Поняття та зміст предмету аграрного права.

Поняття та зміст предмету аграрного права.

 

Аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регу­люють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використан­ня земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.

Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспіль­них відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.

Предмет аграрного права України можна визначити як сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єк­тами сільськогосподарської виробничої та пов 'язаної з нею іншої ді­яльності.

Комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні від норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного пра­ва є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а за­знають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливо­стями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, напри­клад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних від­носин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сіль­ськогосподарського призначення як основного й незамінного засо­бу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'яза­ної з нею іншої діяльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер кот­рих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з ви­користання земель сільськогосподарського призначення.

 

 

Відносини, які входять до предмету аграрного права.

 

Земельні, трудові, майнові, організаційно-управлінські, а також соціальні; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єк­тами сільськогосподарської виробничої та пов 'язаної з нею іншої ді­яльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер кот­рих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з ви­користання земель сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землеко­ристування — сільськогосподарську виробничу діяльність із вико­ристанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — грунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комуналь­ну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегу­лював правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня, які є природною базою сільськогосподарської виробничої ді­яльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших катего­рій земель України.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земель­них і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

крім безпосередньо земельних відносин (в частині регла­ментації правового режиму земель сільськогосподарського призна­чення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові від­носини (їх часто називають просто трудовими).

Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначен­ня, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьо­му норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного пра­ва, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різни­ми аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складають я переважно під час використання земель як основного засобу ви­робництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має міс­це тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, га­лузі сільськогосподарської діяльності.

ся переважно під час використання земель як основного засобу ви­робництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має міс­це тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, га­лузі сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного пра­ва для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сіль­ськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.

Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні від­носини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виник­нення приватної власності не лише на землю, а й на майно (зде­більшого через паювання майна колишніх колективних сільського­сподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучас­них аграрних майнових відносин.

Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність та­ких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163-166). Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування при­ватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орен­дних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).

Аграрне законодавство України визначає спеціалізацію майно­вого статусу сільськогосподарських виробничих та інших коопера­тивів, фермерських господарств, особистих селянських госпо­дарств.

За умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійно­го характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського ви­робництва.

Зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформовано­му секторі аграрної економіки стосовно державного управління ни­ми, переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає ціл­ковитого невтручання державних органів у зазначену сферу. Йдеть­ся лише про заміну методів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.

 

Принципи аграрного права.

 

Принципи — це основні вихідні засади певного суспільного явища, що якнайактивніше виражають його зміст. Принципи пра­ва — це засади, які закріплені в правових нормах і відображають закономірності певної галузі права. В них розкриваються системні особливості галузі права, які зумовлюють її галузеву суть.

Провідним спеціальним принципом аг­рарного права є пріоритетність сільського господарства в системі всіх інших галузей народного господарства. Основною складовою цього принципу є пріоритетність сільськогосподарського землекористування серед інших видів користування землею. Одним із прикладів юридичного закріплення цього спеціального принци­пу є ЗУвід 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність со­ціального розвитку села та агропромислового комплексу в народ­ному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.1). Існує потреба в прийнятті спеціального, ширшого за змістом, Закону — "Про сільське господарство"2.

Другим важливим спеціальним принципом сучасного аграрного права є рівність суб'єктів аграрних відносин.

Наступним принципом сучасного аграрного права є право до­бровільного вибору селянами організаційно-правових форм господа рювання на землях сільськогосподарського призначення, а також ха­рактеру, напрямів і способів їхньої господарської та іншої діяльнос­ті, як і вільного розпорядження виробленою (виготовленою) сіль­ськогосподарською та іншою продукцією. Цей принцип базується на засадах вільного демократичного вибору форм господарюван­ня й конституційних гарантіях права приватної та інших форм власності.

Специфічним принципом аграрного права є тісний органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин, за якого процес сіль­ськогосподарського землекористування означає використання в процесі трудової діяльності об'єктивних природних властивостей грунтів, зокрема родючості, і внаслідок цього поєднання людсько­го і природного факторів — одержання сільськогосподарської про­дукції. Це — найхарактерніший принцип для основної галузі сіль­ськогосподарського виробництва — рослинництва.

В усьому світі сільське господарство є дотаційним. І для Украї­ни стабільна державна підтримка сільськогосподарського товарови­робника має стати постійним принципом державного керівництва сільським господарством, а отже — принципом аграрного права. Дер­жава повинна забезпечувати охорону земель сільськогосподарсько­го призначення, створювати соціально-економічні умови життя й праці селянина.

