Модернізація політичної системи.

Політична модернізація є однією з функцій політичної системи. На кожному історичному етапі свого розвитку суспільство ставить за мету соціальну модернізацію. Для країн посткомуністичного суспільства це означає швидкий рух до сучасних цивілізованих структур, високого рівня життя. А цього можна досягти на основі нових технологій і зрілих політичних відносин. Суспільство, для якого характерним є процес модернізації, здійснює відтворення на органічній новації, а не на тенденції розриву або руйнування попередніх організацій. Воно прагне до збалансованості, гармонії економічної, політичної, правової та інших систем, а також їхніх внутрішніх елементів.

 

32. Структура пол. процесу включає: систему пол. владних стосунків і пол. діяльність соц. спільностей верств та індивідів. Пол. діяльність - сукупність політики них дій соц. спільностей, соц. верств - класів, пол. партій та рухів, і індивідів, спрямована на реалізацію їх пол. інтересів, завоювання та утримання влади. Компонентами: формування мети та завдань пол. структур, пол. інститутів; конституювання й створення пол. інститутів, розробка, прийняття та реалізація рішень та нормативних актів управління; підтримка населенням держави функціонування пол. інститутів, організацій і владних структур; контроль за функціонуванням пол. інститутів і владних структур і спрямування їх розвитку. Поділяються за природою на творчі і руйнівні, одномоментні, за рівнем організації сусп. - глобальні, регіональні, місцеві; за формами протікання -явні (відкриті), приховані; за динамікою проходження - бурхливі, спокійні, уповільнені; за характером спрямування і середовища - прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, еволюційні, безперервні, загальні та часткові. П ол. процес обумовлюється об'єктивними законами розвитку суспільства. Складається з ряду стадій, що послідовно сколюються і циклічно повторюються. Стадії: конституювання, утворення пол. системи; відтворення компонентів і ознак даної системи; ухвалення і виконання пол.-упр. рішень; контроль функціонування і напрями розвитку пол. системи.

33. Процес глобалізації: головні характеристики. О скільки єдиного поняття процесу ґлобалізації не існує, багато дослідників виділяють три виміри цього поняття: 1) Ґлобалізація – це історичний процес, який розвивається впродовж багатьох століть. 2) Ґлобалізація – це гомогенізація світу, життя за єдиними принципами, відданість єдиним цінностям, дотримання єдиних звичаїв та норм поведінки, прагнення зробити все універсальним. 3) Ґлобалізація – це визнання взаємозалежности, головною причиною якої є підрив, розпад національних держав під натиском дій нових акторів загальнопланетарної сцени – ґлобальних фірм, релігійних угруповань, транснаціональних управлінських структур (мереж), які взаємодіють на рівних умовах не тільки між собою, але й з самими державами – традиційними діючими акторами міжнародних відносин. Термін вживається не тільки в економіці, але й в політиці і в усьому, що стосується світових процесів, які поширилися, а в деяких реґіонах поширюються і зараз. Головні риси: інтернаціоналізації економіки, розвитку єдиної системи світового зв’язку, активізації діяльности транснаціональних компаній та заповнення інформаційного вакууму, який дозволяє індивідові легше орієнтуватися в сучасному світі, а головне – отримувати вчасно необхідну інформацію.

 

Види політичних ризиків

Тривалість: довгострокові (такі, що характеризують становлення демократичної політичної системи при переході від тоталітаризму до демократії); короткострокові; Політичні сили, дії яких викликали ризик: легально-урядовий, екстра-легальний; Можливість передбачення: передбачуваний (нереальна програма діяльності уряду), передбачуваний, але не визначений (посилення політичної конкуренції), непередбачуваний (несподівані політичні зміни, природні катастрофи, злочинні дії); Сфери політики: внутрішній, зовнішній, ризик економічної політики, ризик соціальної політики, етнополітики, демографічної політики, військові ризики, правової політики, екологічної, ризики мовної політики; Обсяг політичного простору: глобальні, загальнонаціональні, регіональні, місцеві.

