диференціація на багатих і бідних та інше

Сьогоднішня економіка континентальної Європи – це соціал-демократична ринкова система, що регулюється згідно з її культурними традиціями та поєднує в собі елементи індивідуалізму й корпоративістські та державні стратегії соціального захисту. Індивідуалізм робить мешканців незалежними, матеріалістами (крайня форма прояву – анархізм). Колективізм же робить їх залежними, вони прагнуть мати впевненість у завтрашньому дні, а тому готові підкорятися владній групі, до якої належать. Корпоративізм – набір інститутів, які дозволяють громадянам мати в приватній власності засоби виробництва, прагнути корисності та прибутку на ринках за умови підкорення контролю з боку колективу та виконання свої обов’язків перед ними.

Німецька модель (неоліберальна) отримала назву «соціальне ринкове господарство». Ця модель цікава тим, що вона наочно демонструє як країна, перебуваючи під владою диктатури та маючи мілітаризовану зруйновану економіку, змогла всього за кілька років перетворитися у демократичну державу з орієнтованою на споживача динамічною економікою. Характерною особливістю німецької моделі є сильна державна дія на економіку, яка виявляється переважно при вирішенні соціальних проблем.

Французька модель не має яскравих особливостей. Ця модель – середнє між американською і німецькою. У французькій моделі високою є регулююча роль держави. Франція – єдина країна в Європі, що зуміла реалізувати концепцію економічного розвитку на основі запровадження індикативного планування. Для французької моделі характерні значні масштаби прямої підприємницької діяльності держави, широке втручання держави в процес накопичення капіталу.

Швецію, Норвегію, Данію і Фінляндію часто об'єднують в одну модель – скандинавську. Скандинавська модель, яку називають «економікою узгоджень», має особливі риси. Концепція «економіки узгоджень» розроблялась для країн Скандинавії на базі спеці­альних економічних досліджень з урахуванням національної специфіки цих країн та загальноцивілізаційних тенденцій розвитку. Ця концепція виходить з факту появи синергічного ефекту від раціонального поєднан­ня ринкового саморегулювання, державного втручання та корпоративної координації сучасної економіки («раціональна змішаність»), що проявля­ється у появі механізмів переговорного характеру узгодження. Вони, на думку західних вчених, зможуть вирішити проблему стабільності еконо­мічних систем на макрорівні та мікрорівні, оптимально поєднавши цілі суб'єктів національної економіки для досягнення спільної кінцевої мети функціонування.

Шведська модель (скандинавські країни, окремі елементи її використовують в Іспанії, Португалії, Греції) характеризується соціальною спрямованістю державної політики, яка переслідує скорочення майнової нерівності. Відмітною особливістю шведської моделі є соціальна спрямованість, скорочення майнової нерівності, турбота про малозабезпечені верстви населення. Держава бере активну участь у забезпеченні економічної стабільності і в перерозподілі доходів (державні витрати складають 65% ВНП).

Японська модель. Ринкова система Японії більшою мірою, ніж в інших країнах, ґрунтується на національних традиціях. Особливість змішаної економіки в Японії – оптимальне поєднання тенденцій світового підходу з національною специфікою. Тільки завдяки особливим національним рисам японців, вплив на які справив синтоїзм (традиційна релігія), відбувався прискорений розвиток Японії.

Формування сучасної моделі господарювання відбувалося в умовах специфічного розвитку. Відмовившись від військових витрат, Японія сконцентрувала всі свої ресурси для використання «в мирних цілях» і перш за все для нарощування економічного потенціалу в промисловості.

Економічні системи нових індустріальних країн у 50-60-х роках ХХ ст. характеризувалась значною роллю державних інституцій та державного сектору. У багатьох країнах була реалізована концепція етатизму (масштабне втручання держави в економіку) в поєднанні з політикою сучасного меркантилізму. Лише з 1980-х років в економічних системах НІК роль і вага державних інституцій в господарському житті почала знижуватись; зростає вага великих фірм, які беруть на себе значну частину соціальних функцій держави, фінансування наукових досліджень тощо.

Перехідний стан економіки був характерним для багатьох стадій розвитку людства. Історично виділяють такі перехідні періоди:

- від аграрного до індустріального суспільства;

- від індустріального до постіндустріального;

- від феодалізму до капіталізму;

- від капіталізму до командно-адміністративної системи;

- від адміністративно-командної до ринкової економіки.