Надзвичайно важливе практичне значення має принцип реаль­ної гарантованості суб'єктивних прав селян як громадян України й як суб'єктів аграрних відносин. Селянство — це та структурна детермі­нанта, від якої залежить продовольчий добробут суспільства. Вод­ночас воно уособлює усталений спосіб життя, є носієм національ­них традицій та добропорядних звичаїв.

 

Інститути аграрного права.

 

Аграрне право України — це комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права, яка історично склалася і являє собою повноцінну систему аграрно-правових інститутів:

- інститут права власності на землю (переважно приватну). Комплексна юридична природа інституту права власності пов'язана, передусім, з його генетичними зв'язками з цивільним правом та аграрно-правовою спеціалізацією норм земельного пра­ва.

- інститут паювання земель. Право на земельну частку (пай) стосується переважно колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств і є похід­ним від права колективної власності на землі сільськогосподарсь­кого призначення. Воно є, по суті, основною формою набуття се­лянами права приватної власності на ці землі. Законодавчо започатко­ваний ЗК 1992 р. та широко задекларований кількома указами Пре­зидента України.

- інститут оренди земель сільськогос­подарського призначення. Є похідним від інститутів права власності на землю та паювання земель і здебільшого використовується аграр­ними суб'єктами, що значною мірою зумовлює їх юридичну при­роду.

- інститут фермер­ського господарства, який органічно поєднує норми права, що рег­ламентують складний комплекс земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та інших відносин.

Правове становище фермерських господарств регулюється пе­реважно спеціальними законодавчими актами аграрного законо­давства.

-інсти­тут сільськогосподарської кооперації. ЗУ "Про сільськогосподарську кооперацію".

Аграрним законодавством передбачено розвиток і деяких інших організаційно-правових форм ведення сільськогосподарського ви­робництва: особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств, сільськогосподарських товариств, а також державних сільськогосподарських підприємств та ін. Це сприятиме формуванню відповідних правових інститутів аграрного права.

- інституту пріоритетного соціального розвитку села. Він був започаткований ще 1990 р. прийняттям спеціального Закону УРСР "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислово­го комплексу в народному господарстві", яким передбачались прі­оритети в державних інвестиціях, принципи еквівалентності това­рообміну між сільським господарством і промисловістю, в сфері соціального розвитку села, його наукового та кадрового забезпе­чення тощо.

18 січня 2001 р. було прийнято ЗУ "Про стимулю­вання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", який визначив конкретні економічні, фінансові й соціальні важелі розвитку сільського господарства України.

- інститут гарантування прав селянина як громадянина й як працівника сільського господарства. Ці права не повною мірою закріплені в аграрному законодавстві й ще менше реалізу­ються на практиці.

- інститут приватизації та паювання майна в агропромисловому комплексі України. Особливості приватизації майна в АПК пе­редбачені спеціальними актами аграрного законодавства: ЗУвід 10 липня 1996 р. "Про особливості приватиза­ції майна в агропромисловому комплексі", Указом Президента України від 27 серпня 2002 р. № 774/2002 "Про додаткові захо­ди щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського на­селення" тощо.

 

Джерела аграрного права.

 

Закони та інші нормативно-правові ак­ти, що відповідають Конституції України і стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права. (ст.8 КУ)

Умовно вирізняють такі групи законів Ук­раїни, що стосуються АПК:

1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаро­виробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи нале­жать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сіль­ськогосподарську кооперацію", "Про особисте селянське госпо­дарство", а також закони України від 10 квітня 1992 р.' "Про спо­живчу кооперацію" і від 20 грудня 2001 р. "Про кредитні спілки";

2) уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;

3) уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал", від 6 лютого 2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них", від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу в тваринництві", від 25 червня 1992 р. "Про ве­теринарну медицину".

Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднан­ням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.

Диференційовані акти аграрного законодавства — це норматив­но-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.

Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні"; "Про насіння й садивний матеріал"; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" та інші.

Порядок реорганізації КСП.

 

Реорганізація кооперативу — це форма його припинення як юридичної особи з переходом його справ (прав і обов'язків) та майна в порядку правонаступництва до інших осіб. Реорганізація кооперативу не означає припинення тієї діяльності, для здійснен­ня якої він був створений. Не ліквідується і його майно. Але суб'єктом прав на майно і суб'єктом відповідної діяльності, а також пов'язаних з нею обов'язків стає правонаступник — інший коопе­ратив як юридична особа.

Організаційними формами реорганізації можуть бути: злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення. Останні можна поді­лити на 2 групи:

1) за яких кооператив припиняється як юридична особа (злит­тя, поділ, перетворення);

2) за яких кооператив як юридична особа зберігається (приєд­нання, виділення).

