Поняття системи і системного аналізу.

Поняття «система» є базовою категорією системного аналізу, а сам термін «система» (від грец. - організм, союз, ціле, складене з частин) виник в Стародавній Греції приблизно 2 тис. років тому. Стародавні вчені (Аристотель, Демокрит, Платон та ін.) розглядали складні речі, процеси і міфи про створення світу як складені з різноманітних систем (наприклад, атомів). Розвиток астрономії (Коперник, Галілей, Ньютон та ін.) дав змогу перейти до геліоцентричної системи світу, до категорій «річ і властивість», «ціле і частина», «субстанція й атрибути», «подібність і відмінність» тощо.

Сучасна наука має потребу у виробленні чіткого наукового визначення системи. Зробити це непросто, тому що поняття "система" належить до числа найбільш загальних і універсальних дефініцій. Воно використовується стосовно різних предметів, явищ і процесів. Невипадково термін використовується в безлічі різних термінологічних варіацій.

Система — це теорія (наприклад, філософська система Платона). Цей контекст розуміння системи був найбільш раннім. Він склався коли виникли перші теоретичні комплекси. І чим більш універсальними вони були, тим більшою була потреба в спеціальному понятті, яке позначало б цю цілісність і універсальність.

Система — це класифікація (наприклад, періодична система елементів Д.І.Менделєєва). Особливо бурхливо виникали різні класифікаційні системи в XVIII - XIX ст. Основна проблема класифікацій полягає в тім, щоб вони були істотними й не систематизували об'єкти з погляду несуттєвих ознак.

Система — це завершений метод практичної діяльності (наприклад, система реформатора театру К.С.Станіславського). Такого роду системи складалися по мірі виникнення професій, нагромадження професійних знань і навичок. Таке застосування терміна виникає в цеховій культурі середньовіччя. Тут поняття "система" вживали не тільки в позитивному сенсі, як засіб ефективної діяльності, але й у негативному, позначаючи ним те, що обмежує творчість.

Система — деякий спосіб розумової діяльності (наприклад, система підрахунків). Цей вид системи має глибоке коріння. Воно тягнеться від систем підрахунків й розвилося до інформаційних систем сучасності. Для них принципово важлива їх обґрунтованість, що добре помітив французький мораліст П'єр Клод Віктуар Буаст: "Будувати систему на одному факті, на одній ідеї — це ставити піраміду гострим кінцем донизу". Звідси стає зрозумілим його ж афоризм: "Творець системи - це арештант, що бажає освітлювати світ лампою з своєї темниці".

Система — це сукупність об'єктів природи (наприклад, Сонячна система). Натуралістичне вживання терміна пов'язане з автономністю, деякою завершеністю об'єктів природи, їхньою єдністю й цілісністю.

Система -— це деяке явище суспільства (наприклад, система міжнародних відносин). Соціальне вживання терміна обумовлене несхожістю й розмаїтістю людських суспільств, формуванням їхніх складових: правової, економічної та інших підсистем.

Система — це сукупність сталих норм життя, правил поведінки (наприклад, законодавча, моральна). Мова йде про деякі нормативні системи, які властиві різним сферам життя людей і суспільства, що виконують регулятивну функцію в суспільстві.

Поняття системи виникло переважно як абстрактна теоретична ідея. У наш час це поняття не тільки не обмежується теоретичною сферою, а стало центральним у різних галузях науки. Тепер системотехніка, системні дослідження, системний аналіз і їм подібні категорії стали працюючими термінами. Промислові підприємства і державні установи мають відповідні департаменти або принаймні особливих фахівців із цих проблем, а університети пропонують програми та курси для вивчення системних ідей.

Методологія наукового пізнання сьогодні неможлива без системного підходу, який набув особливої популярності у другій половині XX ст. Системні уявлення існували здавна, оскільки однією з найважливіших споконвічних категорій філософії є категорія "ціле". Але перший варіант загальної теорії систем був запропонований у 1912 р. Олександром Богдановим (псевдонім; справжнє прізвище Малиновський; 1873-1928) у вигляді вчення про тектологію.

"Тектологія" в перекладі із грецької означає "вчення про будівництво". Термін "будівництво" вживався, як синонім поняття "організація".

