Основні теорії економічного зростання

Сучасна практика макроекономічного моделювання економічного зростання пройшла значний шлях трансформації: класична, неокласична, кейнсіанська, неокейнсіанська та інституціональна моделі.

Згідно з класичною теорією основними факторами розвитку виробництва, а значить і економічного зростання є капітал, земля і праця. Економічний розвиток описується незмінними розмірами земельних угідь та зростаючою кількістю населення. На думку класиків, якщо технічного прогресу немає, то вичерпуються вільні невикористані землі, а зростання населення спричинює дію закону спадної віддачі факторів виробництва.

Основною ідеєю неокласичних моделей зростання є твердження, що кожен фактор виробництва забезпечує відповідну частку виробленого національного продукту. Базовою неокласичною моделлю економічного зростання є модель зростання Солоу. В своїй моделі він досліджує вплив трьох екзогенних чинників економічного зростання:

- заощадження (нагромадження капіталу);

- величина робочої сили (темпи приросту населення)

- науково-технічний прогрес.

Основний чинник, який впливає на обсяг капіталу – це заощадження. Вищий рівень заощадження означає більший обсяг капіталу і більший обсяг продукції на зайнятого. Підвищення заощадження зумовлює підвищення темпів економічного зростання, доки національна економіка знову не досягне нового стаціонарного стану.

Проблему збалансованого економічного зростання, тобто такого стану економіки, за якого всі змінні зростають постійними пропорційними темпами, було вирішено Е. Фелпсом. У результаті своїх досліджень на основі моделі Р. Солоу він вивів так зване золоте правилонагромадження капіталу, яке дало змогу визначити величину капіталу, необхідного для утримання економіки на траєкторії збалансованого зростання.

Проте, одне лише нагромадження капіталу не може забезпечити безперервне зростання економіки; високий рівень заощадження лише тимчасово підвищує темпи економічного зростання, доки економіка не досягне стаціонарного стану.

Щодо економіки України, то вона до такого рівня не прямує, оскільки для досягнення «золотого рівня» потрібно істотно збільшити інвестування в модернізацію виробництва, у нові розробки і відповідно зменшити споживчі витрати сучасного покоління.

Неокласичні підходи до економічного зростання є основою політики економічного зростання розвинутих країн світу, а також рекомендуються для країн, які стають на шлях ринкової економіки.

Кейнсіанські макроекономічні моделі як основне джерело економічного розвитку визначають сукупний попит, зміна якого мультиплікативно впливає на кінцевий результат функціонування економіки. Мультиплікатор інвестицій показує у скільки разів збільшиться рівноважний національний дохід за зростання автономних інвестицій на одиницю.

У неокейнсіанських моделях зростання акцентується увага на кількісних залежностях розширеного відтворення, основним фактором якого є нагромадження капіталу (інвестиції). Спільною рисою для всіх кейнсіанських та посткейнсіанських моделей економічного зростання є розгляд економічного розвитку як процесу, що характеризується кількісними змінами та залежить від обсягів інвестицій.

Основною неокейнсіанською моделлю зростання є модель Роя Харрода та Овсія Домара, які прийшли до висновку, що за даної продуктивності капіталу темп економічного зростання залежить від граничної схильності до заощадження. Згідно з моделлю Домара-Харрода економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу. Головними умовами забезпечення економічного зростання та розвитку є забезпечення рівності заощаджень та інвестицій.

Неокласичні та кейнсіанські теорії розглядали науково-технічний прогрес як зовнішній (екзогенний) чинник щодо процесів економічного розвитку. Тому його можна імпортувати в країни, що розвиваються, і таким чином вирівняти технологію і техніку – отже, і продуктивність праці, і капіталоозброєність.

Економічний розвиток згідно з новою теорією економічного зростання супроводжується технологічними змінами, завдяки яким виробляється більше продукції за незмінних обсягів ресурсів. Графічно це проявляється як зрушення кривої виробничих можливостей праворуч. Основна відмінність між ендогенною теорією і моделлю Солоу – відсутність спадної віддачі на капітал, яким є знання.

Однією з найбільш відомих моделей є модель «Лукаса-Ромера». Згідно з цією моделлю, основною рушійною силою економічного зростання та розвитку є ідеї, процес відкриття та впровадження нового.

Модель Ромера передбачає виділення в економічній системі трьох секторів:

1) дослідницького;

2) виробництва технологічного устаткування;

3) виробництва кінцевої продукції споживчого призначення.

