СТРУКТУРА АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

СТРУКТУРА АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА



Аграрна структура України у дореформений період харак­теризувалася великими сільськогосподарськими підприємствами із компактними земельними угіддями, певною спеціалізацією, високим рівнем інтенсифікації галузей рослинництва і значним вико­ристанням ручної праці у галузях тваринництва.

Держава була не тільки монопольним власником землі. Вона централізовано розподіляла інвестиційні ресурси і оборотні засоби для сільгоспвиробництва. Колгоспи і радгоспи отримували плани по виробництву і посівних площах, планові цифри для закупівлі сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив, будівельних матеріалів. Держава була не тільки власником засобів виробництва, але і виробленого продукту, розподіляючи його через створений для цього механізм.

Сільськогосподарський сектор України кінцевою метою вва­жав виробництво валової продукції, реалізація, якої гарантувалася державою по твердих закупівельних цінах. Дуже часто ці заку­півельні ціни не відшкодовували навіть затрат виробництва.

Все це робило сільське господарство неефективною, хронічно - збитковою галуззю. Доступність дешевих у більшості випадків безповоротних кредитів, дотацій не стимулювало аграрний сектор до удосконалення його структури.

Перехід до ринкової відносин в Україні докорінно змінив аграрну структурну політику держави. Аграрні реформи спрямовані на створення таких структур, які здатні пристосуватися до ринкової економіки і забезпечити ефективне і стійке сільськогосподарське виробництво. Основними шляхами формування нових структур стали процеси приватизації землі і реорганізації колгоспів і радгоспів.

Чинники аграрної структурної політики

На аграрну структурну політику України впливають об'єктивні та суб'єктивні чинники. З-поміж об'єк­тивних чинників вирізняються:

1. Високий природно - економічний потенціал аграрного сектора. України - давня землеробська держава, на яку припадає третина чорноземів світу, її природні умови і ресурси загалом сприятливі для розвитку сільського господарства: переважно рівнинний рельєф, достатня кількість вологи і тепла у період активної вегетації дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури і розвивати всі галузі тваринництва. Україна має достатньо високий рівень господарського освоєння території, розвитку інфраструктури, зокрема комунікативної.

Аналізуючи економічний потенціал аграрного сектора слід пам'ятати, що в Україні історично сформувався тип селянина, який має багатовіковий досвід обробітку землі та розведення худоби, любов до сільськогосподарської праці, бажання і вміння працювати. На відміну від російського селянства із притаманним йому общин­ною власністю, колективізмом, круговою порукою, український селянин - є індивідуаліст за природою. На це звернув увагу ще Т. Шевченко. У поемі "Сон", описуючи соціально - економічний стан села і духовний світ селян, їхнє ставлення до земельної власності, він передає, яким вбачає українська мати-селянка щасливе життя сина",

...І уродливий і багатий, Уже засватаний, жонатий -На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; І на своїм веселім полі Удвох собі пшеницю жнуть, А діточки обід несуть". Отже, майбутнє сина пов'язується не загальній примусовій праці, а на своїм полі.

2. Особливості регіональної організації ведення аграрного виробництва. Структура сільськогосподарського виробництва зага­лом відображає їх природу й економічну специфіку. Зауважуючи значні територіальні природні та соціально-економічні відмінності в Україні можна дійти висновку: аграрна політика тут має диференційований характер. Аграрне районування, здійснене науков­цями, дає змогу виділити мінімум дев'ять соціально природних комплексів системи сільського господарства, з вираженими відмін­ностями [22; с.24], і Західно-Поліський, Західно-Лісостеповий, Правобережно-Лісостеповий, Лівобережно-Лісостеповий, Північно-Степовий, Південно-Степовий, Карпатський, Кримський; специ­фічний регіон, не пов'язаний із зональним районуванням, - При­міський АПК.

Регіональні параметри організації аграрного виробництва виз­начаються природними і соціально-економічними умовами, а також економічними функціями, які вони виконують у складі територій вищого ієрархічного рівня. Основу формування спеціалізації сільського господарства становить місце країни у світовому поділі праці, місткість і структура внутрішнього (національного) ринку, а також соціально-економічні та природні умови. Із сегментів світового ринку найбільший інтерес для України, принаймні, на близьку перспективу, викликають країни СНД, Близького Сходу, Європейського Союзу. Найконкурентноспроможнішими виявилися такі галузі сільського господарства, як зерновиробництво (насам­перед пшениця, ячмінь), вирощування продукції олійних культур (соняшник, озимий ріпак).