Реорганізація кооперативу здійснюється за рішенням загальних зборів його членів. Інколи реорганізація кооперативу у формі його поділу або виділення з його складу однієї або кількох юридичних осіб провадиться за рішенням суду.

Злиття як форма реорганізації має місце тоді, коли два або біль­ше кооперативів об'єднуються в один новий, вони припиняють своє існування. При цьому до новоствореного кооперативу перехо­дять усі права та обов'язки кооперативів, які злилися. Кооператив може бути утворений таким шляхом тільки тоді, коли зливаються 2 чи більше кооперативів. Не треба плутати злиття зі вступом у чле­ни іншого кооперативу. Наприклад, виробничий кооператив стає членом обслуговуючого кооперативу. Але він продовжує існувати як самостійна юридична особа, користуючись певними правами та виконуючи обов'язки як член обслуговуючого кооперативу.

Злиття кооперативів провадиться на основі рішення загальних зборів кожного з кооперативів, які зливаються. На загальних збо­рах (або зборах уповноважених) треба затвердити правочин, на ос­нові якого має відбутися злиття. Правочин повинен бути затвер­джений спочатку загальними зборами (зборами уповноважених) кооперативів, що зливаються.

Правочин про злиття кооперативів є підставою для розробки та затвердження статуту новоствореного кооперативу, в якому обов'язково повинно бути зазначено, що він є правонаступником кооперативів, що злилися, і вказано його нову назву.

Дуже близькою за змістом до злиття є така форма реорганізації, як приєднання, за якої один кооператив входить до складу іншого, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Права та обов'язки приєднуваного кооперативу переходять до того ко­оперативу, що припиняє своє існування. Кооператив, що приєд­нався, припиняє своє існування.

Злиття та приєднання — схожі форми реорганізації. Рішення про це має бути повідомлено в певний строк всім кредиторам ко­оперативів, що реорганізуються, щоб вони знали, до кого тепер ма­ють право звертати вимоги щодо повернення боргу, а також коо­перативним спілкам або тим об'єднанням, членами яких були ці кооперативи. Однак такі повідомлення доцільніше замінити публі­кацією в пресі, як це робиться в разі ліквідації юридичної особи.

З дня реєстрації статуту всі кооперативи, які злилися або увій­шли до складу іншого кооперативу, вважаються такими, що при­пинили свою діяльність, і всі їх права та обов'язки переходять у ра­зі злиття — до новоствореного внаслідок злиття кооперативу, а у разі приєднання — до існуючого кооперативу, до якого увійшли ін­ші кооперативи.

Поділ означає, що на базі одного кооперативу виникає 2 або більше нових, а цей перший — припиняє своє існування. Майно поділеного і припиненого кооперативу розподіляється між новос-твореними.

З дня реєстрації статутів новостворених кооперативів, які виник­ли внаслідок поділу певного кооперативу, до них переходять від розділеного кооперативу права та обов'язки згідно з постановою за­гальних зборів. Розподілений кооператив вважається припиненим з моменту державної реєстрації всіх новостворених кооперативів.

Виробничі кооперативи можуть перетворюватися на господар­ські товариства різних видів. Головна відмінність кооперативів від господарських товариств полягає в тому, що в перших обов'язко­вою є трудова участь (виробничі кооперативи) або участь у госпо­дарських операціях (обслуговуючі кооперативи) їхніх членів, а в господарських товариствах — ні. Виробничі кооперативи — це об'єднання осіб, а господарські товариства — коштів (капіталів) різних осіб. Проте, визначивши частку кожного члена кооперативу у вартісному вираженні його майна, можна перетворити його у то­вариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство чи інший вид господарського товариства.

Надзвичайно важливе значення має документальне (юридичне) закріплення реорганізації. Обов'язково повинен бути правочин (якщо має місце злиття чи приєднання), рішення загальних зборів, статути новостворених внаслідок реорганізації кооперативів. Ці до­кументи можна вважати установчими, які необхідно представити для державної реєстрації.

Стаття 31. Реорганізація та ліквідація підприємства ЗУ „Про колективне сільськогосподарське підприємство” 14 лютого 1992 року

Реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) його членів або за рішенням суду.

При реорганізації підприємства найманим його працівникам гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового законодавства України.

Підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

У разі злиття підприємства з іншим підприємством усі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до новоствореного підприємства.

При приєднанні одного підприємства до іншого до останнього переходять усі майнові права та обов’язки приєднаного підприємства.

У разі поділу підприємства до новостворених підприємств переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов’язки реорганізованого підприємства.

При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов’язки реорганізованого підприємства.

