Тема №8. Політична система та громадянське суспільство: сутність взаємодії.

 

Сучасні концепції правової держави своїм корінням сягають у глибину античності і в повному обсязі формуються в Х\/ІІ-Х\/ІІІ ст. Навіть стислий їх виклад переконує у поступовому розвитку цього поняття. Томас Гоббс (1588-1679) виходив із того, що держава виникає як результат суспільного договору. Мета держави — соціальний порядок та безпека громадян. Підлеглість державі — безумовна, влада держави — абсолютна. Джон Локк (1632-1704) — автор концепції розподілу влади. Законодавча влада належить парламенту, виконавча — суду та армії, реферативна — королю і міністрам. Законодавча влада є верховною. Шарль Луї Монтеск'є (1689-1735) більш чітко розвиває концепцію розподілу влади, визначаючи законодавчу, виконавчу та судову, пропонує механізм стримувань і противаг. Виділяє три форми правління: республіка, монархія, деспотія. Жан-Жак Руссо (1712-1778) вважав, що підкорятись своїм пристрастям — значить бути їх рабом, а дотримуватись закону, добровільно прийнятого, — значить бути цілком вільним. Виступав за всенародні референдуми з ключових питань суспільного життя. Імануїл Кант (1724-1804) стверджував, що в правовому суспільстві громадянською свободою є право особи підкорятися лише тим законам, із справедливістю яких вона згодна і бере зобов'язання добровільно дотримуватися їх. Тільки загальна воля народу може бути джерелом усіх законів у правовій державі. Томас Джеферсон (1743-1826) вважав, що держава стає правовою настільки, наскільки вона дотримується прав і свобод особи. Для їх захисту створюються правові інститути.

Отже, мета правової держави — служіння відповідному закону й обумовленому ним соціальному і політичному порядку. Головне її завдання полягає в юридичному забезпеченні життєвих інтересів, життєвого простору кожної людини. Це можливо за наявності такого суспільства, якому держава підкоряється, виконуючи його волю, тобто громадянського суспільства.

Сутність політичного режиму характеризується наявністю в ньому інститутів правової держави. При тоталітарному режимові правова держава відсутня, при авторитарному її інститути перебувають у процесі становлення, при демократичному режимові правова держава існує.

Поняття "громадянське суспільство" — одне із найбільш поширених і водночас найбільш складних у політології. Серед мислителів першим, хто ввів у політичну науку це поняття, був Томас Гоббс. Проте Т. Гоббс ототожнював державу і громадянське суспільство. Оригінальне бачення діалектики громадянського суспільства і держави знаходимо у Гегеля: представниками приватних інтересів є сім'я і громадянське суспільство, загальний інтерес відстоює держава. При зіткненні інтересів сім'ї і громадянського суспільства вони мають бути підпорядковані державі. І тим самим сім'я і громадянське суспільство є частинами держави.

У реальному житті спостерігаємо три діалектичне суперечливих варіанти взаємовідносин громадянського суспільства і держави.

Перший. Громадянське суспільство поглинається державою, внаслідок чого виникає тоталітарний режим.

Другий. Існує хитка рівновага між громадянським суспільством та державою, що призводить до виникнення авторитарних режимів різного ступеня жорстокості.

Третій. Держава виконує волю громадянського суспільства, діє в рамках права, як правова держава, що можливе за демократичного режиму.

Виникнення громадянського суспільства детерміновано розмежуванням прав людини (на життя, прагнення до щастя) і прав громадянина (політичні права).

Отже, найважливішою передумовою існування як громадянського суспільства, так і правової держави виступає особа, що володіє правом на реалізацію як економічних, так і культурних, духовних і політичних потенцій, здійснюючи які - особа через громадянське суспільство забезпечує відтворення соціального життя.

Якщо основним елементом громадянського суспільства виступає особа, то його головні конструкції — всі ті соціальні інститути, які покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інтересів, устремлінь.

Структуру громадянського суспільства можна уявити у вигляді діалектичної сукупності трьох основних сфер:

· економічної — це економічні відносини, і, насамперед, відносини власності;

· політичної — це відносини, що виникають у зв'язку з задоволенням політичних інтересів і свобод шляхом участі в різного роду партіях, рухах, громадянських ініціативах, асоціаціях;

· духовної — це віддзеркалення процесів функціонування і розвитку громадянського суспільства в суспільній та індивідуальній свідомості у вигляді наукових теорій, концепцій і в формі буденної свідомості, життєвого досвіду, традицій.