Найбільшою місткістю вирізняється національний ринок продукції сільського господарства. За умови поліпшення загального економічного становища і підвищення платоспроможного попиту населення він здатен спожити практично всю продукцію сільського господарства (рівень 1986-1990 рр.), окрім цукру, виробництво якого традиційно майже в 2 рази перевищує внутрішні потреби і залежить від постійної експортної підтримки.

Регіональна спеціалізація повинна визначитись з урахуванням і зазначених чинників, і місцевих природних (рельєф, клімат, ґрун­ти), і соціально-економічних (щільність населення, форми та розмір землекористування) умов.

3. Нерозвинутість ринкового механізму. Важливою проб­лемою формування ринкового механізму є проблема підготовки кадрів для ринку, здатних мислити сучасними економічними кате­горіями.

Забезпечити зростання виробництва і підвищення добробуту селян, як засвідчує досвід ринкових країн, можна досягнути лише

шляхом створенням конкуренції в економіці, що грунтується на приватній власності, адже конкуренція - це локомотив прогресу.

Ще один важливий напрям аграрної реформи - приватизація землі та реструктуризація сільськогосподарських підприємств. В Україні земля навіть після прийняття Земельного Кодексу не є еко­номічним ресурсом., вона стане товаром тільки після 2005 р. Ство­рення земельного ринку дасть змогу запровадити іпотеку землі. Проте існування ринку землі зовсім не означає абсолютно вільних умов її купівлі-продажу. Ці процеси мають бути чітко і законодавчо врегульованими.

4. Вплив держави на формування структури аграрного сек.-тора. Зміна власності на землю з державної на приватну спричинює необхідність реструктуризації КСП і створення на їх основі при­ватних комерційних аграрних формувань. Приватних тому, що вод­ночас із приватизацією землі відбувається паювання майна КСП, вихід частини його членів своїми земельними і майновими паями. Юридичними формами таких підприємств можуть бути товариства з обмеженою відповідальністю, АТ, фермерські господарства і кооперативи, приватні підприємства.

Втручання держави в аграрну економіку повинно здійснюва­тись через створення для національних виробництв сприятливого конкурентного середовища. Пряме субсидування діяльності аграр­них підприємств, введення квот, тарифів не мають нічого спільного ні з економічною ситуацією в Україні, ні з практичним розвитком ринкових відносин. Тим, хто ратує за підтримку прямого субси­дування сільськогосподарських виробників і посилається на США, де держава субсидує фермерів на 30-40% (країни ЄЕС - 50%, Швей­царія - 80%), а Японія - всі 100%) не слід забувати, що всі перелічені країни мають високорозвинену індустріальну економіку, а сільське господарство посідає в структурі національного доходу не основне місце (1-2%), а в Україні це - провідна галузь із 20-вітсотковою часткою у національному доході.

Важливий державний захід має становити віднайдення коштів на виробництво матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства (сільськогосподарське машинобудування, виробництво мінеральних добрив, засобів захисту рослин, у насінництво і пле­мінну справу).

В структурній політиці держави велика роль належить суб'єк­тивним чинникам. Компетентність суб'єктів підприємницької діяль­ності, їх готовність до розв'язання нових завдань, знання, здатність до ризику роблять успішним завершення аграрних реформ. На жаль, значна частина кадрового потенціалу АПК не має основної еконо­мічної підготовки. Спеціалісти АПК часто не можуть порозумітися з науковцями Заходу: аналізуючи про одні й ті самі речі, вкладають у терміни абсолютно протилежний зміст.

Нерозуміння нашими урядовцями принципів дії ринкової економіки -основна причина кризового стану. Низька ефективність аграрного виробництва постає не від здійснення реформ, а від того, що вони лише проголошуються і не втілюються в життя. Керівники виконавчої влади, - колишні партійні, радянські або господарські працівники - не визначили свого місця в системі нових економічних відносин, бояться втратити вплив і авторитет, тому не заінтересовані в реформуванні АПК.

Успіх структурної політики в аграрному виробництві залежить від добору ініціативних, кваліфікованих керівників підприємства, їх систематичної підготовки і перепідготовки.