Тектологія О.Богданова - це загальна теорія організації й дезорганізації, наука про універсальні типи та закономірності структурного перетворення будь-яких систем. Основна ідея тектології полягала в тотожності організації систем різних рівнів: від мікросвіту — до соціальних систем. Щодо соціальних процесів О.О.Богданов вважав, що всяка людська діяльність об'єктивно може виступати організуючою або дезорганізуючою. Він думав, що дезорганізація - окремий випадок організації. О.О.Богданов одним з перших у світі застосував поняття системності. Стан системи він визначав, як рівновагу протилежностей. У результаті безперервної взаємодії формуються три види систем, які він розділив на організовані, неорганізовані й нейтральні. Складові системності виконують специфічні функції. Так, системний підхід, як принцип пізнання, виконує орієнтаційну й світоглядну функції, забезпечує не тільки бачення світу, але й орієнтацію в ньому. Термін "підхід" означає сукупність прийомів, способів впливу на кого-небудь, у вивченні чого-небудь, веденні справи й т.д. У цьому сенсі підхід - скоріше не детальний алгоритм дій людини, а множина деяких узагальнених правил.

На наступному етапі розвитку системних знань виникло кілька варіантів спеціальних системних теорій, сформувалося знання, що відбивало окремі боки систем, з'явилися значні напрацювання про системи різної природи: фізичні, хімічні, біологічні, соціальні.

З ідеями О.О.Богданова ознайомився австрійський біолог і філософ Людвіг фон Берталанфі, який створив другий варіант загальної теорії систем. Л. Берталанфі розглядав систему як комплекс елементів, що взаємодіють. Це визначення і сьогодні служить за основу більшості інших визначень. Головним популяризатором системних ідей виступила науково-технічна революція, яка забезпечила бурхливий розвиток системного підходу. Ідеї теорії систем розвивали такі вчені, як Р.Акофф, О.Ланге, Р.Мертон, М.Месарович, Т.Парсонс, У. Росс Ешбі та ін.

Російські дослідники В. М. Садовський та Є. Г. Юдін поняття «система» наділяють такими характеристиками: взаємопов'язаність елементів системи; система утворює особливу єдність із середовищем; будь-яка система є елементом системи вищого рівня; елементи будь - якої системи зазвичай виступають елементами нижчого рівня.

Таким чином, система - не тільки певне ціле, складене із визначених взаємодіючих елементів; це сукупність елементів, яка характеризується певною поведінкою у складі іншої, складнішої системи - зокрема, навколишнього середовища.

Дослідником А. І. Уємовим система розуміється як множинність об'єктів, на яких реалізується раніше визначене відношення з фіксованими властивостями.

Розуміння поняття «система» є необхідним для застосування у політологічних дослідженнях системного аналізу, відповідно до якого в системі мають задовольнятися дві вимоги:

· поведінка кожного елемента системи впливає на поведінку системи загалом; істотні властивості системи втрачаються, коли вона розділяється;

· поведінка елементів системи та їх вплив на ціле взаємозалежні; істотні властивості елементів системи при їх відділенні від системи теж втрачаються.

Таким чином, властивості, поведінка або стан, якими володіє система, відрізняється від властивостей, поведінки або стану складових її елементів (підсистем).

Для будь - якої системи характерною є наявність власної, специфічної закономірності дії, невидимої безпосередньо з одних лише способів дії елементів, що її складають.

Будь - яка система є системою, яка розвивається, вона має свій початок в минулому і продовження в майбутньому.

Виходячи з багатоманітності визначень поняття «система», виокремимо такі основні ознаки, що мають бути притаманні системі:

· система володіє сталими зв'язками між її елементами;

· система володіє певною якістю, що не притаманне окремим її частинам;

· система і її частина не можуть розглядатись ізольовано одна від одної (прикладом є зв'язок системи з її елементами в живому організм)і;

· зв'язки системи з її частинами сильніші за зв'язки системи або її елементів з іншими системами, таким чином, система, взаємодіючи із середовищем, виступає як єдине ціле;

· усі системи не є незмінними. Вони не є вічними, оскільки їм притаманні внутрішні суперечності, вони зазнають зовнішніх впливів.