Отже, громадянське суспільство - це соціальний простір, в якому люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди та забезпечується життєдіяльність економічної, соціо-політичної та культурно-духовної сфер суспільства, їх відтворення і передача цінностей від покоління до покоління.

Чим більше розвинуте громадянське суспільство, тим більше підстав для виникнення демократичних режимів, чим менша розвиненість, тим більша ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів. Інтереси і потреби людей виражаються через такі інститути громадянського суспільства, як сім'я, система освіти, церква, наукові, професійні та інші об'єднання, асоціації, організації.

Як свідчить аналіз, дана проблема — політична система і середовище — є не тільки об'ємною, а й надзвичайно складною. Саме в ній розглядаються провідні політологічні категорії. Йдеться про політичний режим як сукупність засобів, за допомогою яких політична еліта здійснює своє володарювання, форми правління і державного устрою. Особливо важливим є розуміння понять правової держави і громадянського суспільства. Наявність цих інститутів свідчить про невпинний поступ людства до демократичного устрою свого життя. І хоча демократія, перефразовуючи У.Черчілля, теж є недосконалою формою управління суспільством, проте людство поки що не придумало нічого кращого.

Процес формування громадянського суспільства у політичній науці умовно поділяють на певні етапи. В основу такого поділу покладено співвідношення громадянського суспільства і держави та визначення місця названого вище суспільства у загальній структурі людського суспільства.

Щодо цього існує велике розмаїття поглядів і думок, але більшість з них зводиться до основних трьох напрямів:

Перший: громадянське суспільство розглядається як найбільш якісний етап розвитку людського суспільства; і держава є складовою громадянського суспільства.

Другий: громадянське суспільство виступає як механізм, що зв'язує особу, її інтереси, потреби і державу як політичну організацію суспільства.

Третій: громадянське суспільство і держава розглядаються як окремі елементи суспільної структури. При цьому обидва утворення можуть розглядатись чи як рівноправні партнери, чи як нейтральні щодо одне до одного елементи, чи як антагоністичні структури.

Дослідники політичних вчень минулого звертали увагу на те, що у давньогрецьких філософів політичне життя торкалося найважливіших сфер життя суспільства: сім'ї, релігії, культури тощо.

Термін «громадянське суспільство» використовувався для характеристики типу політичної асоціації, члени якої підкоряються дії її законів, завдяки чому забезпечуються мирний порядок і добре правління. За цією давньою традицією, витоки якої йдуть від ідеї поліса у Арістотеля (koinoia politike — громадянське суспільство); sosietas civilis у Ціцерона — громадянське суспільство і держава ототожнюються: бути громадянином держави означає бути членом громадянського суспільства, поводитися відповідно до його законів.

Однак, починаючи з другої половини XVIII ст., класична концепція громадянського суспільства набуває змін і вже до середини цього століття громадянське суспільство та держава (традиційно пов'язані концепцією sosietas civilis) розглядаються як різні поняття.

Перші спроби модернізації концепції громадянського суспільства були здійснені англо-французькою громадською думкою, а подальші кроки — німецькими філософами. У праці «Замітки з історії громадянського суспільства» (1767 р.) англійського вченого А. Фергюсона громадянське суспільство ще не розглядається як самостійне щодо держави явище. Аналізуючи еволюцію громадянського суспільства від часів класичної Греції і Римської республіки, він розуміє під цим терміном «самопослаблюючі риси», при чому найбільш небезпечною автор вважає «втрату громадянського духу». А. Фергюсон доводив необхідність створення асоціації громадян, яка пронизувала б всі сфери громадянського суспільства. Підкреслюючи суспільну природу людини, він звертає увагу на те, що найчастіше людина буває щасливою і вільною тоді, коли на неї впливає «тваринний дух суспільства».

