Тема №6. Типології політичної системи суспільства (від класичних теорій до сучасності).

Питання типології політичних систем зацікавило людей дуже давно. Ще Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Аристотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три правильні форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні — тиранію, олігархію і демократію.

Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксисти спираючись на класові пріоритети, ввели типологію соціально економічних структур суспільства: первісно общинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Масштабного розвитку питання типології політичних систем набуло в середині та другій половині 20-го століття. В цей період над питанням типології політичних систем працювали такі відомі вчені як: Г. Аломонд, Р. Даль, А. Лейпхарт, Ж. Блондель, Ч. Ендрейн та ін. Найвідомішою типологією стала типологія Габріеля Алмонда, вона класифікувала політичні системи за критерієм політичної культури та рольової структури. Згідно з нею, всі політичні системи поділяються на англо-американські, континентальні, до індустріальні і тоталітарні. Не втратила свою актуальність ця проблема і в наш час, бо багато дослідників продовжують удосконалювати вже існуючі моделі політичних систем, а також створювати нові, до того ж досі не має єдиної точки зору, щодо складових політичної системи, її функцій та зв'язків з навколишнім середовищем.

Типологія видів державного управління Платона та Аристотеля. Саме Платона відносять до діячів, які працювали в таку добу розвитку політології як логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління».

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (дорадчу, захисну і ділову), які покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців.

Платон виділяв 8 форм державного правління:

· істинне правління - правління наймудріших з мудрих, за наявності мудрих, які володіють мистецтвом управління народом, закони не
потрібні;

· законна монархія (царська влада) - цар - наймудріший, політика — «царське мистецтво», засноване на знаннях і таланті правити людьми. Переваги у царської влади це благовоління до підданих. Царська влада
обмежує свободу народу та усуває його від участі в управлінні державою;

· незаконна монархія (тиранія) - найгірша з форм державного ладу, вона не спрямована на захист інтересів підданих і завжди виникає проти їхнього бажання. Царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію;

· законна влада небагатьох (аристократія) - влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом
благородні й достойні;

· незаконна влада небагатьох (олігархія) - це державний устрій, в якому право займати державні посади мають тільки люди заможні. Заможних завжди набагато менше, ніж незаможних, тому правління заможних є правління "небагатьох" ("оліго" - небагато);

· законна демократія (на основі законів) - демократія заснована на примиренні - багатих і бідних і пануванні закону;

· незаконна демократія (за відсутності законів) - демократія в якій верховна влада належить народу, а не закону;

· тімократія (ненависний Платону тип владування) - влада військових, влада честолюбців і користолюбців, перша історична форма негативного державного устрою (правління гірших).

Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем і оформлення давньої політичної науки, як специфічної галузі знань, пов'язаний з творчістю одного з найвидатніших мислителів — Аристотеля (384—322 до н. є.), який розглядав людину як об'єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій або військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом, як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове трактування категорії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один — монархія або тиранія; декілька — аристократія чи олігархія, більшість — політія або демократія.

Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси.

Ідеальна форма — політія — своєрідне переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, при цьому панує закон, - всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів.

Типологія політичних систем за Г. Алмондом та Б.Пауеллом. Значний внесок у вироблення нових методологій порівняльних

політичних досліджень вніс Комітет з порівняльної політології при Американській раді з досліджень у сфері суспільних наук, створений 1954 року під керівництвом Г. Алмонда.

Г. Алмонду належать кілька широко відомих типологій політичних систем, до того ж він став першим, хто спромігся розробити класифікацію політичних систем з політичної точки зору.

Розробивши концепцію політичної системи, він одержав можливість проводити порівняльний аналіз різного типу політичних систем за реалізацією структурами політичних функцій, універсальних і необхідних для всіх суспільств, яка дозволяє порівнювати їх функціонування на прикладі різних суспільств - розвинених і нерозвинених, модерних і примітивних, західних і східних.