Будь - яка система переживає періоди свого зародження, становлення, розвитку, розквіту, занепаду та загибелі. Перераховані системо - утворювальні ознаки є універсальними і характеризують усі види систем.

Початкове дослідження системи полягає в розкладанні її на підсистеми та вивченні кожної підсистеми окремо і у взаємозв'язку з іншими, що дає інтегровану картину досліджуваної системи, тобто дослідження її структури (від латин. - устрій, порядок, зв'язки; це сукупність зв'язків і відносин між частинами цілого).

Структури систем бувають різного типу, різної типології. До основних структур відносять лінійні, ієрархічні (деревоподібні), мережеві структури, матричні структури.

Найбільш складними та значущими є соціальні системи, загальною ознакою яких виступає їх людська природа та сутність: соціальні системи створюються людьми, служать сферою діяльності та об'єктом їхнього впливу. Це зумовлює творчий характер соціального управління, з одного боку, та можливість виявлення суб'єктивізму, волюнтаризму, абсолютизму - з іншого.

Соціальні системи характеризуються такими ознаками:

1. цілеспрямованість (наявність мети) системи, тобто організації, суспільства, класи, соціальні групи створюються або об'єднуються з певними цілями;

2. наявність функцій системи (для досягнення певної мети система вживає певних зусиль, дій);

3. прагнення до самозбереження (кожна система прагне збереження в існуючій якості; якщо система достатньо високоорганізована, вона не тільки пристосовується, а й прагне впливати на інші системи);

4. інформаційність (існування та розвиток соціальних систем не можуть здійснюватись без інтенсивного обміну інформацією між системою та середовищем, між ланками системи, між різними системами);

5. відкритість (передбачає інтенсивний обмін із зовнішнім середовищем інформацією, предметами тощо). Ступінь відкритості залежить від об'єктивних (державна, службова та професійна таємниця) та суб'єктивних факторів (надумані причини, викликані бюрократизмом, необґрунтованими заборонами тощо);

6. здатність до самоуправління, тобто до підтримання своєї діяльності в оптимальному для системи режимі з метою підтримання її цілісності.

Концепцію системного підходу створив Людвіг фон Берталанфі у 30-ті рр. XX ст., але сприйняли її лише в 50-х роках XX ст.

Карл Людвіг фон Берталанфі (1901-1972) - австрійський, згодом також американський та канадський біолог-теоретик і натурфілософ. Один і основоположників узагальненої системної концепції, яка носить назву «Загальна теорія систем». Йому належить ідея опису загальних принципів устрою і поведінки систем, незалежно від природи походження системоутворюючих елементів.

Досліджуючи біологічні об'єкти як організовані динамічні системи, Берталанфі дав розгорнутий аналіз походження і розвитку организмических теорій про цілісність організму і, вже на основі цих теорій, формування системних концепцій в біології.

Метод аналізу відкритих систем, побудованих на принципі еквіфінальними (система досягає одного і того ж кінцевого стану не залежно від початкових умов), запропонований Берталанфі, дозволив широко використовувати в біології ідеї фізичної хімії, кібернетики, термодинаміки. Також його ідеї знайшли застосування в деяких прикладних дисциплінах, таких як медицина і психіатрія.

Наприкінці 40-х років XX ст. він дійшов висновку, що, незалежно від різновиду та природи елементів, для всіх систем характерні одні й ті ж закони функціонування і розвитку. Тобто ці закони ізоморфічні, а їхня дія однакова, незалежно від того, в якій системі вони діють: природній чи соціальній. Висунення цієї гіпотези дало йому підстави стверджувати, що для дослідження соціальних явищ і процесів цілком можна послуговуватись методологією та формальним апаратом, запозиченим із точних наук. На його думку, таке запозичення у перспективі дало б змогу сформулювати точні закони у суспільних науках та сприяло б однозначності й доказовості їх висновків. На думку Л. фон Берталанфі, наука має вивчати "не лише ізольовані частини та процеси, а й суттєві проблеми організації відносин, що є результатом динамічної взаємодії та роблять поведінку відмінною від тієї, яка вивчається ізольовано або всередині цілого".

Л.Берталанфі чітко сформулював що саме необхідно для побудови загальної теорії систем.