3.2. Аграрне виробництво громадських господарств

На межі 30-х років XX ст. у колишньому
Суть одержавлепого СРСР було створене одержавлене сільське
сільського господарство, що існувало у формі

господарства державних підприємств (радгоспів) і ко-

та його форми лективних господарств (колгоспів). Суть

усуспільненого сільського господарства виявилася не у високому рівні регулювання аграрним сектором, а в безпосередньому державному управлінні виробництвом. Колгоспи і радгоспи становлять собою великі сільськогосподарські підпри­ємства із призначеним і підзвітним державним органом управління керівництвом. Радгоспи - класичні державні підприємства у сільському господарстві. Колгоспи юридично вважалися колек­тивними господарствами. їх неземельні фонди належали колективу, фонд оплати праці формувався як частина чистого доходу підприємства, а найвищим органом управління були загальні збори

колгоспників, що обирали голову колгоспу і правління. Однак виборність керівників колгоспів за умови партійного керівництва економікою часто була формальною. В усіх випадках колгоспникам на посаду голови пропонувалася безальтернативна особа затверджена вищим партійним керівництвом, часто не відома самим членам колективу.

Отже, і радгоспи, і колгоспи за організаційно-виробничим характером практично не відрізнялися один від одного.

Усуспільненим сільськогосподарським підприємствам земля передавалася державою у безплатне і безтермінове користування, отже, для використання без будь-яких фінансових зобов'язань (податків, орендної плати) і на невизначений термін. Проте будучи власником землі, держава мала право перерозподіляти землю між підприємствами, вилучати її для несільськогосподарських потреб. За десятиріччя радянської влади колгоспи і радгоспи багаторазово об'єднувалися, роз'єднувалися, трансформувалися.

Держава була не тільки монопольним власником землі - осно­вою фактора аграрного виробництва. Вона централізовано розпо­діляла інвестиційні ресурси і значною мірою оборотні засоби для сільгоспвиробників, встановлювала виробничі завдання. Водночас, із планом виробництва та структурою посівних площ, поголів'я худоби колгоспи і радгоспи отримували планову цифру для купівлі сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив, будівельних матеріалів тощо. Вільного ринку ресурсів не існувало, отримати їх громадські господарства могли тільки через відпущені для цього ліміти (фонди).

Оскільки держава була власником не тільки засобів вироб­ництва, а й виробленого продукту, то і розподіляла його через ство­рений для цього механізм. Основну частину продукції колгоспів і радгоспів закуповували державні органи за встановленими держа­вою цінами. Дуже часто закупівельні ціни не відшкодовували навіть затрат виробництва.

Різні продукти закуповували різні відомства: зернові й олійні культури - Міністерство хлібопродуктів через регіональні органі­зації; продукти тваринництва - державні м'ясопереробні та молоко­переробні підприємств; овочі та фрукти - державні овочеві бази. Заготівлею картоплі, яку виробляло переважно населення, займалася одержавлена споживча кооперація.

Наприкінці 90-х років було проведена низка експериментів у системі закупівель сільськогосподарської продукції від колгоспів і радгоспів. Це виявилося у дозволі на реалізацію частини виробленої продукції за "договірними цінами". Однак без рівноважних цін і ринкових структур громадські господарства не могли ним скорис­татися. Незначний і непристосований для реалізації продукції вели­кими підприємствами "колгоспний ринок" такої проблеми не розв'язав.

Колгоспи та радгоспи, крім виробничих функцій, виконували і соціальні. Вони утримували майже всю соціальну, виробничу інфра­структуру газо-, водо-, теплопостачання, дитячі садочки, заклади освіти та охорони здоров'я. Значення місцевих органів влади було мінімальним, а їх вплив на господарства, де вони розташовувалися, -незначний.

Причини, що зумовили кризову ситуацію в гро-
Трансакційні мадському господарстві, полягають в диспаритеті
витрати цін, браку капіталу, лібералізації цін і гіперінфляції.