„Замість поняття „держави", обмеженого правовими й інституціональними значеннями, ми воліємо говорити „політична система", — відзначає Г. Алмонд. - Замість „повноважень", які знову ж таки мають переважно правову конотацію, ми починаємо віддавати перевагу слову „функція", замість „установ" говоримо про „ролі", замість „інститутів", що знову відсилають нас до формальних норм, про „структури", а замість „громадської думки" і „громадянського виховання", дуже формально-раціональних за змістом, воліємо говорити про „політичну культуру" і „політичну соціалізацію".

Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті „Порівняльний аналіз політичних систем". У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні типи:

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.

Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.

Доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи існує у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації,

слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.

Кульмінацією структурно-функціонального підходу в 1960-ті роки стала типологія, розроблена Г. Алмондом у співавторстві з Б. Пауеллом і представлена у праці „Порівняльна політика: девелопменталістський підхід", її вирізняє одночасне використання кількох перемінних, більш подрібнене групування та спроба внести до неї елемент еволюції політичних систем.

У якості основного критерію класифікації Г. Алмонд і Б. Пауелл використовують ступінь структурної диференціації і культурної секуляризації. За цим критерієм всі політичні системи були поділені на три великі класи:

· примітивні системи з хиткою політичною структурою, які характеризуються мінімальною структурною диференціацією і домінуванням парафіяльної політичної культури;

· традиційні системи з диференційованими політико-управлінськими структурами, що характеризуються переважанням підданської політичної культури;

· модерні системи з диференційованою політичною інфраструктурою і партисипаторною політичною культурою.

Типологія політичних систем Е. Шилза. Одну з найвідоміших нині типологій в руслі нової методологіїзапропонував Е. Шилз наприкінці 1950-х років (майже одночасно з Г. Алмондом). Революційне значення цієї класифікації полягало в тому, що між двома крайніми полюсами традиційних класифікацій - демократією і тоталітаризмом - Е. Шилз спробував визначати проміжні форми, характерні для політичних систем країн третього світу. До них він відніс „опікувану демократію", яка характеризується гіпертрофією виконавчої влади, та „модернізовувану олігархію", котрій властиве домінуюче становище військових чи цивільних бюрократичних угруповань. Враховуючи ще випадок класичної „традиційної олігархії", одержуємо п'ять основних політичних форм:

· політична демократія - це система з відносно автономними представницькими інститутами, виконавчою владою, значно диференційованими, автономними та плюралістичними групами інтересів;

· опікувана демократія, де демократичні інститути формально існують, але влада ще концентрується в руках бюрократичної держави;

· модернізована олігархія - демократичних інститутів не існує, влада належить військовим і цивільним бюрократичним клікам; головною метою лишається модернізація економіки;

· тоталітарні олігархії - це системи з високим ступенем концентрації влади в руках правлячої еліти, автономних груп інтересів не існує, практикуються тотальні форми соціальної мобілізації;

· традиційні олігархії - це династичні або сімейні режими, що негативно ставляться до будь-яких змін і прагнуть зберегти існуючий порядок речей.

Класифікація політичних систем по Роберту Далю. Широку популярність одержала двомірна типологія політичних систем Р. Даля, яку він поклав у підґрунтя свого емпіричного дослідження поліархій. Ідеальні типи політичних систем Р. Даль вибудовує за допомогою двох основних критеріїв.

Першим критерієм є рівень лібералізації політичної системи. Він визначається ступенем публічного суперництва (змагальність) (public contestation), яка включає ступінь допустимості опозиції, чесність політичної конкуренції, відкритість політичних інститутів, а також гарантії, що дозволяють членам політичної системи претендувати на управління суспільством.

Другим критерієм виступає рівень політичної участі, так званої включеності (inclusiveness). Вона визначається пропорцією населення, що має право брати участь у системі публічного суперництва за владу. Інакше кажучи, перший критерій пояснює, які можливості існують для участі і політичної діяльності опозиції, а другий - в який спосіб ці можливості можуть реалізовуватися на практиці.

Відповідно до запропонованих критеріїв і їхнього виміру Р. Даль виокремлює чотири типи політичних систем.

1. Закритою гегемонією автор називає систему, у якій немає опозиції і політичної конкуренції або вони зведені до нуля, а ступінь участі громадян у політичному процесі вкрай низький і не забезпечений жодними інституціональними можливостями. Режим забороняє будь-яку опозицію і робить усе можливе для її повного знищення. Отже, громадяни повністю відчужуються від політики і позбавляються будь-яких механізмів контролю над соціальними, економічними і політичними структурами.

