Структура національної економіки

1. Структура національної економіки

2. Структурна політика: сутність, види, цілі та завдання

3. Державне регулювання інвестиційної діяльності

 

1. Характеристика структурних змін в національній економіці.

Структура національної економіки – це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо та її зв’язки із зовнішнім світом.

Виділяють наступні види економічних структур:

• структура ієрархічних рівнів національної економіки: мезоекономічна, мікроекономічна, наноекономічна структури;

• відтворювальна структура охоплює співвідношення:

• між стадіями суспільного відтворення – виробництвом, обміном, розподілом та споживанням;

• між виробництво засобів виробництва та виробництво предметів споживання (між І та ІІ підрозділами суспільного виробництва);

• між проміжним і кінцевим виробництвом;

• між фондом нагромадження та фондом споживання;

• галузева структура – характеризує поділ економіки на окремі галузі та сектори економіки (за видами економічної діяльності);

• технологічна структура – характеризує співвідношення між технологічними способами виробництва (технологічними укладами національної економіки);

• соціально-економічна структура – характеризує співвідношенням соціально-економічних укладів: приватного, колективного, дрібнотоварного, державного;

• інституційна структура – характеризує співвідношення:

• інституційних секторів та одиниць;

• ринкових і неринкових інститутів;

• національних ринків, ринкових структур та інфраструктур;

• регіональна структура – відображає частку у виробництві ВВП кожної адміністративної одиниці, територій, регіонів;

• зовнішньоекономічна структура – характеризує співвідношення між експортом та імпортом товарів, послуг, капіталів, фінансових активів тощо.

Одним з основних показників, які характеризують ефектив­ність структури економіки, є співвідношення між ВВП та проміжним споживанням у випуску това­рів і послуг, а також галузева структура – питома вага галузей у ВВП. Соціальний аспект структурних зрушень характеризує частка оплати праці у ВВП. Динаміка зміни зазна­чених структурних пропорцій подана в табл. 12.1.

Як свідчать дані таблиці, нині структура економіки України ще не повною мірою відповідає вимогам ринкової самоорганізації, яка б розви­валася за рахунок ендогенних (внутрішніх) факторів інтенсифі­кації виробництва на основі досягнень науково-технічного про­гресу та економного використання ресурсів.

Структура економіки України, яка склалася, в цілому є не­ефективною. Структурні зрушення відбувалися стихійно. Світовому рівню в Україні сьо­годні відповідають не більше чверті технологій, які не стали її конкурентними перевагами. Як зазначається в національній до­повіді^[9], в Україні не було подолано найважливіших структурних деформацій вітчизняної економіки, а саме:

- між добувними і об­робними секторами,

- між традиційними індустріальними та пере­довими наукомісткими виробництвами,

- між експортно та вну­трішньоорієнтованими галузями,

- між застарілою та високотехнологічною інноваційною продукцією.

2. Структурна політика: сутність, види, цілі та завдання

Передумовами для структурної трансформації та структурних зрушень 90-х років були наступні протиріччя, які стали загрозою збереження цілісності макроекономічної системи:

- суттєво послаблено позиції інвестиційно-орієнтованих видів діяльності;

- зростає частка найбільш енергоємних та екологічно шкідливих паливно-енергетичного та металургійного комплексів;

- стрімке скорочення частки легкої промисловості.

Ці обставини суттєво відрізняють економіку України від економіки ринкового типу, в якій під час класичної циклічної депресії чи структурної кризи відбувається «творче» руйнування наявної технологічної структури та будується фундамент для подальшого економічного зростання. Стратегічний ресурс розвитку – інновації – так і не був задіяний.

В економічних дослідженнях виокремлюють два підходи до про­блем структурної перебудови економіки: ліберальний та дирижистський.

За першим підходом, структурна перебудова націо­нальної економіки є природним процесом, який відбувається під впливом ринкових механізмів і дії об’єктивних економічних за­конів, передусім попиту і пропозиції. Вільне переливання капі­талів і ресурсів у найбільш прибуткові сфери діяльності забезпечує най­більш відповідну вимогам ринку структуру економіки, створює конкурентне середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва. У такий спосіб формувалася структура економік США і Великої Британії. Але цей шлях надто тривалий і по­в’язаний зі значними соціальними збуреннями.