громадських Остання засвідчувала інвестиційний клімат, оскіль-господарств ки робити інвестиції, зокрема, з 1993 по 1995 рр., було справою дуже ризикованою. Розрахунки за поставлене зерно, згідно з держзамовленням, уряд відстрочив. Реальні ціни, які господарства отримували за продукцію, становили тільки частку реальних цін у період збирання урожаю. Внаслідок цього продуктивність колективних господарств з 1990 до 1997 рр. знизилася на 60%. Виробництво - не єдиний параметр для вимірю­вання неефективності сектора. Велике значення має і продуктивність праці. Так, досвід Східної Німеччини засвідчує, що тільки через три роки після об'єднання валове сільськогосподарське виробництво зросло не набагато, зате зайнятість працівників знизилась на 25% від рівня 1959 р., зросла також продуктивність праці.

В Україні громадські господарства розвивалися у зворотному напрямі. Якщо валове виробництво сільськогосподарської продукції 1997 р. знизилося на 60% від рівня 1990 р. зайнятість навіть збіль­шилася. Отже, знизилась продуктивність праці. Розмір підприємства, як засвідчила практика, не становить ще вирішального чинника ефективності виробництва. Значно більший вплив мають тран-сакційні витрати.

Сукупні витрати виробництва складаються із вкладених ресур­сів землі, праці та капіталу, залучених і в у трансформацію фізичних властивостей товару (розміру, ваги, кольору, місце розташування, хімічного складу тощо), в укладання угод: визначення захисту та забезпечення права власності на товари. Під трансформаційними витратами маються на увазі витрати виробництва в неокласичній теорії виробництва. Вони зменшуються через ефект масштабу в міру того, як розмір господарств збільшується.

Однак, трансакційні витрати збільшуються, коли виникає необхідність взаємодії між економічними агентами. Трансакційні витрати зазвичай охоплюють і витрати на пошук інформації, переговори, перегляд цінних паперів, контроль за координацією та реалізацію. Допускається, що вони збільшуються разом із розміром господарства, оскільки на більших господарствах складніше коорди­нувати робочу силу.

Отже, трансакційні витрати важливі для визначення інтен­сивності використання робочої сили. Якщо управлінці (менеджери) не будуть зацікавлені контролювати робітників і виконання трудових угод, це, ймовірно матиме негативно позначиться на продуктивності праці

Назвемо причини, що зумовили високі трансакційні витрати і вплинули на збитковість великих громадських господарств:

1. Участь керівництва та його зацікавленість у контролі за виконанням трудових угод. У колективних господарствах супереч­ності між керівництвом, працівниками і пенсіонерами завжди загострені, а інтереси не спрямовані на реалізацію кінцевої мети -отримання прибутку.

Якщо керівник не є власником господарства і його прибуток не залежить від економічної продуктивності, то його зацікавленість у контролюванні робітників буде обмеженою. Якщо керівник є членом колективу, то він зацікавлений у тому, щоби бути переобраним. Отже він має зауважувати реакцію колективу на свою діяльність. Самі працівники здебільшого не зацікавлені в підтриманні дисципліни. Трансакційні витрати будуть великими у колективних господарствах, де керівник обирається загальними зборами, а його зарплатня без­посередньо не залежить від продуктивності господарства і сторонні власники акцій не здійснюють за ним контроль.

2. Труднощі, пов'язані з припиненням неприбуткової діяль­
ності.
Навіть якщо певна ділянка роботи буде визнана неприбут­
ковою, працівники, котрі займаються цією діяльністю, будуть ак­
тивно протистояти її припиненню. Можна очікувати, що члени
колективу, на яких рішення про припинення певної діяльності
матиме негативний вплив (ті, наприклад, хто боїться звільнення),
будуть намагатися залучитись до процесу прийняття рішень набагато
активніше, ніж інші.

3. Контроль за якістю праці. Ця діяльність потребує великих трансакційних витрат. Якщо якість одних видів робіт (наприклад, оранку) можна легко перевірити, то інші (зокрема, розпилення пестицидів, відгодівля худоби), згідно зі встановленими нормами, вимагають постійного контролю.

4. Можливість альтернативних робіт. Ведення особистого підсобного господарства, наприклад, впливає на їх віддачу в колек­тивних сільськогосподарських підприємствах. Якщо працівники можуть вільно використовувати час для альтернативних занять, вони будуть охоче ухилятися від роботи на підприємстві, залишаючи силу для роботи на власній земельній ділянці, діяльність від якої є більш прибутковіша.

