Основні інституційні чинники розвитку національної економіки

Наявність необхідного набору інститутів - є найважливішим чинником економічного розвитку, оскільки вони визначають можливості і обмеження суб'єктів економічної діяльності.

До переліку основних інституціональних чинників функціо­нування національної економіки належать: правові, власницькі, політичні, соціальні, управлінсько-владні, технологічно-іннова­ційні, структурні. Саме ці чинники є відправними в механізмі забезпечення економічного зростання.

Правові чинники відображають стан норматив­но-законодавча бази країни, яка розглядається з позиції розвитку законодав­ства, його стабільності та ефективності в регулюванні економіч­них відносин у суспільстві. Саме такі три моменти, як право, соціаль­на справедливість, політична сила, які має уособлювати кожний законодавчо-нормативний акт, і є інтегральним показником його якості.

У сукупності найважливіших інституціональних чинників функціонування національної економіки чільне місце посідають відносини власності.

За видами правомочностей розрізняють наступні права власності (юридичний аспект): право користува­тися річчю; право отримувати від користування річчю дохід; право змінювати фізичну форму та субстанцію речі; право пере­давати зазначені правомочності іншій особі (дарувати, заповіда­ти, продавати, передавати на певний час).

Виокремлюють такі режими власності: загальна, комуналь­на, приватна і державна.

Дискусійним і таким, що залежить від специфіки соціально-економічних відносин кожної окремої країни, є питання опти­мального співвідношення різних форм власності, її структури. Залежно від внутрішнього і зовнішнього середовища розвитку країна вибирає той чи інший варіант структури власності. Змі­нюючи частку державної власності та виробляючи політику впливу на приватний бізнес, держава визначає модель соціально-економічного розвитку. Беззаперечним є факт, що для успішно­го функціонування та розвитку національної економіки демо­кратичного суспільства необхідна наявність різноманітних форм власності. Домінування будь-якої з них загрожує структурними деформаціями економіки внаслідок загострення суперечностей у системі відносин власності.

Особливо відчутним є вплив політичних чинників для укра­їнської економіки. Політична нестабільність в Україні, невироблення чіткої економічної програми дій на довгострокову перспек­тиву, значний рівень політизованості більшості економічних рі­шень призводить до послаблення регуляційної ролі держави. Саме тому постає завдання здійснення політичних інсти­туціональних перетворень, пов’язаних з розвитком політичних інститутів, які б забезпечували поглиблення демократизації су­спільства, дієвість громадського контролю, посилення громад­ських ініціатив.

До відправних елементів інституціонального середовища функціонування національної економіки належать соціальні чинники. Соціальні чинники як суто внутрішні можуть сприяти еко­номічному зростанню або, навпаки, стримувати його.

Сприятливе інституціональне середовище розвитку економі­ки формують такі соціальні чинники:

- очікувана середня трива­лість життя людини (що є передумовою формування структури трудових ресурсів);

- частка трудових ресурсів, які мають середню спеціальну і вищу освіту (що є характеристикою кваліфікаційно­го рівня зайнятих);

- зростання частки оплати праці у структурі ВВП (що є відображенням мотивів працюючих до високопродук­тивної праці з погляду очікуваних доходів).

Управління розглядається як один з основних ви­дів ресурсів, якісний рівень якого в кожній країні визначається інтелектуальною стратегією, сучасною інформаційно-аналітич­ною базою, використанням прогресивних управлінських техно­логій суб’єктами управління різних рівнів.

Механізм управління економікою – це практичні за­ходи, засоби, важелі, стимули, за допомогою яких владні інсти­тути впливають на розвиток економічної системи з метою досяг­нення поставлених цілей.

Інституціональні умови функціо­нування національної економіки формують такі інститути вла­ди: державна влада, влада ринку, влада фірми (корпоративна влада), влада економічних коаліцій, фінансова влада, влада між­народних суб’єктів.

Становлення постіндустріального суспільства підвищує зна­чущість впливу на розвиток національних економік технологіч­но-інноваційного чинника. Технологічний прогрес вже давно став (поряд з працею і капіталом) основним фактором економічного зростання. Конку­рентоспроможність національної економіки у XXI ст. визнача­ється розвитком ключових виробничо-технологічних систем но­вітнього технологічного укладу, здатністю господарського меха­нізму генерувати високу інноваційну активність.