2. Включаючою гегемонією автор позначає системи, що характеризуються незначним рівнем політичного суперництва, а іноді взагалі відсутністю опозиції, за значного впливу політичної діяльності населення.

3. Конкурентну олігархію утворюють системи з великим ступенем опозиційності і конкуренції в поєднанні з малою пропорцією участі населення в політичному процесі. їх характерною рисою є те, що інститути політичної участі використовуються, як правило, лише вузькоелітарними угрупованнями.

4. Поліархія є політичною системою, яка характеризується значним ступенем політичної конкуренції й опозиційності, а також великою часткою населення, забезпеченого всією повнотою можливостей участі в політичній діяльності. Роберт Даль вважав не етичним застосовувати слово «демократія», тому він змінив його на термін «поліархія» - існування багатьох політичних сил. Через це фактично поняттю поліархії відповідає те, що звичайно визначається як демократична політична система.

Типологія політичних систем за Арентом Лейпхартом. В основі його типології також лежать два критерії:

· структура суспільства - однорідна чи плюралістична;

· поведінка еліт - конфронтаційна чи коаліційна.

Відповідно до них він вирізняє чотири типи демократичних політичних систем, репрезентованих відповідними країнами.

1. Деполітизовані демократії характеризуються однорідною суспільною структурою і однорідним стилем співробітництва у взаємодії еліт. Такі системи досить стабільні завдяки тому, що процес прийняття рішень в них не обтяжується ідеологічними, культурними і релігійними протиріччями. Однак наявність в таких політичних демократіях безлічі коаліцій на всіх рівнях суспільства, на думку А. Лейпхарта, стимулює виникнення нових форм протесту й опозиції, орієнтованої на дестабілізацію системи.

2. Доцентрові демократії, на думку А. Лейпхарта, відповідають англо-американському типу, виокремленому Габріелем Алмондом. Вони репрезентовані політичними системами з однорідною соціальною структурою й однорідною політичною культурою. Відносна однорідність цінностей на рівні суспільства робить їх стабільними навіть при конфронтаційному характері відносин еліт.

3. Консоціальні демократичні системи вирізняє фрагментарна соціальна структура і коаліційний тип поведінки еліт. Існуючі в ній сегментовані чи субкультурні розколи в суспільній структурі компенсуються коопераційним характером діяльності політичних еліт. У системах з різними структурами і культурами роль відмінностей досить амбівалентна. З одного боку, вони є джерелом потенційної дестабілізації - аж до розпаду системи. Однак, з іншого боку, можуть допомогти в процесі стабілізації системи за умови, що еліти різних субкультур оберуть довірчий стиль відносин і співробітництво. Водночас еліти, з свого боку, використовують цінності плюралізму, який інтегрує цінності всього суспільства, для зміцнення власного авторитету і, отже, для максимізації ймовірності того, що угода між елітами буде легітимізована населенням.

4. Відцентрові демократії аналогічні європейському континентальному типу Г. Алмонда. Вони презентовані політичними системами з фрагментарною структурою суспільних цінностей і конфліктною поведінкою політичних еліт. В таких політичних системах політичні партії вільно функціонують, але часто вони виступають з різних, а інколи навіть з протилежних позицій. Вище зазначене поєднання обумовлює уразливість цих політичних систем перед небезпекою нестабільності, безладу, і навіть зміни політичної системи.

Класифікація політичних систем Ж. Блонделя. Складнішу багатомірну типологію політичних систем запропонував Ж. Блондель. Він відзначив, що класифікація Г. Алмонда є фактично лінійною, оскільки розташовує всі політичні системи в єдиному континуумі руху від досучасних до сучасних політичних форм. „Хоча він і стверджує, - цитує Ж. Блондель Г. Алмонда, - що „ми не будемо повторювати наївність теоретиків просвітництва і розглядати прогресуючу еволюцію політичних систем від традиційних до конституційно-демократичних форм", все одно Алмонд викладає свою класифікаційну схему в такий спосіб, що справді складається враження, ніби існує певна прогресія від „не сучасного" до „сучасного", що нові держави є „не сучасними" саме тому, що їм бракує, наприклад, структурної диференціації, і тому єдиним виходом для них є стати „більш" сучасними і модерними, а насправді здебільш відтворювати західну демократичну модель".