5. Використання ресурсів громадських господарств на приса­дибних ділянках селян. Працівники колективних господарств дуже часто зацікавлені у використанні майна громадських господарств для власних потреб. Так, тракторист колективного господарства розорює власний город, вивозить продукцію з поля. Працівник тваринницької ферми йдучи після роботи додому, прихоплює комбікорм, зерно, які мають бути використані в раціоні тварин громадського господарства. Величезні втрати зерна в період збору врожаю трапляються пере­важно через крадіжки. Керівники господарств щоби бути пере­обраними на новий термін, знову намагаються цих проблем не зауважувати. Це стає однією з причин неефективності великих господарств.

6. Зміни технологій. Трансакційні витрати у колективних гос­подарствах можуть бути меншими, якщо вони легко переходять до працезаощаджувальних технологій. Таку можливість більше мають галузі рослинництва і меншу - тваринництва.

8. Стимулювання до праці та її мотивація. Стимул — це елемент інтересу, конкретна форма мотивації до праці та виявлення

прагнення реалізувати інтерес. Якщо оплата праці залежить від її кількості та якості, працівник буде зацікавлений працювати добре. Зросте дисципліна і продуктивність праці. Посилення мотивації до праці здійснюється через велику різноманітність систем оплати праці. Отже, чинне законодавство в Україні яке грунтується на тарифній системі й чітко визначеній величині оплати праці, таких стимулів не дає. Окрім того, часто фізична праця оплачується так само і навіть краще, ніж висококваліфікована. Мотивація до праці буде вищою, коли її працівники будуть брати участь у. розподілі прибутку й отримання дивідендів на капітал, вкладений у під­приємство.

У різних країнах колективні форми ведення
Зарубіжний досвід господарства поширювались по-різному. Зде-
функціопування більшого, поява цих форм господарювання

колективних мала ідеологічне забарвлення і була пов'язана

господарств із поширенням соціалістичних і комуніс-

тичних ідей У країнах Західної Європи.

В Італії перше колективне господарство було створене 1886 році поблизу м. Кремони. Організація колективних господарств була настільки значною, що цими проблемами почав серйозно займатися відомий український економіст М.Туган-Барановський. У період проведення земельної реформи після Другої світової війни в Італії були прийняті декілька законодавчих актів, які сприяли розвит­ку колективних сільськогосподарських підприємств. У 70-80-х роках XX ст. тут існувало 3-4 тис. кооперативів, які займали 3-4% сільгосп­угідь на території країни.

Колективні підприємства набули значного розмаху під час франкістського правління в Іспанії, де їх чисельність досягла 3 тис, а кількість членів становила від 5 до 50 осіб.

Відома така форма зарубіжного колективного сільськогоспо­дарського підприємства як кібуци- В Ізраїлі кібуци являють собою комуни з колективною формою господарювання, розподілу і гро­мадського життя. Оскільки земля в Ізраїлі націоналізована то кібуцам вона надана у користування. Будучи виправданою в умовах колонізації Палестини, ця форма господарювання за сучасних умов втрачає свою ефективність, існуїочи завдяки серйозній державній допомозі.

Прийняті в 60-х роках XX ст. у Франції аграрні закони спри­яють створенню об'єднань фермерських сімей. На межі XXI ст. такою формою колективного ведення сільського господарства у Франції було задіяно понад 10% селянських сімей. Вони займають понад 11% сільгоспугідь, а середній розмір оброблюваної ними землі становить приблизно 70 га.

Надзвичайно рідкі випадки створення колективних сільсько­господарських підприємств у країнах Північної Америки - США і Канаді. Зате в країнах Латинської Америки внаслідок аграрних реформ 60-70-х років XX ст. вони почали інтенсивно створюватися. Практично у всіх країнах Латинської Америки землі, конфісковані у великих землевласників - латифундистів передавалися у колективне господарювання. Будучи за соціально-економічною природою дуже подібними до радянських колгоспів і радгоспів, вони засвідчили свою низьку ефективність і зазнали трансформаційних змін.

3.3. Особисті підсобні господарства

В класичному розумінні під ОПГ слід
Суть та причини розуміти залежну від громадських

виникнення господарств форму виробництва, яка

особистого підсобного грунтується на державній власності на
господарства (ОПГ) землю й особистій власності на дрібні,

незначні засоби виробництва і вироб­лений продукт. ОПГ як елемент економіки виникло у зв'язку з процесами колективізації на селі в 30-х роках. Колективізація селянських господарств передбачала усуспільнення їх польових земельних наділів. Присадибні ділянки в розмірах, які передбачив Статут колгоспу, залишалися селянам для вирощування городніх культур. Пізніше земельними ділянками наділялися робітники радгоспів і службовці сільської місцевості.

