Мета та особливості аграрної економіки

Національну економіку слід розуміти як цілісну со-
Мета ціально-економічну систему, що складається з орга-

аграрної нічно взаємозв'язаних і взаємозалежних підсистем,

економіки функціонування яких зумовлює розвиток інших еле­ментів і систем загалом, а місце кожного з структурних елементів визначається покладеними на нього функціями. Важлива підсистема національної економіки - аграрна економіка. Особлива роль аграрного виробництва зумовлена, по-перше, виробництвом продуктів харчування для задоволення потреб населення, по-друге, виробництвом сировини для промисловості, по-третє - забезпе­ченням валютних надходжень від реалізації сільськогосподарських продуктів на світовому ринку.

Забезпечення населення якісними продуктами харчування становить головний напрям соціально-економічного розвитку будь-якої держави. Тому стан аграрної економіки, що виробляє продукти харчування, її продуктивність, ефективність та екологічність функ­ціонування - важливі оцінкові критерії прогресу цивілізації. Винят­кове значення і незамінність продуктів харчування, їх наявний обсяг та асортимент - це не лише індикатори розв'язання аграрних проб­лем, а й наріжні камені, на яких ґрунтується національна безпека держави. Наскільки самодостатня аграрна економіка країни, настіль­ки незалежна і сама країна.

Наприкінці 90-х років рівень продовольчої безпеки України знизився до критично-небезпечної межі. Критично-небезпечною вважається рівень споживання продовольства у половинному обсязі від науково-обґрунтованих норм. Насамперед це стосується м'яса, риби, яєць, молочних продуктів, плодово-ягідної продукції. Такий стан зумовлений падінням обсягів виробництва сільськогоспо­дарської продукції. Наприклад, валова продукція сільського госпо­дарства 2000 р. становила приблизно 50% рівня 1990 р.

Продовольче споживання - одна з основних передумов відтво­рення й ефективного використання трудових ресурсів. Однак проблема продовольчого забезпечення населення залежить не лише від фізичної потреби у продуктах різних груп населення, а й від рівня їх платоспроможності. Активний платоспроможний попит населення на продукти вважається потужним стимулом розвитку аграрної економіки.

Недостатня купівельна спроможність населення зумовлена низькими реальними доходами, що призводить до нерівномірності розподілу та споживання продуктів харчування. Якщо нерівно­мірність посилюється і відповідно зростає чисельність найбідніших верств населення, то в суспільстві зменшуються обсяги споживання продовольчих товарів. Це негативно позначається на національному

аграрному виробництві, оскільки попит на нього зменшується, і воно не отримує коштів для модернізації та розширеного відтворення. Зменшення обсягів національного виробництва супроводжується зростанням імпорту. Це в свою чергу стимулює агробізнесові структури держав-експортерів до нарощування виробництва. Як наслідок втрата обмежених власних і позичених валютних коштів на закупівлю продовольства, а не сучасних агро технологій, ефективних засобів захисту рослин тощо. Отже, зменшення споживання віт­чизняних продовольчих товарів стає важливою причиною деградації, занепаду національної аграрної економіки, руйнування її потенціалу, зниження родючості ґрунтів, урожайності.

Продовольча безпека - важлива складова безпеки націо­нальної, що гарантує політичну незалежність країни, її економічну цілісність і стабільну соціальну забезпеченість населення. Економіс­ти виділяють з цього приводу три аспекти:

1. Політичний-характертує здатність країни підтримувати стабільний позитивний міжнародний імідж як конкурентної на аграрних зовнішніх ринках держави, забезпечення своїх громадян повноцінними продуктами харчування відповідно до міжнародних стандартів і норм.

2. Економічний-відображає здатність держави мобілізувати внутрішні ресурси й агропромисловий потенціал країни для організації виробництва сільськогосподарської продукції, постачан­ня населення продовольством через власне виробництво, що га­рантує економічну самостійність і достатню незалежність від зов­нішніх ринків.

3. Соціальний-втначає зайнятість населення в аграрному секторі економіки з відповідною продуктивністю праці та її оплатою, передбаченням повного забезпечення інфраструктурними складови­ми функціонування сільських районів.

Поглиблення економічних реформ в Україні створило всі об'єктивні передумови для високорозвиненої індустрії продуктів харчування здатних не тільки забезпечити власні потреби, а і реа­лізувати надлишки на міжнародному ринку.