Дирижистська концепція надає перевагу активному державному втручанню в процеси структурної перебудови економіки. Вважається, що ефективно змінити структуру економіки можна лише при ціле­спрямованих діях уряду щодо розвитку найбільш конкурентних галузей та коригування відтворювальних процесів. Цим шляхом перебудовували економіки Японія, Південна Корея, Китай, Сін­гапур.

Структурні зрушення – сукупність кількісних та якісних змін, що відбуваються в мезо- й макропропорціях економічної системи, та обумовлюють її перехід в інший якісний стан. Структурні зрушення є най­більш непередбачуваними процесами, які супроводжуються по­рушеннями економічної рівноваги, виникненням криз та ризи­ків для економічної діяльності суб’єктів господарювання.

Структурні зрушення відображають становлення принципово нового технологічного способу виробництва, основною продуктивною силою якого є знання людей, втілені в інформаційно-інтелектуальних, комунікаційно-комп’ютерних та автоматизованих технологіях, принципами – інноваційність, ресурсозаощадливість, екологічність, інтенсифікація, інтелектуалізація, гуманізація, а фактичним каталізатором змін – різноманітні інновації.

Структурні зміни справляють безпосе­редній вплив на розвиток економіки. Такий вплив в економічній теорії називають структурним ефектом. Він є прогресивним, якщо структурні зміни супроводжуються високими темпами зростання економіки. Якщо індекс структурних змін має невели­ку величину, консервативні економічні пропорції, спостеріга­ються застій або зменшення обсягів виробництва, то такий ефект є сталим (або його немає).

Структурна ефективність відображає зв’язок між індексом зміни структури економіки і зростанням найважливіших показників. Для визначення індексу структурних змін використову­ється така формула:

де — абсолютна величина зміни питомої ваги і- го елемента структури економіки;

n — кількість структурних елементів.

Для порівняння структурних змін в економіках різних країн або у секторах (видах економічної діяльності) національної економіки розраховується індекс структурного ефекту (І _с.е). Він показує співвідношення темпів зростання (падіння) обсягу продукції до індексу структурних змін.

Розрахувати індекс структурного ефекту можна за формулою

,

де І _ВВП — індекс валового внутрішнього продукту національної економіки (валової доданої вартості секторів економіки або видів економічної діяльності).

Треба зауважити, що економіка формується під впливом багатьох чинників, а не тільки структурних зрушень. Тому доцільним є виділення впливу структурних змін з усієї сукупності чинників економічного зростання. Для цього у поглиблених дослідженнях структурного ефекту розраховується кореляційне рівняння та коефіцієнт кореляції, який показує міру зв’язку між індексом структурних змін та динамікою обсягу продукції.

Регулювання структурних зрушень в економіці є завданням структурної політики.

У широкому розумінні структурна політика дер­жави – це обґрунтування цілей і характеру структурних пере­творень, вироблення комплексу заходів щодо підтримки розви­тку тих елементів економічної системи, які забезпечують еконо­мічне зростання та розв’язання актуальних проблем розвитку національної економіки.

У світовій практиці виокремлюють два типи структурної по­літики:

- пасивну (де основний акцент робиться на дії ринкового механізму, який через попит формує структуру економіки, а дер­жава створює лише правову базу для вільного переливання капі­талу);

- активну (де структурні пропорції економіки формуються під впливом коригувальних заходів уряду).

Структурна політика ґрунтується на одній з трьох загальних концепцій:

- «обмеження держави»;

- «залучення держави»;

- «прагматичність держави».

У першому варіанті держава втручається в структурні процеси лише тоді, коли виникають суперечності, які не можуть бути ви­рішені суб’єктами господарювання.

У другому – держава роз­робляє й реалізує довгострокову програму структурних перетво­рень.

У третьому варіанті рішення щодо втручання держави в структурну перебудову національної економіки приймається з урахуванням можливих соціально-економічних і політичних на­слідків.

Головним завданням структурної полі­тики є створення умов для стійкого довгострокового економічно­го зростання виробництва й реалізації національних інтересів країни.

Заходи держави щодо регулювання структури національного господарства мають внутрішнє і зовнішнє спрямування, а за змістом проблем, які вирішують, поділяються на стратегічні і тактичні.