Причиною виникнення ОПГ став дуже низький рівень роз­витку виробництва, передусім слабка матеріально-технічна база усуспільненого сільського господарства. Наприклад, 1940 р. на створений колгосп припадало 0,5 тис. га землі, 24 корови і два трактори. Тому рівень виробництва сільськогосподарської продукції не задовольняв потреби країни. Так, 1940 р. в розрахунку на жителя країни виробилося 35 кг овочів, 6.7 кг м'яса, 173 кг молока і 14 яєць.

 

Отже, громадські господарства не могли в достатній кількості забезпечити населення продуктами харчування. Для компенсації пот­реб вирішено було дозволити ведення особистих підсобних госпо­дарств. У радянській період існувало особисте підсобне госпо­дарство у таких двох формах: колгоспників, робітників, та служ­бовців. Різниця між ОПГ колгоспників і ОПГ робітників та служ­бовців полягала головно в його розмірах. У робітників і службовців земельні ділянки і поголів'я худоби в усі періоди його існування було меншим, ніж у колгоспників. У сукупних доходах колгоспної сім'ї ОПГ відігравало значнішу роль, ніж у особистих підсобних господарствах інших категорій сільського населення. Однак це не були дві особливі форми ведення ОПГ. За своєю суттю і ОПГ колгоспників і ОПГ робітників і службовців однотипні, похідні від громадських господарств категорії. Мета їх виробництва -найповніше задоволення потреб населення у продуктах.

Отже, особисті підсобні господарства не слід ототожнювати з дрібним приватним господарством. По-перше, земельні ділянки, що перебували у користуванні населення, становили власність держави, а у всіх суспільно-економічних формаціях, окрім первісного, земля була приватною власністю, і розпоряджатися нею власник міг на власний розсуд (здати в оренду, продати та ін.).

По-друге, земельні ділянки були відведені під чітко визначену ціль - виробництво продуктів харчування і реалізація їх надлишків з метою отримання доходу При цьому держава обмежувала розміри підсобного господарства споживчими нормами .

По-третє, ОПГ не були окремим соціально-економічним укла­дом. Населення, яке займалося особистим господарством, не нале­жало до особливої суспільної групи. Місце кожного в суспільстві визначалося його роботою в громадському господарстві.

По-четверте, ОПГ не могло існувати без певної участі гро­мадського господарства. Велося воно на державній землі, а значна кількість робіт виконувалася громадськими засобами виробництва.

Функції особистих В'д початкУ існування і дотепер особисті

підсобних господарств підсобні господарства мали такі функції:

\.. Забезпечення населення продук­тами. В різні періоди на ОПГ припадало від четвертої частини до третини валового виробництва сільськогосподарської продукції, а

2000 р. - близько 60%. ОПГ не тільки забезпечувало сільське населення високоякісними продуктами харчування й виконувало суттєву роль у формуванні додаткових продовольчих ресурсів міста.

2. Підвищення доходів сільського населення. В середині
80-х років питома вага доходів ОПГ в сукупному доході колгоспної
сім'ї наближалася до 30%. Дохід, який отримують власники підсоб­
них господарств існує в натуральній і грошовій формах. Оскільки
ОПГ за суттю є споживчим, то основна частина доходів і в адмініст­
ративно-командній економіці, і в перехідний період має натуральну
форму. Важлива роль у збільшенні грошових доходів населення
належала і продовжує належати продуктовому (колгоспному) ринку.

3. Раціональне використання землі, кормів та інших ресурсів аграрного сектору. Інтенсивніше, ніж в громадських господарствах використання землі, було зумовлено невеликими за площею присадибними ділянками колгоспників і працівників радгоспів. Згідно зі Статутом колгоспу і діючим законодавством наприкінці 80-х років колгоспники могли мати у власному користуванні до 0,25 га, а працівники радгоспів і службовці - до 0,15 га. Цього було недостатньо для відтворення робочої сили. Обмеженість землі компенсувалася кращим, своєчасним обробітком грунту, доглядом за рослинами, економним використанням кожного квадратного метра землі.