По-перше, треба сформулювати загальні принципи й закони поведінки систем безвідносно до їхнього виду та природи елементів, що їх складають; по-друге, закласти основи для синтезу наукового знання в результаті виявлення ізоморфізму законів розвитку.

Системний підхід відразу ж увійшов до соціологічної науки і як теорія, і як принцип, і як знання, і як метод дослідження. Л. Берталанфі став основоположником цілого наукового напрямку, піонером створення загальної теорії систем. Він першим поставив саме завдання побудови цієї теорії. Загальна теорія систем мислилася їм як фундаментальна наука, що досліджує проблеми систем різної природи.

Істотний недолік у розумінні Л. Берталанфі загальної теорії систем полягав у тому, що він оголосив її такою, що заміняє філософію, а це викликало заперечення у філософів. Якщо звернути увагу на зміст загальної теорії систем, то до неї входять, в основному, формалізовані науки, які добре застосовні до відносно простих систем. Потреба дослідження складних систем змушує використовувати якісний аналіз, яким володіють філософські науки. Але філософії систем у загальній теорії систем місця не найшлося. Тому відбулося роздвоєння загальної теорії систем на теорію систем у широкому сенсі та на спеціальні системні теорії.

До основних напрямків системних досліджень можна віднести три основних тенденції, які встановив Л. Берталанфі:

· наука про системи;

· системна технологія;

· системна філософія.

Наука про системи вивчає принципи застосування системних концепцій у природничих, суспільних науках і науках про поведінку на основі емпіричного дослідження. При цьому основна увага дослідника зосереджується на пізнанні цілого та цілісності, реалізуються підходи до оцінки рівнів складності об'єктів, аналізуються способи взаємодії та взаємовідносин компонентів системи. Для досягнення поставленої мети дослідження, виявлення подібності та ізоморфізму різних систем широко використовуються формальні методи, зокрема математичні моделі.

Системна технологія використовується для розв'язання проблем, що виникають у виробництві та суспільних відносинах, які можна досліджувати на основі теорії систем. Таким чином, у системному аналізі, в процесах управління системами, в дослідженні операцій, інформатизації тощо системний підхід використовується для пошуку практичних розв'язань конкретних проблем.

Системна філософія - це спроба концептуалізації взаємозв'язків і взаємозалежностей між науковими теоріями, котрі сформувались у різних галузях знань, і поєднання розділів традиційної науки в загальних філософських концепціях систем.

Берталанфі створив теорію відкритих систем в біології, а потім спробував створити загальну теорію систем. Відкрита система - це система, яка має вхід і вихід, обмінюється з навколишнім середовищем речовиною та енергією і підтримує внутрішню рівновагу. Підтримка рівноваги відбувається за допомогою механізму прямого і зворотного зв'язку між регулятором і об'єктом регулювання.

Гомеостазис - це процес підтримки рівноваги. Поняття гомеостазис ввів в науку американський фізіолог У. Кеннон. Головна думка загальної теорії систем Берталанфі полягає в тому, що існує подібність, тобто ізоморфізм, різних систем в суспільстві, техніці і живій природі, тому необхідно побудувати класифікацію всіх цих систем незалежно від сфери розповсюдження. Це завдання намагалися виконати багато вчених, але до кінця це завдання так і не була виконана.

Товариство має вхід і вихід і підтримує внутрішню рівновагу. Навколишнім середовищем для суспільства служить природа. На вході в суспільство, можна виділити корисні копалини та природні ресурси (земля, питна вода) і яких має така група, як сім'я. На виході з товариства можна виділити різні відходи виробництва. Порушення внутрішньої рівноваги відбувається з різних причин - через нестачу ресурсів на вході, з-за надмірного зростання населення, з-за різкої зміни навколишнього середовища - клімату, екологічної обстановки і глобальних проблем. Порушення рівноваги призводить до голоду, революції, громадянської війни, коли люди вбивають один одного за шматок хліба і війн між державами в гонитві за зникаючими ресурсами. За законом виклику і відповіді А. Тойнбі, причини порушення рівноваги - це виклик для суспільства, на який еліта, тобто найкращі люди, правляча верства, повинна знайти відповідь, тобто вирішити проблему з дефіцитом ресурсів на вході.

