Сутність соціально-економічної стратегії

Сутність державного регулювання економіки потребує налагодженого механізму побудови цілей, у тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення (футурології) до конкретного прогнозування, а далі - до макроекономічного планування та програмування.

Сутність державного регулювання економіки потребує налагодженого механізму побудови ієрархії цілей. Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства. Оцінка важливості та ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. У даному контексті пріоритети - це найважливіші напрями соціально-економічної політики. Визначення пріоритетних напрямів здійснюється за експертними методами на підставі певних критеріїв. Основними критеріями є:

· соціально-економічна ефективність;

· швидкість одержання позитивних результатів;

· мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.

Цілі можуть бути довгостроковими – пов’язаними з реалізацією загальної концепції моделі національної економіки і стратегії її розвитку, та короткостроковими, які конкретизують завдання у визначених проміжних періодах розвитку.

За пріоритетністю цілі поділяють на стратегічні, тактич­ні та оперативні. Вони закріплюються у спеціальних законах, стратегі­ях економічного розвитку країни, концепціях, програмних до­кументах президента та програмах діяльності уряду тощо.

Центральною, визначальною є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства. Довгостроковими цілями є:

- стабільне економічне зростання національного продукту;

- високий і стабільний рівень зайнятості;

- стабільний рівень цін;

- підтримання рівноважного зовнішньоторговельного балансу;

- гарантування економічної безпеки;

- підвищення якості та рівня життя населення.

Стратегічні ці­лі розгортаються в тактичні, які найбільш відпо­відають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей.

До тактичних цілей державного управління економіки можна віднести:

- цілі розвитку економічних відносин: становлення багатоукладної економіки; становлення ринкового господарства і системи державного регулювання економіки; перехід до нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб населення;

- цілі політики у сфері виробництва: формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури економіки; створення сприятливого економічного середовища;

- цілі соціальної політики: формування громадянського суспільства; досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення; формування середнього класу; формування механізмів розв’язання соціальних суперечностей і т. д.;

- цілі формування системи демократії включають цілий комплекс напрямів, у тому числі й становлення механізму боротьби з авторитаризмом, адмініструванням, бюрократизмом і корупцією;

- цілі щодо розвитку міжнародних економічних, політичних, культурних, гуманітарних зв’язків та ін.

Оперативні цілі пов’язані з необхідністю запобі­гання загрозі виникнення негативних явищ та подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, техногенних катастроф, соціальних заворушень та ін.).

З метою втілення стратегічних, тактичних та оперативних цілей, а також визначення шляхів і засобів їх реалізації формується концепція соціально-економічного розвитку.

Концепція - це система поглядів на певні явища, а також спосіб розуміння їх, тлумачення, інтерпретації.

Розроблення концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу.

Концепція ґрунтується на трьох основних елементах:

1. аналіз стану економіки - необхідна передумова прогнозування;

2. аналіз цілей - зіставлення стратегічних, тактичних та оперативних цілей із можливостями економіки. Цілі мають відповідати трьом основним вимогам:

§ конкретність – встановлюються кількісні і якісні орієнтири;

§ визначеність у часі;

§ реальність.

3. вибір інструментів державного регулювання - здійснюється з метою з’ясування необхідності та можливості застосування їх для досягнення відповідних цілей.

2. Прогнозування розвитку на­ціональної економіки

В умовах ринкової економіки прогнозування є важливою складовою цілісного механізму управління національною економікою.

Воно покликане передбачати ймовірні тенденції при розв’язанні стратегічних завдань її розвитку. Прогнози, з одного боку, є обґрунтуван­ням соціально-економічних рішень, а з іншого - допоміжним засобом ви­значення планових показників у процесі розробки проектів планів.

У зарубіжних країнах активне використання макроекономічного прогнозування почалось з 60-х років ХХ ст. (США – з 1960 р., Великобританія – з 1966 р.)

Прогноз (грец. - передбачення) - це науково обґрунтоване судження про можливий стан та перспективи розвитку об’єкта в майбутньому.

