Система органів державного управління національною економікою та їх функції.

Свою діяльність держава здійснює через владні повноваження за допомогою встановлення законів, виконання функцій управління та застосування різноманітних заходів. Першоджерелом владних повноважень є не держава, а народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування (стаття 5 Конституції України).

Для запобігання встановлення тоталітарного режиму владні повноваження повинні бути розподілені між різними органами. Тому у цивілізованих державах світу державна влада будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Проте, розподіляється не сама влада, а механізм її здійснення.

Обов’язкова умова, яка повинна виконуватись: влада не може зосереджуватися в руках однієї особи або органу, інакше стануть неможливими взаємоконтроль, стримування і противаги і, як наслідок, - розподіл влади і правова держава.

Органи, що входять до системи державної влади.

Президент України є главою держави. Як глава держави він має велику кількість повноважень у сфері державного управління економікою (стаття 106 Конституції України).

Чинна Конституція України визначила Верховну Раду України єдиним органом законодавчої влади, акти якої є обов’язко­вими до виконання всіма юридичними і фізичними особами. Повноваження Верховної Ради України чітко визначені в статті 85 Конституції України.

Судова гілка влади - система судових органів на чолі з Верховним Судом здійснює правосуддя; Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Найголовніші повноваження в сфері управління національної економіки зосереджені в органах виконавчої влади, які організовують виконання законів.

З прийняттям Конституції України 1996 р. ця система набула чіткої ієрархічності і являє собою складову трьох рівнів:

- вищий (Кабінет Міністрів України);

- центральний (центральні органи виконавчої влади);

- місцевий (місцеві державні адміністрації).

Серед органів управління економікою визначальне місце посідає Кабінет Міністрів України – вищий орган у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів АР Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує та координує роботу цих органів (www.kmu.gov.ua). Функції та повноваження Кабінету Міністрів закріплено у Конституції та Законі України «Про Кабінет Міністрів» № 2591-VI від 07.10.2010.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.

Міністерства відрізняються від інших органів виконавчої влади широкою компетенцією і галузевою спеціалізацією. Існує два види міністерств:

- галузеві (наприклад, енергетики та вугільної промисловості)

- функціональні (наприклад, закордонних справ, економічного розвитку та торгівлі, фінансів, юстиції).

До основних функцій міністерств та інших органів виконавчої влади слід віднести:

- участь у формуванні та реалізації державної економічної політики, прогнозуванні розвитку економіки,

- участь у розробленні проектів Державного бюджету та Державної програми економічного й соціального розвитку України,

- формування та реалізацію політики у сфері виконання робот і поставок продукції для задоволення державних потреб,

- розроблення цільових програм розвитку відповідної галузі,

- внесення пропозицій про зміну умов оподаткування, демонополізації підприємств, про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки, формування та реалізації інвестиційної політики,

- участь у підготовці міжнародних договорів України,

- укладання міжнародних договорів міжвідомчого характеру.

На республіканському рівні Рада міністрів Автономної Республіки Крим виконує державні виконавчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України.

На обласному, міському, районному рівнях діють відповідні державні адміністрації.

На найнижчому рівні адміністративно-територіального поділу – місті, селищі, селі – державні органи виконавчої влади не утворюються. Управління на цих територіях здійснюють органи місцевого самоврядування.

 

 

3. Цілі та функції державного регулювання економіки

Посилення в сучасних умовах акцентів на тому, що вирішен­ня господарських завдань базується на пріоритеті економічних критеріїв і методів, зумовило зростання ролі регулюючої функції державного управління економікою.

Регулювання можна розглядати у широкому й вузькому розумінні.

В широкому розумінні регулювання поля­гає у встановлені державою певних загальних правил поведінки економічних агентів шляхом прийняття законів та інших норма­тивно-правових актів.

У вузькому розумінні державне регулю­вання виступає як функція державного управління в конкрет­них сферах економіки, охоплюючи окремі аспекти економічних відносин.