Якщо відповідь вдала, то цивілізація розквітає і вчить інші цивілізації цього винаходу. Якщо відповіді немає або віна невдала, то цивілізація гине, і правильну відповідь шукають інші більш успішні цивілізації. Правильна відповідь може означати знахідку замінника для дефіцитного ресурсу, підвищення врожайності за допомогою поливу, винахід нової сільськогосподарської техніки та хімічних добрив. Обмеження народжуваності відбувається або природним шляхом в результаті голоду, епідемій та воєн або з допомогою штучних способів, наприклад, за допомогою податку на другу дитину як у сучасному Китаї.

Таким чином, Л. фон Берталанфі була сформульована сучасна концепція загальної теорії систем, де система розглядалась як комплекс елементів, що знаходяться у процесі взаємодії.

Будь-яка система — це внутрішньо організована сукупність взаємозв'язаних елементів, що утворюють єдине ціле і спільно діють для досягнення поставленої мети. Результат поведінки системи визначається як продукт взаємодії його частин (компонентів). У такому разі система наближається до поняття "організація", під якою, з одного боку, розуміють сам процес, організаційну діяльність, а з другого — результат цієї діяльності, певним чином упорядковану систему. Залежно від підходу та мети вивчення об'єкта, його можна розглядати і досліджувати як організацію, систему або як її елемент.

Виходячи з розгляду розвитку системного аналізу та системного мислення загалом, можна визначити основні принципи та призначення системного аналізу.

Основне призначення системного аналізу - одержати рекомендації з питань керування системою й удосконалити це керування.

Головними принципи системного аналізу є:

1. Вимога розглядати сукупність елементів системи як єдине ціле чи навіть заборона на розгляд системи як простого об'єднання елементів.

2. Визнання того, що властивості системи - це не тільки сума властивостей її елементів. Тим самим підтверджується можливість того, що система має особливі властивості, яких може і не бути в окремих елементів.

3. Кожна система має свій максимум ефективності, бо завжди існує функція цінності системи у вигляді залежності її ефективності від умов побудови та функціонування. Така функція обмежена, а отже, існує її мінімум і максимум.

4. Заборона розглядати систему у відриві від навколишнього середовища - як автономну, відокремлену. Це означає обов'язковість урахування зовнішніх зв'язків чи, в більш загальному вигляді, вимога розглядати систему як частину (підсистему) якоїсь більш загальної системи.

5. Можливість (а іноді й необхідність) розподілу системи на частини, підсистеми. Якщо останні виявляються недостатньо простими для аналізу, з ними поводяться так само. Але в процесі такого розподілу не можна порушувати попередні принципи, і поки ви їх дотримуєтесь, розподіл виправданий.

Названі принципи дають змогу формалізувати визначення терміна системи у вигляді багаторівневої конструкції, що складається з елементів, які взаємодіють для досягнення єдиної мети функціонування (цільової функції).

Основними процедурами системного аналізу є:

1. Формулювання цілей, їх пріоритетів і проблем дослідження.

2. Визначення й уточнення ресурсів дослідження.

3. Відокремлення системи від навколишнього середовища.

4. Визначення меж досліджуваної системи.

5. Визначення всіх надсистем, до яких входить досліджувана система.

6. Визначення напрямку розвитку всіх надсистем, до яких належить дана система, зокрема, формулювання їх цілей і протиріч між ними.

7. Визначення підсистем, з яких складається система, виділення частин та елементів системи.

8. Визначення ролей підсистем у функціонуванні досліджуваної системи.

9. Визначення структури системи, сукупності зв'язків між її компонентами.

10. Виявлення інтегруючих факторів, тобто умов, що об'єднують окремі частини в єдине ціле.

11. Визначення всіх можливих зв'язків системи, комунікацій системи з зовнішнім середовищем та зв'язків між її елементами.

12. Вивчення досліджуваної системи в динаміці.

13. Тестування системи (системної моделі), її функціонування.

Зазначені процедури системного аналізу не повною мірою вичерпують арсенал прийомів дослідження систем, тим більше, що ці процедури носять скоріше формальний, ніж змістовний характер. Адже тільки при дослідженні конкретної системи виникають спеціальні прийоми, формуються особливі методології, які надалі дають змогу використовувати отриманні знання для дослідження даної системи.