Новий підхід щодо «громадянське суспільство — держава» формується шляхом консолідації поглядів стосовно того, що громадянське суспільство має право захищати себе від держави. Як приклад такого розуміння проблеми була праця Т. Пейна «Права людини» (1791—1792 pp.). Ідеолог американської політичної думки Т. Пейн вважав, що людині від природи притаманне прагнення до громадського життя. Це змушує індивідів будувати свої відносини на принципах солідарності та змагання.

Особлива роль у розвитку концепції громадянського суспільства належить Г. Гегелю. Мислитель розглядає його як продукт історичного розвитку, вважає суспільство категорією переважно господарського характеру, яка базується на суспільних потребах, а державу - категорією морально-ідеологічного змісту.

Громадянське суспільство, за Гегелем, поєднує у собі ринкову економіку, суспільні класи, корпорації та інститути, а також цивільні права, що регулюють відносини його складових. Це суспільство не спроможне подолати притаманні йому конфлікти, тому воно повинно бути приведене до порядку політичними структурами. Однією з таких структур має бути держава.

Тим самим, з одного боку, держава має досить широку сферу повноважень, а, з іншого — вона втручається у діяльність громадянського суспільства з однією метою — ліквідувати несправедливість чи нерівність щодо громадян даного суспільства. Ці умови дають право забезпечити широкі можливості для державного регулювання і домінування держави в суспільному житті.

Новий імпульс ідея громадянського суспільства отримала у Т. Гоббса. Як захисник державного абсолютизму він описує природний стан людини як сумарну і побічну психічну ситуацію, а поняття «держава», «суспільство» та «уряд» у нього рівноцінні поняття. Питання взаємодії держави і суспільства, по суті, знімається. Автор звертає увагу не на порівняння чи поєднання держави і суспільства, а на тенденцію до одержавлення суспільства, до жорстокої правової регламентації соціальних процесів.

Кожна з цих позицій має свої переваги та недоліки. При розгляді держави як складової громадянського суспільства, якоюсь мірою втрачається розуміння держави як важливого механізму в організації людської спільноти, ускладнюється процес розуміння зворотного впливу держави на цей феномен. Відведення посередницької ролі громадянському суспільству, навпаки, принижує роль останнього, призводить до підпорядкування його державі. Не вступаючи у полеміку, задля кращого розуміння і ролі громадянського суспільства, і ролі держави в суспільному розвитку та процесі взаємодії між ними, вважаємо за потрібне розглядати обидва елементи як рівноправні та взаємозалежні складові людського суспільства.

Поняття, структура і функції громадянського суспільства При всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства переважна більшість дослідників сходяться на тому, що поняття громадянського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналітичне навантаження лише у випадку розмежування суспільства і держави. Крім того, воно має певні якісні характеристики. Тому його не слід змішувати із «людським суспільством» взагалі ні історично, ні структурно, ні культурно.

Історично громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації, зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди, поширюючись у наш час на різні регіони і континенти. Типологія громадянських суспільств за цими ознаками буде подана нижче.

Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка, як уже зазначалося, наближається до соціальної (соціетарної) сфери суспільного життя. У зародковому стані вона фактично присутня в кожному сучасному суспільстві. Однак суспільства різняться за розмірами цієї сфери (вона може, як за тоталітаризму, прямувати до нуля, а може охоплювати основний простір людської життєдіяльності) та за її якістю: рівнем розвиненості, повноцінністю функціонування, системою цінностей.

Як підструктура суспільної системи громадянське суспільство, у свою чергу, має складну внутрішню структуру, до якої входять компоненти інституційного плану і певний тип культури.

Інститутами громадянського суспільства є:

1. добровільні громадські організації та громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади;

2. незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як соціальний інститут;

3. у певному аспекті - вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;

4. залежні від громадськості елементи судової та правоохоронної системи (як-от: суди присяжних, народні міліцейські загони тощо);

5. на Заході є тенденція зараховувати до інститутів громадянського суспільства також розподільчо-регулятивні інститути сучасної держави загального добробуту.

В аспекті культури охарактеризована вище підсистема суспільства може називатись громадянським суспільством лише за умови, якщо в ній не тільки наявна певна кількість (мережа) добровільних асоціацій та інших громадських інституцій, але й панують цінності громадянської культури, спілкування відбувається на засадах довіри й толерантності.