Розрізняють дві моделі перехідного періоду:

- традиційна перехідна економіка – економічна система, що перебуває у стані переходу від натурального господарства до ринкової економіки (країни-члени ОПЕК та країни з низьким рівнем економічного розвитку).

- перехідна економіка нового типу – економічна система, яка виникає на початку процесу ринкової трансформації адміністративно-командної системи (пострадянські країни та Китай).

Суть сучасної перехідної економіки полягає у трансформації тотальної планової системи в систему, що розвивається за ринковими законами.

Перехідна економіка – це особливий, проміжний тип економічної системи, у якій старі методи управління уже не діють, а нові важелі ще належно не працюють.

Особливі ознаки перехідної економіки пострадянських країн:

1. глобальність змін: механізм регулювання, форми власності, мотивація, пріоритети тощо;

2. нестійкість перехідної економіки – постійний пошук шляхів економічного розвитку;

3. оригінальність, специфічність та історичність перехідної економіки;

4. трансформаційні негативні шоки;

5. виключення повернення до старої системи;

6. складність аналізу процесів перетворень.

Виділяють два шляхи трансформації адміністративно-командної економічної системи до ринкової:

§ радикальний (модель «шокової терапії») – країни Центральної, Південно-Східної Європи, СНД;

§ еволюційний («градуалістський») – Китай, Угорщина, країни Середньої Азії.

Вибір моделі реформ у постсоціалістичних країнах залежав від співвідношення суспільно-політичних сил, розуміння керівництвом кожної держави специфічних національних особливостей перехідного періоду.

Концепція радикального переходу ґрунтується на швидкому, широкому й різнобічному проведенні системних економічних реформ.

Радикальний перехід здійснюється через швидкий демонтаж централізованого планування та заміну його економічними методами регулювання, швидкою лібералізацією цін внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

Позитивною особливістю радикальної концепції є швидка побудова сучасної ринкової економіки.

Негативними сторонами є:

- дестабілізація фінансової системи в процесі одномоментної лібералізації цін;

- великий та тривалий спад виробництва через активну боротьбу з інфляцією монетарними засобами;

- зростання безробіття;

- зниження рівня життя населення та інші соціальні проблеми.

Наприкінці 80-х і початку 90-х років на основі засад ліберально-монетаристської концепції був розроблений так званий «Вашинґтонський консенсус». Відповідно до цього консенсусу для того, щоб усунути стагнацію й ініціювати економічний ріст досить було:

- жорсткої фінансової політики;

- дерегулювання та лібералізації економіки.

«Вашингтонський консенсус» складається з 10 основних положень:

1. фінансова дисципліна;

2. пріоритет суспільних витрат – переорієнтація зі сфер важливих з політичної точки зору на сфери з високою економічною віддачею;

3. податкова реформа повинна містити у собі розширення бази оподаткування і зниження граничних ставок;

4. фінансова лібералізація;

5. валютний курс – повинен бути стабільний;

6. лібералізація торгівлі (зовнішньої);

7. прямі іноземні інвестиції. Штучні бар’єри необхідно усунути, і іноземним, і вітчизняним фірмам повинні бути надані рівні умови;

8. проведення приватизації;

9. дерегулювання господарської діяльності;

10. забезпечити захист прав власності.

Пізніше до документу були прийняті доповнення, де в основному був врахований досвід проблем, з якими зіштовхнулася економіка Латинської Америки у першій половині 90-х років. Були також прийняті до уваги всі уроки інших регіонів, у тому числі Європи й колишніх радянських республік.

Серед постсоціалістичних країн Польща стала першою, яка швидко відновила економічне зростання, скориставшись рецептами «шокової терапії» («план Бальцеровича» (01.01.1990).

Критика моделі «шокової терапії»:

1. принципи Вашингтонського консенсусу були призначені для країн, що вже мали ринкову економіку і не є у стані переходу.

2. модель шокової терапії акцентує увагу на процесах лібералізації та регулювання фінансових аспектів економіч­ного життя, а не реального сектору економіки. Його функ­ціонування розглядається як вторинний результат фінансової стабілізації та застосування монетаристських заходів.

3. при «шоковій терапії» мінімізується відповідальність держави за соціальні наслідки заходів лібералізації, приватизації тощо.