Як альтернативу Ж. Блондель пропонує тривимірну типологію політичних систем, одночасно „картографуючи" політичну систему у кількох координатних осях. У ранньому варіанті своєї теорії в якості таких використовувалися змінні:

· участь у прийнятті рішень (масове чи одноосібне);

· засоби досягнення цілей (ліберальні чи авторитарні);

· загальні цілі здійснення політики (радикальні чи консервативні).

Багатомірний політичний простір, що виникає, дозволяє ефективно класифікувати як західні ліберальні демократії, так і країни, що розвиваються, комуністичні системи, а також традиційні суспільства, тонко позначивши їх специфічні риси і приділивши увагу аналізу різних перехідних і проміжних форм.

Розвиваючи далі свою типологію, Ж. Блондель виокремив три критерії:

· політична конкуренція (відкрита чи закрита, залежно від легальних можливостей функціонування опозиції і способів боротьби опозиції з правлячою елітою);

· структура еліти (монолітна чи диференційована);

· політична участь населення (включаючи, яка передбачає, або виключаюча, яка не передбачає широкі форми політичної участі населення).

Виходячи із співвідношення цих перемінних, Ж. Блондель виокремлює шість типів політичних систем:

1. Традиційна, в даній політичній системі відсутня опозиція, боротьба за владу має прихований характер або взагалі відсутня, так як зміна керівництва держави відбувається шляхом наслідування. В такій системі правляча еліта є, здебільшого, однорідною, а населення приймає участь в політичних процесах.

2. Егалітарно-авторитарна, в цій політичній системі, як і в попередній відсутня опозиція, і структура правлячої еліти монолітна, проте роль населення в політичних процесах зведена до мінімуму.

3. Авторитарно-бюрократична політична система є закритою, тобто в ній відсутня опозиція або на неї спричиняється тиск. Правляча еліта в такій системі є структурованою, вона складається з окремих правлячих груп. За цієї системи населення включається в політичне життя.

4. Авторитарно-неегалітарна, є закритою політичною системою, правляча еліта складається з окремих груп, а роль населення в політичному житті неістотна.

5. Конкуруюча олігархія або сучасна олігархія - політична система, в якій існують легальні умови для існування опозиції та для конкурентної боротьби опозиції з правлячою елітою. В цій системі, велике значення має вплив населення на політичну ситуацію.

6. Ліберальна демократія, відкрита політична система, тобто забезпечені легальні умови для існування опозиції, але вона є виключаючою, бо участь населення в політичному житті зведена до мінімуму.

Типологія політичних систем по Чарльзу Ендрейну Ціннісний підхід до проблеми класифікації державно-управлінських режимів демонструє американський політолог Чарльз Ендрейн. Він оперує трьома чинниками типологізації: два - це варіації дихотомії "влада -свобода" - влада держави над соціальним групами (сильна - незначна) та політична дистанція між керівниками й громадянами (значна - незначна); третій чинник є суто аксіологічним - суспільні цінності та матеріальні інтереси, що формують політичні завдання й цілі (злиті - різні).

На цій основі Ч. Ендрейн виокремлює чотири групи політичних систем:

1. Племінні системи репрезентовані бездержавними суспільствами. Характерна для них матеріальна діяльність нерозривно пов'язана з духовно-моральними цінностями (насамперед сакральними). Дистанція між правлячими і керованими шарами мізерно мала. Основу відносин між вождями і рештою общини складає егалітаризм. Правління має розрізнений децентралізований характер. Прийняття політичних рішень є прерогативою колективу і не регламентується жодними формальними інститутами. їх реалізація покладається на неформальні рольові групи. Політичний процес рідко ускладнюється конфліктами через структурну однорідність суспільства.