Тобто громадянське суспільство — це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації, з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:

1. суб'єктами взаємодії в громадянському суспільстві є вільні та рівні індивіди, які вірять у свою здатність вирішувати малі й великі справи в суспільстві;

2. їм не чужі суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські справи;

3. індивідуалізм та конкурентність у їхній діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри та співробітництва, здатністю йти на компроміси, поміркованістю і толерантністю.

Громадянська культура є культурою участі й підтримки з прихильним ставленням громадян до політичної системи, збереженням необхідного для стабільного розвитку демократії балансу між активністю і пасивністю громадян. Така культура не може сформуватися без наявності значного числа власників, які ні від кого не залежать матеріально, так само, як і без правової захищеності індивідів.

Можна дати таке визначення громадянського суспільства: громадянське (цивільне) суспільство — це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Тільки сукупність історичних, структурних і культурних рис громадянського суспільства дає його «нормативний образ», розкриває сутність цього поняття як ідеального типу. З переходом на описовий рівень можемо встановити міру наближеності конкретних суспільств до визначеного в такий спосіб ідеалу, сказати, наскільки в ньому розвинені структури і культура, притаманні саме громадянському суспільству.

Як зазначає вчений Ч. Тейлор, поняття громадянського суспільства вживається у наш час щонайменше у трьох значеннях:

1. Мінімальний його обсяг дорівнює існуванню незалежних від держави громадських організацій, або, як тепер прийнято говорити, - «третього сектора».

2. Друге значення, більш точне в науковому відношенні, охоплює усю соціальну структуру, яка координує свої дії через низку добровільних асоціацій (про це, власне, й ішлося вище).

3. Воно також розглядається як фактор впливу на державну політику, тобто як сукупність груп тиску та інших суб'єктів впливу на політичний процес у в суспільстві.

 

До цих розумінь терміну можна додати ще два.

Четверте розуміння виходить з того, що суспільство загалом стає громадянським, якщо у ньому розвинена названа вище система інститутів і взаємодій. Цей підхід э найбільш розповсюджений у публіцистиці, але його вживають і науковці, маючи на це ті підстави, що у суспільстві з розвиненою мережею громадських організацій, громадським спілкуванням тощо міняється тип політичної культури. Вона теж стає цивільною, громадянською і, в свою чергу, міняє спосіб функціонування усіх суспільних інститутів.

Нарешті, п'яте розуміння полягає в ототожненні громадянського суспільства з усією нерозчленованою позаполітичною чи позадержавною сферою суспільного життя.

Кожне з цих тлумачень має свої підстави. Заперечити можна хіба що проти першого підходу як занадто вузького (можна б сказати, механістичного), та проти п'ятого, як занадто формального, такого, що не вказує на якісну специфіку феномена громадянського суспільства. Інші ж тлумачення цього явища мають право на існування як відображення певних сторін, аспектів громадянського суспільства, пов'язаних із виконанням ним своїх специфічних функцій.

Функції та атрибути громадянського суспільства. Функції є втіленням основних напрямів діяльності інститутів громадянського суспільства та впливу на суспільне життя Найголовніші з них — наступні:

По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільне важливих питань громадські спілки та об'єднання розв'язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують «тягар проблем», які їй доводиться розв'язувати.

По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» — ті невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.

По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс «бути почутою на горі» владної піраміди.

Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії та як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо відсутній бодай один з найголовніших його атрибутів, до яких слід віднести:

1. наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

2. організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

3. незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

4. зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Громадянське суспільство і групи інтересів. Громадянське суспільство - це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об'єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів з владою та рештою суспільства.

Групи перебувають у стані перманентного протиборства. І якщо вони достатньо чисельні та впливові, то їх взаємне поборювання не тільки не підриває стабільність плюралістичної демократії, але й зміцнює її. Адже представникам заінтересованих груп доводиться постійно шукати шляхів до примирення, вести переговори, укладати союзи, тобто відмовлятись від політики силового тиску і формувати політичну культуру компромісів.

