Соціальна політика та державне регулювання рівня життя населення

Соціальна політика держави – це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малоза­безпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспіль­стві.

До складу системи цілей соціальної політики в Україні вхо­дять цілі:

· стратегічного характеру:

- формування соціально орієнто­ваної ринкової економіки;

- активізація соціальної ролі держави;

- забезпечення гідних і безпечних умов життя і праці;

- зростання добробуту громадян;

- формування ефективної системи соціально­го захисту;

- реформування пенсійної системи;

- розвиток соціаль­ної інфраструктури;

· поточного характеру (тактичні):

- забезпечення прожит­кового мінімуму;

- погашення заборгованості з виплати заробітної плати;

- подолання бідності та надання адресної допомоги;

- обме­ження безробіття та стимулювання зайнятості;

- захист населення від інфляції;

- формування екологічних та соціально безпечних умов життя.

Соціальна політика згідно з чинним законодавством реалізу­ється через такі інструменти:

- індексацію і компенсацію доходів громадян;

- встановлення вартості прожиткового мінімуму;

- вста­новлення межі малозабезпеченості (гарантованого мінімуму);

- встановлення мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги;

- на­дання державних допомог та субсидій; формування соціальних фондів;

- розроблення соціальних програм; встановлення соціаль­них гарантій та соціальних пільг;

- соціальне забезпечення;

- соці­альне інвестування;

- соціальні податки;

- соціальні послуги (соціально-побутові, психологічні, соціально-педагогічні, соціально-медичні, соціально-економічні, юридичні, послуги з працевла­штування, інформаційні тощо).

Складовими соціальної політики держави є:

- політика дохо­дів;

- система соціального забезпечення та надання соціальних га­рантій;

- соціальний захист населення;

- політика зайнятості;

- роз­виток системи охорони здоров’я, освіти, послуг, умов проживан­ня;

- соціальне партнерство.

Соціальний захист населення є системою державних заходів щодо:

- підтримки певних категорій населення, які зазнають нега­тивного впливу ринкових процесів;

- забезпечення відповідного рівня життя шляхом надання окремим громадянам правової, фі­нансової та матеріальної допомог;

- забезпечення прийнятних для країни умов життя та праці шляхом установлення соціальних стандартів.

Соціальний захист здійснюється щодо як економічно актив­ного, так і економічно неактивного населення, а також тих, хто не здатний самостійно себе забезпечити (непрацюючих і малоза­безпечених).

Відправною базою забезпечення соціальних гарантій у проце­сі реалізації соціальної політики є соціальні стандарти.

Соціаль­ні стандарти — це система офіційно встановлених державою со­ціальних нормативів (обов’язків держави) стосовно задоволення соціальних потреб громадян.

Основні елементи соціальних стан­дартів:

- обов’язковість і загальнодоступність освіти;

- недопу­щення примусової праці;

- гарантування належних умов праці, її тривалості, оплати;

- мінімальний розмір заробітної плати;

- про­житковий мінімум.

Один з варіантів забезпечення соціальних стандартів — роз­виток інституту соціального партнерства, який є комплексом процедур узгодження інтересів між найманими працівниками і роботодавцями за безпосередньої участі держави.

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення. Під рівнем життя населення (РЖН) слід розуміти ступінь задоволення матеріальних, духовних і со­ціальних потреб людини, який забезпечує сукупність матеріаль­них і соціальних умов життя. В зарубіжних країнах для визна­чення РЖН використовують поняття індексу людського розви­тку (ІЛР), який був запропонований ООН у 1990 р. як інтегрова­на оцінка рівня цивілізованості країни.

Для оцінювання рівня життя населення використовується система показників (табл. 11.1).

Таблиця 11.1.

Система показників рівня життя населення, яка вико­ристовується в Україні

Групи	Показники
Узагальнюючі по­казники рівня жит­тя населення	- Реальні доходи населення; - індекс споживчих цін; - індекс вартості життя; - розподіл населення за рівнем сукупного дохо­ду на одну особу
Показники обсягів та структури доходів і витрат населення на споживання ма­теріальних благ	- Грошові доходи населення, у тому числі на одну особу; - середньомісячна заробітна плата; - середній розмір пенсій, стипендій, допомог; - натуральні доходи населення; - витрати населення, в тому числі на одну особу; - структура доходів і витрат населення
Показники стану споживчого ринку	- Рівні споживання населенням основних видів товарів і послуг; - платні послуги на особу; - співвідношення між індексом споживчих цін та індексом грошових доходів
Соціальні гарантії малозабезпеченим у сфері доходів та споживання	- Прожитковий мінімум; - межа малозабезпеченості; - мінімальний споживчий бюджет; - вартість продовольчого кошика; - рівень мінімальної зарплати; - мінімальна пенсія, мінімальна стипендія, розмір соціальних допомог

Узагальнюючим показником рівня життя населення є реаль­ні доходи населення (Д_р), які за вартісним змістом відображають ту частину національного продукту, яка використовується на особисте споживання та нагромадження, а за матеріально-речо­вим характером є сумою матеріальних благ, яку можна придбати на фактично отримані доходи з урахуванням зміни цін на спо­живчі товари і послуги.