Для України перших років XX ст. характерні значні за світо­вими критеріями обсяги виробництва різних видів продукції. Укра­їна входить до першої десятки країн за показниками виробництва зерна, зернобобових, цукрових буряків, цукру, соняшнику і соняшникової олії, картоплі, деяких видів молочної продукції (сухого, знежиреного молока, казеїну), меду.

Аграрний сектор національної ринкової

Особливості

економіки має особливості, серед яких
сільськогосподарського

виділимо такі.

виробництва, _ І. Вплив природних умов. Сільське

господарство дуже вразливе до змін погоди, спалахів хвороб, нападів

шкідників. Це, так би мовити, тендітна галузь економіки. Зміна

погоди (повені, шквали, бурі, град, спека, ранні заморозки, холод

тощо), хвороби (сибірська виразка, сказ, ящур, туберкульоз,

бруцельоз ВРХ), напади шкідників (саранча, колорадський жук,

медведка, слимаки, гусінь) роблять сільськогосподарське

виробництво певною мірою неконтрольованим і непередбачуваним.

У зв'язку з цим сільське господарство можна віднести до галузей із

високим економічним ризиком, оскільки прогнозовані обсяги

виробництва, ціни та доходи можуть істотно змінюватись.

Для отримання правильних висновків про результати госпо­дарської діяльності показники поточного року потрібно зіставляти не з минулим роком, а з середніми за минулі 3-5 років.

2. Особливості виробничої структури. В Україні до 1990 р. аграрним виробництвом займалися державні господарства, колгоспи й особисті підсобні господарства громадян. їхня частка у валовому виробництві становила відповідно 39, 34 і 27%. Наголосимо на такому феномені, як особисте підсобне господарство. Воно виникло в 30-роках XX ст. в якості допоміжного до громадського, щоб забезпечити селян продуктами, і перетворилося у суттєве джерело виробництва сільськогосподарських продуктів. Займаючи в серед­ньому 5% сільгоспугідь, особисті підсобні господарства виробляли останніми десятиліттями близько третини валової сільськогос­подарської продукції, а на початок 2000 р. ця цифра становила 57,4% сільського господарства.

Для порівняння: у виробничій структурі сільського госпо­дарства країн Західної Європи та Північної Америки переважають сімейні ферми. Всі ферми Західної Європи за величиною їх земельної площі, зайнятості та бізнесу, можна поділити умовно на великі, середні та малі. Найбільше великих ферм розміщено в Голландії, Великобританії, Данії. Частка великих ферм тут висока

(55-70%). У Німеччині та Франції розподіл ферм за цими трьома групами рівномірна - третина на кожну групу. В Італії та Іспанії суттєвий відсоток припадає на малі ферми (70-80%). У США великі ферми - це спеціалізовані високопродуктивні підприємства, що виробляють яйця, м'ясо птиці та свинину. Нерідко вони вертикально інтегруються з підприємствами, які переробляють і збувають продукцію.

Ферми й інші сільськогосподарські підприємства, які пере­бувають у власності держави, практично відсутні (за винятком науково-дослідницьких підприємств).

3. Забезпечення населення продуктами харчування. Аграрний сектор забезпечує потреби людей основними продуктами харчу­вання. Хліб та інші продукти належать до найцінніших ресурсів людства, без яких його існування неможливе. Ось чому стан агро продовольчої сфери, що виробляє продукти харчування, її про­дуктивність, ефективність, екологічність функціонування - головний оцінковий критерій прогресу цивілізації, а стан ринку продовольства є індикатором здоров'я національної економіки загалом.

У Європі найбільше хліба споживають жителі Італії, оскільки в їхньому раціоні велика кількість макаронних виробів. Значне споживання хлібобулочних виробів і хліба і в Україні - 126 кг на особу (норма - 101 кг). Середній показник споживання картоплі в країнах ЄС становить 80 кг на рік, дещо вищий він у Великобританії - 100 кг на людину. Там її споживають головно у переробленому вигляді (чіпси). Італійці споживають картоплі втричі менше, ніж англійці. В Україні цей показник становить щорічно 130 кг на людину, однак ми споживаємо її більш ніж на 95% у вигляді різноманітних страв із картоплі.