 

36. Управління політичним ризиком. Корр і Ліррі вимірювали кількість переворотів, дострокових перевиборів, в якості оцінки ризиків це дало можливість визначити фактори:безпорядки в державі, обмеження інвестицій тощо. Відповідно: 1) відношення факторів до суб’єкта пол.; 2) це здатність цього суб’єкта управляти цим фактором. Для оцінки пол. ризику є спеціальна методика управління: 1)оцінка факторів ризику;2)підбір засобів до нейтралізації факторів ризику; 3)зменшення ефекту до мінімуму; 4)інформування і робота з громадськістю; 5)піар; 6)стратегія дій до нейтралізації; 7)контроль за виконанням. Поширення інформаційних потоків і нестандартний підхід до вирішення проблеми зменшує пол. ризик.

 

 

Дискретні та недискретні пол процеси.

Дискретність (розділений, переривистий) - щось протиставляється безперервності, переривчаста. Наприклад, дискретна зміна якої-небудь величини в часі - зміна, що відбувається через деякі проміжки часу (скачками). Важлива властивість політичного процесу – дискретність політики і еереализации. Значні цілі досягаються послідовно через ряд етапів, на яких переслідуються приватні, конкретні проміжні цілі. Такий ланцюг цілей не терпить розривів і слабких ланок. Одне така ланка ставить під вопросвсю систему політики від задуму, целеполагания до кінцевої мети. Самаясовершенная структура влади приречена на бездіяльність і чисто формальне, якщо її шлях до кінцевої мети буде перерваний недосконалістю місцевих органів управління, дефектами виконавців, опором бюрократії і тому подібне У політології поняття використовується як для опису пів. процесу в цілому, так і для опису окремих політичних процесів. Виявляється наступна закономірність використання поняття дискретності: від характеристики цілого (часу, історії, політичного процесу в цілому) до характеристики приватного (окремих політичних процесів). Принцип дискретності слід використовувати при вивченні пів. комунікації і лобістській комунікації, зокрема, в тому випадку, якщо в них виявляється ефект перешкод

 

Викинуте.

 

39. Співвідношення понять політичний процес, політична зміна, політичний прогрес. Р озрізняти поняття "пол. процес", "пол. зміни" і "пол. розвиток". Термін "процес" означає рух вперед, просування. Пол. процес відображає динаміку пол. життя, розвиток реально існуючих пол. явищ. Пол. процес — це сукупність видів діяльності суб'єктів політики, що включені в динаміку практично-політичних відносин, охоплюють усі стадії функціонування пол. системи і спрямовані на досягнення пол. цілей. Пол. зміни — це наростання нового у структурних і функціональних особливостях пол. явищ, що забезпечує як самовідтворення, так і оновлення сусп.-пол. організму. Глибинні пол. зміни стають фактом тільки після кількох або навіть багатьох циклів самовідтворення пол. системи. Системно циклічний розвиток свідчить про перехід до якісно нового стану, до оновлення сусп.-пол. організму. У цьому зв'язку не можна змішувати такі пол. явища, як "зміна уряду" і "зміна пол. ладу". "Пол. процес" і "пол. зміни" пов'язані між собою. Процес і зміни у своїй взаємозалежності забезпечують "пол. розвиток". Пол. розвиток здійснюється у двох взаємопов'язаних, але різних планах — процесу і змін. Поступовість їх перетворень на основі просування вперед є еволюція пол. розвитку.

40.Підходи до розуміння легітимності політичної системи Легітимність – це здатність політичної системи породити і підтримувати віру в те, що чинні пол. інститути найоптимальніше відповідають усьому сусп. Рівень легітимності сучасних пол. систем залежить переважно від шляхів, якими вирішуються ключові проблеми, що склалися в сусп.. історично. Легітимність пол. системи визначається тим, наскільки цінності, які вона презентує, відповідають цінностям усього сусп. чи його більшості. Макіавеллі: легітимною владу робить закон. Вебер: принципи поступу владі(традиційна, харизматична, легально-раціональна). Д.Істон: цінності які пропонуються пол системою для збереження стабільності.(структурна, персональна, ідеологічна). Ліпсет: визнання влади яке дозволяє виконувати рішення влади без застосування сили (легітимність пов’язана з ефективністю проте не кожна ефективна влада є легітимною).Чим вища легітимність влади тим вищою буде її ефективність і навпаки. Шабо: це механізми отримання довіри від населення до влади.(демократична,онтологічна, технократична). Хабермас: легітимність стосується усієї пол системи вона є ціннісним явищем стосується етики сусп. Усамій концепції легітимності закладено конфлікт із силою.

 

Викинуте.

