Суть аграрного кредитування та історія його розвитку



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суть аграрного кредитування та історія його розвитку



Кредит у дослівному перекладі з латинської [сгейо] означає вірити і знаходить продовження в іншому
латинському слові -\сгейіІит - позика, борг]. Кредит слід розуміти як обіг позиченого капіталу на умовах

його повернення і сплати відсотків за користування. Сільськогосподарське кредитування виникає у період зарод­ження товарно-грошових відносин на селі, коли селяни почали відчувати гостру потребу в грошових коштах. В умовах ринкових відносин необхідність кредиту зумовлюється особливостями круго­обороту аграрного основного й оборотного капіталу. В певні періоди на деяких ділянках господарювання з'являються тимчасово вільні грошові кошти, що виступають джерелами кредитування для тих, хто відчуває в них потребу. В процесі кругообороту аграрний капітал проходить три стадії: придбання, виробництво, реалізація. На кожній із цих стадій грошові обігові кошти повинні бути у кількості, достатній для здійснення процесу безперервного відтворювання. На першій стадії грошові кошти витрачаються для придбання сировини, палива, запасних частин, міндобрив і засобів хімічного захисту. їх поєднання з основним капіталом при використанні робочої сили

приводить до створення нового продукту. На відміну від промис­ловості в агровиробництві частина цього продукту може залишатися у самому господарстві, а більша частина реалізується споживачам.

Для виробництва продукції у сільському господарстві потрібен тривалий час (місяці або навіть роки). Тому тут спостерігається різка нерівномірність зростання витрат, які не покриваються виручкою від реалізації - вони найбільші у першому півріччі й знижуються у другому.

Необхідність використання кредиту в сільському господарстві зумовлена також його відносно низькою дохідністю, залежністю від природно-кліматичних умов. Аграрне виробництво має яскраво виражений циклічний характер відтворення і є більш відсталішою порівняно з промисловою сферою. Все це зумовлює наявність у сіль­госпвиробників власних обігових коштів і необхідність викорис­тання залучених. За рахунок власних обігових коштів агропро­мислові підприємства й організації забезпечують свої постійні потреби, а за рахунок позичених задовольняють тимчасові потреби у витратах на створення сезонних запасів і товарно-матеріальних цінностей.

У сучасній економічній літературі зазначається роль кредиту як невід'ємної складової економіки. Однак його вплив на аграрну економіку трактується неоднозначно. На думку російських вчених, кредитування підриває аграрну економіку, оскільки погіршує фінансовий стан підприємств, призводить їх до банкрутства. Вони вважають, що кредитування - це покриття різниці між цінами на сільгосппродукцію і затратами на її виробництво. Тобто банки, які кредитують сільське господарство, по суті оплачують борги держави сільському господарству, а така практика вже негативно відбивається на діяльності банків. [13; с. 143], [22; сі ЗО]. З такими висновками важко не погодитися, але сільське господарство у зв'язку з причинами, згаданими раніше, обійтися без кредитів не може.

Історія кредитних Патріархальне селянське господарство

відносин у сільському було переважно натуральним і не господарстві України потребувало грошей взагалі. Поглиблення

суспільних поділів праці, розвиток товарного господарства, міст і торгівлі зумовило до необхідність використання не лише власних, й позичених коштів.

Історія зародження і розвитку українських кредитних закладів тісно пов'язана із селом і землею, як основою національного багатства. Перші кредитні відносини почали формуватися на межі XII ст за Ярослава Мудрого. Він став першим на Русі керівником держави, який розробив правила економічної та фінансової поведінки громадян і влади. Розрізнені законоположення були систематизовані, зведені воєдино у вигляді першого кодифікованого юридичного і фінансового документа, відомого під назвою „Руська правда". Позики, які видавалися на Русі були дорогими але влада встановлювала верхні межові ставки: на довгострокові - 20%, короткострокові - 40%. Якщо борг не виплачувався впродовж року, то на другий-третій рік він зростав до 50%. Особливою умовою укладання позики була присутність свідків і обов'язковість виконання угоди.

В Російській імперії кредитування почало активно поширю­ватись у першій половині XVIII ст. Першими отримувачами позик були землевласники, кредиторами виступали лихварі. Грабіжницькі умови лихварських позик, згідно з якими річні відсотки могли досягти 60-70%, зумовили створення спочатку казенних, а потім комерційних банків.