В Україні слідування рекомендаціям «Вашингтонського консенсусу» не дозволило створити достатніх стимулів для довгострокового економічного зростан­ня. Рекомендації, які були розраховані на зовсім інше економічне, політичне й соціальне становище, ніж те, що існувало в Україні, не сприймалися критично. Концептуальні настанови «Вашингтонського консенсус» сприймалися занадто абсолютно (в квадратних дужках – абсолютне сприйняття):

- проведення [тотальної] приватизації;

- [повне] дерегулювання економіки, в тому числі:

· [нестримна] лібералізація цін, валютного курсу та зовнішньої торгівлі;

· скорочення бюджетного дефіциту та [абсолютна] відмова від його монетарного фінансування.

В Україні некоректна економічна стратегія дала такі негативні явища, як:

- прогресивне падіння реального ВВП (до 22,9% у 1994 р., на 59,2% за 1991-1994 рр.)

- гіперінфляція (10256% у 1993 р.)

- масове безробіття;

- тотальне банкрутство підприємств

- зростання тіньової економіки, де значна частка належить ухиленню від сплати податків.

До причин невдалих реформ відносили:

- відсутність теоретичного осмислення шляхів переходу;

- відсутність практичного досвіду здійснення таких реформ («кадровий голод»);

- відсутність належного механізму взаємодії гілок влади при прийнятті політичних рішень для здійснення послідовних та системних змін;

- відсутність підтримки перетворень широкими верствами населення.

Основним недоліком цього етапу було «повне апріорне відкидання», а не переосмислення ролі держави в регулюванні економічними процесами. Механічна екстраполяція ролі держави з розвинутим інституційним сектором і сформованим ринковим середовищем на умови країн з перехідною економікою, де таке середовище відсутнє і інституційний сектор знаходиться в зародковому стані, стало важливою методологічною помилкою ідеології «вашингтонського консенсусу» та й усієї політики трансформації.

Результати реалізації радикальної моделі:

- країни Центральної Європи після трирічного спаду перевищили до кризовий рівень виробництва;

- в країнах Південно-Східної Європи динаміка виробництва була дещо гіршою;

- країни СНД пройшли майже 10-річний період спаду, а Україна і дотепер не може досягнути передкризового рівня розвитку.

Градуалістський шлях реформування економіки ґрунтується на теорії неоінституціоналізму, представники якого вважали, що для ефективного функціонування ринку важливими є дотримання правових норм, тобто сукупність інститутів, серед яких неабияка роль належить державі.

Ця концепція ринкової трансформації ґрунтувалась на таких засадах:

- поступова лібералізація цін;

- довгострокове відтерміновування приватизації державних підприємств;

- збереження на деякий час системи державного управління великими державними підприємствами;

- збільшення державних витрат в якості витрат розвитку;

- проведення стимулюючої грошової політики;

- збереження у державній власності банківської системи;

- державний контроль над зовнішньою торгівлею та рухом капіталу.

Концепція еволюційного переходу ґрунтується на повільному та послідовному проведенні системних економічних реформ, у результаті чого тривалий час співіснують механізм адміністративно-командної економіки та ринковий механізм.

Позитив: відсутність або менші порівняно з «шоковою терапією» розміри спаду виробництва, пом’якшення соціальних наслідків реформ.

Негативною стороною є повільні темпи побудови сучасної ринкової економіки.

Практична реалізація цієї концепції або багатьох її елементів можлива лише за наявності авторитарної влади (Китай, Білорусь, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан).

Класичним прикладом застосування еволюційних реформ у економіці є Китай. Перехід до ринкової економіки здійснювався поступово, мінімізуючи можливі економічні та соціальні потрясіння. Досвід реформування економіки Китаю – унікальний. Реформи здійснювались не по чужим рецептам, а з врахуванням місцевих інституційних особливостей. Специфічними особливостями градуалістського шляху реформування економіки є започаткування ринку в інституціональних рамках планово-централі­зованої системи. Поступово здійснюються заходи, спрямовані на лібералізацію окремих сфер господарської діяльності, як правило, не ключових.

Досвід реформування у Китаї не є ідеа­льним з огляду на низьку економічну ефективність діяльності багатьох державних підприємств, невисокий за світовими стан­дартами рівень життя населення, недемократичні засади суспі­льно-економічної організації тощо. Однак, заслуговують на ува­гу такі особливості китайської економічної політики, як послідо­вність, рішучість, спрямованість на зовнішньоекономічну екс­пансію.

Отже, моделі національних економік формуються з урахуванням сві­тових надбань практики господарювання і враховують власні особливості розвитку: історичні, політичні, демографічні, екологічні, природні, соціально-культурні, психологічні тощо.

 

ТЕМА 6