З огляду на те, що в структурі економіки, як доводить досвід економічно розвинутих країн світу, закладений найважливіший резерв економічного зростання, структурна трансформація на­ціональної економіки є важливим інституціональним чинником досягнення нової якості економічного зростання, встановлення тісного взаємозв’язку структури економіки зі зростанням добро­буту людей, підвищенням рівня і якості їх життя. При цьому як критерій оптимальності структури економіки виступає відповід­ність поділу окремих сфер прикладання суспільної праці кіль­кісно визначеним потребам суспільства.

 

ТЕМА 4

ТЕОРІЇ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ ТА СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

 

1. Теорії суспільного добробуту

2. Концептуальні підходи до проблеми справедливості

3. Теоретичні основи розбудови соціально-ринкової економіки

 

1. Теорії суспільного добробуту

Добробут людини і суспільства є інтегральною оцінкою всіх аспектів життєдіяльності людини, що показує, наскільки добре прожитий певний період життя.

Основою добробуту індивіда є блага, які він має можливість споживати. В економічній теорії розрізняють блага економічні та неекономічні, матеріальні та нематеріальні, індивідуальні, колективні та суспільні.

В рамках теорій суспільного до­бробуту на увагу заслуговують:

— теорія суспільного вибору, у рам­ках якої здійснюється позитивний аналіз того, як формуються та реалізуються різні суспільні переваги. Цей розділ економічної науки тісно пов’язаний з теорією держави, правилами голосу­вання, поведінкою виборців і т. ін.;

— теорія суспільного прогресу, яка ґрунтується на еталонній етичній системі. Поняття суспільного прогресу означає напрям розвитку суспільства, який є бажаним з погляду вибраної ета­лонної етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти цю концепцію суспіль­ного прогресу;

— еволюційна теорія, в основі якої лежить еталонна етична система, побудована на аналізі процесу еволюції живої природи;

— інституційна теорія добробуту, яка трактує розвиток як загальну об’єктивну категорію, що стосується однаковою мірою всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістич­ний, атомістичний погляд на суспільство як на безліч незалеж­них один від одного індивідів, позбавлених єдиної суті.

В економічній науці дотепер не сформовано загальновизнаної теорії добробуту, яка б містила єдиний критерій для його оціню­вання.

Артур Пігу розрізняє економічний та неекономічний добробути. Економічний добробут - реалізоване за певний проміжок часу споживання товарів і послуг. Проте зміна економічного добробуту не завжди призводить до відповідних коливань неекономічного добробуту.

Англійський філософ Ієремія Бентам під індивідуальним добробутом розумів певну величину егоїстичної насолоди, задоволень і навіть щастя, яке може бути точно виміряне індивідом. Мірилом індивідуального добробуту від споживання певного блага в економічній теорії є величина надлишку споживача.

Вільфредо Парето детально дослідив особливості формування загального добробуту суспільства і довів, що неможливо розглядати загальний добробут суспільства через суму добробутів усіх членів суспільства. В. Парето виводить власний оптимум - стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи про­дуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб'єкта, не погіршивши тим самим становище іншого. Проте, даний оптимум при оптимальному розподілі ресур­сів не гарантує соціального оптимуму і не має на меті досягнення соціальної справедливості. Ресурси у суспільстві можуть розподілені ефективно за Парето, навіть якщо одні голодують, а інші живуть у розкоші.

У реальному житті майже будь-яка зміна суспільних умов створює вигоди для одних і втрати для інших. З оптимуму Парето випливає важливий висновок для фінансової науки, оскільки будь-які реформи у фінансовій сфері не доцільні, якщо вони не покращують життя населення.

Добробут включає два основні критерії:

- ефективність - вибір, який максимізує його корисність.

- соціальна справедливість - міра рівності (нерівності) життєвого становища людей, класів і соціальних груп, яка виражається в матеріальних і духовних благах, які надходять у повне розпорядження людей.

Ефективність і справедливість є конфліктуючими цілями державної політики, тобто досягнення вищої міри справедливості вимагає певних поступок в ефективності, і навпаки. Досягнення більшої міри справедливості у суспільстві потребує перерозподілу доходів через податки.