42. Детермінанти пол. процесу у синергетиці. В 50х р. ХХ ст. Дещо по іншому ставиться до соціальних інтересів в цілому. Прігожин: в соц. процесах і пол. процесі немає логіки. Соціум постійно перебуває у стані хаосу, а хаос – це добре. Пол. процес – один з підвидів соц. процесу. Пп- це сукупність випадкових змін пол. системи. Пол. і соц. сфери є найбільш суб’єктивними. Точка біфуркації – в якій перед системою відкриваються декілька альтернатив розвитку, від випадковості залежить, який варіант розвитку вибере система. Пол. процес залежить від волі випадкової особи, окремої людини. Випадковість відіграє основну роль в пол. процесі. Хаос – не є негативним, бо це розвиток і зміни ситеми.

Викинуте.

44.Поняття пол. людини. Типологія. Л.П. – політика є основним напрям діяльності. Аренд: усвідомлює певну залежність від інших. Людей, провідною цінністю яких є влада, Шпенглер: політичні, хай навіть відносини, в які вони включені, і не є пол. у прямому розумінні. Пол. людина - це людина, прагнуча до влади. В політиці все є влада, і всяка влада є політика. Але політика - сфера соціальної взаємодії, тому індивіди вступають у відносини з приводу влади. Лише відштовхуючись від волі людей, будується вся політична матерія, здобуваюxи з часом стабільні, стійкі форми, закріплюючись в політичних інститутах. за Арістотелем л.п. виступає як синонім суспільної людини - істоти, що реалізовує свою природну життям в полісі. Можна говорити про активну і пасивну політичну людину. Одні прагнуть високого соціального статусу і лише тоді, в промінні слави відчувають себе на своєму місці. Інші, навпаки, не можуть орієнтуватися в житті без керівництва. Вони несамостійні в своїх діях, думках, світогляді.

 

45.Психологія політичної участі - це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї пол. відносини і структуру влади. Особистість володіє психологічними рисами: темперамент, характер, здібності та задатки вони впливають на пол. участь. Структурні компоненти: -зміст гром обов’язку, -пол інтерес, -інтерес в тогочасній пол. кампанії, -уявлення про власну персональну ефективність у пол., -ідентифікація з певною пол. силою. Чим вища пол. замученість тим вищий рівень пол. участі. Згідно з теорією раціонального вибору, більшість людей схильні до раціональної поведінки і намагається в усьому, в тому числі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль. Представники мічиганської моделі на противагу теорії раціонального вибору вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної соціалізації. Представники психологічної школи вважають, що домінуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки людини. А тому важливо вивчити взаємозв'язок, взаємовплив установок особи та її поведінки, конкретних дій. На думку прихильників інституціонольного підходу до визначення особливостей політичної участі, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян впливати на уряд, владу. Пол. участь реалізується через відповідну пол. поведінку, діяльність.

 

46.Рівні, типологія політичної діяльності. П.Д. — вид сусп.. діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні пол. інтересів, мобілізації пол. волі з метою досягнення пол. цілей. стадії: а) визначення мети, б) політичне прогнозування; в) політичні рішення; г) політична мобілізація; ґ) реалізація цілей, коригування тактики; д) контроль; є) підведення підсумків; є) визначення нової стратегії. Рівні:перший (нижчий) — політична участь(вибори, мітинги). Другий (вищий) рівень — це професійна пол. діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників пол. партій, рухів та громадських об’єднань. Види за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-пол., комунікаційно-інформаційна; за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;- за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;- за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);- за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки;-за кількістю суб'єктів- індивідуальна: особисті акції протесту;- колективна: спільні індивідуальні дії(стихійні демонстрації);- групова: основними суб'єктами є суспільні групи, класи, з чіткою програмою дій (повстання, пол. страйк);- загальносуспільна (еволюція, визвольна боротьба, національний рух).