Суспільства, в яких визнання різноманітності групових інтересів поєднується із захистом індивідуальних прав особистості, функціонують як громадянські суспільства. В рамках таких суспільств люди об'єднуються в асоціації та виходять з них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також заявляють про свої вимоги державі як рівні і вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами. Отже, поняття громадянського суспільства характеризує плюралістичний тип співіснування, організації і захисту групових інтересів та їхніх стосунків із державою, який істотно відрізняється від двох інших типів — клієнтелізму і корпоратизму. У цьому аспекті аналіз взаємодіючих групових інтересів є нічим іншим, як емпіричним дослідженням громадянських суспільств.

Цікаво, що при наявності популярного визначення, яке стверджує, що громадянське суспільство — це плюралізм і організація інтересів незалежно від держави, дослідження громадянського суспільства і груп інтересів зазвичай проводиться роздільно. Причини такого парадоксального факту можна пояснити тим, що організовані групи інтересів існують у двох різних «іпостасях». З одного боку, вони є осередками взаємодії, спілкування й солідарності, провадження власне громадського (публічного) життя та спільного (колективного) розв'язання проблем. У цій іпостасі їх прийнято характеризувати в термінах громадянського суспільства і брати до уваги насамперед їхню соціальну й соціалізуючу роль. У відриві від інших функцій вона часто відкриває шлях до ідеалізації громадянського суспільства.

З іншого боку, ті ж самі групи прагнуть відстояти свої інтереси в межах всього суспільства, втручаються в політику, здійснюють тиск на владу. У цьому випадку їх зазвичай розглядають як групи інтересів та групи тиску, піддаючи критичним оцінкам. Проте саме завдяки цій діяльності члени організацій проходять політичну соціалізацію і стають повноцінними громадянами, здатними протидіяти спробам узурпації влади, захищати свої інтереси політичними методами тощо. Організаційний плюралізм здатний перетворити людей, що мають спільні групові інтереси, на суб’єктів суспільного й політичного життя. Саме він забезпечує можливість активного громадського життя і веде до утворення партій, які є наступною ланкою представництва специфічних групових інтересів та їх захисту політичними засобами.

Громадянське і політичне суспільства. Спрощеним є зображення громадянського суспільства сферою, вільною від політики. Але не менш однобокою є і його надмірна політизація, прирівнювання громадянського суспільства до політичної опозиції, ототожнення з радикальними рухами спрямованими проти держави.

Далі буде показано, що в одних типах громадянських суспільств домінують соціальні функції громадських об'єднань, в інших, навпаки, головною єполітична залученість та політична діяльність. Але ці типи можуть видозмінюватись, переходити з одного стану в інший, бо немає непрохідної стіни між політикою і громадянським суспільством.

Справді, групи інтересів, що утворені зовсім з іншою, ніж тиск на владу, метою, несподівано для себе можуть зіштовхнутися з необхідністю діяти політичними методами, а отже перетворяться на учасників політичного процесу. З іншого боку, масові політичні рухи, що виступають з вимогою повалення недемократичних режимів, пізніше неминуче розпадаються, атомізуються і на їх основі утворюються помірковані, але стійкіші організації. Масові рухи за означенням не є виявом розвинутого чи стійкого громадянського суспільства. Це інший, специфічний спосіб взаємодії, адекватний кризовим періодам у житті окремих сфер суспільного життя або й цілого суспільства.

Як свідчать дослідження масових політичних рухів у різних частинах світу, зокрема в Латинській Америці, така активність не може і не повинна бути тривалою. Тому затухання масових рухів у країнах Центральної і Східної Європи аж ніяк не може розглядатися як занепад чи криза громадянського суспільства.

Рухи були проявом громадянської свідомості у політико-юридичному значенні громадянства, їм на зміну мають прийти стійкі, організовані форми громадянського життя у соціальному сенсі.

У громадянському суспільстві домінуючими в публічній сфері є суспільні, громадські інтереси. З усвідомлення альтернативності шляхів їх захисту народжуються демократичні багатопартійні системи, їх виникнення пов'язують з потребою встановлення стійких каналів зв'язку між багатоманітними структурованими групами інтересів і владними інститутами. Громадянське суспільство розглядається як підстава і опора демократії, а демократія з її складовою — багатопартійною системою — як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень. Однак, не будь-яка багатопартійна система є наслідком утвердження громадянського суспільства.