4. Особисті підсобні господарства - це сфера залучення над­лишкових трудових ресурсів міста, що явилися внаслідок банк­рутств підприємств, їх реструктуризації. ОПГ становить форму продовження трудової активності пенсіонерів та осіб із обмеженою працездатністю. Вони дають змогу ефективніше використовувати трудові ресурси села у міжсезонний період.

Важливі функції ОПГ- виховна і рекреаційна.

Місце особистого Основну мету особистих підсобних госпо-

підсобпого дарств у адміністративній економіці в пе-

господарства в Р'°Д формування ринкових відносин ста-

структурі АПК новить виробництво продуктів харчу-

вання. Тому існує думка, що воно входить до структури АПК, переважно до другої його сфери - сфери безпо­середньо сільськогосподарського виробництва. Насправді, в доре-формений період ОПГ мали з цією сферою найтісніші відтворю-

вальні зв'язки. Вони були розташовані на землях, якими володіли колгоспи та радгоспи. Громадський і особистий сектори сільсько­господарського виробництва АГЖ взаємно відтворювали частини засобів виробництва. Так, громадські господарства забезпечували ОПГ пасовищами для худоби, колгоспи та радгоспи продавали населенню поросят, молодняк великої рогатої худоби, і птиці. В свою чергу населення реалізувало через громадські господарства виро­щену худобу, м'ясо. Майже всі види кінно-ручних і механізованих робіт на присадибних ділянках виконувалися з допомогою техніки колгоспів і радгоспів. Зооветеринарне обслуговування також здійс­нювали громадські господарства.

ОПГ було пов'язано також з іншими сферами АПК. Найменш інтенсивно вони простежуються з галузями першої сфери, яка забезпечувала підсобні господарства необхідними матеріальними ресурсами, технікою. Промисловість виробляла обмежену кількість малогабаритної техніки, інвентара, які сприяли би зменшенню трудових затрат і підвищували продуктивність праці в особистих підсобних господарствах.

Сильнішими були зв'язки ОПГ із третьою сферою АПК, зокрема споживчою кооперацією і колгоспними ринками, що реа­лізували товарну продукцію цих господарств. Зв'язки ОПГ з підсоб­ними господарствами виявлявся у заготовці товарної продукції індивідуального виробництва, забезпеченні сільських мешканців садово-городнім реманентом, хімікатами, добривами, будівельними господ арствами.

Отже, відтворювальні процеси в ОПГ багато в дечому зале­жали від рівня його зв'язків з іншими галузями АПК. Однак між­галузеві зв'язки ОПГ загалом розвивалися слабо. Тому процес від­творення здійснювався за рахунок внутрішніх ресурсів. Наприклад, відтворення продуктивної худоби здійснювався із самих госпо­дарств. ОПГ повністю забезпечували себе органічними добривами, більшою частиною саджанців плодових дерев, насінням городніх культур. В особистих підсобних господарствах вироблялася значна частина дрібних знарядь праці. В ОПГ перероблялись деякі продук­ти: молока на сир, масло, консервування, заквашування капусти тощо. Власники особистих підсобних господарств здебільшого самі ремонтували будинки і господарські будівлі, заготовляли паливо.

Отже, місце ОПГ (беручи до уваги особливості виробництва і відтворення) визначаємо на стику трьох сфер АПК.

ОПГ у більшості країн Східної Європи
Перспективи розвитку характеризуються як важлива індивідуаль-
особистих підсобних на стратегія виживання селянства.
господарств На початку XXI ст. ОПГ стало в

Україні найпоширенішою формою само-зайнятості - 78,2% від усіх зайнятих у сільській місцевості. За даними Міністерства агропромислового комплексу, налічується по­над 11,5 млн. сільських дворів. [13; с. 359].