Споживання цукру в усіх країнах зменшується з огляду на небезпеку надмірної ваги, карієсу, цукрового діабету. Проте в Україні його споживають багато-понад 35 кг на рік. Цукор - особливо важливий продукт для бідних родин, у харчуванні яких чільне місце посідає варення, різні консерви, вироблені з продуктів, що вирощені на присадибних ділянках.

Традиційно багато в Європі споживають молока і молокопро-дуктів. Молоко - унікальний продовольчий продукт, який досі не синтезований. Цінність молока полягає в тому, що його склад містить понад 100 компонентів, тому з ним не може конкурувати

жоден харчовий продукт. Головні компоненти молока майже повністю засвоює організм людини. Україна має одні з найліпших умов у світі для виробництва молока та молокопродуктів, однак проблему насиченості ринку ними нашій країні не вдалося повністю розв'язати навіть у найсприятливіші для молочного господарства роки. За виробництвом і споживанням молокопродуктів на особу Україна відстає від високорозвинутих країн світу в 2,0-3,5 раза.

В країнах ЄС простежується загальне зростання споживання м'яса. Так, 2000 р. цей показник становив 90 кг на особу. Проте структура споживання м'яса різна в різних країнах; щораз менше споживають яловичини і більше - м'яса птиці. За останні роки значно зросло споживання свинини в Данії, Голландії, Німеччині. Причини зменшення попиту на яловичину різні, зокрема це пов'язано з різними хворобами (сказ, ящур, сибірська виразка), що поширилися у багатьох країнах Західної Європи.

В Україні також виявляється тенденція до зменшення спожи­вання яловичини і збільшення споживання м'яса птиці.

Дослідження, проведені експертами засвідчили, що критичним товаром стосовно забезпечення населення продуктами є зерно (пшениця). Стан міжнародної продовольчої безпеки оцінюють за двома показниками: обсягом світових зернових запасів, що пере­ходять до наступного врожаю, та рівнем світового виробництва зер­на на особу. Перший показник обчислюють у відсотках від річного обсягу споживання зерна. Він характеризує стабільність продоволь­чої ситуації у світі, стійкість світового ринку продовольства перед можливим впливом дестабілізаційних чинників (неврожаї, стихійні лиха тощо). Його критичне значення становить 60-денний запас зерна, що в переведені на середні обсяги виробництва відповідає 17% його річного загальносвітового споживання.

4. Сезонний характер виробництва. Для сільського госпо­дарства характерне сезонне виробництво. У зв'язку з цим упродовж року нерівномірно використовуються трудові ресурси, техніка, матеріали, неритмічно реалізується продукція і поступає виторг. Наприклад, зернозбиральні комбайни можуть використовуватися тільки 10-20 днів на рік, сіялки - 5-10, картоплезбиральні комбайни 20-30 днів. Технологічний процес виробництва і реалізації сільсь­когосподарської продукції займає декілька місяців, тому забезпечити норматив оборотних засобів за рахунок власних джерел не тільки

неможливо, а й економічно недоцільно. В цих умовах підвищується роль банківського кредиту.

Сезонний характер виробництва загострює дві проблеми, зв'язані з відтворенням робочої сили. Це невідповідність заробітної плати впродовж виробничого циклу, кількості та якості вкладеної праці. Виплати, що здійснюються в процесі виробництва, мають характер авансу, а працівник втрачає стимул до збільшення кількості та якості праці. Інша проблема зв'язана із залученням робітників до праці лише в сезонний період.

5. Обмеженість землі та залежність виробництва від неї. Земля є обмеженим ресурсом в усіх країнах, у тому числі в Україні. Проте в нашій державі цей елемент ресурсного потенціалу АПК на початок 2000 р. був поза межами товарообігу. Можливості для розширення сільськогосподарських угідь незначні або їх взагалі нема. В Україні частину земель щорічно вилучають з сільсько­господарського обороту для будівництва доріг (проект будівництва автобази Берлін - Львів - Київ - один з багатьох можливих прикладів). Близько 6% земель України стали непридатними для сільськогосподарського обробітку після аварії на Чорнобильській атомній станції. Земля втрачає родючість унаслідок ерозії грунтів. Обмежені можливості сільськогосподарських виробників придбати дорогі гербіциди й інші препарати захисту рослин призводять до забруднення та зменшення родючості земель.