Економічне прогнозування є науковим обґрунтуванням можливих змін або якісного стану національної економіки в майбутньому, а також альтернативних шляхів і термінів досягнення цього стану.

Основним функціями економічного прогнозування є:

- науковий аналіз процесів і тенденцій в національній економіці;

- дослідження об’єктивних зв’язків явищ в економіці у певний період;

- оцінка об’єкта прогнозування;

- виявлення альтернатив розвитку економіки;

- накопичення наукового матеріалу для підготовки рекомендацій для прийняття адекватних управ­лінських рішень;

- оцінка можливих наслідків прийнятих рішень.

Процедура прогнозування здійснюється в три етапи: ретро­спекція, діагноз, проспекція[7].

Ретроспекція - дослідження історії розвитку об'єкта прогнозуван­ня для забезпечення його систематизованого опису.

Діагноз - визначення нинішнього стану об'єкта прогнозування.

Проспекція являє собою етап прогнозування, на якому за да­ними діагнозу розробляються прогнози об'єкта прогнозування, здійснюється верифікація прогнозу, тобто оцінка його адеква­тності і точності.

Прогнозування має за мету вирішення трьох взаємопов'язаних завдань:

Ø визначення майбутніх станів об'єкта, що досліджується, на основі вивчення тенденцій та закономірностей його ро­звитку в минулому та теперішньому і умовне їх перене­сення на майбутнє (цільовий прогноз);

Ø визначення альтернативних шляхів і строків досягнення бажаних станів об'єкта прогнозування, які беруться за ме­ту, з урахуванням наявних ресурсів (програмний прогноз);

Ø оцінка прийнятих рішень (програм та планів економічного і соціального розвитку країни) з позицій їх наслідків у прогнозованому періоді (оціночний прогноз).

В Україні макроекономічним прогнозуванням займаються (суб’єкти макроекономічного прогнозування):

- державні органи (міністерство економічного розвитку та торгівлі, фінансів);

- міжнародні організації (представництва МВФ та Світового банку);

- наукові та аналітичні організації (ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України та інші);

- приватні неурядові аналітичні структури.

Об'єктом макроекономічного прогнозування є:

- економічна система в цілому (національна економіка, темпи і динаміка ВВП, ВНП, національного доходу);

- економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки)

- соціально-економічні процеси та явища;

- ринки (товарів, капіталу, валюти).

Джерелами інформації для прогнозування є: накопичені знання і досвід; фактична і статистична інформація про об'єкт прогнозування; економіко-математичні моделі.

В сучасній прогностиці виділяють понад 30 класифікаційних ознак прогнозів, зокрема:

- за об’єктом прогнозування: прогнози ресурсів, розвитку економіки тощо;

- за рівнем агрегування показників: макроекономічні, галузеві, регіональні тощо;

- за часом: оперативні, коротко-, середньо-, довгострокові;

- залежно від умов розвитку економіки: оптимістичні; песимістичні; реалістичні.

Вибір методу прогнозування ґрунтується насамперед на необхідності забезпечення функціональної повноти, достовірності та точності прогнозу, а також на необхідності зменшити затрати часу та грошових коштів на здійснення процесу прогнозування економічного розвитку.

За ступенем формалізації методи прогнозування поділяються на інтуїтивні та формалізовані.

Серед інтуїтивних методів прогнозування виділяють:

• експертний - шляхом опитування спеціалістів стосовно об'єкта про­гнозування. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки.

• метод індивідуальної експертної оцінки є найбільш доступним, але не найбільш достовірним внаслідок значної суб’єктивності та залежності від професіоналізму і компетентності експерта. До складу індивідуальних експертних оцінок входять: анкетування, ін­терв'ю, аналітичний метод, метод написання сценарію, метод прогнозу­вання цілі розвитку об'єкта «дерева цілей».

• колективні експертні оцінки включають у себе такі методи: метод «комісій», колективної генерації ідей «мозкової атаки», «Дельфі», ма­тричний.

• екстраполяції – збирання інформації про розвиток об'єкта у минуло­му і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;

• моделювання - дослідження, що базуються на побудові моделей від­повідно до очікуваних змін у його стані.