Лихварство процвітало в Галичині, що входила до Авст­рійської імперії. Відомий галицький громадський діяч 70-80 років XIX ст. Володимир Барвінський стверджував: що лихварство, якому властивий високий відсоток, не спричиняється до створення ба­гатства, а збільшує сільський пролетаріат, оскільки селяни не завжди вміло поводилися з позиками, й ігнорували терміни оплати відсотків. У праці „Наші довги" В.Барвінський наголошував, що потрібно створити для селян раціональний кредит, який відповідає інтересам селянських господарств. Він повинен мати нижчий відсоток, а ніж максимально чистий доход селянського господарства, а його орга­нізація відбуватися з допомогою держави, економічних асоціацій, закордонних позик.

Про необхідність створення селянських кредитних спілок, які могли би надавати позики передусім міцним господарствам для їх подальшого розвитку, звертав увагу в своїй економічній програмі Іван Франко.

Кредитна система на українських землях у складі Російської імперії, як державна так і приватна, стала набувати сучасних рис у

другій половині XIX ст. У 1882 р., з метою полегшення селянам придбати землі був створений Державний Селянський банк, а у 1885 р. - Державний дворянський банк. Останній банк, на початках отримав підтримку держави, а потім став діяти на комерційних засадах. Він строго, в межах свого статуту зберігав привілеї для родовитих дворян, був дуже обережний при оцінці їх маєтків і доходів. Це, з одного боку, приносило банку прибутки, а з іншого -так і не стало гальмом розорення дворянства.

На початку XX ст. у Російській імперії в сільському госпо­дарстві утверджувалися три види кредиту: особистий, меліора­тивний, іпотечний. Особистий кредит видавався під рухоме майно на невеликі терміни, але не менше як на рік, оскільки оборот у сільському господарстві здійснюється впродовж року. Меліора­тивний кредит видавався на придбання механізмів для сільського господарства, поліпшення родючості землі на триваліші терміни. Іпотечний кредит видавався під заставу нерухомого майна.

На початку XX ст. царський уряд відмовився від прямої участі держави в кредитуванні сільського господарства і підтримував приватну ініціативу зі створення акціонерних земельних банків. До 1917 р. функціонувало десять акціонерних земельних банків, чотири з яких (Київський, Харківський, Полтавський і Бессарабсько-таврійський) діяли в Україні.

В Галичині наприкінці XIX і в першій половині XX ст. актив­ним захисником інтересів селянства стало духовенство. Одним із них, як зауважує С.Злупко у книзі „Персонали і теорії української економічної думки", був священик-економіст, громадський діяч, посол австрійського сейму Ти Войнаровський, котрий у 1905 р. зас­нував „Земельний банк гіпотечний".

З приходом до влади більшовиків Селянський поземельний і Дворянський земельний банки були закриті. В Україні 1923 р. ство­рювалися спеціальні банки, що входили до складу Міністерства фінансів. Організувався з утворенням СРСР Сільгоспбанк СРСР (повна назва - Банк фінансування соціалістичного землеробства". Сільське господарство України радянського періоду, становлячи складову частину централізованої планової економіки не знало нормального ринкового кредиту. Отримання кредитів сільсько­господарськими підприємствами здійснювалося на основі поданих заявок. Колгоспи і радгоспи отримували у регіональних відділеннях

Агропромбанку короткострокові та довгострокові кредити, а рад­госпи і капіталовкладення - за рахунок державного бюджету. Такі позики не були комерційними. Позики надавалися під суто номінальний відсоток: від 1 до 5% за короткостроковими і від 0,75 до 2% - за довгостроковими кредитами. Планово-збитковим госпо­дарствам надавали спеціальні позики, до двох років на придбання оборотного капіталу. Але оскільки планово і непланово збиткових господарств було майже половину від загальної чисельності, то держава постійно проводила компанії з реструктуризації боргів. Списання відбувалося через перерахування Агропромбанку бюджет­них коштів у розмірі боргів аграрного сектора.

Дешевизна і некомерційний характер кредиту, бюрократичний спосіб його розподілу перетворило кредитну систему в механізм розрахунково-касового обслуговування плану, посилювало фінан­сову безвідповідальність і споживацтво. Тому в незалежній Україні з усією гостротою постало питання формування ефективної кредитно-фінансової системи і, відповідно, її кадрового забезпечення.