 

47. Раціональність пол. участі. (?) Чим вища пол. замученість тим вищий рівень пол. участі. Згідно з теорією раціонального вибору, більшість людей схильні до раціональної поведінки і намагається в усьому, в тому числі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль. Представники мічиганської моделі на противагу теорії раціонального вибору вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної соціалізації. Раціональність (розум) - поняття, що характеризує різні форми активності людини, а також природні і соціальні явища з погляду їх доцільності, ефективності, гармонійності, передбаченості, економії витрачених засобів для досягнення мети і ін. тому подібного. У Вебера реалізація ідеї політичної раціональності связанна з різним ступенем участі людей в політичному житті взагалі і політичній владі особливо. Він ставить питання про те, що можна бути: а) «політиками «випадково» (участь у волевиявленні); б) «політиками «за сумісництвом» (бути довіреними особами, членами правління партийно-политических союзів, державних рад і так далі), коли політика «не ставати для них першочерговою «справою життя» ні в матеріальному, ні в ідеальному відношенні»; у) «професійними політиками».

48.Ефективність політичної діяльності. П,Д, — вид сусп.. діяльності суб'єктів пол., уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні пол. інтересів, мобілізації пол. волі з метою досягнення пол. цілей. Чинників ефективності: · Рівня володіння інформацією про пол. відносини по горизонталі (між суспільними групами, націями, тощо), яка дозволяє своєчасно розробляти й впроваджувати заходи пол. діяльності щодо попередження небажаного розвитку подій;· Наявності у суб’єкта політ діяльності інформації про пол. відносини по вертикалі (між центральними та місцевими органами влади й населенням), що уможливлює оцінку рівня довіри до влади, прийняття рішень щодо зняття соціальної напруженості (це може бути проведення виборів, референдумів, політичних консультацій);· Обраних цілей і засобів їх реалізації (основна мета діяльності: задоволення особистих, корпоративних або суспільних інтересів, спрямованих на досягнення консенсусу й злагоди);· Якості прийнятих пол. рішень, їх прогностичного потенціалу, можливостей передбачення вірогідних наслідків, позитивної або негативної реакції різних груп населення, пол. партій, сусп. організацій, рухів; (якщо влада зволікає з ухваленням, очікуваних від неї пол. рішень, говорити про ефективність пол. діяльності не доводиться взагалі); Змісту і глибини розроблення конкретної пол. технології досягнення результатів пол. діяльності.

 

49.Політичне функціонування П.ф. -забезпечення участі політичних інституцій в управлінні спільними справами. П.Ф.- це діяльність пол. інституцій, пов'язана з пол. управлінням суспільством, підтримкою його у заданому стані. Є 3 групи суб’єктів:1)депутати інші обрані особи до представ органів; 2)консультанти; 3)чиновники і бюрократи. Дві складові: 1 прийняття рішень пов’язані з стратегією розвитку сусп., 2реалізація рішень. П.Ф. пов'язане із створенням і діяльністю апарату управління. Апарат пол. управління складається з державного, партійного апаратів та апарату громадських об'єднань (тією мірою, якою він торкається проблем політики або впливу на неї). Професійна апаратна пол. діяльність ґрунтується на пол., правових нормах, пол. традиціях і звичаях. П.Ф. передбачає організацію діяльності різних пол. інституцій, управління ними і підтримку механізму їх функціонування, добір і розстановку кадрів, контроль за їхньою діяльністю, визначення механізму прийняття рішень і втілення їх, охорона їхньої дії та ін. П. ф. визначаються пол. участю (участю у політичному житті) широких мас і водночас спираються на неї. П.Ф. є державне управління, дії, спрямовані на захист державної безпеки, законотворча діяльність, діяльність по виконанню законів (судова, правозахисна), пол. лідерство у пол. партіях та громадсько-політичних організаціях.

 

50.Політичні рухи. П.Р. - особлива форма сусп. руху, що визначається в найбільш загальному вигляді як спільне прагнення людей до реалізації загальної пол. мети і пол. програми. Характерною рисою, що відрізняє пол. рух від усіх інших сусп.. течій і об'єднань є те, що пол. рух використовує для досягнення пол. мети пол. засоби, методи і способи, тобто завойовує шляхом масових пол. заходів і виступів пол. владу або впливає на засоби та методи здійснення пол. влади, добиваючись реалізації економічних і соціальних проблем. Один з важливих критеріїв формування пол. рухів - класовий, політичний характер. Однак основою виникнення пол. руху не завжди виступає сусп. клас. Рух може виникнути створитись соціальною верствою (інтелігенцією або будь-якою її частиною тощо), чітко певною професійною групою (групою професійних військових) або, нарешті, різноманітними позакласовими елементами тощо. Пол. рухи поділяються на рухи, створені на основі соціальних спільностей і різноманітних верств, створені на класовій основі, створені на міжкласовій основі і різноманітних соціальних верств.