Системний підхід широко поширився в економіці, соціології, психології й ін. Політологічному застосуванню системного підходу посприяли роботи німецького соціолога Макса Вебера.

Найбільш загальним поняттям, що позначає всі можливі прояви систем, є "системність". Причому в цьому терміні є два боки.

Перший ототожнює системність з об'єктивною, незалежною від людини властивістю дійсності. Таке розуміння робить системність онтологічною, об'єктивно-діалектичною властивістю всього існуючого.

Другий бік системності охоплює накопичені людьми дані про саму властивість, тобто являє собою гносеологічне явище, деякі знання про системи різної природи.

Гносеологічна системність - досить складне й різноманітне явище, яке проявляється в трьох аспектах:

· у системному підході системність виступає принципом пізнавальної та практичної діяльності людей;

· у теорії систем системність відображена через чітке наукове знання про світ систем;

· у системному методі проявляється принципова здатність бути ключем у розв'язанні проблем. Системний метод виступає інтегральною сукупністю прийомів пізнання.

Складові системності виконують специфічні функції:

· системний підхід, як принцип пізнання, виконує орієнтаційну й світоглядну функції, забезпечує не тільки бачення світу, але й орієнтацію в ньому;

· системний метод реалізує пізнавальну й методологічну функції;

· с истемна теорія - пояснюючу та систематизуючу.

Термін "підхід" означає сукупність прийомів, способів впливу на кого-небудь, у вивченні чого-небудь, веденні справи й т.д. У цьому сенсі підхід - скоріше не детальний алгоритм дій людини, а множина деяких узагальнених правил. Тому системний підхід можна розглядати як принцип діяльності. Адже під принципом розуміється найбільш загальне правило діяльності, що забезпечує його правильність, але не гарантує однозначність і успіх. Це, по суті справи, системна парадигма, системний світогляд. Призначення системного підходу полягає у тім, що він спрямовує людину на системне бачення дійсності, тобто він змушує розглядати світ із системних позицій, точніше - з позицій його системного устрою.

Системний підхід полягає в тому, що кожний більш-менш складний об'єкт розглядається як самостійна система зі своїми особливостями функціонування й розвитку. Ґрунтуючись на ідеях цілісності й відносної незалежності об'єктів, що перебувають у цілісному світі, принцип системності припускає, що досліджуваний об'єкт - це деяка система, яка характеризується:

1. елементним складом;

2. структурою, як формою взаємозв'язку елементів;

3. функціями елементів і цілого;

4. наявністю середовища системи;

5. законами розвитку системи і її складових.

Таким чином, системність виступає інструментом пізнавальної діяльності, арсеналом конкретних методів пізнання. Системна теорія, як знання про системи накопичує їх, упорядковує й використовує для пояснення систем різної природи.

Стосовно системного підходу можна виділити дві світоглядні парадигми.

Перша визнає системність об'єктивною властивістю усього існуючого, найважливішою характеристикою матерії.

Друга парадигма доводить, що системність являє собою не властивість матерії, а властивість суб'єкта, який її пізнає. Ця парадигма говорить про те, що світ є таким, яким він є, а системність являє собою лише спосіб його бачення й пізнання. Оголошення всього сущого системою аж ніяк не означає, що всі об'єкти є системами. Наприклад, купу піску або каменів з великим припущенням можна назвати системою. Для того щоб довести їхню системність, треба шукати підставу або системоутворюючий чинник. Таким чином, системність - це деяка пізнавальна процедура.

Дослідник, що починає освоювати ідеї теорії систем, відразу зіштовхується із проблемою споконвічної невизначеності в поняттях. Досить часто в літературі використовуються такі поняття, як "системний підхід", "теорія систем", "системний аналіз", "принцип системності" і ін. При цьому їх не завжди розрізняють і часто застосовують як синоніми.

Таким чином, аналіз різноманіття вживання поняття "система" показує, що воно має глибоке коріння й грає дуже важливу роль у сучасній культурі, виступає інтегралом сучасного знання, засобом розуміння всього сущого. Разом з тим поняття не є однозначним, що робить його винятково креативним.