Отже, якщо не брати до уваги нетиповий приклад Голландії загальна пропозиція землі в межах національної економіки абсо­лютно нееластична (Ез=0). На рівні окремої ферми землі також обмежені, принаймні у короткостроковому періоді. В довгостро­ковому кількість землі можна збільшити, якщо існує можливість купити її у фермера, котрий іде на пенсію чи добровільно від­мовляється від сільськогосподарської діяльності.

Що стосується якості землі, то вона, безумовно, з часом може бути поліпшена. Для цього потрібні інвестиції та раціональне, незалежне господарювання.

У ринковій системі земля має ціну. На неї впливає родючість і розміщення її коло ринків збуту. Стосовно останнього фактора, то розвиток сучасних методів транспортування сільськогосподарської продукції, зокрема рефрижераторами, зменшили його значення.

6. Попит на сільськогосподарську продукцію, особливо на
продукти харчування, с нееластичним за ціну Люди не
можуть жити без їжі, тому величина попиту мало змінюється під
впливом цін. Це - по-перше. По-друге, продукти харчування заз­
вичай є замінниками один одного, тому коефіцієнт перехресної
еластичності попиту Сгозз Ед, додатній По-третє, на
продукти харчування коефіцієнт еластичності попиту за доходом -
Іпсоте

Збільшення доходу на душу населення призводить до менш, ніж пропорційного зростання видатків на продукти харчування. Ця закономірність вперше була відкрита у XIX ст. німецьким статис­тиком Е.Енгелем і названа "Законом Енгеля".

7. Особливість бухгалтерського обліку в сільському госпо­
дарстві. Вона виявляється при обліку й оцінці майна та його
результатів. Частина виробленої в аграрному секторі продукції не
переходить у грошову форму (посівний матеріал, молодняк худоби),
а залишається і направляється на відтворення у товарній формі.

Структуру аграрного виробництва слід тракту-
Структура вати двояко - у вузькому і широкому значенні.

агропромислового В першому розумінні - це власне сільське гос- комплексу (АПК) подарство, яке охоплює галузі рослинництва і

тваринництва, виробляє продукти харчування для населення та сільськогосподарську сировину для промисловості. У широкому - під аграрною економікою розуміють агропромисловий комплекс (АПК). АПК - це сукупність галузей національної еконо­міки, зайнятих виробництвом продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача.

В складі агропромислового комплексу виділяють чотири ос­новні сфери:

1. Галузі промисловості, що поставляють сільському госпо­дарству засоби виробництва, а також галузі, зайняті матеріально-технічним і сервісним обслуговуванням сільського господарства.

2. Безпосередньо сільськогосподарське виробництво.

3. Галузі, що забезпечують доведення сільськогосподарської продукції до споживача, і у тому числі її заготовку, переробку, збе­рігання, транспортування, реалізацію.

4. Соціальна і виробнича інфраструктура, що забезпечує умо­ви виробництва і життєдіяльності людини (шляхово-транспортне господарство, зв'язок і тарне господарство).

Сучасний агропромисловий комплекс України виробляє значну частину споживчих благ. У ньому зайнято понад 30% працівників сфери матеріального виробництва і виробляється близько 40% ВВП.

Найважливішою і особливою складовою частиною АПК є продовольчий комплекс - сукупність взаємозв'язаних підприємств з виробництва продовольчої сировини, її заготівлі, переробки і реалізації через торговельно-розподільну мережу і ринок.

Функціонально-галузева структура продовольчого комплексу складається з таких сфер: сировинна (вирощування і заготівля сільськогосподарської продукції, рибництво, продукція лісу тощо), зберігання і переробка (сховищне господарство, харчова промис­ловість), торговельно-споживча (збут, оптово-роздрібна торгівля, громадське харчування), виробнича інфраструктура (енерговодоза-безпечення, транспорт, шляхове господарство тощо), соціальна інф­раструктура (трудові ресурси, науково-дослідні установи й органи управління).

Розрізняють інтегральні (загальні) та спеціалізовані продо­вольчі комплекси. До перших належать усі ланки системи підпри­ємств і установ у межах певної території, пов'язані з виробництвом продовольчих товарів. Спеціалізовані комплекси бувають двох типів — рослинницькі та тваринницькі(див. схему 1).