2. Бюрократично-авторитарні системи вирізняють виражені ієрархічні взаємини правителів і підданих, а також різке відокремлення матеріальних інтересів від духовно-моральних цінностей. У їх фундаменті – принцип підтримання порядку шляхом придушення конфліктів сильними державними організаціями. Політика інтерпретується як прояв влади й авторитету державними структурами. Держава асоціюється з централізованим управлінським апаратом і панує над соціальними групами. Маси пасивні і практично не беруть участі в політичному процесі.

3. Єднальні системи реалізують плюралістичну модель і найповніше втілюють громадянські свободи. Матеріальні і духовно-моральні інтереси диференційовані, а структури, що їх задовольняють (політичні партії, економічні структури, церква) високоавтономізовані. Політичні лідери незначною мірою дистанційовані від рядових громадян. Населення добровільно й активно бере участь у політичному процесі. Підзвітність уряду забезпечується партійною конкуренцією, виборністю законодавчих органів і незалежністю засобів масової інформації. Стратегія прийняття рішень носить консенсусний характер. Конфлікт інтересів легітимізований. Публічні політики представляють і захищають різні інтереси. В узгодженні інтересів беруть участь урядові структури, автономні групи впливу і політичні партії.

4. Мобілізаційні системи відзначаються цільовим настановленням на широкомасштабні перетворення, які здійснюються за допомогою політичної організації мас і залучення їх до політичного процесу. Ідеологічні цінності в цій системі є стратегічним механізмом активізації участі мас у вирішенні матеріальних проблем держави (війна, індустріалізація, модернізація систем освіти й охорони здоров'я). Соціальним групам надано незначну самостійність. Держава централізована, влада сильна. Правителів і підданих розділяє значна політична дистанція.

Значну міру абстрактності цих чотирьох типів Ч. Ендрейн намагається подолати шляхом їх поділу на конкретніші підтипи. З цією метою він вводить критерій ступеня рольової спеціалізації в системі, підрозділяючи

кожну групу на більш і менш спеціалізовані системи. В результаті в групі народних (племінних) систем виокремлюється менш спеціалізована система мисливців і збирачів і більш спеціалізована аграрна; серед бюрократичних авторитарних систем - аграрні підтипи і підтипи, що індустріалізуються; в групі єднальних систем - конкурентні олігархії і плюралістичні демократії; серед мобілізаційних систем - популістська і елітистська підгрупи.

Система мисливців і збирачів характеризується мінімальною рольовою спеціалізацією. Аграрно-племінна система має більш спеціалізовані політичні інститути. Певний вплив на політичний процес мають різні групи та об'єднання (вікові, таємні, титулярні тощо), на які покладаються певні обов'язки (контроль за дотриманням законів, судочинство, представництво на зборах, збір податків, політичне посередництво тощо).

Аграрно-бюрократична система творить менш спеціалізований підтип авторитарної групи. Координація управління в ній покладається на одноосібного правителя (король, імператор, султан тощо). Соціальний плюралізм має вузькі межі і дозволяє лише деяким елітарним групам впливати на прийняття політичних рішень. База рекрутації політичних лідерів і еліти обмежується вищими класами. Певною автономією від бюрократичного апарату володіють церква і великі землевласники.

Система, що індустріалізується, як більш спеціалізований тип авторитарного правління, обумовлена її цільовою спрямованістю на здійснення перетворень в економічній сфері. У порівнянні з аграрною бюрократією коло учасників управління в таких системах істотно розширене за рахунок технократів з високим рівнем професійної підготовки. Певною самостійністю від державних органів володіють великі приватні корпорації. Позиції політичних партій дуже слабкі. Вони або діють нелегально, або не є впливовими. Деякі групи (асоціації бізнесменів, інтелігенція, студентство, релігійні фундації) можуть висувати власні вимоги урядовій бюрократії.

Конкурентна олігархія характеризується змагальною участю в політичному правлінні незначної частини суспільства, яка обмежується його вищими шарами. Масової електоральної системи не існує. Партії слабкі, їх діяльність законодавчо обмежена і майже не впливає на прийняття політичних рішень. Репрезентативна система має риси ієрархії і класової нерівності. Плюралізація політичного простору в ній поєднується з прагненням зберегти політичне домінування привілейованих груп.