 

51.Політична комунікація. П.К. є процесом соціальної взаємодії за допомогою повідомлень, який стосується державного управління і здійснення влади у суспільстві. — це процес передачі і обміну спеціальною політичною інформацією, що циркулює між частинами політичної системи, між політичною і суспільною системами, а також між суспільними групами та індивідами Така соціальна взаємодія може відбуватися у багатьох формах: від дебатів до випуску партійних буклетів і виступів політиків на сесіях і зібраннях. суб’єкти політичної комунікації. – інституціональні, якими є глава держави, парламент, уряд, судова гілка влади, політичні партії, органи місцевого самоврядування; – соціальні, себто індивіди та різні соціальні спільноти: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні;– функціональні, якими виступають передовсім засоби масової комунікації. Ефективність політичної комунікації визначається передовсім оцінками рівня інформаційно-правового забезпечення законодавчої бази суспільства, стану інституціональних зв’язків вищих органів державної влади та управління, розвитку політичної системи та громадянського суспільства. У сучасних демократичних суспільствах процес політичної комунікації майже весь реалізується через засоби масової інформації.

 

52.Відчуження і конформізм. В. -процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людино, пригнічують її. П.В. фіксує наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйняття людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. П.В. зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні. Проявами відчуження є конформізм, соціальна апатія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань, подій, відмова від виконання громадського обов’язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів. К. - морально-політичний термін, що означає пристосування, пасивне прийняття існуючого стану речей, законів, пануючих думок. К. означає відсутність власної позиції, безпринципове і некритичне наслідування певній моделі, що володіє найільшою силою тиску (думка більшості, визнаний авторитет, традиція).

 

53.Політична мобілізація. П.М- 1) проводиться правлячою елітою через зосередження і залучення значних матеріальних і людських ресурсів для досягнення своїх цілей, насамперед, шляхом організації масової підтримки з боку значної частини населення, контролю за фінансовими та інформаційними ресурсами.; 2) організація партіями і рухами високого рівня політичної участі своїх прихильників для перемоги на виборах або для згоди із запропонованими програмами і заходами. П.М здійснюється з допомогою: різних форм примушення, використовування авторитету політичного лідера, інформаційного і іншого маніпулювання і ін. Мобілізаційний тип управління є один з ефективних способів підтримки і реалізації влади в авторитарних і тоталітарних режимах, проте схожі прийоми - далеко не рідкість і в демократіях. Також до політичної мобілізації можуть вдаватися партії та рухи, які мають велику кількість членів та прихильників для забезпечення перемоги на виборах чи підтримки запропонованих програм і політичних курсів.

 

54. Способи політичної мобілізації в Україні. П.М- 1) проводиться правлячою елітою через зосередження і залучення значних матеріальних і людських ресурсів для досягнення своїх цілей, насамперед, шляхом організації масової підтримки з боку значної частини населення, контролю за фінансовими та інформаційними ресурсами.; 2) організація партіями і рухами високого рівня політичної участі своїх прихильників для перемоги на виборах або для згоди із запропонованими програмами і заходами. П.М здійснюється з допомогою: різних форм примушення, використовування авторитету політичного лідера, інформаційного і іншого маніпулювання і ін. Мобілізаційний тип управління є один з ефективних способів підтримки і реалізації влади в авторитарних і тоталітарних режимах, проте схожі прийоми - далеко не рідкість і в демократіях. Також до політичної мобілізації можуть вдаватися партії та рухи, які мають велику кількість членів та прихильників для забезпечення перемоги на виборах чи підтримки запропонованих програм і політичних курсів. Способи (учать у виборах, підтримка на мітингах)

 