Укрупнена структура Державного прогнозу соціально-економічного розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди складається з таких основних розділів:

1. Припущення щодо зовнішньої економічної ситуації та внутрішньої економічної політики;

2. Аналіз економічного і соціального розвитку країни за минулий період;

3. Прогнозні макроекономічні показники і пропорції;

4. Висновки щодо основних тенденцій розвитку економіки на прогнозний період;

5. Пропозиції щодо визначення напрямів економічної та соціальної політики на прогнозний період;

6. Умови реалізації прогнозу (ризики реалізації прогнозних показників).

Порядок та строки складання прогнозу соціально-економічного розвитку України встановлюється на основі рішення КМ України або уповноваженого державного органу.

 

3. Макроекономічне планування розвитку національної економіки

На основі науково обґрунтованих прогнозів здійснюється планування та програмування соціально-економічних процесів.

План - це належним чином оформлене і затверджене управ­лінське рішення, в якому відображено завдання (система за­вдань) і конкретизована послідовність його виконання з визна­ченням необхідних ресурсів, обсягів фінансування, термінів реа­лізації окремих заходів та виконавців.

Прогнозування і планування соціально-еконо­мічного розвитку країни є:

- по-перше, взаємодоповнюючими формами державного регулювання, технологічно пов'язаними між собою;

- по-друге, з огляду на їх завдання, мають абсолютно самостійний, завершений характер.

Макроекономічне планування широко використовують у регулюванні розвитку як країн з перехідною економікою, так і країн з розвинутою ринковою економікою.

Форми макроекономічного планування: директивне, індикативне, стратегічне.

Директивне планування передбачає розроблення планів, які мають силу закону і є обов'язковими для виконання. Директивне планування набуло розвитку у колишньому СРСР і застосовувалось як безальтернативна форма на рівні підприємства та економіки в цілому. Елементи директивного планування вико­ристовувалися європейськими країнами в післявоєнний період для відбудови національних економік. Серед об'єктів такого планування були ціни у Франції, централізовані капіталовкладення і імпортні закупівлі в Німеччині, держзамовлення в Великобри­танії, валютний курс в Аргентині. Директивне планування збе­режено в Китаї і охоплює державний сектор.

Індикативне планування має рекомендаційний характер, є орієнтиром щодо основних цілей і напрямів розвитку економі­ки. Процес індикативного планування передбачає формування системи контрольних цифр (індикаторів), досягнення яких є ба­жаним і відповідає державній соціально-економічній політиці. Індикативне планування застосовується в країнах Європи, США, Канаді, Японії, Південній Кореї та в сучасних умовах в Україні.

Індикативні плани на основі контрольних цифр передбачають аль­тернативні способи досягнення визначених індикаторами цілей і не мають чіткого ресурсного забезпечення. Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних:

- індикативний план є комплексом рекомендацій;

- рекомендації не мають обов’язкового характеру;

- показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави;

- мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку;

- реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів.

Рекомендаційний характер індикативних планів, проте, не означає, що суб’єкти господарювання можуть ігнорувати його цілі, пріоритети та систему заходів. Для впливу на діяльність економічних суб’єктів слід ураховувати ступінь зрілості ринкових відносин і вишукувати адекватні методи та засоби державного впливу задля якнайповнішої реалізації намічених планів.

Стратегічне планування розглядається як системний спосіб управління змінами, процес визначення та здійснення найбільш важливих дій, вивчення сильних та слабких сторін, потенційних загроз та можливостей розвитку (SWOP-аналіз)

До основних методів планування відносяться:

- метод системного аналізу. Цей метод передбачає врахування взаємовпливу та взаємозалежності розвитку всіх елементів національної економічної системи;

- нормативний метод;

- балансовий метод. В загальній системі балансів розрізняють матеріальні, трудові і вартісні баланси (Зведений баланс фінансових ресурсів України); однопродуктові, зведені і міжгалузеві баланси;

- програмно - цільовий метод – передбачає розроблення та реалізацію спеціальних державних та регіональних програм економічного, соціального, екологічного і науково-технічного розвитку, системи державних цільових комплексних програм;

- економіко-математичний метод.