Плюралістична демократія в групі єднальних систем вирізняється більшим ступенем участі в політиці. Вона включає в процес прийняття рішень якомога більше число групових та індивідуальних учасників. Політична участь рядових громадян організаційно забезпечується безліччю спеціальних структур: політичними партіями, профспілками, різними об'єднаннями та асоціаціями. Значимість участі в економічних і громадських асоціаціях превалює над приналежністю до сімейних чи етнічних груп. Гнучка класова структура мінімізує міжгрупову поляризацію і в такий спосіб оптимізує процес узгодження інтересів.

Популістська мобілізаційна система вирізняється низьким рівнем рольової спеціалізації через прагнення досягти максимальної рівності. Це диктується тим, що таке настановлення продукує в якості моделі учасника політичного процесу не професіонала, а простого громадянина, своєрідного рольового універсала. Державу в популістському типі відзначає відносна слабкість і колегіальне керівництво.

Елітистська мобілізаційна система, навпаки, характеризується вирішальною політичною роллю високоспеціалізованих кадрів (бюрократів, експертів, менеджерів, технічних фахівців, офіцерів, партійних функціонерів). Ідеологічне оформлення відносин між ведучими і та тими, кого ведуть, теж має ієрархічний характер: авангардна сила (партія чи рух) скеровує маси, які не володіють необхідною для прийняття політичних рішень політичною свідомістю. Цьому типу притаманні могутня централізована держава з харизматичним лідером і знеособленим керівництвом прагматично орієнтованого управлінського апарату.

Типологізація політичних систем за способом і масштабом їх впливу на суспільство. Отож, важливим аспектом вивчення політичної системи є її типологізація. З точки зору формаційного підходу політичну систему можна класифікувати як рабовласницьку, феодальну, буржуазну, комуністичну і посткомуністичну; за культурологічною класифікацією її поділяють на західну, східноправославну, латиноамериканську, китайську, японську, мусульманську, індуську, африканську; згідно з теорією трьох стадій, існує політична система аграрного, індустріального і постіндустріального суспільства.

Така типологізація ґрунтується на визначенні типу політичної системи, виходячи з аналізу певного типу суспільства і культури у їх генетичному і структурно-функціональному вимірах. Мова йде про те, що з допомогою цього аналізу є можливість простежити не тільки сьогоднішній стан суспільного розвитку, але його історію, на основі якої виникають і функціонують політичні системи. Можливий також підхід на основі аналізу типів політичних систем за способом і масштабом їх впливу на суспільство, а також характером здійснення власне своїх основних функцій. Згідно з таким підходом виділяють три типи політичних систем: адміністративно-командну, змагальну, соціопримирливу.

Адміністративно-командна система характеризується тим, що об'єднання суспільних структур відбувається не завдяки природному процесові боротьби і співпраці соціальнополітичних сил, а завдяки бюрократичній централізації, запереченню політичного плюралізму та адмініструванню у розв'язанні всіх політичних проблем: ліквідуються автономні центри прийняття рішень; виняткова роль політичного лідера виражається у культі його особи; нівелюється громадянський статус людини, обмежуються її права і свободи; значно поширюється політична демагогія про захист інтересів народу; превалює відверте насильство; панує бюрократія (теократична, королівська, військова або партійнодержавна), побудована за принципами феодальної ієрархії з відповідними пільгами і привілеями.

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, тиранів Греції, імператорів Риму, абсолютних монархів до сучасних тоталітарних і авторитарних режимів. Історична практика довела, що, хоч на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, у підсумку вони ставали гальмом суспільного прогресу.

Для змагальної політичної системи характерні політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в умовах вільної конкуренції. Хоча вона й нині існує в багатьох країнах (США, Італія, Греція), проте поступово починає еволюціонувати у бік соціопримирливої політичної системи.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки:

1. пріоритет розв'язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею;

2. розподіл владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості;

3. розпорошення децентралізація, а не концентрація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою;

4. прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальної справедливості. Така система утвердилася насамперед у Швейцарії, Ісландії, частково у Швеції, Німеччині, Голландії, Австрії та в інших країнах.