Реалізація структурної політики передбачає наявність цілей та завдань структурної корекції національної економіки, вико­ристання інструментарію впливу на формування та коригування основних структурних пропорцій, вироблення механізмів регу­лювання структурної перебудови національної економіки, моде­лювання наслідків впливу структурних змін на ефективність економічного розвитку.

Головним завданням структурної полі­тики є створення умов для стійкого довгострокового економічно­го зростання виробництва й реалізації національних інтересів країни.

Реалізація структурної політики передбачає наявність цілей та завдань структурної корекції національної економіки, вико­ристання інструментарію впливу на формування та коригування основних структурних пропорцій, вироблення механізмів регу­лювання структурної перебудови національної економіки, моде­лювання наслідків впливу структурних змін на ефективність економічного розвитку.

Головною метою структурної політики є збалансування на­ціональної економіки, підтримання такої її пропорційності, за якої досягається найбільш динамічний, стійкий і безкризовий розвиток національного господарства та забезпечується органіч­на інтеграція у світогосподарську економічну систему.

У програмних документах уряду України визначено такі цілі структурної політики, які мають стратегічне і тактичне спряму­вання:

- встановлення оптимальних макроекономічних пропорцій та формування раціональної структури національної економіки;

- формування інноваційної моделі економічного розвитку;

- підви­щення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва та збільшення експортного потенціалу країни;

- розвиток вироб­ництв, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію;

- зниження ресурсомісткості і насамперед енергоєм­ності виробництва;

- розвиток конкуренції через реструктуриза­цію та диверсифікацію виробництва.

Під час формування структурної політики важливе значення має вибір пріоритетних напрямів розвитку окремих видів вироб­ництв, галузей, регіонів.

До концептуальних орієнтирів структурної перебудови еко­номіки України, які створюють умови її здійснення, слід відне­сти:

- подолання технічної відсталості та оновлення технологій;

- реструктуризацію виробництва;

- збільшення порівняльних пере­ваг національних виробників відносно іноземних конкурентів;

- згортання енергоємних трудо- та матеріаломістких галузей і то­варних груп;

- розвиток ресурсозберігаючих виробництв;

- пропор­ційний територіальний розвиток;

- формування розвинутого спо­живчого сектору;

- зниження негативних наслідків структурних перетворень для ринку праці;

- підвищення соціальної орієнтації економіки.

Для національної економіки вкрай важливо реалізу­вати стратегію ресурсозбереження, яка, з одного боку, має на меті забезпечити скорочення питомого витрачання природної си­ровини на одиницю кінцевої продукції, а з іншого – зменшити негативне навантаження на навколишнє середовище.

Структурне коригування національної економіки здійсню­ється методами прямого і непрямого (опосередкованого) регулю­вання.

До методів прямого регулювання відносять:

а) визначен­ня пріоритетів структурної трансформації національної економі­ки, розроблення державних програм структурної перебудови та реструктуризації виробництва;

б) фінансове забезпечення струк­турних зрушень в економіці шляхом прямого державного інвес­тування та кредитування;

в) формування спеціальних фондів для фінансування програм структурної перебудови економіки;

г) залучення та спрямування іноземних інвестицій на цілі струк­турної трансформації економіки;

д) використання системи дер­жавних замовлень та закупівель.

Опосередковане регулювання структурної перебудови націо­нальної економіки передбачає реалізацію системи заходів, пов’язаних:

а) з наданням податкових і кредитних пільг та їх ди­ференціацією за відповідними галузями, які визначені як пріо­ритетні;

б) страхуванням і гарантуванням іноземного інвестуван­ня та кредитування галузей, які здійснюють структурне оновлення виробництва;

в) здійсненням політики прискореної амор­тизації;

г) фінансовою селективною підтримкою пріоритетних виробництв та розробленням державних програм санації підпри­ємств.

Традиційний інструментарій державного регулювання в ме­жах структурної політики в кожній країні доповнюється специфіч­ними засобами та пріоритетами відповідно до економічної ситуа­ції та цілей соціально-економічного розвитку.

Структурне коригування має бути спрямоване на перебудову відтворювальних пропорцій у національній економіці, оптимізацію співвідношення різних її комплексів (секторів) – споживчо­го, інноваційного, енергосировинного та інфраструктурного.