При перетворенні одного підприємства в інше до новоствореного підприємства переходять усі майнові права і обов’язки колишнього підприємства.

Підприємство може на добровільних засадах за рішенням загальних зборів перетворюватися в самостійні кооперативи, що створюються із госпрозрахункових підрозділів підприємства або окремих груп працівників. Вони наділяються правами розпоряджання продукцією та доходами, відкриття рахунку в банківських установах. До них переходять усі майнові права і обов’язки колишнього підприємства. Ці колективи можуть об’єднуватися в асоціації.

У разі реорганізації підприємства паї його членам або їх спадкоємцям видаються правонаступниками цього підприємства за рахунок майна, яке було віднесене до складу пайового фонду підприємства на дату його реорганізації і передане на баланс правонаступникам.

Об’єкти соціальної сфери, житлового фонду, у тому числі незавершеного будівництва, а також внутрішньогосподарські меліоративні системи підприємств, що не підлягали паюванню в процесі реорганізації цих підприємств та передані на баланс підприємств-правонаступників, підлягають безоплатній передачі до комунальної власності в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

 

І. Підготовчі роботи

1. Власники земельних сертифікатів подають заяви до відповідної ради з проханням виділити в натурі земельні ділянки і видати замість земельних сертифікатів державні акти.

2. Місцеві ради:

а) за результатами розгляду таких заяв приймають рішення про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості);

б) уточнюють місце розташування, межі і площі сільськогосподарських угідь, які підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв);

в) укладають із землевпорядними організаціями договори на виконання робіт із землеустрою щодо виділення земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) та виготовлення технічної документації та/чи сприяють в укла­данні таких договорів, якщо такі роботи виконуються за рахунок осіб, які ма­ють право на земельну частку (пай), або за рахунок коштів підприємств, установ та організацій, що орендують земельні частки (паї), проектів техніч­ної допомоги тощо;

г) уточнюють списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) та передають їх землевпорядним організаціям.

Порядок створення СФГ.

 

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. (ЗУ "Про фермерське госпо­дарство" 2005 р.)

Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім’ї, відповідно до закону. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

Право на створення фермерського господарства має кожний ді­єздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання, має документи, що підтверджують його здат­ність займатися сільським господарством, і витримав професійний відбір. Першочергове право на створення такого господарства нада­ється громадянам, які проживають в сільській місцевості, мають від­повідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

Фермерське господарство створюється виключно на добровіль­них засадах.

Конкурсний відбір осіб, які виявили бажання створи­ти таке господарство, здійснює районна (міська) професійна комі­сія з питань створення фермерських господарств, склад якої фор­мує і затверджує районна (міська).

До складу професійної комісії входять представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування території, на якій передбачається відведення зе­мельної ділянки для створення фермерських господарств, пред­ставники Асоціації фермерів та приватних землевласників і громад­ських організацій.

Висновок професійної комісії з питань створення фермерських господарств про наявність у громадянина достатнього досвіду ро­боти у сільському господарстві або потрібної сільськогосподарської кваліфікації є умовою для державної реєстрації фермерського гос­подарства і надання (передачі) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із зе­мель державної і комунальної власності відповідно до чинного ЗК.

Земельні ділянки для ведення фермерських господарств переда­ються в приватну власність і надаються в користування на умовах оренди із земель державної або комунальної власності, а також зе­мель, вилучених (викуплених) в установленому порядку. Щоб одержати таку ділянку, громадяни подають заяву до відповідної ра­йонної державної адміністрації або місцевої ради. До заяви додається рішення професій­ної комісії з питань створення фермерських господарств про наяв­ність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському гос­подарстві або відповідної сільськогосподарської кваліфікації. Ра­йонна або міська державні адміністрації або орган місцевого самов­рядування розглядають заяву у місячний строк і в разі її задоволен­ня дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проек­ту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ді­лянки розробляється за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

У разі відмови органів державної влади та органів місцевого са­моврядування надати земельну ділянку для ведення фермерського господарства, а також у інших спірних випадках, відповідно до ст. 118 ЗК і ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство", справа розв'язується в судовому порядку. Оскільки рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення ділянки в на­турі (на місцевості).

Відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) провадиться після збирання вро­жаю на цій ділянці попереднім землекористувачем.

Відповідно до ст. 121 ЗК, безоплатно у приватну власність фер­мерського господарства передаються земельні ділянки в розмірі зе­мельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, місь­кої ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на тери­торії сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній у цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району. Така передача здійснюється один раз, про що рада, котра передає земельну ділянку, робить відмітку в паспорті або документі, який його заміняє. Земельні ділянки, розмір яких перевищує розмір, встановлений у ч. 1 ст. 121 ЗК, передаються громадянам у приватну власність для ведення фермерського господарства на підставі цивільно-правових угод.