Зернопродуктовий комплекс — це система взаємозв'язаних спеціалізованих галузей і виробництв, зайнятих вирощуванням зер­нобобових культур, їх заготівлею, переробкою зерна та реалізацією кінцевої продукції. До нього входять сільськогосподарські підп­риємства спеціалізовані на вирощуванні зерна, елеваторно-складське господарство, підприємства борошномельно-круп'яної, комбікор­мової, макаронної та хлібопекарної промисловості, спирт - і хлібо­заводи, пивні фірми, підприємства сільськогосподарського і техно­логічного машинобудування.

 

Центральну ланку зернопродуктового підкомплексу становить зернове господарство.

Товарність зернового господарства зростає з півночі на південь: у поліських областях вона становить 18-20, у південних степових — 38-40%.

Бурякоцукровий комплекс — це система вирощування, транс­портування, зберігання цукрових буряків та їх переробка на цукор. Він охоплює виробництво сільськогосподарської техніки, добрив і засобів захисту рослин, сільськогосподарські підприємства, мережу бурякоприймальних пунктів і цукрові заводи.

Бурякоцукровий комплекс сформувався переважно у лісосте­повій зоні України, де розміщено понад 3/4 посівів цукрових буря-

 

ків. Окремі цукрові заводи поєднують виробництво цукру з вироб­ництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти і кормових дріжджів. Такі підприємства називаються цукровими комбінатами. Найбільшими виробниками цукру в Україні є Полтавська, Черкаська і Вінницька області.

Картоплепродуктовий комплекс — система взаємопов'язаних спеціалізованих виробництв, що займаються селекційною роботою, виробництвом спеціалізованої техніки, вирощують, заготовляють картоплю, переробляють її на крохмаль і спирт. Картоплярство забезпечує потреби населення у продовольчій картоплі, є сировиною для картоплекрохмальних, спиртових, овочесушильних заводів.

Плодоовочевопродуктовий комплекс становить взаємопов'я­зану систему спеціалізованих виробництв різних галузей аграрного виробництва і пов'язана з вирощуванням та переробкою овочів, плодів і ягід.

Економічна доцільність виробництва плодоовочевої продукції зумовлюються природно-кліматичними умовами, рівнем розвитку науково-технічного прогресу, який безпосередньо впливає на еконо­мічну ефективність виробництва, переробки, зберігання і транс­портування плодоовочевої продукції, особливістю системи розсе­лення і структурою споживання.

До плодоовочевопродуктового комплексу входять підпри­ємства з виробництва техніки для виробництва та переробки, без­посередньо сільськогосподарське виробництво плодів із ягід і овочів, консервні й овочесушильні заводи, цехи, оптово-роздрібні плодо­овочеві комбінати, засолювальні пункти, холодильники, овоче - і фруктосховища.

Олійнопродуктовий комплекс - система взаємозв'язаних під­приємств, що охоплює виробництво спеціалізованої техніки, сільсь­когосподарських підприємств, які займаються вирощуванням олій­них культур, підприємств, з виробленням олії, маргарину, мила й інших побічних продуктів.

Основною олійною культурою в Україні є соняшник. З нього одержують майже 90 % усієї олії. Вирощують цю культуру в є сте­повій та лісостеповій зоні України.

Винограднопродуктовий комплекс України складається з вино­градарства, промислової переробки винограду, а також виробництв, що обслуговують ці галузі. Кінцева продукція комплексу - свіжий

виноград, виноградні вина, виноградний сік, коньяки. їх виго­товляють із технічних сортів винограду.

Виноградарство, яке становить основну галузь спеціалізо­ваного комплексу, займаються там, де для цього існують сприятливі природно-кліматичні умови. Такими регіонами в Україні є: Авто­номна Республіка Крим, південні області України та Закарпатська область. Виноробні заводи розташовані поблизу сировинних баз. Промислову переробку винограду здійснюють переважно радгоспи-заводи. Підприємства з виробництва коньячного спирту розміщені поряд із заводами первинної переробки, тобто в районах виро­щування винограду. Заводи вторинного виноробства і шампанських вин діють і в районах виноградарства, і в районах споживання готової продукції.

До тютюновопромислового комплексу належить спеціалі­зоване рослинництво з вирощування тютюну і махорки для промис­лової переробки: виготовлення сигар, цигарок, курильного тютюну і махорки, засобів боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур. Основні посівні площі тютюну розміщенні в Автономній Республіці Крим, Закарпатській та Одеській областях.