Причинами формування перших кредитних спілок в Зародження Україні наприкінці XIX ст. була малоземельність і кредитної роздрібненість селянських господарств. Банки не хо-кооперації тіли ризикувати зв'язуючись із дрібними, віддале­ними одне від одного господарствами, які, крім цього, не володіли достатнім заставним майном.

Селяни вимушені були брати позики у заможніших сусідів, але найчастіше - у лихварів. Лихварські позики, як уже зазначалося, були кабальними і не відповідали інтересам селянства. Одним із шляхів розв'язання фінансових проблем стало створення кредитної кооперації.

Світовий досвід засвідчує, що саме вона стала піонером кооперативного руху, оскільки становлення кооперації у всьому світі відбувалося у такій послідовності: кредитна, постачальницько-збутова, сервісна, виробнича. Лише у Швеції першими коопера­тивами, які виникли, були кооперативи з переробки сільськогоспо­дарської сировини.

Перші кредитні кооперативні товариства виникли в Німеччині в середині XIX ст. Сільський староста Ф.Райфайзен для допомоги дрібним товаровиробникам почав створювати кредитні кооперативи.

Основу ідеї при створенні кредитних установ, спочатку становив принцип доброчинності, а пізніше - взаємодопомоги. Різноманітні аспекти новостворених селянських кооперативів глибоко і всебічно висвітлював відомий український економіст з світовим іменем М.Туган-Барановський у праці „Соціальні основи кооперації". На його думку, соціальний світогляд Райфайзена можна охарактери­зувати як християнський соціалізм. Тому на чолі кредитних товариств Фрайфайзен велів бачити священика. Завдання райфайзе-нівського кредитного товариства, з погляду самого Райфайзена, не повинно обмежуватися кредитними операціями, а стати універсаль­ним кооперативом, який охоплює різноманітні сторони господарсь­кого життя його членів, а діяльність ґрунтуватися на таких прин­ципах:

1. Необмежена відповідальність членів товариства. Райфай-зенівське товариство принципово заперечує пайовий капітал.

2. Строга локалізація діяльності. Район дії товариства має бути обмежений зазвичай територією церковної общини; бажано, щоб у цьому було задіяно не більше 1,5 тис.осіб.

3. Вимога безоплатної праці на всіх виборчих посадах товариства.

4. Обов'язковість бути членом лише одного товариства.

5. Використання окремих кредитів на суто виробничі потреби.

Обмежувальна суть райфайзенівських кредитів мала супе­речливий характер, оскільки розширення діяльності кооперативу і збільшення його членів, як засвідчила практика, сприяла здешев­ленню кредиту.

В Україні перше кредитне товариство райфайзенівського зраз­ка виникло у селі Іванківці Прилуцького повіту на Полтавщині. З цього часу 1895 р. почався активний розвиток кредитної кооперації.

Широкого розмаху набула кредитна кооперація на західно­українських землях у складі Польщі в передвоєнні роки. В містах 1938 р., діяло 108 більших повітових кооперативів, у малих місце­востях - 532 райфайзенги. Централя - Центральний банк - розта­шовувався у Львові. Всі кредитові спілки налічували всього 145 тис. членів, 10,5 млн ощадностей і мали на початок 1938 р. розданими на позики 15,5 млн злотих

Еволюція кредитної кооперації була посилена процесами май­нового розшарування селянства. Міцні господарства з національно

свідомими господарями стали основою розвитку кредитних спілок. Розвиток кредитної кооперації сприяв поступовому переходу від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних. Через різноманітні форми кооперації, в тому числі й кредитової, здійс­нювався хліборобський вишкіл молоді. Цьому сприяло видання спеціального журналу „Сільський господар". Велике значення в цьому аспекті мають теоретичні праці Євгена Храпливого - теоре­тика і новатора модернового хліборобства у передвоєнні часи. - [19;

с.417].

Хоча система зазнала певних змін, однак кредитна кооперація райфайзенівського зразка збереглася і донині. Це засвідчують факти, що частина райфайзенівських банків у кредитуванні сільського господарства в Німеччині становить 40%, у Португалії, Швеції, Іспанії - 30-60%, Нідерландах - 70%, а один з найбільших світових банків - французький „Кредит Агриколь" - обслуговує до 75% усіх кредитних потреб у сільській місцевості.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.52.11 (0.009 с.)