 

4. Програмування національної економіки

Плани, у широкому розумінні слова, є загальним проявом планомірності функціонування і розвитку, притаманної будь-якій економіці, у той час як програма – поодинокий прояв планомірності в рамках розв’язання локальної проблеми.

Поширеною формою планування є програмування - встано­влення послідовності конкретних заходів для реалізації планів.

Головними завданнями програмування є підтримання економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання її розвитку.

Мета державного програмування – досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.

Програмування розвитку національної економіки:

- коригує ринкові перетворення, а не ліквідує їх;

- спрямовує діяльність господарюючих суб’єктів, а не керує ними;

- є системним і комплексним.

Слід розрізняти державні макроекономічні програми (ДМП) розвитку національної економіки загалом як системи і державні цільові комплексні програми (ДЦКП). Різниця між ними полягає у наступному:

По-перше, цільова програма орієнтована на розв’язання однієї чи кількох соціально-економічних проблем, тоді як макроекономічна програма спрямована вирішувати комплекс завдань економічного та соціального розвитку країни.

По-друге, існують розбіжності у формі, за якими розроблені ці програми. ДМП в основному відображає кінцевий результат діяльності, а ДЦКП – крім того, ще й детальне бачення способів і процедур самої діяльності, вона потребує більш деталізованої розробки.

По-третє, макроекономічні програми мають чіткий, заздалегідь визначений плановий період, який залежить лише від виду програми. На відміну від цього, тривалість програми, терміни її початку і закінчення не задані жорстко, а встановлюються замовниками – органами, які їх затверджують.

По-четверте, цільові програми відрізняються від макроекономічних способом організації їх розробки і реалізації. Якщо ДМП розробляються і контролюються постійними державними органами (Міністерство економічного розвитку та торгівлі України), то для розробки ДЦКП і управління їх реалізацією характерне створення спеціальних структур.

Незважаючи на зазначені відмінності, схожість між ДМП і ДЦКП більш висока, не випадково цільові програми називають проблемно-орієнтованим планом. У той же час державні макроекономічні програми – макроекономічними планами.

Слід зазначити, що в багатьох країнах світу державні макроекономічні програми розробляються на довго-, середньо- та короткострокову перспективу.

Програми на довгострокову перспективу охоплюють період до 10-ти років з коригуванням і продовженням планового горизонту через 4-5 років. У таких програмах визначаються цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їх досягнення і реалізації. Програмування на довгострокову перспективу називають стратегічним плануванням.

Програми на середньостроковий період (4-5 років) щороку коригуються і містять обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні.

Макроекономічні програми на короткостроковий період (1 рік) розробляються щорічно, як правило, паралельно з проектом державного бюджету.

У разі необхідності програмні документи можуть розроблятися на триваліший період, однак така можливість поки що не була реалізована, застосовується лише щорічне макроекономічне програмування. Разом із тим слід зазначити, що у 2004 р. під керівництвом попередньої влади була розроблена Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 рр. «Шляхом європейської інтеграції». Над стратегією працювали фахівці провідних науково-дослідних інститутів (Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут економічного прогнозування НАН України) та Міністерства економіки.

За спрямованістю державні цільові програми поділяють: економічні, науково-технічні, соціальні, національно-культурні, екологічні, оборонні, правоохоронні, регіональні.

В залежності від масштабів виокремлюють наступні типи цільових комплексних програм: міжнародні; народногосподарські; галузеві; регіональні.

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розроблення та реалізації Державної програми економічного і со ціального розвитку відповідно до Закону Укра­їни «Про державне прогнозування і розробку програм економіч­ного і соціального розвитку України»^[8].

Суб’єктами макроеконо­мічного планування є центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування. Державна про­грама економічного і соціального розвитку України обов’язково взаємоузгоджується з проектом Державного бюджету України.

 

ТЕМА 8

ПОЛІТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