У світовому господарстві сталими тенденціями є:

- збільшення час­ток споживчого та інвестиційно-інноваційного секторів економі­ки;

- відносне скорочення енергосировинного та інфраструктурно­го секторів.

Таблиця 12.1

Структура реальної економіки	Україна	Світова економіка
Споживчий сектор	19,7%	до 50%
Інвестиційно-інноваційний сектор	18,2%	до 20%
Енергосировинний сектор	23,8%	до 7%
Інфраструктурний сектор	19,7%	до 30%

На сьогодні в системі державного регулювання національної економіки не задіяні необхідні інструменти оцінки і прогнозу­вання міжгалузевих переливань доданої вартості та інвестицій­них коштів, призначені для прийняття стратегічних рішень та запровадження економічної мотивації структурних зрушень.

Актуальним завданням залиша­ється перехід від факторної до інвестиційної моделі з наступним розширенням інноваційних факторів розвитку.

3. Державне регулювання інвестиційної діяльності

Одним із механізмів реалізації структурної політики є пере­орієнтація інвестиційних потоків у пріоритетні сфери діяльності та галузі національної економіки. Це здійснюється через стиму­лювання інвестиційної активності в цих секторах. Метою стиму­лювання інвестиційної діяльності є реалізація заходів, спрямо­ваних на її активізацію та підтримку.

З точки зору впливу на реструктуризацію національної економіки ефективність інвестицій характеризується результативністю їх впровадження, яка виявляється в отриманні економічного, со­ціального, екологічного, ресурсного та науково-технічного ефек­ту.

Економічний ефект виявляється шляхом збільшення обсягів отриманого прибутку,зниження собівартості продукції, зростання продуктивності пра­ці, підвищення якості товарів і послуг, скорочення строків будів­ництва, підвищення фондовіддачі тощо.

Соціальним ефектом вважається результат інвестиційної діяльності, який гарантує підвищення якості життя громадян та ступінь задоволення по­треб людини і суспільства.

Екологічний ефект від інвес­тиційної діяльності досягається зниженням викидів шкідливих компонентів у навколишнє природне середовище, зменшенням рівня відходів виробництва та збільшенням його ергономічності, підвищенням екологічності продукції, що випускається.

Ресурс­ний ефект характеризує можливість вико­ристання замінників природного ресурсу, впровадження безвід­ходних технологій виробництва, альтернативних джерел енергії тощо.

Показники науково-технічного ефекту відображають змі­ну техніко-експлуатаційних та споживчих характеристик про­дукції, ступінь технічного вдосконалення виробництва, надання послуг та виконання робіт, зростання частки прогресивних тех­нологічних процесів і нових інформаційних технологій, підви­щення конкурентоспроможності продукції, підприємства, кра­їни.

Державна інвестиційна політика - це комплекс правових, адміністративних та економічних захо­дів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів.

Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну.

Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та непрямого економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму.

Активна - держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором.

Правова основа. Закони України: «Про інвестиційну діяльність» № 1560-ХІІ від 18.09.1991 р., «Про іноземні інвестиції» №2198-ХІІ від 13.03.1992 р., «Про цінні папери та фондовий ринок» №3480-ІV від 23.02.2006 р., «Про режим іноземного інвестування» №93/96-ВР від 19.03.1996 р. та ін.

Погіршення кількісних показників інвестиційної діяльності у вітчизняній економіці є, очевидно, наслідком стратегії децентралізації інвестиційного процесу. З 1996 р. уряд відмовився від ролі безпосереднього суб’єкта інвестиційної діяльності.

Джерелами інвестицій є:

· власні кошти підприємств, питома вага яких становить приблизно 70%;

· запозичений капітал;

· державне фінансування;

· залучений капітал.

Головним для періоду випереджального економічного зростання є ефективне поєднання інвестицій та інновацій. Йдеться про ситуацію, за якої як мінімум 70-80% інвестицій мають бути, з одного боку, інноваційними, з іншого - такими, що сприяють прогресивним структурним змінам української економіки.

До основних форм активізації інвести­ційної діяльності належать:

- податкове, фінансове та кредитне стимулювання;

- інфраструктурне та організаційне забезпечення інвестиційної діяльності;

- стимулювання конкретних інвести­ційних проектів;

- заохочення та захист іноземних інвестицій.