Зарубіжний і вітчизняний досвід доводить, що необхідність державного втручання в економіку зумовлюється неспроможніс­тю суто ринкових механізмів розв’язати найгостріші соціальні та економічні проблеми, задовольнити потреби громадян у су­спільних товарах та послугах, забезпечити гарантії соціально- економічних прав людини тощо.

До об’єктивних причин державного регулювання економіки відносять:

- відсутність досконалої конкуренції;

- наявність виробництв, де не спра­цьовує ринковий ціновий механізм (виробництво суспільних то­варів, національна оборона, правовий захист, судочинство);

- наявність секторів і сфер діяльності, де ціни і витрати ви­робництва не відображають суспільного ефекту продукції;

- наявність ринків, на яких адаптація до ринкових механіз­мів здійснюється повільно (ринок праці, коли держава встанов­лює мінімальну заробітну плату, надає допомогу по безробіттю, формує центри або служби зайнятості, впроваджує гнучкі форми роботи).

У цьому випадку держава бере на себе ті функції, які не від­повідають природі ринкової конкуренції або реалізуються нею неповно чи повільно. Разом з тим держава забезпечує умови для оптимального функціонування ринкового механізму.

Між державним і недержавним регулюванням у кожній країні формується певне співвідношення: чим більше розвинуті форми недержавного регулювання, тим менша необхідність державного втручання в ті чи інші економічні процеси.

Втручання держави в ринкові механізми можливе в актив­ній або пасивній формі.

Активне втручання має на меті ліквіду­вати нестабільність, притаманну ринковій системі, та встанови­ти рівновагу засобами переважно фіскальної політики (через по­датки та видатки).

Пасивне втручання ґрунтується на тому, що ринкова економіка є внутрішньо стабільною і основне завдання уряду – вплив на грошову масу з метою приведення її у відповід­ність до товарної. При цьому переважають монетарні методи ре­гулювання економічних процесів.

Державне регулювання економіки – це втручання держави в економіку з використанням сукупності різ­номанітних важелів, інструментів, які надають їй можливість забезпечити нормальні умови функціонування ринкового меха­нізму та домагатись розв’язання економічних і соціальних про­блем.

Основними функціями державного регулювання економіки є:

- регулювання макроекономічних пропорцій;

- пом’якшення впливу кризових явищ;

- захист економічної конку­ренції та обмеження монополістичних тенденцій;

- прискорення інституційних змін і стимулювання підпри­ємницької діяльності;

- розроблення й реа­лізація науково-технологічної, інвестиційної та соціальної полі­тики;

- організація інвестиційної діяльності;

- фінансування фундаментальних досліджень у галузі су­спільних, природничих і технічних наук за рахунок бюджетних коштів і кредитів;

- розроблення регіональної політики;

- фінан­сування заходів соціальної та культурної політики;

- соціальний захист населення;

- усунення негативних екстерналій;

- вироблення вимог з охорони та відтворення навколишнього природного се­редовища.

Економічною основою державного регулювання економіки є спеціально створений централізований фонд державних грошо­вих коштів (державний бюджет), а також майно, яке перебуває в державній формі власності.

Складною проблемою для кожної країни є окреслення меж державного втручання в ринкові механізми. Ці межі залежать від обсягу функцій, які виконує уряд, та середовища економіч­ного і соціального розвитку країни. За цією ознакою вирізняють межі мінімальної необхідності та максимальної допустимості втручання держави в ринкові механізми.

Мінімальна необхід­ність передбачає таку кількість функцій, виконання яких не до­пускає хаотичності ринкових процесів та забезпечує стабільний розвиток національної економіки.

Максимальна допустимість втручання держави в ринкові механізми характеризує такий обсяг функцій, перевищення яких може призвести до державного монополізму, коли ринкові механізми деформуються і підміня­ються адміністративно-командним управлінням економічними процесами.