Відповідно до ст. ст. 56, 59 ЗК та ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство", землі лісового і водного фондів, що належать до угідь фермерського гос­подарства, не можуть передаватися в приватну власність, за винят­ком невеликих — до 5 га ділянок лісів і невеликих — до 3 га діля­нок під замкненими природними водоймами. Фермерське госпо­дарство має право здійснювати залісення частини земель та будувати замкнену водойму на земельній ділянці, що належить цьому господарству чи його членові на праві приватної власності.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у вико­навчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, ра­йонних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за міс­цем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки. Спеціальний порядок державної реєстрації фермерських господарств визначається ст. 8 Закону України "Про фермерське господарство".

Для реєстрації фермерського господарства до органу державної реєстрації подаються: установчі документи (засновницький договір про створення господарства та його Статут. Підписи громадян на установчих документах про створення фермерського господарства посвідчуються нотаріусом); реєстраційна картка встановленого зразка, яка є заявою про державну реєстрацію фермерського госпо­дарства; копія документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільськогосподарсько­го призначення; документ, що посвідчує внесення плати за держав­ну реєстрацію фермерського господарства.

Державна реєстрація фермерського господарства здійснюється за наявності всіх потрібних документів протягом не більше 5 робо­чих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані в межах цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати Свідоцтво про державну ре­єстрацію фермерського господарства. Це свідоцтво та копія доку­мента, що підтверджує взяття господарства на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-я­ких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підпри­ємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встанов­люється Національним банком України.

Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), от­римання Державного акту на право власності на землю або укла­дення договору оренди земельної ділянки й державної реєстрації фермерське господарство одержує печатку зі своїм найменуванням і адресою, відкриває поточні та вкладні (депозитні) рахунки в уста­новах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається органами державної влади та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник, плануючи економічний і соціальний розвиток регіону.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про фермерське госпо­дарство" діяльність фермерського господарства припиняється в ра­зі: реорганізації; ліквідації; визнання фермерського господарства неплатоспроможним (банкрутом); якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає про­довжити діяльність господарства.

 

Порядок ліквідації СФГ.

 

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про фермерське госпо­дарство" діяльність фермерського господарства припиняється в ра­зі: реорганізації; ліквідації; визнання фермерського господарства неплатоспроможним (банкрутом); якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає про­довжити діяльність господарства.

Рішення про припинення діяльності фермерського господарства приймається (ЗУ "Про фермерське госпо­дарство" 2005 р.):

— власником — у разі реорганізації або ліквідації фермерського господарства — відповідно до закону та Статуту фермерського господарства;

— якщо не лишається жодного члена фермерського господарс­тва або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарс­тва, — виконавчим комітетом міської, районної у місті ради або ра­йонною, районними міст Києва і Севастополя державними адмі­ністраціями за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки;

— у разі банкрутства фермерського господарства — господар­ським судом.

Спори про припинення діяльності фермерського господарства та розподілу його майна вирішуються судом.

Процедура банкрутства фермерського господарства має певні особливості. Відповідно до ст. 50 Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом" підставою для визнання фермерського господарства банкрутом є його неспроможність задовольнити протягом шести місяців після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт вимо­ги кредиторів за грошовими зобов'язаннями та (або) виконати зо­бов'язання щодо сплати податків і зборів.

Голова фермерського господарства, за наявності письмової зго­ди всіх його членів, подає до господарського суду заяву про пору­шення справи про банкрутство. До заяви додаються документи, які містять відомості: про склад і вартість майна фермерського господарства; про склад і вартість май­на, яке належить членам господарства на праві власності; про розмір доходів, які можуть бути одержані господарством по завершенню від­повідного періоду сільськогосподарських робіт. Зазначені документи додаються також головою фермерського господарства до відзиву на заяву про порушення справи про банкрутство, подану кредитором.

Голова фермерського господарства у 2-місячний строк з дня прийняття господарським судом заяви про порушення справи про банкрутство господарства може подати до господарського суду план відновлення платоспроможності фермерського господарства. У разі, якщо здійснення заходів, передбачених цим планом, дасть змогу фермерському господарству, погасити вимоги за зобов'язання­ми господарський суд затверджує процедуру розпорядження майном господарства. Зазначений строк не може перевищу­вати 15 місяців. У разі, якщо після застосування процедури розпо­рядження майном погіршилося фінансове становище фермерсько­го господарства у зв'язку зі стихійним лихом, епізоотіями та інши­ми несприятливими умовами, строк процедури розпорядження майном