ОПГ - основні виробники картоплі (97%), овочів (84%), плод-овоягідних культур (82%) та тваринницької продукції (понад 2/3). Основними категоріями ОПГ населення можуть бути чисельність сім'ї, джерела коштів для існування, розмір сукупного доходу сім'ї тощо, а також спеціалізація особистого підсобного господарства, розмір земельної ділянки, орієнтація ОПГ на різні ринки збуту продукції. Зазначені критерії, а також проведені дослідження дають змогу виділити господарства зі слабким, середнім і високим потенціалом. [19; с.8]. Перші (слабкий потенціал) мають у своєму складі одного чи двох непрацюючих пенсіонерів, володіють до 0,5 га землі, а виробництво продукції здійснюється з метою задоволення власних потреб у продуктах харчування. Господарства середнім потенціалом у складі мають до трьох осіб, володіють до 1,0 га землі, ведуть господарство з метою повного самозабезпечення сім'ї продуктами харчування та часткової реалізації їх на ринку. Нарешті - господарства з високим потенціалом у складі мають осіб молодого та середнього віку, а також дітей чи батьків, обробляють до 2 га землі. Головна мета ведення таких господарств - орієнтація переважно на реалізацію продукції для задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб усіх членів сім'ї. Для більшості названих господарств характерна широка спеціалізація.

У радянські часи та в період незалежності України підходи до соціально-економічної суті ОПГ діаметрально протилежні. Згідно з одним поглядом, ОПГ - основна приватна форма господарювання , де працюють потенційні підприємці - ефективні власники. У цьому випадку наводять приклади їхньої високої економічної ефективності. В середньому на 1 га сільськогосподарських угідь 1999р. госпо-

дарства населення виробили продукції на 3740 грн., а в громадсь­кому секторі - на 31 8 грн. (різниця -у 10 разів).

На думку інших вітчизняних економістів, ОПГ - форма господарства, якій властива самоексплуатація. самовиживання , можливість існування навіть за умов збитковості виробництва. Осо­бисте підсобне господарство "паразитує" на громадському, ствер­джують вони, а його ефективність досягнута надмірною працею в процесі надмірного робочого дня.

Ці діаметрально протилежні підходи, на наш погляд, доцільно поєднати. Насправді, висока ефективність підсобних господарств значною мірою досягнута завдяки громадському господарству (тіль­ки пасовищні корми, отримані власниками ОПГ безплатно, ста­новлять близько третини потреб).

Загалом в Україні за даними Державного комітету зі земельних ресурсів, ефективність використання земель в особистих господарст­вах за останні роки XXI ст. була майже у 4,8 раза вищою, ніж у колективних сільськогосподарських підприємствах, товариствах. [9; с.53]. Вона досягнута внаслідок найбільш вдалого поєднання двох видів трудових відносин - підприємця і працівника.

В тривалій перспективі ОПГ як форма господарювання зазнає гли­боких трансформацій. Зараз у багатьох випадках реформовані КСП пере­творюються у придатки підсобних господарств. Селяни отримують зе­мельні паї і приєднують їх до ОПГ, створюючи так селянське дрібно­товарне господарство. Однак господарство з земельним наділом 2-3 га не має стратегічної перспективи. Тому ця форма господарства повинна перерости в ефективніші агроформування: фермерські, кооперативні, акціонерні. Для іншої частини населення ОПГ перетвориться у форму естетичного задоволення, спілкування з природою тощо.

3.4. Фермерські господарства

Процвітання фермерства - основа процві-
Суть фермерського тання економіки загалом. Фермер у розви-
господарства нутих країнах Заходу - це високоосвічена (з

вищою або спеціальною освітою) людина з широкими знаннями. Йому доводиться приймати і реалізувати організаційно-технологічні, фінансові, маркетингові рішення. Дуже

часто вони приймаються в екстремальних умовах при недостатній інформації. Кліматичні умови в різні роки бувають різними (ранні заморозки, засухи, повені та ін.). Тому, розроблені плани не завжди можуть бути універсальними, а успіх управління значною мірою визначатиметься здоровим глуздом фермера. Працюючи в унікальній сукупності обставин, фермери домагаються різних результатів. Але ті з них, хто отримує позитивні результати на малородючих землях настільки ж компетентні в питаннях управління, як і ті хто дома­гається прекрасних результатів на родючих грунтах. Успіх фермера залежатиме від правильної мети вона, в свою чергу, - від багатьох чинників: віку, ставлення до ризику, розсудливості, традицій, статусу власника оподаткування і підтримки державою. Особливо виділимо ставлення до ризику. Одні фермери більш схильні до ризику, інші -менш. Таких, хто ризикує, може чекати винагорода, або й проблеми. Фінансово стабільний фермер більше підготовлений до ризику, ніж його колега-початківець. Чимало фермерів, котрі досягай певних успіхів, стають консерваторами, неохоче сприймають інновації і часто упускають шанси збільшити доходи.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.222.124 (0.027 с.)