Як відомо, наука ставить дуже жорсткі вимоги до понять, вимагає їхньої чіткості та однозначності. Поняття - думка, що фіксує ознаки відображуваних у ній предметів і явищ, що дозволяють відрізняти ці предмети і явища від суміжних з ними. Однозначність і чіткість поняття і пізнавальних процедур надає чіткості відмінності явищам і предметам, описуваних цим поняттям, від інших явищ і предметів. Тому цілком зрозуміле прагнення методологів-системників дати чітке визначення системи. Але вирішити це завдання поки не вдається нікому. Транскрипції системи в сучасній науці залишаються поки дуже різноманітними.

Далі можна виокремити дві групи дослідників, залежно від визнання ними - чи властива цілісність всім об'єктам чи ні.

Перша - автори, які вважають, що цілісність властива всім об'єктам, думають, що системність властива природній та соціальній дійсності, а системність об'єктивна.

Друга - вчені, які вважають, що не всі сукупності є системами. Можуть існувати і неорганізовані сукупності. Тобто система обов'язково повинна мати системоутворюючий чинник. Несистемним можна вважати хаос.

Звідси можна зробити висновок, що системність - це не загальна властивість світу, а лише спосіб його бачення. Заперечення проти цієї точки зору такі: системність - властивість, яка у певній мірі притаманна будь-якій сукупності об'єктів. Будь-яка сукупність - система, але не цілісність елементів. При цьому і хаос характеризують як систему:

· з нижчими формами зв'язків елементів у порівнянні із системами з вищими формами зв'язку;

· з непізнаними закономірностями;

· такі, які є тлом, шумами для інших систем.

З сучасної точки зору системи класифікуються на:

· цілісні, у яких зв'язки між складовими елементами більш стійкі, ніж зв'язки елементів із середовищем,;

· сумативні, у яких зв'язки між елементами того самого порядку, що й зв'язки елементів із середовищем; органічні й механічні;

· динамічні і статичні;

· відкриті й закриті;

· системи, що самоорганізуються й неорганізовані й т.д.

Система, як конкретний вид реальності перебуває в постійному русі, в ній відбуваються різноманітні зміни. Але відзначимо, що завжди є показник, що характеризує систему як обмежену матеріальна єдність і який виражається у певній формі руху. За формами руху системи поділяються на механічні, фізичні, хімічні, біологічні й соціальні. Оскільки вища форма руху містить у собі нижчі, то системи, крім їхніх специфічних властивостей мають загальні властивості, що не залежать від їхньої природи. Ця спільність властивостей і дозволяє визначати поняттям "система" дуже різнорідні сукупності.

Поняття "система" володіє двома протилежними властивостями: обмеженістю й цілісністю. Перше - це зовнішня властивість системи, а друге - внутрішня, яка формується в процесі розвитку. Система може мати чіткі межі, але при цьому не бути цілісною (наприклад, недобудований будинок). Однак, чим більше система виділена, відмежована від середовища, тим у більшій мірі вона внутрішньо цілісна, індивідуальна, оригінальна.

З метою кращого розуміння у дослідженнях соціальних систем варто звернутися до концепції вченого Толкота Парсонса, які пізніше були доопрацьовані американськими вченими Д. Істоном, Г. Алмондом, У. Мітчеллом і К. Дойчем у концепцію «політичної системи» з характерними для неї структурними елементами та функціями. Ця концепція стала претендувати на досить високий рівень узагальнення, комплексність і науковість.

Основним предметом аналізу соціальної системи є не інститут, а соціальна взаємодія між індивідами і групами, які виконують певні політичні ролі. Політична взаємодія орієнтована на авторитетний розподіл цінностей в суспільстві, причому так, щоб досягти балансу інтересів і зберегти систему як єдине ціле.

Політична система передбачає наявність не лише системи стосунків, але і в першу чергу структур, інфраструктур, на основі яких можуть розгортатися вказані стосунки. Саме Толкот Парсонс вперше застосував системний підхід для дослідження суспільства.

Згідно його концепції, суспільство є складною соціальною системою, що складається з чотирьох основних підсистем: економічною, соціальною, політичною і культурною. Вони виконують певні функції, що забезпечують функціонування суспільства в цілому.

Економіка виконує функцію адаптації, тобто пристосування до довкілля. В цьому відношенні дана підсистема повинна забезпечити потреби людей в необхідних матеріальних благах.

Соціальна підсистема, що включає сукупність норм і правил, забезпечує підтримку способу життя, що склався.