55.Соціальні характеристики політичної участі. П.У.-це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Індикатори соц характеристики:1)стать, 2)вік, 3)сімейний стан, 4)освіта індивіда та його батьків, 5)місце і час проживання, 6)майновий статус.1) політикою займаються фемінні чоловіки і мускулінні жінки. Відрізняються комунікацією. Чоловік починає з висновку потім аргументи(логічні і сухі). Жіночі аргументи(емоційні), апелює до аудиторії потім висновок. Жіночий тип сприймається краще. Масовий рівеня участі: жін у голосуванні раціональні, чол - емоційно-раціональні 2) молодь не має чіткої с-ми цінностей часто змінює свої пол. погляди є агресивнішими. З середнім класом швидше домовитися 3) протестні - неодружені, без застороги. дискурсивні –одружені, домовитися швидше, знижується бажання протесту через дітей. 4) освіта –це духовне збагачення людини. Чим вищий рівень освіти тим менше агресії.5) місце: село і місто. Рівень пол. функціонування: з провінції є більш успішнішим бо у них сильніша мотивація. Електоральна поведінка: міське населення більш інформаційне часто протестують. Сільське населення голосує за селянські партії, не протестують.

56.ЗМІ і політика. ЗМІ є однією з найважливіших інституцій суспільства і створюються для збирання, обробки та розповсюдження інформації, мають змогу за допомогою технічного обладнання передавати інформацію. До ЗМІ належить преса, радіо, масові довідники та енциклопедії, телебачення, кіно-, звуко- і відеозаписи. ЗМІ- це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує ЗМІ для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем. Риси: а) публічність; б) наявність спеціальної технічної апаратури; в) взаємодія в часі та просторі комунікаційних партнерів; г) однобічна спрямованість дії від передавача до отримувача;. Функції: інформаційна, освітня, контрольна, соціалізації, мобілізації, формування громадської думки, артикуляції і агрегації, критики, інтеграції політичних суб'єктів, інноваційна, оперативна. Політичний вплив ЗМІ розрахований безпосередньо на свідомість і почуття людей.

 

57.Мотивація політичної діяльності.М – це вид управлінської діяльності, який забезпечує процес спонукання особи до дієвості, спрямованої на досягнення особистих цілей чи цілей організації. М.П.Д – це рушійна сила, яка веде індивіда до політичного типу взаємодії з навколишнім середовищем. Мотивація, що раціоналізована в свідомості, відчувається інстинктивно, формує в нас потребу або бажання стати політично активними, залучитися до політичної діяльності. Таким чином, мотивація може бути ключовим елементом у структурі політичної поведінки. Мотиваційну структуру політичної діяльності складають знання соціально-політичних, економічних, психологічних умов, у яких суб’єкт політики (партія, громадська організація, особистість) реалізує свої цілі; система соціальних норм і цінностей, що домінують у суспільній свідомості; особисті нахили та емоції, риси характеру політичних діячів.Аналіз мотивації політичної діяльності допомагає адекватніше оцінювати дії та вчинки тих чи інших людей або політичних сил, які репрезентовані першими, дає певну інформацію для прогнозування можливої політичної поведінки суб’єктів політики в тактичному та стратегічному сенсі.

58.Політична опозиція її види.П.О. - це організована політична сила, яка контролює і піддає критиці дії влади, пропонує альтернативний політичний курс, а також може мати на меті завоювання влади і зміну політичного режиму. Наявність О – ознака демократизму політичної системи, один з факторів динамізації політичної сили. Функції здійснення контролю за діяльністю органів влади;критика дій та проектів органів влади;пропонування альтернативних рішень. Види П,О: за місцем діяльності – парламентські і непарламентські. за Р.Далем Структурна О. (прагне змінити або запобігти змінам у головних сферах функціонування держави: політичний курс уряду, тип політичної системи, тип політичного режиму, соціально-економічна структура. комуністичні партії Італії і Франції) Неструктурна (прагне здійснити деякі зміни або запобігти їм у політичному курсі чи складі уряду).за ступенем їх терпимості щодо уряду. Є Лояльна О. (за якої основна частина опозиційних партій і рухів у межах політичної системи є терпимими стосовно уряду). Напівлояльна (виступає проти радикальної трансформації чи руйнації чинної політичної системи) Нелояльна (до якої належать партії, рухи й організації, котрі чітко і недвозначно заперечують існуючу політичну систему).