У розвитку комплексу важливе значення має створення най­більш урожайних, з меншим вмістом нікотину сортів тютюну, удос­коналення технології вирощування культури.

Хмелепромисловий комплекс — це сукупність підприємств і організацій, зосереджених на вирощуванні, обробці, транспорту­ванні, зберіганні та використанні хмелю. Крім основної галузі -хмелярства, до хмелепромислового комплексу входять також під­приємства, що постачають сільськогосподарську техніку, хмеле­сушарні та ін.

Хміль становить цінну сировину не тільки для виробництва пива, а й хіміко - фармацевтичної промисловості. Близько 2/3 усіх хмільників зосереджено в Житомирській області.

Розвиток хмелепромислового комплексу полягає у підвищенні технічного рівня виробництва, виведення нових перспективних сортів хмелю впровадженні інтенсивних технологій вирощування й обробки хмелю.

М'ясопродуктовий комплекс — система спеціалізованих галу­зей, пов'язаних з кормовиробництвом, виробництвом м'яса, його промисловою переробкою, реалізацією кінцевої продукції, вироб-

ничою та соціальною інфраструктурою, що обслуговує ці галузі. Основу формування м'ясопродуктового комплексу України стано­вить м'ясне скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство.

Провідна галузь в Україні - скотарство. Воно має певні тери­торіальні відмінності у виробничій спеціалізації. Так, на Поліссі та в Лісостепу розвивається молочно-м'ясне і м'ясо-молочне скотарство; у Степу переважає м'ясне і м'ясо-молочне, у приміських зонах, — молочно-м'ясне.

Свинарство набуло переважного розвитку в регіонах інтенсив­ного землеробства, зокрема картоплярства, та фуражного зернового господарства. Розвиток птахівництва характеризується концент­рацією та спеціалізацією. Найвища концентрація поголів'я птиці (понад 4/5) - у господарствах Степу і Лісостепу; на Поліссі та в Карпатах вона становить близько 19 % загального поголів'я. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція наближення його до споживача (будівництво птахофабрик навколо великих міст).

Організаційними формами птахівництва є вузькоспеціалізовані птахівничі об'єднання, птахофабрики, державні племінні птахівні заводи і племрепродуктори, інкубаторно-птахівні станції, птахо­ферми сільськогосподарських підприємств.

Вівчарство — найменш інтенсивна галузь тваринництва, що розвивається переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним витрачанням концентрованих кормів.

В Україні основну зону вівчарства становлять степові області, де зосереджено близько 2/3 всього поголів'я овець і виробництва вовни та, гірські області. Заготівля м'яса та його переробка здійс­нюється переважно на м'ясокомбінатах, де поєднується забій худоби, її первинна і вторинна переробка, виробництво м'яса і м'ясо­продуктів, м'ясних напівфабрикатів і консервів, жирів, тваринних кормів, медичних препаратів тощо. Спеціалізовані підприємства — м'ясопереробні та ковбасні комбінати — виробляють м'ясопродукти лише з м'яса, що надходить з м'ясокомбінатів.

Жодна галузь сільського господарства не зазнала в Україні таких втрат як вівчарство. За останні 10 років поголів'я овець в Україні скоротилося з 100 млн до 1 млн, тобто майже в 100 раз.

Молокопродуктовий комплекс — взаємопов'язана система підприємств з виробництва молока, його промислової переробки й обслуговування цих підприємств. Основою молокопродуктового

комплексу є молочне скотарство. Молочна промисловість має масло-, сиро-, молочноконсервні галузі.

В Україні переважають середні та великі підприємства моло­копродуктового комплексу потужністю 25—250 т переробки молока за зміну. Підприємства з виробництва масла, твердих сирів, молоч­них консервів, сухого молока розміщені здебільшого у сільсько­господарських регіонах з високим рівнем розвитку молочного тваринництва. Найсприятливіші умови для сироваріння склалися у передгірних і гірських регіонах Українських Карпат і деяких областях степової зони.

Потужні підприємства з виробництва продукції з незбираного молока споруджено переважно у великих містах і промислових центрах. Для подальшого розвитку молокопродуктового комплексу чимале значення має максимальне використання виробничих потуж­ностей, комплексна переробка сировини, використання безвідходних технологій.