Реальні доходи включають усі грошові доходи населення від трудової діяльності, володіння власністю, державні трансферти (заробітна плата, дохід від підприємницької діяльності, орендна плата, рентні платежі, пенсії, стипендії, допомоги) ; натураль­ні доходи ; доходи, які отримують у вигляді надання безоплат­них послуг (освіта, охорона здоров’я, мистецтво, спорт) .

У практиці визначення рівня реальних доходів здійснюються такі типи розрахунків:

1. номінальний особистий доход :

2. номінальний використовуваний доход : ,

де - оплата особистих податків, зборів

3. реальні доходи з урахуванням індексу споживчих цін :

4. реальні доходи на одну особу : ,

де - чисельність населення;

Значною є залежність рівня життя населення від індексу спо­живчих цін, який характеризує зміну купівельної спроможності отриманих доходів і розраховується на основі зіставлення вар­тості фіксованого набору товарів та послуг, необхідного для під­тримання певного рівня життя, у старих і нових цінах.

Соціальним критерієм, який безпосередньо визначає межу бідності й опосередковано – реальний рівень життя населення, гарантує задоволення першочергових потреб у їжі, одязі, умови для розширеного відтворення робочої сили, є мінімальний спо­живчий бюджет (МСБ) – набір продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному вираженні, що за­безпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб.

Відправною базою забезпечення державою мінімальних соці­альних гарантій, що відповідають науково обґрунтованим рів­ням споживання населенням матеріальних благ, є прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нор­мального функціонування організму людини набору продуктів харчування і непродовольчих товарів та мінімального набору по­слуг, необхідних для задоволення основних соціальних і куль­турних потреб особистості.

Визначають прожитковий мінімум нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо за категоріями населення: для дітей віком до 6 ро­ків (дошкільного віку); дітей віком від 6 до 18 років (шкільного віку); працездатних громадян; непрацездатних громадян (пенсі­онерів, інвалідів). Прожитковий мінімум застосовують для: за­гальної оцінки рівня життя; встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення роз­мірів соціальної допомоги, допомоги по безробіттю, інших соці­альних виплат; визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування; встановлення величини неоподатко­ваного мінімуму доходів громадян; формування державного та місцевих бюджетів.

Прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродоволь­чих товарів і набору послуг; щороку затверджується Верховною Радою України до початку розгляду Державного бюджету Украї­ни і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін. Набори товарів і послуг, які включають у про­житковий мінімум, формують відповідно до таких основних ви­мог:

1) набори продуктів харчування та непродовольчих товарів визначають у натуральних показниках, набір послуг – у норма­тивах споживання на одну особу не рідше одного разу на п’ять років;

2) набір продуктів харчування визначає спеціально упо­вноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охоро­ни здоров’я (Міністерство охорони здоров’я) з використанням нормативів фізіологічної потреби організму людини в продуктах харчування, виходячи з їх хімічного складу та енергетичної цін­ності, з урахуванням рекомендацій ВООЗ.

Вартість продовольчого набору розраховують як суму добут­ків установленого нормативу споживання продукту харчування на одну особу та середньої ціни цього продукту.

Набір непродовольчих товарів формує спеціально уповнова­жений центральний орган виконавчої влади у сфері економіки з використанням нормативів забезпе­чення засобами гігієни, медикаментозними засобами, засобами захисту організму людини від впливу навколишнього середови­ща, а також засобами для влаштування побуту. Вартість непро­довольчого набору розраховують як суму добутків установленого нормативу споживання непродовольчого товару (норма запасу) і середньої його ціни.

До набору послуг включають житлово-комунальні, транс­портні, побутові послуги, послуги зв’язку, закладів культури, освіти, охорони здоров’я та ін. Набір послуг формують спеціаль­но уповноважені центральні органи виконавчої влади у сферах надання відповідних послуг. Визначають обсяг житлово-кому­нальних послуг відповідно до соціальної норми житла та норма­тивів споживання таких послуг.

У процесі забезпечення мінімальних соціальних гарантій не­працездатному населенню використовують показник межі малозабезпеченості — величини сукупного доходу на одну особу, який забезпечує непрацездатному громадянину споживання то­варів і послуг на мінімальному рівні. Межа малозабезпеченості від прожиткового мінімуму відрізняється тим, що вона встановлю­ється для непрацездатного населення, під час її розрахунку не враховують транспортні витрати, сплату податків, соціальні від­рахування.