 

59. Політичні технології та антитехнології: «політична технологія» - система способів послідовних дій і шляхів досягнення бажаних результатів, процес вироблення загально визнаних дем. правил та принципів «політичної гри». Якщо виходити із розуміння пол технологій як інструментарію пол управління, перелік типів пол технологій, сформований відповідно до напрямів діяльності пол управління, повинен включати технології: пол аналізу; пол консультування; прийняття рішень; управління конфліктами; управління переговорами; лобіювання; виборчі; паблік рилейшнз; пол реклами; інформаційні; інформаційно-мережеві. Поділ технологій, залежно від типу політичної культури на демократичний та недемократичний. Власне технології та антитехнології. Антитехнологій – це ті, звертаючись до яких суб’єкти політики роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, ігноруючи загальні й довготермінові наслідки своєї діяльності, тобто використовують тактичні прийоми без огляду на пол стратегію. Вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі. Як зразок антитехнологій Д. Видрін називає популізм.Більшість політичних технологій, які використовуються у боротьбі за владу, спрямовані на її утримання, розширення і зміцнення. Це – виборчі технології Полторак здійснює поділ на так звані “чисті” та “брудні” технології виборів.

 

60. Поняття політичного рішення. Пол. рішення — акт, здійснюваний суб'єктами політики, спрямований на втілення в життя пол цілей і завдань, здійснення для цього відповідних заходів на основі аналізу інформації, вибору варіантності дій, урахування полі часу і реальних пол сил. Воно є важливою формою здійснення політичної влади. Пол рішення – напрацювання декількох варіантів дії для ліквідації пол проблеми, що виникла, і подальший вибір оптимального (найкращого) з них, реалізація якого має ліквідувати проблему з максимальною ефективністю (Симонов). Даль: “пол рішення – вибір найкращої з альтернатив”. Мекрайдіс: “прийняття рішень – найважливіша соц функція політики”Згідно з Симоновим, пол рішення “очолює” піраміду пол аналізу, у підніжжі якої знаходиться ситуаційний аналіз, а у центрі – політичне прогнозування. Структура (за В. Бебиком):1.Постановка проблеми; 2.Збір інформації;3. Виокремлення можливих альтернатив;4.Добір конкретної альтернативи для розв’язання проблеми;

 

61. Методологія аналізу політичних рішень. Основні категорій аналізу політичних рішень: ситуація, центр, процес, прийняття, реалізація, висновки. У сучасній теорії ухвалення пол рішень виділяються три концептуальних підходу. В рамках цих підходів розроблено десять теоретичних моделей. Перший з них, нормативний підхід, включає модель “обмеженої раціональності”, мережеву модель і модель политико-управленческого циклу. Другий, дескриптивний підхід, включає бихевиоралистскую модель, модель “загальної раціональності”, инкременталистскую модель і модель групової репрезентації. Третій підхід включає моделі ухвалення рішення з ризиком – модель очікуваної цінності, модель очікуваної корисності і модель суб'єктивно очікуваної корисності. Все ці три підходи не виключають, а взаимодополняют і взаємозбагачують один одного. Нормативний підхід дозволяє застосувати до аналізу зовнішньополітичних рішень інструменти формальної логіки. Дескриптивний підхід дозволяє врахувати все різноманіття реальних чинників, що впливають на процеси ухвалення зовнішньополітичних рішень: особливостей особи осіб, що ухвалюють рішення, інтереси політичних угрупувань і ін. Практично всі зовнішньополітичні рішення є різною мірою ризикованими, що дозволяє використовувати для їх опису моделі ухвалення рішень з ризиком.

 

 

62. Модель групової репрезентації. Почав дослідженням цієї моделі Даль. (“Хто править? Демократія і влада в американському місті”). Нерівність розподілу влади пояснюється трьома теоріями. 1. Неомарксистська концепція “пануючого класу” (полягає в домінуванні ек. пануючого класу власників засобів виробництва в механізмі ухвалення пол. Рішень; пануючим класом приймаються і нав'язуються масам рішення, в змісті яких виражені в інтереси власників і найбільших корпорацій, що управляють, і банків. 2. Сучасний корпоративізм (державні відомства і бюрократичні інститути які беруть участь в прийнятті рішень керуються своїми інтересами корпорацій. Між ними відбувається боротьба і торг, в результаті якого остаточне рішення є компромісним. 3. Елітізм визнає особливу роль в ухваленні політичних рішень елітних груп. Можна виділити три групи агентів, що впливають на процеси ухвалення зовнішньополітичних рішень. Перша - складається з громадян, що володіють виборчим правом. До другої групи – пол. співтовариство: партійні функціонери, чиновники держапарату, активісти суспільних рухів, журналісти. Третю - утворює вузьке привілейоване коло, ухвалюють рішення осіб.