Продукт першого сектору — нові знання, які згодом втілюються у нові технології. Фактори виробництва нового знання — «людський капітал» і накопичені знання. Оскільки приріст знань є функцією від накопичених знань та розвитку людського фактора виробництва (рівня освіти, кваліфікації тощо), праця сучасного працівника дослідницького сектору, якому доступний більший обсяг знань, продуктивніша порівняно з працею таких фахівців у минулому.

Таким чином, темпи економічного зростання та розвитку за незмінності ціни нових технологій залежать лише від величини «людського капіталу» (чисельності зайнятих) у дослідницькому секторі, у сфері здобуття нових знань.

Якщо в економічній системі зупиняється пошук нових ідей (перестає функціонувати перший сектор) – її здатність до економічного розвитку буде обмеженою.

Сучасна теорія ендогенного зростання НТП («шумпетеріанська економіка») під економічним розвитком розуміє поступальний процес з інноваційними елементами.

Сучасні нео-шумпетеріанські теорії в центр аналізу ставлять структурні зміни в економіці, які відбуваються під впливом технологічних змін. Напрям і темпи економічного розвитку визначають технології, що продукуються «ядрами розвитку», тобто інноваційними виробництвами.

Сукупність технологій одного рівня інноваційного розвитку називається технологічним укладом. Таким чином, економічний розвиток розглядається як зміна одного домінантного технологічного укладу іншим. Зміна одного технологічного укладу іншим супроводжується руйнуванням старих інноваційних виробництв і швидким поширенням нових. Глазьєв визначив, що тривалість перших технологічних укладів становила близько 70 років. Кристофер Фрімен запропонував перелік з п’яти послідовних технологічних укладів:

1. перший технологічний уклад – (з 1770-ті та 1780-ті рр.) – нові лідируючі сектори – парові двигуни та машинобудування;

2. другий технологічний уклад (з 1830-ті та 1840-ві рр.) – нові лідируючі сектори – сталь, електрика, газ, штучні фарби, важке машинобудування.

3. третій технологічний уклад (з 1880-ті та 1890-ті рр.) – новими лідируючими секторами були автомобілі, телекомунікації, радіо, алюміній, споживчі товари довгострокового користування, нафта, пластмаси. Ключовим фактором була сталь.

4. четвертий технологічний уклад (з 1930-ті та 1940-ві рр.) – новими лідируючими секторами були ЕОМ, телебачення, радари, машини з програмним управлінням, ядерна зброя і енергія.

5. п’ятий технологічний уклад (з 1980-ті та 1990-ті рр.) – новими лідируючими секторами можна вважати біотехнологію, космічну техніку, тонку хімію.

Майбутні технологічні уклади матимуть наступну характеристику:

- шостий технологічний уклад – (2012-2090 рр.): нано- та біотехнології, генна інженерія та молекулярна біологія, системи штучного інтелекту, біо- та фотоінформатика, технологія "холодного термоядерного синтезу";

- сьомий технологічний уклад – (2090-2130 рр.): задіяння у промислове виробництво людської свідомості; псі-технології, біоенергетика, технології, повязані з мораллю та відповідальністю; поява категорій «гіперінтелект», «гіперінформація» та «гіперзнання».

Інституціональну теорію розвитку національної економіки слід розглядати як сукупність учень, які синтезують роль соціаль­них, правових, організаційних, політичних, етичних, менталь­них, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування. У деяких дослідженнях, проведених недавно, економісти намагались відстежити, як впливають на економічне зростання політичні та інші інституціональні чинники, як воно пов’язане з показниками, що вимірюють ступені політичної громадянської та економічної свободи. Політично відкриті суспільства виявилися більш ефективним, з найвищими темпами зростаннями.

Інституціоналісти заперечують необхідність прямого державного втручання в економіку, оскільки воно, на їхню думку, ґрунтується на неглибокому розумінні економічних процесів і спричинює зміни, які не завжди є позитивними для економіки. Прихильники інституціональної теорії розвитку пропонують створення сприятливих інституціональних умов для розвитку системи й умов, що сприяють розкриттю потенціалу та можливостей розвитку особистості.

У новій теорії зростання, розробленій Р.Лукасом, зростання продуктивності тісно пов’язано з інвестиціями в людський капітал, які підвищують продуктивність праці не тільки даного індивіда, але й інших людей (позитивний зовнішній ефект).