Культура забезпечує інтеграцію суспільства, структура складає анатомію соціальної системи, а функції - її фізіологію

Політична система виконує функцію цілеполагання - визначення загальних цілей і доріг їх досягнення. За Парсонсом, політична система, це - політичний устрій, політична самоорганізація суспільства, яку неможливо уявити собі без структури інститутів.

Системний аналіз є методологією наукових досліджень існуючих та штучно створюваних систем. За його допомогою політичну систему можна розглядати:

· як систему поведінки, що існує в навколишньому середовищі та відкриту для впливу на неї самого навколишнього середовища й внутрішніх джерел;

· як низку взаємодій, за допомогою яких у суспільстві авторитетно розподіляються цінності;

· як таку, що має реагуючий й саморегулюючий потенціали, які дають змогу змінювати, коригувати внутрішні процеси та структури з тим, щоб уникнути саморуйнування;

· як динамічну й мінливу;

· як таку, що зберігає стійкість при наявності відповідного балансу між вхідними та вихідними факторами.

Суспільство, за Парсонсом, - це складна система соціальних елементів, що знаходяться в стані активної взаємодії. Взаємодія соціальних елементів є системою цінностей. Сам розвиток суспільства носить, за Парсонсом, еволюційний характер і описується за допомогою категорій диференціації (неминучої і прогресивно наростаючою неоднорідності всередині системи) та інтеграції (зростанню цілісності системи завдяки появі та зміцненню нових взаємодоповнюючих зв'язків та координації між частинами). Парсонс розрізняє такі типи суспільства:

· примітивне суспільство, в якому диференціація виражена незначно;

· проміжне суспільство, пов'язане з появою писемності;

· суспільство соціального розшарування, виділення культури в самостійну область людської діяльності;

· сучасне суспільство, характерною рисою якого є відділення правової системи від релігійної, формування адміністративної бюрократії, ринкової економіки та демократичної виборчої системи.

Згідно Парсонсу, в основі всіх закономірностей у житті суспільства лежать ті чи інші зміни у формі суспільної свідомості, перш за все психологічних та етичних явищ - зміни цінностей, норм, звичаїв і т.д.

Парсонс виступає як прихильник «соціального порядку» і обґрунтовує його як «природну форму» суспільства. Він стверджує, що ядром суспільства як системи є структурований нормативний порядок, за допомогою якого організується колективна життя популяції. Порядок за Парсонсом - це домінування громадського згоди (консенсусу) над соціальним конфліктом.

Він пропонує два способи досягнення згоди в суспільстві.

По - перше, шлях соціализації - суспільні цінності передаються від покоління до покоління, що є механізмом передачею цінностей.

По-друге, шлях створення різноманітних механізмів соціального контролю, тобто громадський контроль над людиною та її поведінкою. У силу територіального взаємозв'язку місця проживання, роботи, релігійної діяльності, політичної організації та інших різних факторів підтримання нормативного порядку не може бути відокремлене від територіального контролю над поведінкою. Функція управління повинна включати в себе відповідальність за збереження територіальної єдності нормативного порядку суспільства. Цей імператив має і внутрішній, і зовнішній аспекти.

Перший стосується умов нав'язування загальних норм і полегшення виконання істотних функцій різними підрозділами товариства. Другий стосується запобігання руйнівного втручання людей, які не є членами цього товариства.

З наявності органічних потреб і потреб у місці проживання випливає, що обидва зазначених аспекти мають щось спільне: останнім засобом запобігання руйнівної дії є використання фізичної сили.

Використання сили можливо в різних формах, особливо таких, як захист території від зовнішнього ворога або приміщення правопорушників у місця позбавлення волі (ув'язнення). Контроль або нейтралізація організованого використання сили є однією з функціональних потреб при підтримці соцієтального спільноти. У більш високодиференційованих суспільствах це завжди передбачає деяку ступінь урядової монополізації соціальної організованої сили.

Парсонс розвиває ці ідеї на основі принципів функціоналізму в соціології. «Поняття функції вживається в більш загальному і нейтральному значенні «наслідків», які можуть чи не можуть бути навмисними або визнаними і які можуть чи не можуть позитивно сприяти соціальній системі».

Згідно з розроблен