Рибопромисловий комплекс становлять добувні й обробні підприємства, а також виробництва, що обслуговують, підприємства торгівлі та науково-дослідні установи. Добувні займаються виловом риби, морського звіра і морепродуктів, обробні - холодильною обробною, консервуванням, засолюванням, коптінням тощо. Допо­міжні обслуговувальні виробництва - суднобудування, машинобу­дування, транспортний флот, порти.

Основою сировинної бази рибо-продуктового комплексу Укра­їни є Середня та Південна Атлантика, Індійський океан, Азово-Чор-номорський басейн, внутрішні водоймища, річки і ставки.

В умовах обмежених можливостей зростання океанічного лову в зв'язку зі значним вичерпанням ресурсів і зміною міжнародно-правового режиму Світового океану великого значення в перспективі набувають комплексне використання біологічних ресурсів Азово-Чорноморського басейну, розширення товарного рибництва у природних водоймах і ставкових господарствах.

Бджолопродуктовий комплекс займається розведенням бджіл для одержання меду, воску та інших продуктів бджільництва. Мед — висококалорійний харчовий продукт з цінними харчовими та ліку­вальними властивостями. Віск використовується у понад 40 галузях промисловості, а також скульптурі, живопису. Бджолина отрута, маточне молочко і прополіс застосовуються у медицині.

В Україні бджіл розводять у всіх природно-кліматичних зонах. Найінтенсивніше бджільництво розвинене в Лісостепу і Степу.

2.2. Прин принципи аграрної політики, її стратегічні й тактичні завдання

Реалізація завдань, що постають перед аграрною
Принципи економікою, чітко визначені. її місце і роль у системі
здійснення національної економіки здійснюється через дотри-
аграриої мання таких наступних принципів:

політики 1 • Принцип пріоритетності національних

особливостей та інтересів при формуванні аграрної економіки. Створюючи ринкову економіку, ми не повинні сліпо копіювати будь-яку зарубіжну модель агроринку Сільське населення України ще не володіє достатньою мірою ринковою ментальністю, для багатьох тільки починається освоєння нового господарського механізму.

2. Принцип однакового підходу до функціонування різних форм
власності в аграрній економіці. Існування різних форм власності в
системі аграрного виробництва і їх рівність випливає з механізму
конкуренції. Тільки через конкуренцію виявляється ефективність
різних форм господарювання, правильно розподіляються ресурси,
формуються ринкові ціни, стимулюється зниження витрат вироб­
ництва, відбувається перехід до виробництва нових видів продукції.

Рівність різних форм аграрного виробництва зовсім не запе­речує виділення на певних етапах економічного розвитку країни пріоритетних форм господарювання та їх підтримку.

3. Принцип розвитку аграрної економіки на засадах ринку.
Економічний аналіз дає змогу дійти висновку, що при централі­
зованому плануванні неможливо досягнути максимальної ефек­
тивності виробництва.

Екстенсивний метод нарощування сільськогосподарського ви­робництва, що використовувався при адміністративно-командній економіці, вимагав застосування дедалі більшої кількості землі, праці та капіталу. З часом цей метод себе вичерпав. Природні умови облегшували залучення у сільськогосподарський оборот нових земель. Окремі спроби використання земель з низькою родючістю

для виробництва зерна були невтішними. Екстенсивний розвиток аграрної економіки став неможливий. Неспроможність створити дійову систему стимулювання в сільському господарстві перетво­рило його у збиткову галузь, яка виснажувала економіку, вимагала величезних субсидій і дотацій.

4. Принцип поєднання ринкового механізму із державним регу­
люванням. Теза про те що, сільські трудівники завжди самі можуть
визначити найефективніші організаційно-економічні форми госпо­
дарювання, є хибною. Без втручання держави, створення чіткого
механізіму регулювання, результати функціонування будь-якої форми
власності та господарювання будуть незначними.

Наприклад, висока урожайність зернових фермерського госпо­дарства ще зовсім не означає отримання ним високих доходів, якщо не буде досягнуто паритету цін між продукцією сільського господарства і промисловими товарами, які споживає фермерське господарство. Прак­тика господарювання розвинутих країн засвідчує, що найбільша ефек­тивність певної форми господарювання досягається за умов поєднання реальної власності на землю та вироблений продукт і державного регу­лювання соціально-економічними процесами на селі.