В розвинених демократичних державах політичні партії безумовно є виразниками тих чи інших групових інтересів, хоч вони спираються не на окремі групи, а на їх конгломерати. Партії акумулюють групові інтереси, більшою чи меншою мірою узгоджують їх із загальносуспільними інтересами та _в узагальненому вигляді підводять під свої платформи. Якщо партії ведуть себе саме так, то вони є програмно-політичними партіями. Виборці в такому випадку голосують за певну партію, пов'язуючи з її перемогою свої надії або на загальне покращення становища в країні, або на врахування інтересів своєї групи в державній політиці разом з інтересами низки інших груп.

У перехідних системах, де інститути громадянського суспільства ще не зміцніли, інтегровані суспільні інтереси часто підміняють вузькогруповими інтересами тих, хто об'єднався в партію. Така партія приваблює на свій бік тих виборців, які сподіваються на отримання певних особистих вигод внаслідок її перемоги. Так виникають клієнтельні (кланові, олігархічні) партії, які нічого спільного із становленням громадянського суспільства не мають. Поширювати свій вплив їм відносно легко, оскільки лояльність їхніх прихильників повністю базується на наданні їм матеріальних благ і підтримки.

Значно важче розбудовувати програмні партії, особливо в умовах невисокої громадянської свідомості, їм нелегко нарощувати свій вплив серед виборців, особливо, не побувавши при владі і не довівши ділом соціальної спроможності своїх програм. Однак саме від цих партій найбільше залежить стабілізація демократичних режимів, формування партійних систем західного типу. І саме наявність таких партій свідчить про розвиненість громадянського суспільства.

Співвідношення громадянського суспільства і держави. Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і держави:

1) держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи;

2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідношенні з державою:

· не існує до держави і поза державою;

· не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього втручання держави;

· складається із суб'єктів — вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;

· має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;

· справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;

· має право жадати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

· формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

· розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб нав'язування державної волі.

Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому. У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізованої держави має виражатися в тому, що вона:

· служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови для його розвитку;

· є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

· встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

· не втручається у приватну сферу сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянського суспільства): таке втручання може відбуватися лише з метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

· надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;

· виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

· юридичне забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у політичному житті суспільства;

· має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини, закріпленими в міжнародних актах.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини. Громадянським суспільством можна назвати таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як автономна особа:

· суб'єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства: вільним економічно - який має право вибору форм і видів трудової діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологічно і політично;

· суб'єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом приватної власності («суб'єкт-власник»);

· суб'єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільством;

· суб'єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних обмежень з боку держави.

Правові форми взаємовідносин держави і громадського об'єднання. Об'єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак, взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею.

Взаємовідносини держави і об'єднань громадян мають правовий характер.

Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування людей, створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян не є об'єктами управління з боку державних структур, їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави, громадські організації та їх об'єднання реалізують права, передбачені статутами (положеннями).

До громадських об'єднань можна віднести політичні партії, соціально-економічні і соціально-культурні об'єднання, масові громадянські рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з них є політична партія і громадська організація.

Політична партія — добровільне об'єднання людей, що виражають волю певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту своєї діяльності.

В Україні членами політичної партії можуть бути лише її громадяни. Реєстрація політичної партії провадиться Міністерством юстиції України.

Громадська організація — добровільне об'єднання людей, створене ними для досягнення особистих і громадянських цілей, що діє на засадах самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи, об'єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад, профспілки — громадські організації, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх членів.

Місце держави в політичній системі суспільства. При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства виступає її стрижневим елементом, ядром.

Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності з точки зору реалізації політичних інтересів та програм провідними виступають такі державні інститути, як парламент та уряд. Депутати парламенту та члени уряду, яких приводить на посади політична партія, що перемогла на виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому кваліфікуються як політичні службовці.

Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів:

1) об’єднує все населення країни на умовах особливого членства в державі, своєрідної належності до держави, що пов’язана з фактом постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфікувати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед — адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;

2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за уповноваженням народу як єдиного законного представника народного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи політичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені народу, оскільки представляють інтереси лише його певної частини. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб’єктом міжнародного права, заключати від свого імені міжнародні договори, входити до складу міжнародних організацій.

3) являє собою єдину форму політичної