5. Принцип соціальної справедливості і соціальної відповідаль­
ності. Аграрні перетворення здійснюються заради селянина, підт­
римки його статусу, турботи про умови його праці та побуту.

Зарубіжний досвід та практика десятьох
Стратегія і тактика років аграрних перетворень в Україні
аграрної політики засвідчує, що ефективна аграрна політика

досягається при оптимальному поєднанні стратегічних і тактичних установок. Аграрна стратегія - це тривала аграрна політика спрямована на розв'язання крупномасштабних вуз­лових завдань у межах загальнонаціональної економічної та соціальної стратегії. Аграрна стратегія ґрунтується на прогнозуванні основних тенденцій і концепцій розвитку АПК країни, концентрації всіх його ресурсів на головних напрямах економічного та соціального розвитку.

Аграрна тактика - це заходи, спрямовані на розв'язання корот­кострокових завдань розвитку АПК і на задоволення поточних пот­реб населення у продуктах та промисловості в сировині.

Якщо аграрна стратегія характеризується відносною стабіль­ністю впродовж тривалого часу, то аграрна тактика визначається гнучкістю, динамікою, швидкою
Носії та рушійні сили реакцією на зміну соціально-еконо-
аграрної політики мічних умов. Аграрні перетворення в

Україні за останні десять років характеризуються перевагою тактичних заходів держави над страте­гічними. Це спричинило кризові явища в аграрному секторі АПК та в суспільстві загалом і виявилося у зростанні частки імпортних продуктів у структурі споживання, зниженням доходів і рівня життя сільського населення.

Реалізація стратегічних і тактичних завдань, які висуваються перед АПК, здійснюється через певні ланки аграрної політики. Більшість економістів виділяють такі завдання:

1. Вироблення науково-обгрунтованих концепцій розвитку
аграрного сектора.

2. Визначення пріоритетних напрямів розвитку галузей АПК.

3. Розробка заходів спрямованих на фінансове забезпечення економічних і соціальних завдань села.

4. Здійснення практичних заходів для реалізації висунутих
цілей з врахуванням особливостей розвитку села, ментальності
сільського населення, існуючої структури виробництва експортної
орієнтованості товаровиробників, зовнішніх чинників [8,с.55].

Головна вимога до сучасної аграрної політики - дотримання комплексного підходу при її виробленні та здійсненні, тобто визначення стратегічних і тактичних заходів, їх узгоджена реалізація у всіх ланках агропромислового комплексу. Це забезпечується через тісний взаємозв'язок із складовими елементами економічної полі­тики - фінансового, кредитного, податкового, цінового, політичного, доходів і пенсійного забезпечення.

Аграрна економічна політика в країнах ринкової економіки здійснюється через багаточисельні та різноманітні носії, які виконують різні завдання, мають різну ступінь компетентності, різні інтереси.

Наукова аграрна політика виділяє прямі носії аграрної полі­тики і носії впливу на аграрну політику. Прямими носіями аграрної політики вважаються особи й інституції, що володіють правом прий­мати аграрно-політичні рішення і здійснювати аграрно-політичні заходи. До них належать:

1. Державні законодавчі та виконавчі органи, уряд і адмініст­рації.

2. Напівдержавні заклади й організації (наприклад, аграрна па­лата, лізинговий фонд).

3. Приватні організації (наприклад, асоціації фермерів).
Безпосередніми носіями аграрних перетворень в Україні є

Президент, Кабінет Міністрів, Міністерство аграрної політики. Про­відний державний орган виконавчої влади в агропромисловому комплексі - Міністерство аграрної політики. Воно виконує функції управління АПК і відповідальність за його розвиток. Державне управління в областях, районах здійснюють управління сільського господарства.

Носіями впливу на аграрну політику є організації, об'єднання які здатні через різноманітні форми і методи впливати на процес прийняття аграрних рішень і заходів. Сюди відносять: спілки і асоціації, групи лобіювання у вищих законодавчих і місцевих органах влади. їх називають рушійними силами аграрної політики. До рушійної сили належать також наукова аграрна політика.

Органи управління АПК будують діяльність за такими принципами:

1. Невтручання держави в оперативно-господарську діяль­ність.

2. Розмежування функцій державного і господарського управ­ління на всіх рівнях.

3. Надання права суб'єктам, які господарюють створювати громадські та господарські органи.

4. Підтримка розвитку системи самоуправління, тобто ство­рення н